Переглядаючи інформаційні повідомлення про події 16 березня в столиці, мимоволі пригадую Львів, 2006 рік, площа Ринок. Майже ті ж самі дійові особи, ті ж декорації, ті ж емоції.

14 квітня о 08.00 активісти Львівського представництва Громадянської мережі "Опора" на знак протесту проти свавілля влади заблокували ремонтні роботи на площі Ринок" – так почався черговий "важкий" день для працівників Львівської міської ради. Будівельна техніка, яка буквально "роз’їла" архітектурний ансамбль старого міста, завмерла. Прикуті до екскаваторів наручниками активісти відмовились покидати площу до повного припинення будь-яких робіт і з’ясування всіх обставин незаконного розпорядження.

Столичних активістів врятував Генадій Москаль, який ніби-то проходив поруч. У львівському 2006 таких "великодушних" чиновників не знайшлося. Щоправда, до опорівців люб’язно завітав пан Зеновій Сірик (тоді виконуючий обов’язки мера міста). Міській очільник жваво імітував процес активної співпраці з громадою, зронив кілька обіцянок і навіть спробував зупинити роботи на площі одним дзвінком з мобільного. От тільки, як помітили журналісти, при цьому не натиснувши на жодну клавішу телефону.

У Львові все обійшлось без правоохоронців. Можливо, саме відсутність зацікавлених у реконструкції високопосадовців (на пам’ятці архітектури багато не заробиш) спричинила такий розвиток подій. Натомість, на активістів кинулися самі будівельники. Замовники реконструкції (тобто, місцева влада) створили всі умови для виникнення протистояння. Опорівців били лопатами, ледь не підвішували на крані. В ході конфлікту постраждало кілька журналістів та випадкових перехожих, які вирішили приєднатися до акції.

Натомість місцева влада столиці виявила безпосереднє зацікавлення у будівництві (за інформацією організаторів протесту, зацікавлення у спорудженні об’єкту має народний депутат фракції Блоку Юлії Тимошенко Іван Куровський). І правоохоронців використали як засіб для усунення перешкоди. Погана ідея, зважаючи на сучасний рівень розвитку мережі ЗМІ та громадського активізму в Україні.

Погана, передусім для місцевої влади та замовників незаконних будівельних робіт. Хоча, в більшості схожих випадків ці дві ролі грає один актор. Та й сценарії таких дійств сильно не різняться. Спритний підприємець з неабиякими зв’язками отримує в розпорядження земельну ділянку. Зауважте, не завжди незаконним шляхом. Частіше, ця ділянка потрапляє до його рук в результаті абсолютно чесного конкурсу. Підприємець бере на себе обов’язок дотримання всіх поставлених перед ним умов. На цій обіцянці справа ніби-то завмирає.

Деякий час ділянка пустує. Підприємець вичікує моменту, коли щезне надмірна увага до отриманої території зі сторони різних зацікавлених інстанцій та осіб. Врешті, коли йому здається що вже "все ок", раптово з’являються нові актори. На цей раз без суворих чиновницьких костюмів, без глибоких кишень та німих образів. Ці актори – звичайні люди, яким просто не байдуже, яких не підкупиш і не обдуриш. Саме з цього моменту починається конфлікт.

Львів та Київ – це не єдині свідки "будівельних протистоянь". Покращення інвестиційного клімату в Україні призводить до постійного збільшення грошових надходжень. Часто, результатом цього стає втілення чергового "грандіозного" задуму. Зокрема, не так вже й давно мешканці історичного району міста Кіровограда "дивувалися" божевільним продуктом архітектурної думки, який з’явився на центральній вулиці Леніна. Споруда по своїй формі нагадувала малу торгівельну точку, а через темні кольори зовнішнього оформлення в народі отримала назву "чорний ларьок". Звісно, жодного погодження з мешканцями навколишніх будинків як такого не було. В цьому випадку люди просто проґавили "момент". Проте один промах стає прикладом "як не треба робити". Наступного разу нога стане повз граблі і Кіровоград струсить низька протистоянь.

Та й чому тільки Кіровоград? Адже скільки схожих випадків було по всій Україні? А скільки пройшли повз увагу ЗМІ? Місцева влада вперто не бажає йти на діалог з мешканцями. Та й відверте ігнорування самого механізму погодження будівельних робіт вже давно перейшло в хронічну стадію. Паперові нормативи та погодження справно лягають в архіви документів, а Україна дивує світ та саму себе новизною архітектурних форм. Країна-базар, де поряд із церквою XVIII ст. "красує" чудо з пластику та скла. І якщо зацікавлені сторони вдячно мовчать, розсовуючи по кишенях зароблені статки, то безпосередні "жертви" стихійної забудови вже сьогодні готові взяти справу у свої руки. І в такому випадку Київський сценарій загрожує не тільки столиці, Львову чи Кіровограду, а й Україні в цілому. Гра в мовчанку триває, і переможе в ній той, хто першим наважиться заявити про своє існування.