Триває міжнародний театральний фестиваль "Сцена людства" у Черкасах. У ньому вже взяли участь колективи із Росії, Білорусії, Угорщини... А Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка запропонував черкаському глядачеві дуже своєрідний рецепт подружнього щастя.

Обійшлося без трупів

Що таке шлюб? Асоціація потенційних убивць. Інтрига тільки в тому, хто перший не витримає і реалізує свій прихований "потенціал". Чому люди живуть разом і не розлучаються, навіть якщо їхнє життя – нестерпне? Бо їм це вигідно, адже вони бояться змін і самотності. Жінки, які поважають себе, прагнуть жити із таким собі "гоміком", який ходитиме разом із ними по магазинах і салонах, а водночас буде агресивним коханцем екстра-класу. Таке собі гармонійне поєднання чоловічого і жіночого. Чоловіки прагнуть заводити собі коханок. Так, як заводять песиків чи морських свинок. Причому, коханка потрібна для того, щоб залишитися жити із дружиною. Тоді як жінці коханець потрібен для того, щоб піти від чоловіка.

Усі ці "життєві істини" варто залити великою кількістю алкоголю і додати за смаком повну відсутність сексу. Якщо споживати подібний коктейль протягом 15 років подружнього життя, то нічого дивного, що хтось когось може гепнути по голові важезною статуеткою. Але добре, якщо все добре закінчується. Її знудило на його автомобіль. Він великодушно зауважує: "Нічого, можете продовжувати. Мені все одно не подобався цей колір". І жили вони вдвох довго і щасливо. Бо ніхто не хотів одружуватися знову і жити з іншим убивцею...

Людожери на сцені!

Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка привіз у Черкаси доволі незвичну виставу – "Маленькі подружні злочини" Е. Шмітта у постановці польського режисера Кшиштофа Зануссі. Це спектакль, у якому двоє акторів протягом двох годин намагаються втримати увагу публіки. Вільних місць не було. З усього театру довелося позносити додаткові стільці для усіх бажаючих подивитися виставу. Мав бути антракт. Але актори цілком слушно вирішили, що краще не вдаватися до перерви, щоб спектакль сприймався більш цілісно.

Виконавці головних ролей, народні артисти України Олексій Богданович та Ірина Дорошенко розповіли, що коли дізналися про цю постановку, то спочатку дуже хвилювалися:

О.Б. – Була тривога. Тримати увагу глядача протягом декількох годин – це не так просто. І п’єса складна, психологічна. До того ж, Зануссі вважається більше кінорежисером, ніж режисером театральним. Але коли ми познайомилися з ним, то всі ці страхи щезли. Бо перед нами постала людина високоосвічена, яка знає 7 чи 8 мов і яка є громадянином світу. Нас вразила його ерудиція, інтелігентність і делікатність. З такою людиною працювати – одне задоволення.

– Яка передісторія виникнення вашого тріо: Богданович, Дорошенко і Зануссі?

О.Б. – У Кшиштофа Зануссі дружина – вроджена українка, яка жила у Вінниці. Там і досі є її маєток. Там зараз психлікарня. А Зануссі ще нічого ніколи не робив в Україні – ні вистав, ні фільмів. Це для нього була така ніша, яку потрібно було заповнити. І він дуже хотів щось зробити. Потім трапилася ця п’єса. І він запропонував її поставити нашому театрові.

І.Д. – Богдан Ступка дав нам спочатку текст і сказав: "Подивіться, почитайте. Якщо вам сподобається, якщо зацікавить цей матеріал, то будемо ставити". А як таке може не зацікавити?

– У вас є дублери?

О.Б.– Ні, немає. Ми їх усіх з’їдаємо! (сміється)

– Чи не планує Зануссі якусь більш масштабну театральну постановку?

О.Б. – Зануссі – не майстер масштабних вистав. Його вистави дуже делікатні, спокійні і психологічні. А ставити шоу, робити якесь видовище... У нього не те що немає таланту, а просто немає бажання. Йому цікавіше у душі людській покопатися і щось добувати звідти, а не робити мильні бульки, які потім через три хвилини забувають. Та й фільми у нього переважно "малонаселені"...

І.Д. – Ми розпитували його: "Може якісь мізансцени потрібні чи щось таке?" А він нам сказав: "Мене цікавить тільки ваш інтелект". І це було страшенно приємно.

– Як довго ви працювали над виставою?

О.Б.– Загалом нам десь місяць знадобився. Спочатку працювали у Польщі, а тоді вже закінчували у Києві.

І.Д. – Так, два тижні були у Варшаві, у маєтку Кшиштофа Зануссі. З десятої години ранку до десятої години вечора працювали. Ви ж розумієте: там багато тексту потрібно було вивчити. Мали тільки годину перерви.

О.Б. – На поцілунки!

І.Д. – Та ні, на вечерю! (сміється)

Матеріал для газети "Новини тижня"