Що буде далі? Цікаве, але водночас таке сумне і болюче питання... Ще два з половиною роки тому ми були твердо впевнені – зміни на краще не за горами, вони перевернуть наш світ і проллють першу краплю свободи в наші життя, вони відкриють нам нові перспективи в майбуття, і врешті-решт вони піднесуть Україну до злету, до таких вершин, що й годі мріяти..Так, мрія, саме мрія, надія, любов до України полонили наші серця.. А ще ми вірили... І віра та була найчистішою..

А зараз в наших душах сум і розчарування..Ми сподівалися, що політики покінчать зі своєю невгамовною спрагою до влади, до матеріальних благ, і подумають про народ, про кожного, хто покладав на них надії. Адже вони, стоячи на Майдані, нас про це запевняли, і ми, дивлячись на них, захоплювалися їхнім оптимізмом, рішучістю, національним духом. А що тепер? Як вони можуть спокійно дивитися нам в очі, і знову казати, що все буде гаразд? Як повернути нашу довіру?І кому взагалі можна вірити?!

Хтось каже: хай вже будуть бандити... Вони й собі накрадуть і нам своє віддудуть... Бо колись за совєтів бандити й царювали й народу впасти у еіц не давали... Та якщо ж вже хтось дошкуляв, зводили нанівець... Отакої... А чи хіба зараз не зводять – де привселюдно, а те й тихарця... То чи кращі ж ті, хто пішли на розбрат після Майдану?

Якраз це питання зараз дуже хвилює Україну, бо всі ми хочемо нормально жити і чесно заробляти на життя. Ми прагнемо бути вільними у своїх рішеннях і хочемо відчувати захищеність. І ці бажання об’єднують всіх громадян, незалежно від раси, етносу, статі, віку, політичних пристрастей та уподобань... Ми дійсно любимо Україну і не хочемо, щоб її і нас кривдили знову і знову. Але що буде далі, час покаже... Головне, щоб в нас вистачило віри і витримки. Ми хоч і не з таким ентузіазмом як раніше, але все-таки ще на щось сподіваємося. Та вже тепер розраховуємо ТІЛЬКИ на себе і віримо, що ми подолаємо всі негаразди, все ж таки життя є життя...

І тому перед нами ПОСТАЄ ВИБІР... ...куди піти навчатися? Ким стати? Для багатьох ці питання залишаються відкритими. Одні радять те, другі інше, а третім взагалі все одно куди ти поступиш. Але ж тобі не все одно? Час іде. Думаєш вересень, жовтень... а далі квітень, травень... приходить липень, пора вступних екзаменів, а ти ще досі не знаєш куди себе подіти і тоді батьки беруться до справи. Запхають в якесь ПТУ і зрозумієш, наскільки дорогий час і як безсоромно ти його витратив.

Головна щурівня країни

Але для свідомих людей, які знають чого хочуть в житті, тільки не можуть визначитись чого більше, розкручую тему далі. Вузів у нас багато, спеціальностей ще більше, але тут підхід індивідуальний – кому що треба і хто що може.

Куди не підеш – екзамени різні, крім одного – на порядність житейську... Одна справа, коли тобі це дійсно подобається обрані на життя – вуз, фах і спеціальність і в майбутньому ти бачиш себе, наприклад, тільки юристом чи філологом. А інша справа – батьки пропихають або не знаю куди, піду туди. Так діло не піде. Не знаєш куди, думай, поки є час. А щодо батьків – окрема розмова. Єдине скажу: послухай, порадься, вибирай сам.

Й стався до себе як внутрішій психолог... Якщо думати, що психолог – це людина, яка розв’язує з тобою примітивні тести типу “Знайди свою пару в Голівуді” або грається в ігри на логіку і пам’ять, то навряд чи варто цим себе забавляти. Може у школі й було весело мати на заміні психолога, але ж насправді це серйозна і відповідальна робота, яка потребує логічного мислення і хоч якогось досвіду.

