О проекте ХайВей

Публикуйте на ХайВей свои статьи, фото, видео.

Получайте рецензии и комментарии от сообщества ХайВей на свои публикации.

Зарабатывайте деньги на публикациях.

Общайтесь с интересными людьми.

 

Проза  12 октября 2018 13:26:37

"ВСЕ, ЩО Я НАХАРКАЮ, БУДЕ ВИТВОРОМ МИСТЕЦТВА..."

         Так промовив був германський художник Курт ШВІТТЕРС, зробивший собі ім’я картинами з сміття та мотлоху. Та ще й добавив: « Я ж є художник!..».

         Така дурня має місце у живопису, і отакі ось «витвори» мистецтва із мотлоху і сміття, екскрементів та іншого лайна вважаються творами мистецтва. І що саме найпаскудніше: чим більше бруду, чим сильніше смердить, та різноманітна непотреба, - тим більше шансів у того «витвора» влитися у «тренд», стати ще одною іконою стилю, зайняти почесну стрічку у прайсі аукціонних домів Sothebyus, Chrisies

 

         Я не хочу зараз досліджувати і розкривати тему на кшталт цього, але заради справедливості, вважаю, що треба привести декілька прикладів такого ось лайнового «живопису», який займає перші сторінки великого світового мистецтва. Аби читач міг побачити достовірність слів автора:

Пьеро МАРДЗОНІ, представник італійського концептуалізму: його «Лайно художника», - баночки з його самого екскрементами, оцінювалися по 30,5 тисяч євро кожна. А у 2007-му році, одна баночка була продана за 124 тисячі євро на аукціоні «Sothebys».

Жанна КАДИРОВА, один з 12-ти «апостолів» українського мистецтва, - ще у 2006 році її скульптура у вигляді зім’ятої пачки сигарет «L&M», метр заввишки, була оцінена (?) і продана за 5 500 доларів США. А зараз її «витвори» оцінюються значно дорожче.

Український художник Арсен САВАДОВ: один з його проектів «Книга Мертвих», де у якості моделей були використані трупи. Трупи у його «витворах мистецтва» роблять усе, - вони танцюють, б’ються, навіть вступають у парування. Фу-у, гидота!

        Мабуть некрофелія, є інша сходинка у сучасному мистецтві. Трупи і органи померлих та загиблих, готовлять на заміну екскрементам та лайну. Це мабуть ще крутіше, бо це не тільки викликає у глядачів відповідні емоції, а і  попирає усі норми моралі, та основи усіх релігій, не кажучи уже о моральності.

         Тут можна сміло називати «стовбурів» сучасного мистецтва: поряд з нам уже відомими, харкорплювом Куртом ШВІТТЕРСОМ, екскрементистом Пьеро МАРДЗОНІ, Жанною КАДИРОВОЮ, та некрофілом Арсеном САВАДОВИМ, є, - Гюнтер фон ХАГЕНС, Мартін КІППЕНБЕРГЕР, Крис ОФІЛІ, Енді УОРХОР, Даміен ХЕРСТ, Василь ЦАГОЛОВ, Ілля ЧИЧКАН

         Чули? Та ви, поважний читач, не тільки здивувалися б, та ще й були шоковані, коли побачили ті суми, у які оцінюються і продаються ті витвори «мистецтва» із лайна, сміття, екскрементів, та трупів людей і тварин.

         Куди йде світ?..

 

         Сучасна українська літературна творчість, якій я хочу приділити більш уваги, на мій погляд теж вже опустилася до рівня так званого брутального стріт-треш-екшену стилю капреалізму. І нехай усі літературознавці напустять на мене усіх скажених псів, за те що я буду казати, але хочу щоб читач знав, що я буду це казати мовою не високоосвіченого митця і знавця поезії, бо справді, університетів не закінчував, а мовою звичайної людини, яка любить поезію, і хоче бачити в ній натхнення, любов і закоханість, безбережність мрій, свіжість і первозданність Природи-матінки… Мовою звичайної людини, яка хоче чути в ній осінні краплі дощу, насолоджуватись красотою зимового лапатого снігу, відчувати п’янкий запах березових бруньок весною, і занурюватись у прохолоду воду спекотного літнього дня.

 

         Я, звичайна людина, без спеціальної літературної освіти, але з любов’ю у серці до Великої поезії, зараз, у її сучасній, бачу лиш те, що сказав вище. Опустилася

 

         Знайомився з творчістю Оксани ЗАБУЖКО. Як про неї кажуть, що вона пише у стилях інтелектуалізма і фемінізма.

         Боже!.. Що ж вона за «витвори» такі пише, а не твори?

