11 травня 2008 р. московський мер Лужков здійснив вояж до Севастополя, де на міському мітингу у запальній промові висловив територіальні зазіхання стосовно України. Підводячи на російському каналі ТВЦ підсумки візиту у Крим, він заявив, що Україна володіє Кримським півостровом і містом Севастополем нібито незаконно. Поряд з цим він зазначив: "Ми (Росія) зобов’язані підтвердити статус Севастополя як російського міста. Не може Росія забезпечити свої південні рубежі, не маючи Севастополя".

1.

У зв’язку із наведеною заявою московського мера уявімо таку ситуацію.

30 травня 2008 р. московський мер Лужков збирає у китайському місті Люйшунь (колишнє російське місто Порт-Артур) мітинг у зв’язку з 110-ю річницею підписання угоди Росії з китайським урядом про оренду Квантунського півострова та будівництво російської військово-морської бази Порт-Артур на березі Жовтого моря (Тихий океан). Лужков звертається до присутніх на мітингу з промовою, у якій твердить, що Порт-Артур (сучасне китайське місто Люйшунь) разом з Квантунським півостровом 1905 року незаконно було відібрано в Росії. "Ми, Росія, - каже Лужков, - зобов’язані підтвердити статус Люйшуня як російського міста Порт-Артур. Не може Росія забезпечити свої східні рубежі, не маючи Порт-Артура". При цьому Лужков обіцяє, що він докладе усіх зусиль для того, щоб відновити історичну справедливість, тобто повернути Росії її колишню морську твердиню на Тихому океані – місто Порт-Артур разом з Квантунським півостровом.

Думаємо, що Лужков не встиг би закінчити свій спіч, він би зник і через кілька днів у смугастому халаті під прізвищем Лу Жко-фунь (на представника монголоїдної раси московський мер схожий) з’явився б у якомусь «жовтому» притулку, можливо, розташованому на березі того ж Жовтого моря.

Висловимо версію, що Москва б особливих пошуків щодо пропалого мера не провадила: як кажуть, язик і до божевільні доведе, то ж хай запальний мер сам відповідає за свої вчинки, а сваритись із Китаєм собі ж на шкоду.

Проте, не виключаємо й іншого розвитку подій, а саме: Лужков закінчує свою запальну промову, сідає у лімузин і на літаку відбуває до Москви, щоб з крісла московського мера керувати заходами стосовно повернення Росії її колишньої військово-морської бази на Тихому океані міста Порт-Артур разом з Квантунським півостровом. Китайські спецслужби, обурені нахабним вибриком московського мера, пов’язаним з його посяганням на суверенітет Китаю та руйнуванням підвалин російсько-китайської дружби, втілених у відомій пісні «Русскій с кітайцем братья навєк», оперативно готують рішення про видворення Лужкова з Китаю. Міністерство закордонних справ Китайської Народної Республіки терміново викликає посла Російської Федерації, вручає йому ноту протесту і одночасно починає шукати юридичні документи, які б підтверджували незаперечне право КНР на володіння містом Люйшунь (колишній Порт-Артур) разом з Квантунським півостровом.

2.

Допоможімо китайським дипломатам у цьому пошукові.

