Продовжуючи цю тему, нагадаємо, що в Публічній бібліотеці ім. Лесі Українки започатковано цикл творчих вечорів-презентацій письменницьких Інтернет-сайтів у рамках Всеукраїнського проекту „Українська книга в Інтернеті”. Керівником цього масштабного проекту є Іван Вікторович Галенко, кандидат технічних наук, спеціаліст в галузі діагностики складних цифрових систем.Тут побувала також ведуча програми „Розмова з приводу”, журналістка радіо „Голос Києва” Київської державної радіокампанії Тетяна Яковенко, яка взяла інтерв’ю у ведучої вечора, поетеси і письменниці Вікторії Івченко:

– Вікторіє, на презентації твоєї нової книжки я почула, що у тебе вже давно існує сайт в Інтернеті, що ти маєш можливість спілкуватися з відвідувачами, які цікавляться твоєю творчістю. Розкажи, як вдалося долучитися цього проекту?– Я дізналася про нього в середині літа 2004 року. Завітала до НСПУ і на дошці оголошень побачила повідомлення про можливість створення письменницького Інтернет-сайту. Записала телефон, але чомусь не дуже звернула увагу на це. І тільки під час Помаранчевої революції – для мене вона була знаковою подією – я подзвонила керівникові проекту Галенку Івану Вікторовичу. Мене запросили і сказали, що готові до співпраці.

– На сьогодні, наскільки мені відомо, у тебе вже є третя версія такого сайту...– Так. Річ у тім, що перша версія була дуже привабливою з точки зору естетики, але в технічному плані лишалась недосконалою. Не маючи спеціальної освіти, я не могла вільно додавати або вилучати певні статті. Але, на щастя, допомагали друзі-програмісти, до яких я зверталася час від часу...

– У мене – одне запитання: все ж таки, це було безкоштовно чи ні? Адже зараз, напевне, подібна можливість є далеко не у всіх письменників!– Дійсно, я була однією з перших. Паралельно з моїм сайтом створювали ще один – Тимура Литовченко, українського письменника-фантаста. Зауважу, що деякі кошти я таки вклала, хоча то була суто символічна сума у порівнянні з нинішніми цінами на комерційні сайти. Особлива подяка Івану Вікторовичу – він дійсно патріот, і патріот у найкращому розумінні цього слова, оскільки сьогодні про свої наміри підтримувати людей мистецтва заявляє багато хто, але на ділі таких – одиниці. Трохи відхиляючись від теми, скажу, що й наші шановні науковці готові видобувати з архівів рукописи невідомих досі письменників і поетів, які жили 100-200 років тому, і захищати дисертації... А чому ж так мало уваги приділяється тим, що живуть нині? Адже вони пишуть про наш час, художньо відображають сучасні проблеми!

– Вікторіє, давай перейдемо безпосередньо до твоєї творчості. Мені відомо, що вийшли друком дві твої книжки. Перша вийшла у 2000 році, друга – нещодавно. Про що ти пишеш? Наскільки я розумію, це – лірика, суто жіночий погляд на проблеми нашого буття.– Спершу це, дійсно, була суто жіноча тематика. Але вже у першій моїй поетичній збірці, яка має назву „Між світлом і пітьмою ідемо...” лірична героїня шукає (і знаходить!) вихід із зачарованого кола нерозділеного кохання і піднімається до осмислення ширших філософських тем.

– А друга книжка? Вона має досить специфічну назву – „Хто порятує нас від нас самих?..” Що ти хотіла цим сказати?– Я свідомо прагнула до гострої назви, такої, яка б могла привернути до себе увагу. Тут я торкаюся і проблем сучасної української літератури в цілому, і становища, в якому перебувають поети, зокрема. Якось по радіо я чула виступ відомої української поетеси Ганни Чубач. Вразили рядки з її вірша:”Поетів раніше вбивали, а тепер – не друкують!”

– Ти маєш на увазі, що це майже те ж саме? Тоді вбивали фізично або якось намагались знищити, а зараз не друкують, бо як наче не помічають і не хочуть помічати? Допомагати, сприяти...– А не друкують тому, що причина дуже прозаїчна: грошей немає! Їх можна шукати, а якщо не знайдеш, то вибач – це не комерційна література! І от коли я тих грошей не знайшла, то вирішила видати хоча б невеликий буклет. Він спершу мав 48 сторінок, але, оскільки вихід цього видання теж затягувався, я все додавала і додавала нові поезії, публіцистичні нариси, есе. Ми вже пережили і вибори, і ще якісь політичні події... Нарешті, робота була завершена. Книгу видали чималим тиражем у 2 тисячі примірників мої друзі- поліграфісти, які повірили в майбутній успіх і вклали кошти у цей проект. Але його не можна вважати благодійним у прямому розумінні. Мені потрібно повернути кошти, собівартість друку. Тобто проект, насправді, бізнесовий.

– У цьому зв’язку, ще одне запитання до тебе. Справді, для сучасних українських поетів і письменників, а також і багатьох журналістів, існує проблема: „писати в стіл”. Адже добитися, щоб твір було видано, – то велике мистецтво у наші дні! До того ж, усе це видається маленькими тиражами 200-300 примірників, 1000 – то вже досягнення... Як ти ставишся до цього? До таких накладів? Чи не принижує це письменника?– Так, згодна. Але це не стосується іншої категорії сучасних літераторів, досить специфічної. Мандруючи з видавництва у видавництво, зрозуміла: всі хочуть одразу ж випускати відомих, або, принаймні, так званих „розкручених”, яких би купували і вкладені гроші поверталися... До речі, хтось же їх і „розкручує”! Ні для кого не секрет, що є певні літературні угрупування, які рекламують своїх протеже, вкладають гроші в рекламу. Але чи завжди це справді вартісні твори, які в майбутньому поцінують і нащадки? Ось питання. В Україні немає мережі літературних агенцій, де працювали б досвідчені люди, які могли б сказати своє вагоме слово, запропонувати до друку найкраще. У нас, на жаль, зараз у суспільстві ще превалює формула: „Від кого ти?”, а не „Що ти можеш?”

