Що я винесла зі всеукраїнського літературного фестивалю, який відбувся 11-12 лютого в Луганську? Фізично: дві сосиски в поліетиленовому мішечку, фотокартку з навкололуганських степів, DVD з виставою та документальними фільмами, подарований О.Скобельською², і грамоту, бо призів там не було через брак фінансування.

Мені хочеться дуже щиро написати про все, все, все... Недаремно ж я проїхала 29 годин у плацкарті зі Львова до Луганська і 29 годин навспак.

Перед очима зринає сонне обличчя Слави³, який говорить, що луганська література гине. Та ні, у них хоча б лишилось її радянське облаштування із щотижневим зібранням у клубах і урочистим читанням зі сцени. До речі, через це читання там у всіх поетів добре поставлений голос. У нашому ж висококультурному Львові і цього не зосталось… Все, що тхне російською, зруйнували, але не встигли збудувати нове, а то й вирішили не будувати, щоб запобігти стиранню рис індивідуальних. Тут кожен інтеліґент-літератор занадто шанує себе, щоб долучитися до діяльности якихось поетичних гуртків(якими в нас тішаться лише діти) чи подібних організацій. А, між тим, у Луганську виходить друком найбільше в Україні число антологій та инших поетичних видань. Там надзвичайно велика кількість літераторів і, відповідно, спілок, які їх об’єднують.

І саме тут, себто в цьому місці даного тексту, нам, власне, треба відчути різницю поміж кількістю і якістю. Назва конкурсу „Еліта” таки до дечого зобов’язує, а насправді вартісної поезії було там мало. Особисто мене вразили лише Ярослав Мінкін⁴, за словами Макса Попєлиша-Росочинського⁵, „получеловек-полубог”, ну та й сам Макс, п’янке диво цього фестивалю, незлагоджений з його укладом геній. Не боюсь таких слів: я їх рідко вживаю.

А там їх вживають доволі часто. Занадто хороші там люди, аби творити сучасну поезію (надто багато нагород, надто багато хиб прощається). Але ж геніїв насправді мало, і кожен з них наче бог, перед яким хочеться впасти навколішки і видерти з рук його тексти, щоб цілувати!.. Натомість там люди добрі, вони думають про перспективу, про розвиток і через те дозволяють дрібним провінційним псевдогеніям сідати на їх симпатичні голови і звішувати свої гарні ніжки рядками ледь не пушкінської давнини.

Якщо вже судити поезію, хоча, кажуть, то марна справа, бо ніколи не вдасться уникнути суб’єктивности, то я пропоную робити це жорстко. Все ж вважаю, що варто розвалювати карткові будинки, кажучи людям, що пишуть вони погано, і коли є ще якась перспектива-надія, вказуючи на помилки. Багато посередньої поезії звучить зі сцени з етикеткою „добра”, псуючи смаки молоді, які щойно почали формуватись. Це, на мою думку, інший кінець патичка з вирізьбленим словосполученням „хороша людина” в руках організатора фестивалю.

Щодо учасників, то скажу, що не досить прочитати, а то й видати величну кількість книжок, аби бути в царині літературного мистецтва ясновидцем, тобто бігти перед потягом, чітко бачачи усі процеси, що відбувались і відбуваються в літературі. Може, писати не є для вас тією „сродною працею”, про яку писав Григорій Сковорода.

Оцінюючи нас, слід вживати ніцшеанське „якщо це не вб’є, то зробить сильнішим”, бо ж українських письменників ще не було поміж нобелівських лауреатів.

1 Шкода, що вона майже цілком російськомовна...

2 Поетеса з Черкас, організатор щорічного фестивалю „Летающая крыша”.

3 Ярослав Мінкін – яскравий представник молодого покоління кримських поетів, який зараз мешкає у Луганську, член міжнародного творчого об’єднання „Стан”.

4 Його твори львівський читач може побачити у літературно-мистецькому виданні „Три” №5.

5 Поет з Криму, який проживає тепер у Львові.