Як свідчить історія, незважаючи на те, що Росія на кінець ХІХ – початок ХХ ст. серед колоніальних держав (імперій) залишалась найвідсталішою у всіх відношеннях країною, вона не відмовилась від колоніальних апетитів. 1895 року після перемоги у війні з Китаєм Японія згідно з Симоносекським договором отримала острови Тайвань (Формозу), Пенхуледао (Піскорські) та Ляодунський півострів (Маньчжурія), але під тиском Росії, підтриманої Німеччиною та Францією, змушена була відмовитися від Ляодунського півострова, після чого почалось загострення російсько-японських відносин. 1896 року Росія отримала від китайського уряду концесію на будівництво через Маньчжурію залізниці, а 1898 року орендувала Квантунський півострів спільно з Порт-Артуром (сучасне китайське місто Люйшунь) з правом створення на ньому російської військово-морської бази. Під час придушення Іхетуаньського («боксерського») повстання в Китаї царські війська окупували Маньчжурію і відрізали Корею від торгівлі з Японією. Уряд Миколи ІІ, загарбницька політика якого на Далекому Сході спрямовувалась авантюристичною «бєзобразовською клікою», розраховував на те, що легка перемога у війні з Японією не тільки розширить зовнішні колоніальні володіння імперії, але й надасть можливість перебороти революційну кризу в самій метрополії. У розв’язаній війні з Японією 1904-05 рр. Росія, попри подвійну перевагу у війську, озброєнні (на суші і на морі), зазнала від Японії катастрофічних поразок у Ляоянській, Мукденській, Цусімській битвах, втратила майже всі кораблі своїх військово-морських сил на Далекому Сході, у тому числі крейсер «Варяг», канонерський човен «Кореєць», броненосець «Петропавлівськ». Передислоковані з Балтійського моря кораблі, які склали 2-у і 3-у Тихоокеанські ескадри, теж були повністю знищені. Японія зайняла Сахалін, Маньчжурію, Корею. Росія змушена була звернутись до американського президента Теодора Рузвельта з проханням про посередництво в мирних переговорах з Японією. За підписаним 5 вересня 1906 р. в американському місті Портсмуті мирним договором, Росія визнала Корею сферою японського впливу, передала Японії орендні права на Квантунську область з Порт-Артуром, південну гілку Китайсько-Східної залізниці, крім того, за Японією залишилась південна частина острова Сахалін та курильський архіпелаг.

Чи намагатиметься Кремль ближчим часом переглянути результати російсько-японської війни 1904-1905 рр. та умови Портсмутського мирного договору від 5 вересня 1905 р., щоб реально втілити у життя ймовірні заклики московського мера, тобто відібрати у Китаю місто Люйшунь (колишнє місто Порт-Артур) разом з Квантунським півостровом?

Не знаємо, життя покаже, а 30 травня ще попереду.

3.

Тепер повернімося до міста Севастополя разом з Кримським півостровом, куди 11 травня 2008 р. здійснив свій демарш (можливо, тренувальний перед Порт-Артуром) той же московський мер Лужков з тією ж метою.

Як відомо, 1783 р. за царювання Катерини ІІ Кримський півострів було приєднано до Російської Імперії. Спочатку Кримський півострів увійшов до складу Новоросійського краю, а пізніше був виділений у самостійну Таврійську губернію, до якої увійшли й три повіти Степової України.

30 жовтня 1778 р. за розпорядженням Катерини ІІ на місці спорудженого 1737 року укріплення Олександр-Шанець, було засновано місто Херсон, назване на честь античного Херсонеса Таврійського (укр. – Корсунь) з фортецею і суднобудівною верф’ю (адміралтейством) для створення Чорноморського флоту; 1783 року у Херсоні відбувся урочистий спуск на воду першого військового судна російського Чорноморського флоту.

14 червня 1783 р. указом Катерини ІІ базою Чорноморського флоту було визначено місто Ахтіар («Біла скеля»), 21 лютого 1784 р. Ахтіар було перейменовано на Севастополь, у перекладі з грецької – «місто слави».

Втім, слави Чорноморський військовий флот Росії не приніс - він тричі був повністю чи майже повністю знищений: під час Кримської війни 1853-56 рр., коли Росія згідно з Паризьким договором 1856 року змушена була погодитись на нейтралізацію Чорного моря із забороною мати там військовий флот і бази, а також громадянської війни 1918-20 рр. та Великої Вітчизняної війни 1941-45 рр. З 1991 року частина російського Чорноморського військового флоту, що залишилась від його поділу між Україною і Росією, тимчасово перебуває в Севастополі у статусі іноземної військової бази і 2017 року, чи, можливо, раніше, має його покинути (Конституція УРСР не дозволяє мати на своїй території іноземні військові бази).