Не все так просто, легко і красиво, як здається. Бо з обгортки й журналістика – супер-пупер цікава і захоплююча професія. У модних фільмах кожен сидить в шикарному офісі за ноутбуком і строчить свої статті. Насправді мрії не зовсім відповідають реальності. Постійна напруга, пошук цікавих і потрібних тем, тиск з боку редактора, за невчасно зданий чи взагалі ще не зданий матеріал. А коли ще й матеріал гострий, проблемний, то й бува за місто на тиждень другий відвозять «спочивати» майже у справжньому схові, щоб кінцівок не перебили і черепних кісток не поторощили... Ще й досі... Це вам не мильна опера – це справжнє життя...

Тому не варто обирати професію, судячи з назви. Звучить гарно, робота солідна, а працювати в поті чола все одно прийдеться. А щоб це не було зайвим тягарем, треба любити свою роботу і повністю їй віддаватися. Саме з цього й починається успішне поступлення. Якщо йдеш туди, куди хочеш, на те, що цікавить і в чому зможеш себе проявити – певний успіх, для початку, гарантований. А якщо тебе заставляють і через силу запихають на той чи інший факультет, то навряд чи полюбиш потім свою роботу. Суцільні муки.

Важливу роль в твоєму “початку” грають зв’язки батьків, родичів, близьких друзів. Через когось кудись та й можна пропхатися. Це зручно і доцільно. Наприклад, провчився ти на міжнародних відносинах. Все круто, отримав диплом і... пішов роздавати безкоштовні реклами. А якби були хоч якісь зв’язки, місце в посольстві чи МЗС гарантоване. Правда, не зраз станеш міністром або послом, але кар’єрні сходи наверх будуть тебе чекати. Тому, коли є допомога, варто нею скористатися. Хоча...я кщо прагнеш свого, добивайся його!.. Та й пам’ятати треба, що, прикладом, при Кучмі усілякі американські міжнародні радники, приміром і з США, і з Канади, отримували у нашому міністерстві закордонних відносин по 5 000 долярів, тоді як випускники елітних українських вузів не більше за 200 долярів в ницьому еквіваленті... Й сьогдні ще працюють і чимало, але де й як – окрема державна таємниця, від котрої без зв’язків – отримаєш дулю в кишеню!

Головне, наразі, включити мозок на максимум і добре подумати над своїм майбутнім, бо як не старайся, ти вже не дитина. Якщо не подумаєш і не усвідомиш сам, за тебе це ніхто не зробить. А як і зробить, не виключено, будеш довго шкодувати. Твій шлях, маєш його пройти. Тільки б не помилитись на початку... І станеш, приміром, не приведи Господи, політологом... Це щось на зразок новітнього кухонного «брехунця», по якому останнім часом доводиться чути: “...правова держава...”, “...я відстоюватиму своє право...”, “...я маю право...” тощо. Але як часто при цьому оповідачі з радіо, телебачення або просто наші співрозмовники згадують фразу: “...я повинен...”?

Складно відповісти і на це запитання, і можна навіть назвати його риторичним. Але якщо спростити завдання і спитати себе: “Чи завжди я говорячи про власні права, згадую про свої обо’вязки?” Якщо вдається знайти в собі сили відверто відповісти, то стає трохи соромно за свою фантастичну нахабність, тому що одразу ж намагаєшся згадати дефініцію поняття ОБОВ’ЯЗОК. Звісно, що вкрай безсовісний мозок на це просто нездатний. А коли робиш відчайдушні спроби дати власне визначення, то взагалі таке виходить, що починає твоє більш свідоме Я хапатися за серце, голову та інші частини тіла.

От як воно виходить: щоб не втратити свого шматка, кожен вивчає Конституцію усілякі кодекси і не намагається покопирсатися в собі, щоб не втратити власного обличчя. Парадокс чи черговий закон суворої дійсності?!

