Луганськ - місто трохи дивне. Ви не знайдете в його центрі звичних для інших областних центрів мережевих закладів харчування "столичного" штибу - піцерій та фаст-фудів, - лише "стандалоне"-кафешного типу. Коротше кажучи, поїсти нормально немає де. Бо саме з таким бажанням ми, повертаючись з мандрівки Донеччиною, прибули до цього східного міста чудового літнього ранку в День Незалежності з метою оглянути місцеві визначні місця. Врешті, їжу довелося просто банально купувати в супермаркеті, але цим проблема не вирішилася. Тривалі пошуки лавок по двориках ні до чого не призвели - снідати довелося просто на фундаменті місцевого стадіону. Ну а поїли... Коротше, з туалетами тут теж проблемно :) ... Цього разу нас виручили "усього" за одну гривню кухарі однієї забігайлівки, вхід до якої чомусь починався саме з кухні...

Блукання розпеченим містом не принесло очікуваних результатів: мінімум об’єктів культурного паломництва і повна відсутність чогось ТАКОГО, про що б можна було розповісти потім знайомим... Та й, судячи з видів на найвищій точці місцевого "чортового" колеса - гуляти тут особливо ніде: в центрі - звичайні багатоповерхівки, все решта - одноповерхова приватна забудова плюс індустріальні зони. Хіба що можна відмітити місцевий краєзнавчий музей. А для любителів невибагливого відпочинку з сємкамі - захаращений парк біля залізничного вокзалу з тим-таки колесом огляду і розливним пивом по гривні тридцять з місцевого пивзадову. Коротше, нудно...

Але, чекай, що це? На одному з будинків помічаємо довжелезний помаранчевий банер. Читаємо і не віримо своїм очам: "Музей Жертв Оранжевой Революции". Нічого собі! Як можна проти повз таке диво? Тож, обережно переступаємо поріг...

Далі йде монолог про те, що регіонали, на відміну від інших, не приховують того, що вони не завжди мають чисті руки, "які ніколи не крали". Гм, це первага?

Гаразд, ексурсія. Постать Смерті в помаранчевій накидці, пластикові апельсини, з яких стирчать шприци (здається, тут справді у це вірять!), палатка з червоно-чорним стягом і поясненювальним підписом: "Флаг УНА-УНСО" (це має викликати асоціації з фашизмом? Так?).

- Так-так! Фашизм! Давайте ми вам поставимо фільм "Что же такое фашизм?" !

Далі стенд із картою України, на якій біля західного кордону лежать в бойових позиціях іграшкові солдатики - американські вояки на чолі з Бушем, а схід країни оточено "колючкою".

До речі, колюча проволка тут скрізь. Таким же чином оформлено експозиції в іншому музеї - жертв Радянської окупації, що в Києві. Я запитав, чи не звідти поцуплено ідею. Виявилося, що заклад, в якому ми знаходимося, якраз і створено на противагу київському, "антисовєцькому". Тут мої мізки починають плавитися: яке відношення має Помаранчева революція до Радянського Союзу? І чи не хочуть сказати засновники музею - Партія регіонів, що вони будуть всіляко сприяти поверненню країни в минуле, до Радянського Союзу?

А як же всі "щирі" вітальні слова про незалежність, які партійні верхи виголошували в цей же день на центральній площі міста, відмічаючи головне свято України?

Ну, бог з ними. Другий зал. Головним чином - стращання "фашистами"-бендерівцями. Плюс карикатури на політиків з помаранчевого табору, головним чином, сексуального підтексту. В кінці експозиції - книга відгуків. Руки так і чешуться.... А в голові зароджуються сюжети в стилі jackass: ось я забігаю до музею, дістаю зі спортивної сумки величезний касетний магнітофон як у американських ганста-реперів, з якого починає голосно лунати "Разом нас багато", зриваю з себе верхній одяг, під яким помаранчеві лати з целофану і починаю метушливо бігати по музею, ганяючись за відвідувачами. А вони з виразом жаху на обличчі розбігаються хто куди. (А що, треба запропонувати їм цю "фішку" - можна було б непогано підзаробити, зображаючи з себе помаранчевого революціонера - дріопітека - саме таким презентував музей активістів революції 2004 року: фотографії п’яних людей огидного вигляду з пляшками алкоголю. Правда, чомусь усі ті люди на тих світлинах сфотографовані здебільшого на фоні зеленої трави...) Від таких думок на моєму обличчі з’являється досить помітна посмішка...

Ну що ж, дякуємо Вам! Було дуже цікаво! А головне, весело. Шкода тільки, що акумулятори в фотику "здохли" - можна було б вдома повеселити купу народу! І ще шкода, що ми так і не зрозуміли хто ж насправді є цими жертвами "оранжевого террора". Хоча ні, а як же організатори музею?! Кажуть, що його ідейний натхненник Арсен Клінчаєв навіть власну квартиру продав, аби організувати усе це діло. А на відкриття навіть ніхто з керівництва рідної партії не прийшов, не те що високопосадоці з Росії, як це було анонсовано перед відкриттям... Слід припустити, що в наслідок ПР (Помаранчевої революції) у нього почалися значні проблеми зі здоров’ям... Тож, маємо першу жертву.

Виходимо на вулицю. У сіре, аж ніяк не помаранчеве місто. З десятків бігбордів на нас дивляться представники майже всіх політичних партій. А ще - замурзаний шахтар на синьому тлі: "Повышение зарплат? Поверил?.. " Він не підписався...

А втім, ми вже доволі втомлені і, здається, все встигли побачити. Ех, краще б лавки встановили...