Чомусь для повного щастя жінці завжди потрібен чоловік... "Вій вітерець!", Латвійський національний театр

Міжнародний театральний фестиваль «Сцена людства» набирає обертів. Театрали тішаться, купують квитки (вартість яких коливається від 50 до 150 гривень) і ходять на вистави. Актори Черкаського академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка тішаться ще більше, бо ж мають змогу не лише споглядати гру своїх колег із інших театрів, а й спілкуватися з ними, обмінюватися досвідом. Про те, що відбувається на сцені і за лаштунками, читайте далі.

Жінка і вітер

Звичайний глядач завжди може спробувати себе в ролі актора. Що для цього потрібно? Хоча б уміти вудити рибу!

«Вій вітерець» Яна Райніса – цю виставу з нетерпінням чекали на фестивалі. Латвійський національний театр запросив акторів на сцену – стільці розставили по обидва її боки. Також був екран із субтитрами російською мовою. Місця для гри акторів залишилося зовсім мало. Проте, це нікого не засмучувало.

Перед очима глядачів ожив своєрідний етнографічний музей. Колоритний одяг, кошики, граблі, солома, дзижчання комарів, плюскіт води, завивання вітру – все це створювало ефект присутності. Ба, більше – актори гралися із глядачами, спонукали їх до гри. Одній дівчині запропонували повудити рибу. Вона не розгубилася і досить добре впоралася із вудкою. От тільки чомусь не клювало. Іншого разу головний герой вистави пішов шукати свою кохану серед глядачів. Майже знайшов. Режисер-постановник вистави Галина Поліщук розповіла, що в Латвії подібне спілкування із глядачами більш невимушене й відверте. А в Німеччині якось дівчина взагалі вийшла на сцену, і потім її довго не могли звідти прибрати…

Особливий настрій створює виконання народних обрядових пісень. Власне, «Вій вітерець» Яна Райніса – це теж пісня, яка складається із п’яти частин. Крім того, це старий гімн Латвії. Не даремно ж пані Галина перед переглядом вистави зазначила, що Райніс для Латвії так само важливий, як для України – Шевченко. Мовляв, багато хто бачив у його творі політичний підтекст. Проте чомусь під час перегляду вистави згадувався зовсім не Шевченко, а Ольга Кобилянська і її повісті «Людина» і «Царівна». Надто вже багато схожого. Адже йдеться перш за все про долю сильної самодостатньої жінки, яка не хоче нікому підкорятися і керується розумом, а не інстинктами.

Гола людина на голій сцені

Після перегляду вистави "Безсоння" за мотивами творів Тараса Шевченка у виконанні Криворізького пластично-музичного театру "Академія руху" виникає багато суперечливих почуттів. Українці – красива, бездоганно білосніжна нація, яка любить кохатися, не думаючи про наслідки, і боротися за свою свободу. Так боротися, щоб потім можна було неодноразово згадувати всі поразки. А перемоги сприймати як належне. Бо ж українці – нація мазохістів...

Хтось бачив у виставі Шевченка, комусь для цього знадобилася б лупа. Для когось постановка була занадто моторошною. Проте, незаперечним залишається той факт, що театр "Академія руху" – це єдиний театр, який прагне щось донести до свого глядача тільки за допомогою жестів і музики. Існує театр ось уже 15 років. Його директором і художнім керівником є заслужений діяч мистецтв України Олександр Бєльський, який розповів, що приїхавши із Прибалтики в Україну, був вражений значимістю прочитаних творів. Тексти Лесі Українки, Стефаника, Багряного, Шевченка спонукали його робити своєрідні адаптації творів для пластичних вистав. Тобто, він ніби бере літературний матеріал і здійснює драматичну обробку, яку можна буде перенести на сцену. Зараз пан Олександр працює над адаптацією текстів Ернеста Хемінгуея та Миколи Гоголя:

– Якщо читати тексти, то треба читати не слова, треба відчувати їх енергетику... Власне, актори, які навчаються у моїй школі, проходять повністю курс артиста драматичного театру. Ми граємо різні спектаклі, мова не є для нас якимось табу. Наш театр – унікальний, бо він синтетичний, намагається увібрати у себе все.

Заступник директора театру "Академія руху" Антоніна Бєльська додає, що також дуже важливою для них є музика:

– Перш за все наш театр є поетичним театром музично-пластичного мистецтва. Ми використовуємо переважно музику сучасних українських композиторів. Для нас це дуже важливий компонент. Бо ж, фактично, маємо голу людину на голій сцені. Ми не можемо заховатися за якусь фразу чи за музичний номер. Тому працюємо тілом і душею, своїми переживаннями, почуттями. Тому музика як каталізатор вияву драматичного начала у актора має дуже важливе значення.

Цікаво, що акторів Черкаського академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка вразила не тільки постановка криворіжців, а й імпровізована лекція їхнього директора про театральне мистецтво. Вони навіть попрохали пана Бєльського провести для них незапланований майстер-клас.

Як по маслу

Повіяло холодом і сирістю. Московський театр "Центр драматургії та режисури" під керівництвом О. Казанцева та М. Рощина привіз спектакль "Холодна осінь" за оповіданнями І. Буніна. На сцені – імітація вагону потяга, стукіт коліс, чай у склянках із підставками... І багато різних історій кохання. Примітивних і не дуже. Молода режисерка Ірина Кондрашова пояснила, що вважає, ніби у кожної людини є такі миті в житті, про які часто згадуєш. "Остановись мгновенье, ты прекрасно", тобто. Саме тому для постановки обрано оповідання Буніна.