Коли я не надто напружуюсь з питань моральності, я приєднуюсь до казково величезної групи людей, що поділяють мої погляди... Адже, придивившись пильніше, помічаєш, що переважна більшість не вважає свої обов’язки питанням першочерговим. Але гортаючи сторінки розумних книг, заглиблюючись в історію, філософію і навіть релігію, маєш спіймати за хвіст одну цікаву думку, що обов’язок і його виконання чи не виконання – це не просто обличчя людини, її совість... Це – суто схематична, але досить чітка схема, якщо так можна висловитись про життя. А з совістю завжди щось не так... інші навіть йдуть на ампутацію совісті і повнісеньку безсоромність!

Я хочу сказати, що обов’язки в усіх дуже різні. І саме вони визначають, яким чином людина витратить свій час, як проживе життя. Це не просто “побудувати хату, посадити дерево та виростити сина”, бо обов’язок – поняття індивідуальне. Чим вищу мету людина ставить перед собою, тим точніше притримується власних неписаних законів, тим більшого вона досягає. Хочеться конкретики... Ні в одному найнишпорчому виданні не можна знайти бодай хоч кілька діаграм чи таблиць, які б наочно зобразили питому вагу дотримання обов’язків у сьогоденному суспільстві або хоч щось схоже. Проте вихід є: людина має бути відвертою – як мінімум перед собою. Це найперший її обов’язок.

А беручи до уваги абсолютно об’єктивний показник того ж самого добробуту нації порівняно з іншими, більш розвиненими, країнами, не складає труднощів визначити показник питомої ваги дотримання даних собі обіцянок далеко не найкращим. А що тоді казати про обіцянки, дані іншим людям?

Досить тривалий час міркуючи над цим питанням можна дійти висновку, що в ідеалі поняття ПРАВО та ОБОВ’ЯЗОК мають бути неподільними, взаємодоповнювальними. Тоді і тільки тоді, коли кожен відповідально ставитиметься до своїх обов’язків, нікому не доведеться боротися за виживання, як у первіснообщинному суспільстві. Адже нам це не потрібно, ми – люди XXI століття, коли всі питання вирішуються цивілізовано. І за нами щасливе майбутнє.

І ще... Якщо ж до вас наблизиться справжній успіх, то спиймайте його без усіляких внутрішніх пересторог! Бо, прикладом, Кріс Мартін, фронтмен Coldplay – хлопець з чутливим серцем. Пам’ятається такий епізод: 2001 р., на врученні премій “Q“ Awards група отримала три нагороди. Коли Мартіна втретє запросили до сцени, він…втік. «Це клята параноя» – зізнався хлопець чесно. Та ніякі психологічні труднощі Кріса, ані кепкування дружини Гвінет Пелтроу (яка взагалі не визнає його творчості), навіть його феноменальні лінощі не завадили успіху Coldplay. З першого альбому вони – кращі дебютанти, після другого – флагмани брит-попу, а тепер – чи не «найкраща група світу» (за версією того ж журналу “Q”). Дехто з критиків навіть вважає, що вони здатні переплюнути успіх The Beatles і стати просто кращими в історії британської музики. Але самі музиканти злякались свого успіху. Напередодні виходу альбому Кріс Мартін заявив: «Усі чекають від нас чуда, тому ми й запізнились. Запевняю одразу: чуда не буде! Буде просто нормальний альбом. І тиражу 16 мільйонів, мабуть, не буде». Тепер, коли ясно, що успіх “A Rush of Blood to the Head” буде перевищено, хлопці говорять: «Якщо ми не створимо чогось кращого, то розпадемось». Coldplay підкорює своєю мелодичністю, приємним, трохи хриплуватим фальцетом Кріса Мартіна, емоційністю (але не депресивною) та лірикою з претензією на філософію та романтизм. Новий альбом явно доросліший і, начебто, більш серйозний, відрізняється насиченням клавішними, симфонічністю чи навіть епохальністю, має більш «грузькі» приспіви. Слухаючи “X&Y”, згадуєш про Radiohead, U2 та A-Ha одночасно. І, звісно, в Coldplay є і своя родзинка, яку відчутно ще з першого альбому. Особисто я полюбляю ввімкнути на старому касетнику “Parachutes” та повірити в те, що «We live in the beautiful world…». Чого і вам бажаю. Як і жити просто нормальним життям з моральним планом і окресленним шляхом совістників до справжньої великої мети, яку має мати у своєму житті кожний... Бо не завжди ж тільки: «Бабло побеждает зло»...