В той же час, московський мер Лужков на мітингу у Севастополі 11 травня 2008 р. заявив, що нібито Україна володіє Кримом і Севастополем незаконно, мовляв, Крим Україні 1954 р. «подарував» Микита Хрущов. До того ж, зі слів Лужкова, Севастополь на той час був «містом республіканського підпорядкування», тому за своїм статусом він не належав до «подарованої» Хрущовим Кримської області, отже продовжує залишатись російським містом і військово-морською базою Росії на Чорному морі. Підводячи підсумки свого вояжу до Криму, Лужков на каналі ТВЦ заявив: "Ми (Росія) зобов’язані підтвердити статус Севастополя як російського міста. Не може Росія забезпечити свої південні рубежі, не маючи Севастополя".

4.

Чи справді є якісь сумніви щодо приналежності Криму і Севастополя Україні?

Для того, щоб отримати відповідь, вдамося до аналізу хроніки подій і правових документів про статус Криму і міста Севастополя.

Як відомо, 18 травня 1944 р. за розпорядженням Сталіна військами НКВС кримськотатарський народ було депортовано з його історичної батьківщини - Криму до східних районів СРСР. 30 червня 1945 р. ліквідована Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка стала Кримською областю у складі РРФСР; Крим у масовому порядку відповідно до рішень з Москви почали заселяти переселенцями з Росії, а також українцями – депортованими з Польщі в результаті проведення операції «Вісла». Після закінчення Другої світової війни і депортації корінного населення Крим аж до середини 50-х років залишався одним із найвідсталіших в соціально-економічному вимірі регіонів СРСР. Колись славетний курорт та виробник знаменитих кримських фруктів, овочів, вина та інших напоїв втратив своє значення; повністю занепали промислове виробництво, сільське господарство, інфраструктура півострова, населення потерпало від дефіциту промислових та харчових продуктів, палива, питної та технічної води. 5 січня 1954 р. на засіданні Президії ЦК КПРС були розглянуті вище наведені кримські проблеми та підготовлені відповідні пропозиції стосовно їх розв’язання. Зокрема, планувалось: побудова газопроводу Глібівка-Сімферополь-Севастополь, ДРЕС, Північнокримського каналу, підприємств харчової промисловості, надання допомоги сільському господарству півострова тощо. Але уряд РРФСР самостійно, без допомоги УРСР не в змозі був їх виконати, в першу чергу щодо будівництва Північнокримського каналу (з Каховського водосховища і до степових районів Криму), газопроводу та інших об’єктів, в силу тих обставин, що Кримська область була анклавом на території України і залишалась майже у всіх відношеннях відірваною від РРФСР. Саме тоді на засіданні Президії ЦК КПРС виникла ідея щодо передачі Кримської області до складу УРСР, а 1-й секретар ЦК КПРС Микита Хрущов запропонував приурочити цей захід до 300-річчя «возз’єднання України з Росією», яке мало відзначатись 18 січня.

Далі події розгорталися у такому темпі.

26 січня 1954 р. Рада Міністрів СРСР приймає рішення про будівництво Північнокримського каналу, за якою води Дніпра повинні напоїти спраглу кримську землю.

5 лютого 1954 р. Рада Міністрів РРФСР виносить постанову «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР», у якій звертається до Президії Верховної Ради РРФСР з проханням розглянути вказане питання і вийти з відповідними пропозиціями до Президії Верховної Ради СРСР.

В той же день 5 лютого Президія Верховної Ради РРФСР приймає постанову «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР», у якій міститься відповідне подання до Президії Верховної Ради СРСР та звернення до Президії Верховної Ради УРСР.

13 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради УРСР приймає постанову «Про подання Президії Верховної Ради РРФСР з питання про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР», у якій зазначається: «Просити Президію Верховної Ради СРСР задовольнити прохання Президії Верховної Ради РРФСР».

19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР розглянула подання обох сторін і прийняла Указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР».

Згідно з Конституцією СРСР 1936 р. питання зміни кордонів між союзними республіками відносилось виключно до компетенції вищого законодавчого органу країни – Верховної Ради СРСР. 26 квітня 1954 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон СРСР «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР», яким у законодавчому порядку було затверджено Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. і внесено відповідні зміни в ст. ст. 22 і 23 Конституції СРСР.