         Ось її «Вступ до естетики пози…». Це сама, що ні є, - некрофілія у поезії. Хіба можна так знущатися з душею людською, даючи таке  звичайній людині на розсуд?.. Ось:

Я втомилася от жестів, - кажу, і мені набігає,

Аж язик, мов комаха загрузла в живиці, спину

Напружує, та ворухнутись не годен. Лягаю

Горілиць. Тепер, аби ще стулити повіки,

Щоб тільки в очу не манячили всякі торси,

Готові щомить гамселить себе в груди не по-акторськи

Кулаком, під артикульовані крики

(Дослухатись до слів немає потреби, - тут важить

Лише перепад інтонацій), аби ще рядок поетеси,

Що ввесь вік писала, яка вона файна і чесна,

Не шкварчав поміж скронь так, мов мозок на ньому смажать,

Та аби ще навчитись рухатись, - тільки коли затерпне

Рука чи нога (або скрутить живот нівроку!), -

Тобто коли не думаєш, як виглядаєш збоку, -

Та ще б якось далося зробить існування стерпним…

         Якщо хтось тут побачив інтелектуальність… то розтлумачте люди добрі! Брутальність, - так! Ні рими, - ні мими, аби що!.. Ті, хто визнав таке ось високою поезією… - невже це критерій натхнення? Хочу спитати: а совість де?..

 

         Або ось іще трохи такої «високої» поезії. Маленький шматочок із «От такої тоски…»:

…Ледь похрускує скло,

Коли я, мов Русалочка, йду босака скрізь минуле:

Всюди вирви од бомб,

Брухт по пущених-в-діл поїздах…

Якщо це не любов,

То в межбрівя-упала-звізда,

Що прошила поздовж,

Не оставивши більше нічого.

Якщо це не любов,

Весь наш світ не от Бога…

         Прочитавши це юродство, хочеться вигукнути: «Русалочко ти босонога! А не пішла б ти під три чорти! І не гнівила Бога, гадячі мовним лайном людські почуття…». І вчила б мову. «Світ не от Бога»… - чи тобі босака Русалочка про це мовити?.. І якось фемінізмом тут не відчувається... "ЗВІЗДА"!

 

        От іще один «стовбур» сучасної української поезії, - Юрій АНДРУХОВИЧ. Це ж треба таке витворяти, і називати поезією? Ось:

АВАНТУРНИК

…Мав пів міста друзяк, і пів міста курвів,

Розважався магнацьки, цицьки мав і цяцьки,

Та знеславив себе і родину львів,

І дівча, і курвів, і вітчизну, і пляцки…

         Цицьки-мицьки, цяцьки-магнацьки… Але головне тут, - курви. Тільки при чому тут поезія?.. 

 

ЕКЗОТИЧНА РОСЛИНА, - ПАСТЕРНАК

Він спав тихо, сяючи в яслах дубових.

Як місячний промінь в глибинах дупла.

Його зігрівали безмолв’ям любові,

Губи ослині, та ніздрі вола…

         Отакої!.. Ви тільки уявить собі цю картину:

Місячний промінь десь у дуплі… - Маячня! Далі: «Зігрівають любов’ю», - що і як вони це роблять ті «губи ослині, та ніздрі вола…». Уявить поряд себе, з любовію оті губи, та ті ніздрі, - Боже милий!.. Оце він пише, як кажуть знавці: у стилі, - богеміанізм, або постмодернізм… А мені здається, що це сміття накидали на сторінки, наклали екскрементів, ото воно і смердить

 

         І це стовпи української сучасної поезії. Не стовпи, а «стовбури» коряві!..

 

         А от іще. Олег ЛЕШЕГА. Який, кажуть, пише у меланхолійній метафізичності:

ПІСНЯ 551:

Поки не пізно, - бийся головою об лід!

Поки не темно, - Бийся головою об лід!

Пробивайся, вибивайся, -

Ти побачиш прекрасний світ!..

         Прямо таки, мазохіст який-то… І інших до цього гукає. Я думаю, якщо прислухатися О. Лешеги, то божевільні не уникнути!.. От іще:

 

ПІСНЯ 212:

Так багато суперзірок порослих очеретом.

Десь там Том Джонс

Співає про зелену-зелену траву…

В таку ніч місячними борами

Водять хороводи опеньки,

Притрушені цинамоном…

         Не приведи Господи бачити таке страхіття, - хороводи опеньок, притрушених цинамоном!..

 

         А от представник неофутуризму, - Юрій ЗАВАДСЬКИЙ:

«ЗАПЛУТАВСЯ»

Не йняв віри в руйнування храму

та прикрощі перероджень,

а писав попри спокуси не писати,

а ні?

Обрав собі курс на замість, і фрагменти,

На крики, дощі, оксид алюмінію, хром.

