Люди називають містикою незрозумілі і незбагненні речі. Але якщо ми не можемо щось пояснити, це ще не означає, що його не існує. Пропоную прочитати три містичні історії реальних людей. Висновки у кожного будуть свої...

Невеселі вечорниці

- Колись ми з подругами гадали на старий новий рік, - розповідає пані Оксана, – Зібралися втрьох у старій нежилій хаті, зробили із дзеркал так званий коридор і по черзі в темній кімнаті видивлялися свою долю. Першою пішла гадати я. Вдивляючись у дзеркальну далечінь, я побачила обриси симпатичного чорнявого юнака, який доброзичливо посміхався мені. За правилами гадання, в ту мить потрібно було задмухнути свічку і перехреститися. Та я вирішила побачити, що буде далі. За кілька секунд обличчя юнака стало чітким і виразним, я навіть побачила невеличку родимку на його щоці. І раптом я з жахом помітила у нього на голові невеличкі ріжки. Перелякавшись, вибігла з кімнати і порадила подругам припинити гадання. Та Галина, моя найближча подруга була налаштована рішуче, їй було вже 25 років і вона хотіла дізнатися, чи судилося їй взагалі вийти заміж.

У чорному коридорі подруга побачила зловіщий хрест, який чомусь плив по воді. Після цього наша третя подруга Наталя взагалі не захотіла гадати. Пригнічені ми розійшлися по домівках, та за кілька днів забули про гадання. Згадали про нього одного літнього дня, коли в двір забігла перелякана молодша сестра і мовила:”Галя…втопилася…” Від горя, жаху і незвіданої тривоги я не знаходила собі місця, винуючи в усьому ту ніч гадань…

Через кілька років я вдало вийшла заміж за білявого хлопця і дещо призабула про те злощасне гадання, щиро надіючись, що смерть подруги і видіння в новорічну ніч просто безглуздо співпали. Та через 5 років щасливого сімейного життя в автокатастрофі загинув мій чоловік, дітей у нас не було і я залишилася зовсім одна. А одного разу до організації , у якій я працювала, прийшов новий співробітник. У мене тоді, немов мурашки по тілі поповзли: він був точно тим юнаком, якого я бачила в дзеркалі двадцять років назад. Навіть родимка була на тій же щоці…

Володимир, так його звали, почав проявляти до мене симпатію вже з перших днів нашого знайомства. Він виявився дуже вихованою і чуйною людиною. До того ж, Бог не обділив його вродою. Я почала зустрічатися із ним, через рік нашого знайомства, він запропонував мені одружитися. І от тепер я божеволію від неможливості зробити правильний вибір. Я дуже кохаю Володимира, хочу бути поряд із ним. Та коли ми залишаємося наодинці в темноті, мені чомусь постійно ввижаються зловіщі ріжки на його голові…

Не судилося їй довго жити

Цей випадок трапився у сусідній Тернопільській області. В одному із сіл жила жінка із донькою. Дванадцятирічна донька дуже страждала від ревматизму. Дитину мучили страшенні болі в колінних суглобах, не допомагали жодні ліки. Хтось із односельчан порадив народний спосіб лікування ревматизму: бензинові ванни. В той час була холодна зима. Мама підігріла бензин, налила його у відро і посадила біля печі доньку гріти у ньому хворі ноги. Поки дитина приймала бензинові ванни, жінка пішла доїти корову. Раптом пролунав жахливий крик доньки. Перелякана мати вбігла в дім і побачила, що дитина перетворилася в живий факел. Врятувати життя доньці не вдалося. Після похорону згорьована мати мало не збожеволіла, весь час винила себе і навіть намагалася накласти на себе руки. А якогось дня вона почула, що у сусідньому районі живе провидець, який передбачає долю людини за фотографією. Жінка взяла фото, на якому була її донька у трьохрічному віці, і поїхала до провидця. Не кажучи йому, що дитини вже немає серед живих, попросила щоб передбачив їй долю, навіть якщо й нещасливу. Уважно вдивляючись у фото, засмучений старець сказав: “ Якщо вона не помре у шість років від гарячки, а у дванадцять не помре від вогню, то у двадцять п’ять помре при пологах. Не судилося їй довго жити”.

