"Я це все розповідаю не тому, що потребую чийогось жалю чи співчуття. Просто містом вештається купа таких самих бовдурів, яким був я рік тому. Моя жахалочка - саме для них, бо дуже легко одного разу спороти дурницю, а потім хоч усі лікті собі обгризи - в нормальний світ уже ніколи не повернешся"...

Жахалочка перша. Максим.

"У тебя СПИД, и значит, мы умрем" - це про мене

- Я ВІЛ-інфікований уже рік. Живу собі, чи то існую. Весело! Коли в такому діагнозі можна хоч когось звинуватити (лікарі такі-сякі заразили чи ще щось), тоді легше якось. Принаймні знаєш, що це дурний збіг обставин чи доля. Але я все зробив сам, власними руками. Коли тобі 19 і ти щодня відкриваєш для себе світ, хіба думатимеш, в якому болоті можеш прокинутися одного ранку?

У мене був друг - художник, неформал. І люди навколо нього тусувалися такі самі - легковажні й незвичайні, як екзотичні птахи в нашому сірому місті. Я понад усе прагнув бути з ними. Якби хтось наказав мені скочити з вікна чи зробити ще щось безглузде, аби довести, що гідний їхнього товариства, я зробив би це. Тому коли на одній вечірці до мене підійшла дівчина і запропонувала "політати", показуючи на шприц, я просто простягнув їй свою руку. Останнє, що пам’ятаю з того вечора, - її очі, величезні, темні й безмежні, а я в них тону і не хочу рятуватися. Такий от наркоманський досвід - перший і єдиний.

А за місяць у мене з’явилася можливість поїхати на рік стажуватися в США. Тут усе й вилізло, бо мудрі америкоси вимагають довідку про медичне обстеження. Коли повертався з лікарні, в голові стукотіла пісня Земфіри: "У тебя СПИД, и значит, мы умрем..." І це тепер про мене? Тьху, дурня якась. Прийшов додому, як уві сні, говорити не міг, просто поклав на стіл довідку і заліг у себе в кімнаті. А далі моє життя життям називатися перестало і перетворилося на .... я не знаю, яким словом це назвати. Батьки купили мені  квартиру і поставили перед фактом: відтепер буду сам. Я їх розумію, бо є ще молодша сестра - їй 10, от вони й бояться за неї та й за себе. Зрештою, не вигнали на вулицю, хоча мали повне право: сам створив собі жах - сам і живи з ним, де хочеш. Відтоді ми спілкуємося по телефону. Мама якось не витримала і прийшла. Ми навіть мало не обнялися з розбігу, та в останній момент вона завмерла, так, наче об стіну невидиму вдарилася: "Я не можу, вибач, ти ж розумієш...". Потім годину плакала на кухні і казала, що любить мене, але... Через те "але" я попросив її більше не приходити - так краще для всіх.

Ти питаєш, як такі, як я, адаптовуються до середовища? Спочатку я думав, що це неможливо - все, приїхали, злазь, кінцева зупинка! Виявляється, ні. Якщо на деякі ситуації заплющувати очі, можна нормально прилаштуватися. За умови, що ти поки що нормально почуваєшся, не потребуєш дорогих ліків, можна навіть роботу знайти. Звичайно, 90% роботодавців, почувши про ВІЛ, пошлють тебе якнайдалі, але з тих 10% бодай одна людина не злякається твого діагнозу. А може, мені просто пощастило. Співробітники не п’ють зі мною чаю з одного горнятка, дівчата не кидають у мій бік кокетливих поглядів, а от із чоловіками я вітаюся за руку, ми ходимо на вечірки. В такі моменти я почуваюся нормальною людиною - ну, майже... (сміється). А ще придумав собі філософію: жити так, наче кожен день - останній, і ніколи нічого не планувати. Сонце за вікном - супер. Дощ - ура! Це ж так класно - блукати вузькими вуличками під зливою. А завтра буде новий день... можливо.

Якось я примудрився закохатися. Переважно ВІЛ-інфіковані шукають собі пару в своєму середовищі, щоби не ризикувати життям іншої людини. В мене, на жаль, вийшло по-іншому. Та дівчина ніколи не дізнається, що я відчуваю, але, мамцю рідна, як це боляче! Бути поряд із людиною, кохати її до нестями і не мати права навіть натякнути, не те, що торкнутися чи поцілувати. Я вже звик до типової реакції людей на мою хворобу. Але коли до тебе боїться наблизитися здоровезний дядечко, це іноді навіть забавляє. Та я не певен, чи витримаю, побачивши той самий вираз на її обличчі...

Історія друга. Роман.

Я подумав, що мені лишилося півроку - і почав активно помирати

- Про свій діагноз я дізнався 3 роки тому. Я проходив курс лікування від наркоманії, і, аби мене госпіталізували, необхідно було здати аналіз на ВІЛ-інфекцію. Я це зробив. У наркологічному відділенні я повинен був лежати 21 день, але вже через 10 днів до мене прийшли працівники відділу й сказали: негайно збирай речі. Я не зрозумів, чому, та вже за дверима мені повідомили: "У тебе СНІД, і ти не можеш тут більше бути". На той час я небагато знав про цю хворобу, але вже тоді розумів, що між ВІЛ та СНІДом є суттєва різниця: ВІЛ - це лише інфекція, яка може про себе не давати звістки 12 років, а СНІД -важка хвороба. Відійшовши метрів 15 від лікарні, я все-таки повернувся і перепитав: "Скажіть ще раз: у мене СНІД чи ВІЛ?". Медсестра неохоче глянула в журнал і сказала, що ВІЛ, а не СНІД.