У залі був аншлаг. Черкащани прийшли подивитися на москвичів. Воно й зрозуміло, таке не кожного дня побачиш. Коли директорку театру Людмилу Цишковську запитали про аудиторію, на яку розраховані їхні спектаклі, то вона відповіла ось що :

– Молодим людям набридло пережовувати жуйку голівудських фільмів. Наші вистави для мислячої молоді, яка хоче ввімкнути свої мізки.

На прес-конференцію прийшла одна цікава глядачка – колишня черкащанка, а нині москвичка. У Черкаси приїхала на кілька днів і потрапила на "Холодну осінь". "Як вам гралося на місцевому глядачеві?", – запитала у акторів. "Як по маслу!", – відповіли ті. І розповіли, що коли вийшли на сцену, то відчули, що глядач уже готовий сприймати те, що вони збиралися йому донести. Мовляв, московська публіка, на відміну від черкаської, дуже вибаглива, треба добряче постаратися і багато бар’єрів здолати, щоб її зацікавити. Таким чином москвичі поїхали із наївною впевненістю, що "виграли" черкаського глядача…

Дехто сипав компліменти з приводу того, що акторам вдалося створити на сцені зону комфорту: хотілося приєднатися до них, покурити люльку, попити чайку. Що ж, може й так. Головне – не перетнути тієї межі, за якою закінчується театр і починається буденність.

Секс від Бога?

Угорці – сексуальні і трагічні. Вони гарно вдягаються і вміють дуже оригінально лузати насіння. Коли не розумієш, що актори говорять, то мусиш зосереджувати всю увагу на їхній грі. Шестеро чоловіків курять одну цигарку – це інтригує. Вражаюча і дуже реалістична бійка між коханцями несподівано закінчується любощами – це чомусь ще дивує. Божий суд з елементами голівудського мюзиклу – видовище для театральних гурманів. Ще б пак! Сексуальні ангелики в еротичному поєднанні із прапором і гербом Угорщини та бог, який кашляє і бере хабарі, визначаючи, хто потрапить у рай, а хто в пекло. Майже справжній секс від майже справжнього бога... "Ліліом" – п’єса відомого драматурга Ференца Молнара, який у своїй творчості зосереджувався на взаєминах між чоловіком і жінкою. П’єса написана у 1908 році, і тому була обрана для постановки на фестивалі "Сцена людства" саме у рік її ювілею. Дуже тішили вухо глядача репліки російською мовою: "Где твой черный пистолет, где твои семнадцать лет?..". Актор одного разу навіть помилився і проспівав "бед" замість "лет". Вийшло кумедно.

Після закінчення вистави угорці запропонували черкащанам подивитися невеличкий етюд. Якщо у "Ліліомі" слова були зайвими, то тут слів не було взагалі. Тільки драйв. І гра в асоціації. Я чомусь «догралася» до того, що уявила собі, як інколи чоловіки і жінки «дістають» одне одного у житті. Потім була майже камерна прес-конференція. Виявилося, що банальне "спасибо" угорські студенти сприймають як якесь дуже смішне слово, бо весело регочуть, коли чують його. На запитання "Які ролі вам хотілося б грати?" другокурсники Будапештського театрального училища Марії Надь Гор цілком логічно відповіли: "Тільки головні!".

Актори у шкарпетках і без

Під час фестивалю для акторів влаштовувалися своєрідні майстер-класи. Хоча спочатку планувалося, що колектив нашого театру буде їздити до різних міст області. Так, 13 березня черкаські актори мали працювати цілий день у Корсуні. Але потім керівництво театру вирішило відмовитися від цього, щоб дати можливість акторам подивитися усі постановки і поспілкуватися зі своїми колегами із інших театрів. «Адже ми для цього й робимо фестиваль. Основна його мета – це спілкування з новими людьми, з новими колективами, з новими ідеями і формами», – зауважив директор театру Володимир Осипов.

Я наївно думала, що майстер-класи – це коли актори збираються і спокійнісінько спілкуються. Але виявилося, що все набагато серйозніше. Уявіть собі: невеличка кімната із дзеркалами. Без кондиціонера, із закритими вікнами. І 40 тіл (тобто, акторів), які лежать на підлозі. А хтось один перестрибує через своїх колег. Спекотно. Мухи б «хєкали», якби там були. Але їх немає, бо й так людно: яблуку ніде впасти.

Перед дверима – купа різноманітного взуття. Як там казав актор Віктор Коломієць? По ногах можна вивчати історію театру? Зараз спробуємо. Приглядаюся: актори переважно босі. Бездоганно білі шкарпетки весело резонують зі скромними чорними. Дехто взагалі без шкарпеток. Хтось у кедах, як от Сергій Бобров, що одягнутий у колоритне лляне вбрання: широкі штанці і така ж широка по-модньому пожмакана сорочка із симпатичною діркою на дупі, стилізованою під «а-ля зачепитися за цвяшок».

Олександр Павлютін, який ще вчора бігав по сцені із сокирою, граючи роль Петра I у спектаклі «Великий льох», сьогодні дуже привітний і якийсь навіть «домашній» у джинсах і блакитній футболці. Він для угорських акторів дублює англійською мовою всі вказівки російськомовного тренера майстер-класу.

Актори намагаються зіграти втрату контролю над своїм тілом, але так, щоб не скидатися на п’яних. Я б ще довго могла дивитися на цей «броунівський рух», але надто вже було спекотно.

– Отпустите свои руки, пусть они вас ведут! – закликав тренер. Я по-своєму потрактувала це прохання, і мої ноги вивели мене на вулицю.

Матеріал для газети «Новини тижня»