Фото Олени Крушинської

На початку травня львів’яни кілька днів святкували дні міста. Тож ми з подругою вирішили скористатися моментом і гайнути до міста левів. Тим паче, що там якраз обіцяли свято шоколаду і здоровецький торт, який роздаватимуть усім охочим безкоштовно. Уляна Явна – львів’янка, навчається на факультеті міжнародних відносин університету імені Івана Франка. І треба ж такому статися, що недавно дівчина пішла на курси екскурсоводів. Тому, коли ми зустрілися у Львові, вона залюбки провела нам екскурсію містом. Але переповідати всі історичні тонкощі не хочеться. Краще розповім про усілякі цікавинки, які особливо запам’яталися.

Мазохізм forever

Із шоколадом не склалося. Коли ми приперлися на площу Ринок, то там не було де яблуку впасти. На сцені проводилися якісь конкурси для дітей. Врешті пролунала команда всім рухатися у напрямку шоколадного торта. Настало таке пожвавлення, що ніхто навіть не почув, як ведуча благально заголосила: «Тільки не здушіть мене, бо з трупом не вийде поїсти шоколаду!».

Нам якось теж не хотілося ставати трупами через шматок шоколадного торта. Тому пішли блукати усілякими богемними кав’ярнями: «Культ», «Синя пляшка», «Лялька», «Дзиґа», «Золотий дукат»… Остання відома своїми гарячими «патріотичними» шоколадами – «червоно-чорним» і «помаранчевим»... Є ще «Криївка» – кав’ярня, яка славиться тим, що коли приходять відвідувачі, відкривається віконце і запитують: «Жиди-москалі є?». Якщо чують відповідь, що немає, то пускають. Втім, нас нікуди не пустили. Бо скрізь не було місць. Навіть черги стояли на вулиці, щоб коли хтось вийде, одразу зайняти вільний столик.

Мало не забула про славнозвісну щойно відкриту на честь Захера-Мазоха кав’ярню. Біля неї стоїть пам’ятник найпершому мазохістові всіх часів і народів. Щоб догодити жінкам, бронзовому Мазоху зробили глибоку кишеню. Якщо запхати туди руку, то можна дізнатися про всі приваби чоловічого світу.

– Усередині кав’ярні теж дуже цікаво. Я ще там не була, але мені розповідали колєжанки, – каже Уляна. – Приносять меню і кілька карточок із назвами знарядь катувань. Ти витягаєш якусь карточку, і тобі це знаряддя приносять – чи батіг, чи наручники, чи щось таке… А коли підходить офіціантка, то вона каже, що буде робити все, що ти забажаєш, і буде з тобою залишатися доти, доки потрібно. Жіночий туалет увесь із фалічними зображеннями. У чоловічому туалеті, мабуть, вагіни. Як тільки піду, то обов’язково зайду до чоловічого туалету. Тут усе дуже дорого, як для Львова. Кава або чай – п’ятнадцять гривень. Але у Львові без кави не можна жити. От думаю собі, скільки ж це я витрачаю грошей на неї! Але розумію, що інакше не можу. Постійно із кимось зустрічаюся: то повчитися перед парою, поки є час, то прогуляти пару, то ще щось... У нас навіть була така субкультура – батяри. Батяр займався лише випадковими підробітками і зазвичай сидів у токаях, мордовнях, кнайпах... Так кажуть на кав’ярні різного штибу.

Врешті, ми таки знайшли собі богемну кав’ярню "Смачна плітка". Під театром Леся Курбаса. Їли там здоровецький дерун з інтригуючою назвою "Сонце інків". Нічого м’ясного брати не хотілося. Бо ж коли заходили, то побачили біля входу кота із голубом у зубах. Кіт так жалібно занявчав, що мусили його впустити до кав’ярні. Щойно сіли, як бачимо – наш кіт вибігає із кухні, але вже без голуба. Хто його знає, що там готують на тій кухні…

Львів – місто багатонаціональне. Не дивно, що колись у ньому були навіть такі своєрідні райони, де мешкали поляки, вірмени і, звісно, ж українці, яких було завжди найменше. Ось чому сьогодні у місті навіть збереглися назви вулиць – Вірменська, Руська тощо. Так само збереглося багато церков, що належали різним спільнотам. Уляна розповіла про Домініканський собор. Раніше на його місці стояли дерев’яні палати, у яких жив князь Лев, а потім дружина князя подарувала це місце ордену домініканців. Цікаво, що поруч із собором розташований музей історії релігії, що в радянський час був музеєм атеїзму. А навпроти – будинок із незвичними скульптурами:

– У радянські часи псевдодослідники усіляко намагалися зганьбити нашу церкву, довести, що релігія – це погано. І всі казали, що навпроти – будинок розпусти. Але це неправда, хоча там і дуже специфічні зображення. Якщо підійти ближче, то можна собі подумати, ніби там хтось займається онанізмом. Але насправді це просто міфологічні герої: орел прилітає клювати печінку Прометеєві. Є навіть у теоретиків атеїзму легенда, ніби це чоловік не хотів своєї дружини, а займався мастурбацією. Тому жінка наслала на нього орла, щоб він відклював його багатство. Тобто, насправді, це Прометей, але вигадали ось таку легенду.

Також нам вдалося потрапити до Преображенської церкви, яка належала вірменам. Колись вони були рудими, тому зображували Ісуса на іконах рудим. Увесь Львів стоїть на суцільних похованнях. Тож нічого дивного, що на території вірменського храму можна побачити старезні надгробні плити, меморіальні дошки відомих вірменських діячів:

– Вірмени ставлять плити горизонтально, бо вони ходять по них і моляться. І мають стертися усі написи. Вважається, що чим більше написів стирається, тим більше гріхів відпускається...

Втім, коли хтось згадує Львів, то в першу чергу на думку спадає, звісно, кава, львівське пиво, шоколад "Світоч" і знаменитий оперний театр. Саме він є чи не найвідомішою пам’яткою архітектури міста. Колись у центрі були болота і мочари, текла річка Полтва. Тож побудувати щось було складно. Оперний збудували за новітньою тоді технологією – на бетонній плиті. Будівництво велося за проектом польського архітектора Зигмунда Горголевського, який був патріотом своєї землі. Ось чому на театрі є зображення орлів.

– Вгорі – бронзова статуя слави. Була така легенда, що два гінекологи посперечалися і один сказав, що ця «слава» вагітна. "Як може бути статуя вагітна?" – запитав другий. Знайшли скульптора, і виявилося, що йому справді позувала вагітна жінка, коли він ліпив статую слави...

Щур у борщі

Серед львів’ян завжди було багато диваків. Про кількох із них Уляна нам повідала. Сліпа Мінця продавала газети. Але кожного разу, коли її питали, котра година, вона завжди відповідала з точністю до хвилини. Був також дурний Ясьо. Він стояв біля готелю «Жорж». Його мама продавала на базарі борщ. Люди давали Ясьові якісь копійки. Якщо він вважав, що кидають забагато, то обов’язково давав здачу. Всі монетки від нього вважали помічними. Людям, які йому подобалися, Ясьо із поважністю казав на вухо таємницю: "Прошу у моєї мамці не купувати на базарі борщу, бо туди сьогодні вранці впав дохлий щур!". Ще колоритною фігурою була баба Ната. Вона дуже любила давати всім по м’якому місцю. Хто бачив її, то одразу із криком тікав, а хто не знав про вподобання веселої бабуськи, то отримував по дупі. Також вона любила підіймати дівчатам і жінкам спідниці або розвертати панів і смачно їх цілувати. Але нещодавно вона померла.

– А кілька днів тому я бачила блаженну жінку. Вона увійшла до автобуса, позбавлена розуму, але свята у своєму ставленні до життя. Навіть її прохання про милостиню не викликало у мене жодного опору. Вона прочитала два вірші, не ускладнені нічим надто мудрим і закрученим, із найпростішою римою і змістом. Перший – про Матір Божу, яка всіх любить і все прощає. Другий – про Юду і зраду.

Нема на то ради!

Станіслав Людкевич (художник - Юрко Кох)

Гріх бути у Львові і не потрапити на Личаківське кладовище. Тому ми сіли на трамвай і поїхали туди. Уляна перевершила саму себе. Соромно зізнатися, але мене постійно «пробивало» на «ха-ха», попри всю трагічність ситуації. Дивували також відвідувачі, які фотографувалися біля могил. Але могили дивували не менше. Чого вартує лише один надгробок на могилі художника Леопольда Левицького! Пан Левицький хотів і після смерті бути оригінальним, тому попросив зробити надгробок у вигляді свого підпису – двох літер «л». Але якби мені не сказали, що це літери, то я би про це ніколи не здогадалася.