Не треба казати, коли не маєш цвірінчика у душі, – «Дайте мені грошей на те і на те, і я зроблю те». Та коли б у нас були б такі гроші, чи спроможні б були ви самі зробили щось вагоме безпосередньо. Вагоме і для себе, і для суспільства... Чи навіть навпаки...

Нажаль сьогодні здебільшого молодь вважає, що в Україні не можливо поки що зробити те, що хотілося зробити. От і все. На тім і зупинились, але не на довго. Москва, чи можливо Прага з Варшавою, потрібні молодій людині для професійного росту? Водій метропоїзду зі столиці України вивчає дбало чешську мову, бо в праці він матиме платню у 800 евро, лікар зі столичного шпиталю вивчає польську, бо навіть не у Варшаві він матиме платню у 600 евро, маляр з Самбору вивчає португальску, бо саме там він матиме на виробці від 350 до 800 евро, талановитий телесценаріст з дипломом сценариста хутко забирається до Москви писати бригадні телесеріали за ціною 400 евро, якщо до редакційного портфелю і від 600 евро, якщо бульбашкова віпічка серіалу вже на штапелях і пішла у виробництво... За найкращі єпізодні серії для серіалу «Не родись красивой» півтора десятку сценвристів отримували платню від 1200 евро і вище... В Україні ж гроші крадуть ешалонами... І навіть не бандити, чи не тільки бандити різних кланів, а і політики, й уся на загал збиткова економіка, де курують бевзі Папієви на спортивних суперавто преставницького класу... То ж і роз’їзджаємося по світах. Мільйонами бранців системно продукованої української занедбанності і суцільного народного, чи пак антинародного злидарства...

Сказати не можу за що нам –українцям усіх етносів і рас, статей і віку – така доля дісталась? Можливо так склалося історично, як кажуть. Я тільки знаю, що буде так, як ми хочемо, і більше ніяк. Хоча іноді руки опускаються так низько, що хочеться плакати, чи ще щось робити, тільки зцуплюєш зуби і далі йдеш до своєї мрії. Хто сказав, що усе так просто? Все складніше, ніж ми собі уявляємо, але нічого, усе в нас буде!... Щоб наша ж доля нас не цуралась, мусимо щось діяти і чинити вже саме відтепер, з цієї ж самої миті!

А зараз – за справжнє, за омріяність, за важку працю душевну – тільки й сипляться мілкі копійки, їх також треба не забувати під себе загребати, щоб скласти копієчка в копієчку, щоб же ж нічого не впало і не покотилося до загребущих рук душекрадів.... від бандитів до урядовців... А взагалі, чи є між ними жодна різниця?

Хоча, все завжди відрізняється одне від іншого, хтось живе у розкоші, хтось, про кого ми знаємо по їх творам, грає у переходах, друкується в інтернет, і як той байда на риночку шукає собі скориночку... чи щоб вистачило на сигарети та на якусь їжу; тоді як з іншими грають як з ляльками, вказуючи, що їм потрібно робити сьогодні, що завтра, як сказати, як сісти, де встати… Та не всі ж того завжди хотіли...