Текст закону 28 квітня того ж року було опубліковано у всіх центральних газетах.

2 червня 1954 р. на своєму засіданні Верховна Рада РРФСР прийняла Закон РРФСР «Про внесення змін і доповнень в ст. 14 Конституції (Основного закону) РРФСР», яким Кримська область вилучалась із складу РРФСР.

Відповідні зміни Верховною Радою УРСР були внесені до Конституції УРСР (тоді ж Кримська обласна і Севастопольська міська партійні організації увійшли до складу Комуністичної партії України).

5.

Таким чином, констатуємо, що ніхто нікому нічого не «дарував»: Кримська область була вилучена із складу РРФСР і включена до складу УРСР у повній відповідності до законодавства і конституційного права СРСР, чому підтвердженням є Закон СРСР від 26 квітня 1954 р. та відповідні зміни, закріплені в Конституції СРСР, конституціях РРФСР і УРСР, що випливали з вказаного закону.

Тепер, розглянемо посягання московського мера стосовно міста Севастополя.

Як було сказано вище, Лужков стверджує, що місто Севастополь на час прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. не перебувало у складі Кримської області, а мало статус міста республіканського підпорядкування, тому до грудня 1991 р. воно нібито не входило до складу України і юридично не входить до цього часу.

Справді, 29 жовтня 1948 р. Президія Верховної Ради РРФСР прийняла Указ про надання Севастополю статусу міста республіканського підпорядкування. Зазначимо, що це рішення ніяких змін до Конституції РРФСР не потягло, Севастополь відповідно до адміністративно-територіального поділу РРФСР продовжував залишатися у складі Кримської області. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. уся територія Кримської області вилучалась із складу РРФСР і передавалась до складу УРСР без жодного винятку.

1 березня 1954 р. Інформаційно-статистичним відділом при Президії Верховної Ради СРСР було видано офіційний довідник «СРСР. Адміністративно-територіальний поділ союзних республік» (видання 8-е), у якому видавець слово в слово повторив формулювання попереднього офіційного довідника (видання 7-е), перемістивши із розділу «РРФСР» в розділ «УРСР» усі відомості про Кримську область і поряд з ними відомості про Севастополь як місто республіканського підпорядкування на території Кримської області.

Конституція РРФСР 1978 р. віднесла до міст республіканського підпорядкування лише Москву і Ленінград, а частина 2 статті 77 Конституції УРСР 1978 р. вказала, що «містами республіканського підпорядкування в Українській РСР є Київ та Севастополь». Відповідно до Конституції України 1996 р. місто Севастополь віднесено до міст республіканського підпорядкування у складі Автономної Республіки Крим.

Втім, незважаючи на абсолютну абсурдність і повну юридичну безпідставність будь-яких територіальних посягань до України, колишня Верховна Рада Російської Федерації ще 9 липня 1993 р. прийняла постанову «Про статус міста Севастополя», у якій висувалась теза «про підтвердження російського федерального статусу Севастополя в адміністративно-територіальних межах міського округу станом на грудень 1991 р.».

У відповідь Україна звернулась до Ради Безпеки ООН з проханням засудити рішення Верховної Ради Російської Федерації стосовно статусу міста Севастополь і захистити Україну від територіальних зазіхань сусідньої держави. Рада Безпеки ООН своєю резолюцією засудила рішення Верховної Ради РФ від 9 липня 1993 р. і позбавила його юридичної сили.

Отже, на сьогодні посягати на місто Севастополь як невід’ємну частину України може тільки або ж провокатор, або ж невіглас.

30 травня ще попереду, ми не знаємо, чи планує московський мер здійснити вояж до китайського міста Люйшунь.

Якщо поїде, то, напевно, хай потім усі спірні питання розглядають між собою Росія і Китай (з Кримом і Севастополем у нас все ясно), чи, може, станеться, як у тій приказці про довгий язик, який, Бог його знає, куди може завести.

Іван КОТОВЕНКО,

кандидат юридичних наук

(для «ХайВея»)