Батькам сказали без моєї згоди - знову ж таки порушуючи закон. У наркологічному відділенні є правило, що хворого додому можуть забрати лише батьки. А мене просто викинули за двері. Коли я вийшов із лікарні, вони подзвонили моїй мамі, і вона вже по дорозі додому мене зустріла. Допомогло оговтатися лише те, що батьки надали мені велику моральну допомогу. Іноді тебе можуть образити, може, того не бажаючи, а може, через страх. Якось у мене було запалення легенів, і мама попросила педіатра, що живе в нашому під’їзді, мене оглянути. Коли лікар послухав моє дихання, мама сказала: "Зачекайте, я дам вам спирт і ватку - протрете стетоскоп". Ці слова мене боляче вдарили. Я знаю, що таким шляхом ВІЛ не передається, і мама це знає, але...

Знаю ще таку ситуацію. Мама підтримує дочку, яка є ВІЛ-інфікованою, допомагає їй, дбає, але кожного разу хлоркою миє посуд. Такі речі б’ють із невимовною силою. Вбиває ставлення лікарів та держави до таких людей, як я. Мені було страшно звертатися до лікарів, навіть зуби боявся йти лікувати. Я боявся почути відмову, почути услід "спідозний". Іти й влаштовуватися на роботу - аналогічно.

Коли я дізнався про свій діагноз, то вирішив, що краще мені пришвидшити свою смерть. Я подумав, що мені лишилося півроку і почав активно помирати - інтенсивно колотися, грабувати (необхідні були кошти на наркотики). Через півроку я не помер і відміряв собі ще 6 місяців. Так я вмирав два роки, поки не зустрів людей із організації "Світло", які сказали: "Може, досить помирати - спробуй жити". І я спробував. Я дізнався про всі свої права, і тому навіть якщо піду на державну роботу, боюсь, що почну виказувати надмірну агресію - ще не загоїлися душевні рани. ВІЛ-СНІД - це не та проблема, з якою можна боротися самотужки - це вдається лише одиницям.

Коментарі

Ірина ДУНАЄВСЬКА, професійний психолог:

- Перша реакція інфікованої людини - агресія та неприхована злоба. Саме тому є дуже важливою дотестова та післятестова консультація. Але українські медики намагаються чим скоріш викинути "спідозного" за двері, тим самим штовхаючи його на фатальні кроки. До того ж медичні структури навіть не отримують медикаментів для боротьби із ВІЛ. Інакше кажучи, якщо ти захворів на ВІЛ-СНІД, у жодній лікарні тобі не зможуть надати хоча б якусь допомогу. Найбільша проблема полягає в тому, як українське суспільство ставиться до цієї недуги. Інфікованих сприймають, наче прокажених. Проводячи тренінги, я часто запитую в присутніх: що б ви робили, якби знали, що серед вас сидить інфікований? Аудиторія дуже різко реагує на такі слова. Хоча це безпідставно, бо ВІЛ не передається побутовим шляхом. Але що вдієш?

Тарас КУШНІР, директор організації "Світло":

- Законодавчо передбачений захист ВІЛ-інфікованих насправді не виходить за рамки паперів. Кожному інфікованому закон гарантує таємницю діагнозу, але в Україні зафіксовано багато випадків її порушення. Тому люди бояться робити тест лише через те, щоби не стояв на медкартці гриф "ВІЛ-СНІД". Часто від самих же медиків можна почути: "О, дивись, спідозний пішов". Один мій знайомий інфікований не хоче йти в свою поліклініку, бо там медсестрою працює його сусідка, а в нього приватне підприємство, дружина і двоє дітей. ВІЛ-інфікованих грубо звільняють із роботи. Їхні діти відчувають у школах відчуження з боку учнів та вчителів. Ми мали випадки, коли довелося госпіталізувати ВІЛ-інфікованих попри опір держави - це взагалі нонсенс. В Україні медицина боїться ВІЛ-інфікованих. Цю ненормальну ситуацію треба змінювати!

Наталія РОМАНИК, юрист:

- Був у моїй практиці випадок, коли через ненадання медичної допомоги 31-річна ВІЛ-інфікована особа померла в Стрию. Це ж молода людина! Справа дійшла до Уповноваженого з прав людини Ніни Карпачової, з Києва приїхав професор із Міністерства охорони здоров’я. Та він обмежився лише тим, що переписав лікарську довідку, не провівши службового розслідування. Законодавство в нас передбачає прекрасний захист усіх прав інфікованих, але існує людський фактор. Лікарі, міліціонери ігнорують ці права. В Івано-Франківській області хлопчика-наркомана при затриманні сильно побили і не дозволили звертатися зі скаргою до прокурора, мотивуючи це тим, що він не може оплатити послуги адвоката. Таких справ безліч, та вони не доходять до суду.

Статистика...

- кожний сотий українець - віл-інфікований;

- за темпами зростання епідемії ВІЛ/СНІД Україна посідає перше місце в Європі;

-- прогнози експертів ООН: до 2010 року в Україні буде 1,5 мільйона ВІЛ-інфікованих;

- найбільш кризові регіони - Одеса і Донецьк. На Львівщині на обліку перебуває майже півтисячі інфікованих, з яких майже 40 - на стадії СНІДу. Найбільше хворих у Львові, Червонограді, Бориславі, Дрогобичі, Стебнику та Стрию;

- на обліку в дільничних педіатрів перебуває три десятки малюків, в яких може бути (а може й не бути) ВІЛ;