...Вони стояли на теплому ще камені, промені поринаючого у море сонця запалювало Ії золотисте волосся, грайливо виблискувало на спокійному й рівному дзеркалі води. Вони стояли і мрійливо дивилися на великий білий корабель, який звідси здавався зовсім невеликим, несправжнім... Кожного вечора білий корабель запалював маленькі вогники саме в ту мить, коли сонце повністю зникало у воді, наче вони могли оживити день, що назавжди відійшов у минуле... Вони стояли й стояли, карі очі тонули в зеленій безодні, а зелені – в безодні карій... Ії волосся ніжно торкалося Його обличчя, а Ії завжди такі гарячі руки марно намагалися зігріти Його завжди такі холодні...

Тут і зараз будь-яке слово було б зайвим, таким чужим і холодним, таким реальним... Вони стояли й дивилися то на білий корабель, на тепле й спокійне море, то один на одного, розуміючи, що з останніми променями сонця Їм доведеться розлучитись. Розлучитись, щоб завтра знов зустрітися. І знов Ії тепло намагається зігріти Його холод...

І знов чайки пролітають над головою, своїми криками порушуючи гармонію тиші й мірного плескоту хвиль, що невпинно гризли й гризли берег. Але не було ані того вогню всередині, що не дає ні їсти, ні спати, ні думати, перетворюючи тіло й розум на суцільне полум’я... Не було ні сподівань, ні надій, ні мрій, що могли б розбитися. Нічого цього не було. Вона єдина підходила Йому, Він єдиний підходив Їй...

Їм удвох було приємно так стояти і дивитися на білий корабель, на море, одне на одного, але вони знали, що на цьому кораблі ніколи не піднімуться пурпурові вітрила, що в Ії очах не засяє вогонь, а Його долоні не зігріються... Було приємно розуміти, що Вони не такі, як усі, що Вони інші, Вони особливі. Вони чудово розуміли, що якихось там двох тижнів не вистачить, що нагодувати те ненажерливе полум’я, яке могло б їх охопити, спалити, знищити... Та це й було тут абсолютно зайвим. Навіщо? Їм двом і так вистачало того тепла, тієї ніжності, тієї турботи, яка була між ними...

А її волосся знов ніжно лоскотало Його обличчя, Ії гаряче дихання зливалося з шелестом хвиль, Ії гарячі долоні обпікали Його шию, Його холодні долоні турботливо пестили Ії плечі... Зелені й карі погляди злились воєдино, а губи ніби самі собою з’єднались, віддаючи належне Природі й Романтиці, щедро розлитій навкруги. Дві пари очей закрилися, дві пари губ злились у гарячому поцілунку, два серця забились в унісон...

Але згас останній промінь світла, розкрились очі, розійшлись губи – і підслепкуватий Купідон знов, вже вкотре, не зміг влучити в Них... Знов встигли... Чи не його це стріла майнула над водою? Чи, може, це просто чайка?..

Чи розійдуться вони по світах, чи сприйме їх бандитська держава, чи не перетворить на перекотиполе, чи не понівичить молоді душі і погонить за черствою скоринкою за чорні світи... Чи нам знати? Нам вибирати свою долю... У вересні... А чи прийдуть оці молодята на вибори вибирати бандитів, чи будуть пестится в упоневіченому часі і тарувати шлях новому життю, до якого вже придивляється брудна банда бандитів, скільки крові виссати з цих двох за щастя їх майбутнього дитинча... Гой, гой... Україна у скруті...

(далі буде)

24. http://www.hw.net.ua/art.php?id=539

25. http://www.hw.net.ua/art.php?id=540

26. http://www.hw.net.ua/art.php?id=549

27. http://www.hw.net.ua/art.php?id=566

28. http://www.hw.net.ua/art.php?id=579

29. http://www.hw.net.ua/art.php?id=580

(с) Віртуальна фундація Інститут Справжньої Людини, ХАЙВЕЙ-2005, автор ідеї Веле Штилвелд, доєднуйтесь і ми створимо новий всесвіт!