Жінка пригадала, як у шість років доньку ледь врятували від запалення легень. І, повіривши у нещасливу долю дитини, мати у нещасті перестала винити лише себе...

Чи варто змінювати долю?

Моя знайома, назвемо її Мариною, була дуже вродливою і доброю жінкою. Займала престижну посаду на виробництві і мала неабиякий успіх у чоловіків. Але роки йшли, їй було вже за тридцять, всі подруги мали свої сім’ї. Ніхто із численних обожнювачів Марини не поспішав із пропозицією руки та серця. Тоді жінка вирішила народити дитину, як говориться “для себе”. Переступивши через всі людські пересуди і косі погляди, Марина народила гарненького кароокого хлопчика. Всю свою нерозтрачену любов жінка віддавала дитині, намагалася дати сину все найкраще і іграшки, і одяг, і ласощі. Коли Андрійку виповнилося два рочки, лікарі виставили йому фатальний діагноз – лейкоз. У розпачі Марина заламувала руки, їздила до екстрасенсів, цілителів, медичних світил. Але дитині ставало все гірше і гірше…

Марина дивилася на бліде личко Андрійка, який лежав на лікарняному ліжку і захлиналася від сліз. Лікарі сказали готуватися до найгіршого, нема надії, що дитина доживе до ранку. Марина стала на коліна і благала Божу Матір, щоб вона залишила їй сина. Скільки часу Марина молилася, вона не пам’ятає. Після безкінечних молитв, жінці з’явився образ Божої Матері, яка сказала: “Твій син житиме, але щоб ти ніколи не пожалкувала про це”. “Ніколи не пожалкую”, - прошепотіла шокована жінка. Після цього Марина заснула. Коли прокинулася, побачила Андрійка, який сидів у ліжку і просив їсти. З кожним днем дитині ставало краще. Лікарі були здивовані чудодійним одужанням хлопчика і невдовзі його виписали додому.

Андрій ріс дуже капризною і вередливою дитиною. Коли пішов до школи, вчителі почали скаржитися, що хлопчик краде речі своїх друзів. Любляча мати не повірила, вважаючи, що це наклепи на дитину і перевела Андрійка до іншої школи. Проте в іншій школі проблеми не припинилися, хлопчик не хотів вчитися, грубіянив вчителям, продовжував красти. Після восьмого класу він пішов вчитися до ПТУ, де зв’язався із сумнівною компанією, пропадав ночами. Не раз заплакана Марина сиділа біля телефону, чекаючи від сина дзвінка. Ні умовляння, ні покарання не допомагали врозумити Андрія. З часом син почав підіймати руку на матір. А одного вечора до квартири прийшли міліціонери, і повідомили, що Андрія підозрюють у скоєнні вбивства. У матері підкосилися коліна і її знову охопив розпач. Прийшовши на побачення до сина у СІЗО, вона зустріла ворожий погляд і запитання:”Чому прийшла? Я не каюсь, той хлопець отримав по заслузі. А твої сльози мені набридли вже вдома”. В міліцейських коридорах Марина зустріла жінку у чорній хустині, яка побачивши Марину, заголосила: “ Як ти виховувала свого сина? За що він вбив мою дитину?” Зіщулившись, Марина вийшла із установи і рішуче направилася до церкви. Всю службу вона простояла на колінах. Після чого вернулася якась дивна і сказала мені:”Ти знаєш суду над моїм сином не буде”. Я ще тоді подумала, що вона збожеволіла з горя. Але вона знала, що говорила, десь за тиждень до судового засідання, Андрія насмерть збила машина.

“Якби я тоді не вимолила у Господа змінити долю, то чиста душа мого синочка була б в раю. А так моя сліпа материнська любов назавжди загубила душу рідної дитини” – із гіркотою в голосі говорила Марина.