– На Личаківському цвинтарі ховають тільки відомих людей – політиків, культурних діячів, науковців. Або за гроші. Якщо є гробівець, і в ньому є місце, то можна підховати. Місце на кладовищі коштує 10 тисяч доларів. Ось великий гробівець – тут похована лише одна людина, хоча гробниця розрахована на значно більшу кількість небіжчиків. Це був відомий банкір і він на свій гробівець замовив код. Тут дві колони, вони обертаються – їх можна перекрутити певну кількість разів. Схоже на сейф. А ось пам’ятник із собаками. На цвинтарях зображення тварин не вітається. Але є легенда, що ці дві собаки після смерті господаря нічого не їли і здохли. Тому скульптор вирішив зобразити їх. Це улюблена історія американців – вони тут навіть ридають. Вони не дуже переймаються із приводу смерті людей, їх більше розчулює смерть собаки.

Пам’ятник Каменяру-Франкові Уляна прокоментувала так:

– Франко-бідака настраждався. Коли він помер, то його поховали у чужому гробівці, ще й студенти вбрали його у чужий костюм. У Івана Яковича завжди були проблеми із побутом. На будівництво його будинку збирали гроші всією громадою. Але він доручив той будинок будувати полякам. Поляки ж його страшно не любили. І та польська бригада так збудувала той будинок, що у його чорнильниці замерзало чорнило. Дули вітри, і та стужа його бідного доконала… А тут похований композитор Станіслав Людкевич. Це цікаве явище у львівській історії. Коли прийшли совіти, то вони попросили його проголосити якусь промову про те, як прикольно, що вони нас завоювали. Він відмовлявся, а потім сказав, що нас завоювали австрійці, і ми жили під їхнім гнітом, потім поляки нас визволили від австрійців, і ми жили під їхнім гнітом, а тепер прийшли совіти і нас визволили. І нема на то ради. А всі подумали, що він сказав: "И мы этому рады!".

Ленін на Високому замку

Добре, що нас не понесло одразу на Високий замок. Бо потім уже не мали би сил швендяти містом. А так насамкінець вирішили піднятися на те, що свого часу називалося «кіпець унії Люблінської». Кіпець – це вершечок, горб. А насипали його на честь трьохсотліття Люблінської унії. Жодного замку там немає. Від нього лишилася лише одна стіна. Був собі такий Францішек Смолька, працював у сеймі Австро-Угорщини. Він і придумав цей "кіпець».

Українські селяни вважали собі, що то пани здуріли і насипають якийсь горб. І вигадали легенду, що польське панство просило у цісаря дозволу, щоб він вернув кріпацтво, а він їм сказав: «Коли ви насиплете у Львові такий горб, щоб було видно Відень, тоді я його поверну». І панство взялося той горб насипати. Відтоді й почався львівський туризм, бо всім хотілося приїхати до Львова і насипати землі на цей своєрідний курган. Навіть сам Францішек Смолька подеколи насипав землю. Якось навіть побачили, що всі робітники відпочивають, а він далі бігає із тими тачками. Йому кажуть: "Просимо пана трохи відпочити!". А він відповідає, що й так відпочиває, поки насипає. Тоді його запитали, що ж він робить, що відпочиває на такій каторжній праці. «Я керую вашою державою», – відповів Смолька.

– Львів – то є місто великих проектів. Колись хотіли тут побудувати сходи довжелезні, а на Високому Замку поставити статую Леніна тридцять метрів заввишки. Але щось їм завадило, на щастя, а то довелося би скидати, –сміється наша екскурсоводка.

Уляна зізналася, що має «багато любовей». Але з-поміж інших виділила двох Юрків – художника Коха та письменника Винничука:

– Винничук написав багато гарних книжок про Львів. Я його люблю. Чесно. Хочу з ним познайомитися, але ніяк не виходить. Я щось боюся. Він постійно у книжках пише про те, як йому подобаються молоденькі дівчата. Коли вони читають йому свої вірші, він думає про їхні пружні сідниці. Я розпереживалася. Але думаю, ще трохи почекаю, то візьме та й умре, – бідкається Уляна.

Звісно, того дня нам не вдалося ані познайомитися з Винничуком чи з Кохом, ані бодай побачити їх. Зате потрапили на еротичну виставку під назвою «Розговійна» і споглядали картини Юрка Коха. Найбільш актуальною для нас була картина, на якій носоріг проводив екскурсію Львовом для своїх побратимів.

Матеріал для газети "Новини тижня"