Ось яка вона, чоловіча дружба. Підступні, брехливі створіння – хлопці! Здавалось, мій приятель (ні, краще спільник), а вийшло – що вірний, турботливий друг. Та тільки не мій, а ЙОГО.

А ВІН!? Теж мені птах: крила розкрив і далеко утік. Крізь сльози я думала: повернеться вдень, та тільки чи схочу його я пісень? Через деякий час він капкани розставив. А я, наче здобич, йому віддалась. Зробивши сюрприз, обікрав моє серце. Прийшов, де його не чекала я. Вродливий. О Боже, який же він вродливий!.. Очима обгледів, зупинив погляд на животі.

- А я сумував... – він промовив. – Наче проклятий, вигнаний. Немов би сумна опустилася ніч. І ніч ця була аж занадто довгою. Занадто – це мало, вона була скрізь!..

- Щоб ти мені не казав – я не вірю. Не вірю і, мабуть, вірить не буду. Цей спалах кохання, а потім і помин. Помин душі і помин єднання. Спогадів злива, страждання години, життя в боротьбі проти лютої сили. А потім фінал – фіаско в труні. Так боляче, прикро, так гидко мені...

- Ні-ні, це лише боротьба із собою!

- Ах, боротьба? Пробач, я пішла.

Злетівши на крилах (насправді, у ліфті) з ненависних, вбогих офісних поверхів, дверима я гримнути встигла, а тут... ВІН знову мені наче ніж устромляє. У серце. Так боляче! Там ще болить!

- Винна сама! Хотів показати я світ тобі інший, а ти відштовхнула, прогнала мене.

- Я в іншому світі живу! Ти не знав це? Куди ти дивився і що помічав? Дитина, ти зовсім дитина. Ти дурень! Я вірити хочу, хотіла, могла. Бездарні години, що разом провели. Бездарні, багаті на сум, на страждання, на гнів.

- Що? Жалкувати зібралась? Не соромно?

- Ні, в мене нема почуттів...

- А я? Як же ж я? Так все кинеш? Повернешся з серцем порожнім, душею?

- Так. Це життя. Мій вибір свідомий, тепер тільки мій. Хоча був він зроблений кимсь, а не мною – якоюсь чужою мені стороною.

- Будь проклята, знищена, згублена, зраджена. Ненавиджу, чуєш?! Ненавиджу я!

Я ще подивилась на нього недовго. ВІН гарний занадто, самотній душею; коханий, але замалий, щоб любити. І сліз не було... Не було і прощання. Був тролейбус, маршрутка, був звичний маршрут.

Прийшла я додому, замок зачинила. Закрила всі вікна, всі двері душевні. Забула його, намагаюсь забути.

Мовчання придбала я замість цілунків, прокляття отримала замість любові, а спогади гарні – лише попілець. Так хочеться щастя, а це вже кінець...