Відповідно до норм державного і конституційного права кожна суверенна держава закріплює у своїй конституції (конституційному акті) офіційне найменування держави, у якому вказується географічна назва країни та (як правило) форма державного правління і устрою.

Наприклад: Республіка Білорусь, Республіка Болгарія, Словацька Республіка, Республіка Молдова, Республіка Узбекистан (в ст. 1 Конституції Республіки Узбекистан записано: Назви держави „Республіка Узбекистан” і „Узбекистан” рівнозначні), Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії, Королівство Бельгія, Італійська Республіка, Республіка Франція, Князівство Ліхтенштейн, Федеративна Республіка Німеччина, Російська Федерація (в ч. 2 ст. 1 Конституції РФ записано: Найменування Російська Федерація та Росія рівнозначні), Йорданське Хашемітське Королівство, Держава Бахрейн, Держава Ізраїль, Держава-місто Ватикан, Ісламська Республіка Іран, Республіка Кіпр, Федерація Малайзія, Федеративна Республіка Бразилія, Султанат Оман, Турецька Республіка, Республіка Верхня Вольта, Габонська Республіка, Арабська Республіка Єгипет, Об’єднана Республіка Камерун, Федеральна Ісламська Республіка Коморські Острови, Королівство Лесото, Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джамахірія, Федеративна Республіка Нігерія, Королівство Свазіленд, Кооперативна Республіка Гайана, Мексиканські Сполучені Штати, Східна Республіка Уругвай, Австралійський Союз тощо.

Автор говорить, „як правило”, тому що є ряд (невеликий) держав, у яких офіційне найменування країни обмежується її географічною назвою. Це пов’язано з кількома причинами: країна перебуває на стадії побудови державності і тимчасової невизначеності державного устрою чи не має конституції (ряд маленьких країн, які набули незалежності після розпаду колоніальної системи); специфічність правового статусу (наприклад Канада, яка формально перебуває у складі Співдружності націй Великої Британії); специфічність історичного розвитку та менталітету населення (наприклад, Японія).

Повторюю, цей ряд - незначний, кількість таких країн обмежена.

Закріплене конституцією країни офіційне найменування держави в обов’язковому порядку використовується у спілкуванні на міждержавному рівні. В інших випадках прийнятна неофіційна назва країни, яка збігається з її географічною назвою. Наприклад: Франція (Республіка Франція), Молдова (Республіка Молдова), Білорусь (Республіка Білорусь), Америка (Сполучені Штати Америки), Лівія (Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джамахірія) тощо.

Україна належить до держав, які входять до обмеженого їх переліку, тобто тих, в офіційній назві яких немає визначення форми державного правління і устрою.

Як так сталося?

Народний депутат Верховної Ради України 12 (1) скликання Юрій Гайсинський у своїх спогадах, опублікованих в одній із всеукраїнських газет, згадує, як вони удвох з іншим народним депутатом Левком Лук’яненком, готуючи текст Акту проголошення Незалежності України, визначались з майбутньою назвою нашої держави – незалежної України.

Зі слів Гайсинського, обговорювалось кілька варіантів (яких – він не вказує), і за пропозицією Лук’яненка вирішили зупинитись на найкоротшій – Україна.

Мотиви прийняття Юрієм Гайсинським та Левком Лук’яненком такого рішення можна зрозуміти, але не виправдати. На думку автора, та й не тільки його одного, є неприйнятним те, що одна з найбільших європейських держав має недосконалу з погляду міжнародного і конституційного права назву; у світі цього не розуміють, почасти роблять помилки, коли в офіційному листуванні називають нашу країну „Республіка Україна”.

Ми є свідками гострих дискусій, які наразі точаться навколо проекту майбутньої Конституції України (чи змін до її Основного закону). Головною темою («фішкою») дискусій є форма організації державної влади, тобто, якою має бути Україна за новою Конституцією - президентською республікою, парламентською республікою чи змішаною – президентсько-парламентською, або ж навпаки – парламентсько-президентською. З пропозицій диспутантів, речників різних політичних сил, часом протилежних за своїми платформами, можна зробити висновок, що їх хвилює одна проблема: як за будь-якої форми мати найбільше прав і повноважень і найменше обов’язків та відповідальності перед народом. У країнах, яких прийнято вважати демократичними, є різні форми організації державної влади, у тому числі вище перелічені. Але у конституції кожної з означених країн (тобто таких, де демократичні принципи є невід’ємним атрибутом повсякденного життя громадянина, суспільства, держави – і саме у такій послідовності) чітко виписано, хто і в який спосіб несе відповідальність за внутрішню і зовнішню політику держави, та форми контролю за діями влади. США мають класичну модель президентської республіки, і там президент є главою виконавчої влади, тобто несе відповідальність за дії свого уряду. У Франції – президентсько-парламентська республіка, втім, президент веде засідання уряду і відповідає перед французьким народом за усі наслідки свого урядування. В інших європейських країн (а їх більшість) існує парламентська форма організації державної влади, характерною ознакою якої є верховенство вільно обраного народом представницького органу – парламенту над виконавчою гілкою влади та політична відповідальність уряду перед парламентом (а не президентом, який не є центральною фігурою у системі вищих державних органів країни). Зазначимо, що у Швейцарській Конфедерації ще з ХІХ ст. реалізовано директоріальну форму організації державної влади, за якою: 1) члени уряду (Федеральна рада) обираються терміном на чотири роки Федеральними зборами після «кожного повного оновлення» нижньої палати парламенту; 2) при формуванні Федеральної ради враховується принцип представництва регіонів країни; 3) засіданнями уряду керує президент конфедерації. Здається, ні в США не піднімається питання про перехід до парламентської республіки, ні в Федеративній Республіці Німеччині – про зміну правління на президентську республіку, ні в Швейцарській Конфедерації – про заміну директоріальної республіки на, припустимо, парламентсько-президентську. Річ, певно, не у формі, а у чіткому і неухильному забезпеченні реалізації принципів і вимог основного закону країни та відповідальності вищих органів влади і посадових осіб перед виборцями. Саме від цього, на нашу думку, треба починати «танцювати» розробникам нової Конституції України (чи змін до неї), а не дискутувати, хто має бути найголовнішим в країні – прем’єр-міністр чи президент. Втім і з назвою держави потрібно визначитись і внести до Конституції положення про те, як офіційно має найменуватись Україна. Гадаємо, що проти офіційної назви нашої держави - Республіка Україна - мало хто буде заперечувати, адже у переважній більшості унітарних країн з республіканською формою організації державної влади прийнято державу називати саме так.