– Я так бачу, що ти позиціонуєш себе як українська поетеса, письменниця, також – як вільний журналіст. Можливо, ти є членом Національної Спілки письменників України або Національної Спілки журналістів України... А, можливо, й ні? Тоді питання: чому ти вибираєш такий шлях? Мені здається, ти не віриш, що подібні творчі спілки можуть допомогти молодій талановитій людині розкрити свій талант.– Це – лише одна сторона медалі. Інший аспект полягає у тому, що атмосфера, яка іноді панує тут, м’яко кажучи, не налаштовує на творчість. Громіздкі й не дуже привабливі творчі спілки зі своєю ієрархічною структурою, заангажованістю, внутрішніми непорозуміннями мали б відійти у минуле, аби дати дорогу більш сучасній формі зв’язку письменника з суспільством – скажімо, літературним агенціям. Про це вже йшлося. До того ж на Заході, зокрема у Великобританії, існує величезна кількість премій і заохочень для талановитих письменників, запроваджених, як це не дивно, великими бізнесовими структурами. Існує навіть низка грантів для письменників – для підтримання їхньої письменницької праці. Нещодавно прочитала про це у журналі „Друкарство”!

Єдине, що, на мою думку, є дійсно позитивним – літературні студії. Наприклад, протягом двох чи трьох років я відвідувала літературну студію при НСПУ і багато чому навчилася там. Дякуючи цим студіям, відчула своє творче зростання. Але вирішила не вступати в саму письменницьку організацію, хоча з деякими членами НСПУ спілкувалася постійно. Це були окремі люди, які збагачували і серце, і душу...

Тому, зваживши усі „за” і „проти”, вирішила, що збережу більше своїх творчих сил, якщо не робитиму кроків у цьому напрямку.

– Те ж саме можна сказати і про Спілку журналістів? Адже ти подаєш себе як вільна журналістка ХайВей? До речі, що це за видання?– Це електронний журнал і газета одночасно. У перекладі з англійської – „головна магістраль, дорога, по якій рухається транспорт”. Тобто, тут декларується ідея вільної, незалежної журналістики, що мені дуже імпонує. А що стосується Спілки журналістів України, то у мене ще немає особливого досвіду, я не бувала там, не спілкувалася ні з ким... Можливо, з часом відкриються якісь нові перспективи, тоді й моя думка зміниться.

– Але ж ти пишеш публіцистичні речі, есе, чи не так?– Офіційно журналісткою я стала не так давно – всього лише кілька місяців тому. Але статті на мистецькі та суспільно-політичні теми я пишу вже давно, більше десяти років. Друкувалася у таких ЗМІ, як „Столиця”, „Вечірній Київ”, „Сільський Час”, „Політика і культура”... Перелік можна продовжити. Що по-справжньому тішить у моїй нинішній журналістській роботі – це безпосереднє спілкування з читачами. Дуже швидко надходять відгуки, різні за змістом, але ж то знак: хтось тобою цікавиться, комусь твоя творчість потрібна!

– Так, однією з проблем сучасних письменників є те, що твори пишуться в шухлядку, бо немає кому видати...– На власному досвіді переконалася, що допоки ситуація не зміниться на державному рівні, письменники, як і всі інші митці, будуть сповідувати гасло: „Порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих!”

Якось випала нагода послухати прямоефірну передачу по радіо: діалог між поважним і відомим видавцем та письменником, чия книга щойно вийшла у тому ж видавництві. Обоє, здається, були задоволені станом справ, жваво обговорювали перспективи подальшого співробітництва. У цей момент на студію зателефонувала слухачка і запитала: „Чому так мало бажаючих можуть зараз видати свою книжку?” Видавець відповів запитанням на запитання: „А хіба усі бажаючі мають право друкуватися?” Резонно. Але його наступний монолог дещо здивував: „Ось мені щодня по десять рукописів надсилають. І я маю їх усі передивитися!” Справді, чи можливо це фізично? А коли б людей, що займаються справою відбору достойних, з літературної точки зору, авторів було незрівнянно більше (і, відповідно, суспільство виділяло більше коштів на книговидання), то хіба не підвищились би шанси видатись у тих десяти, які щодня надсилають у о д н е й т е ж с а м е видавництво свої рукописи?..

Інший приклад. Сиджу в кабінеті надзвичайно відомого (іншого) видавця. Він видає дитячі книжки іноземних авторів – у перекладі українською – за кошти іноземних „інвесторів”. З дуже розкішними ілюстраціями. Видавець дивиться на мене байдуже і каже: „У мене є кілька поетів, яких би я видав. Усіх інших просто не сприймаю. Нема часу!” І бажання, бачу, теж, але нічого не кажу. Мій співрозмовник проглядає по діагоналі мої вірші (дитячі) й повертає назад з виглядом людини, у якої дійсно забирають час: „Низький в е р с и ф і к а ц і й н и й рівень!” Я не здаюся. Я знаю, що справа не у рівні. Хоча, робити нічого, збираюся йти. Наостанку показую ще один вірш – так би мовити, козирний. Видавець уже з цікавістю проглядає його (одним оком), але маску байдужості не скидає. „Це Вам автограф, на пам’ять!” – випалюю і йду з кабінету. Такі-то часи настали...

(Інтерв’ю подано у розширеному викладі – з пізнішими авторськими „ліричними відступами”. Але суть сказаного від того не змінилася. Радше, навпаки!)