Я не вмів співати…

         Господи!... «Не вмів співати…», «…писав попри спокуси не писати…»… Може, краще співав би?.. Бо з писанням, - щось не те!..

 

         Та що там казати за новачків у сучасній українській поезії, якщо дійсні «стовбури», на кшталт Івана ДРАЧА, такі «перли» видають… А світ читає і хлопає у долоні. Може і розуміє, що хлопає лайну, але ж маститі поетознавці кажуть: «Шедевр! Висока поезія!..». Об дерево тріснутись можна, коли уявиш собі те, що відобразив у своїй «Баладі про Соняшник», цей «великий» поет сучасності. Ось, і тільки гарно собі це уявіть:

В соняшника були руки і ноги.

Було тіло шорстке і зелене.

Він бігав наввипередки з вітром.

Він вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці.    (Матір Божа, таке побачити!..)

І купався коло млина, і лежав у піску,

І стріляв горобців з рогатки.

Він стрибав на одній нозі.

Щоб вилити з вуха воду,

І раптом побачив сонце,

Красиве, засмагле сонце,

В золотих переливах кучерів,

У червоній сорочці навипуск,

Що їхало на велосипеді,

Обминаючи хмари у небі…

І застиг він на роки і на століття,

В золотому німому захопленні:

-          Дайте покататися дядьку

А ні, то візьміть хоч на раму.

Дядьку, хіба вам шкода?!

Поезіє, сонце моє оранжеве!

Щомиті якийсь хлопчисько

Відкриває тебе для себе.

Щоб стати навіки соняшником.

         Казна-що!.. Таке уявити може тільки хвора свідомість. Якось грубо виражені образи, важко, и не захоплює. Рими навіть приблизно немає, - що ж то за вірш такий недолугий, пафосно наречений баладою? І навпаки, викликає якісь вульгарні почуття: «…стрибав на одній нозі, щоб вилити з вуха воду…». Маячня. Щось на кшталт «Хмарки в штанях».

 

         «Балада о ДНК», того ж І. ДРАЧА.  Сам про все у тій баладі і сказав:

…Жухне жах на ножах,

На тривожних рубежах.

А над жахом виника,

Ця балада ДНК…

         Так, що жах, то жах, а не поезія. Ну як можна розуміти такі ось рядки із «Протуберанці серця»:

…Летить прокльон в зимовий сон.

Ми розкурурхаєм в двобої

Людський граніт, людський гудрон,

Що нас розчахує з добра…

         Ото, тільки що «розкутурхуємо», аби «розчахать»…

 

         Почуття, - це є форма відображення дійсності, яка відбиває суб’єктивне відношення людини до задоволення її потреб, відповідно, або невідповідно її уявленням.

         Що хоче людина від мистецтва. Високодуховної їжі, натхнення?.. Чи порпання у мотлоху сьогодення?..

         Пушкін і Лермонтов, Єсенін і Блок, Шевченко і Л.Українка… - чи є сьогодні схожі на них? Мабуть є… Але оті, що сьогодні домінують на українському Олімпі, що вдерлися на нього не завдяки своєму таланту, а іншим здібностям, не дають змоги вийти у люди зі справжньою натхненною поезією. Бо антитворча особа через брак дарування у творчості має кар’єрні нахили. У ній сильне почуття «давити» талант, и вони постійно знаходяться у владі заздрощів і ревнощів.

 

      На закінчення хочу сказати то, що думаю:

Сьогодні, увесь світ мистецтва: чи то буде живопис або скульптура, поезія або проза, - несе лише почуття безглуздого буття, хаосу, та безпросвітної туги сьогодення. Від усього несе смородом лайна. Зявляється таке почуття, наче лайно і сучасне мистецтво мають одну і ту ж саму природу.

         Прикро

Количество просмотров: 100
delete
Александр Ткач, Константиновка, свободный журналист "ХайВей" 
Для того, чтобы оценить статью, Вас необходимо войти в систему
Право оценивать рецензии на ХайВей можно получить от редакции сайта по рекомендации одного из журналистов ХайВей
Рекомендаций: +0
Всего комментариев: 0, Всего рецензий: 0
Укажите свой e-mail адрес, если Вы хотите получать комментарии к этому материалу
Подписаться

Для того, чтобы опубликовать сообщение в этой теме, Вам нужно ввойти в систему.

Рецензии

Комментарии

Live

51 мин. назад

Белка Белкина удаляет комментарий к материалу от

51 мин. назад

Белка Белкина удаляет комментарий к материалу от

51 мин. назад

Белка Белкина удаляет комментарий к материалу от

51 мин. назад

Белка Белкина удаляет комментарий к материалу от

51 мин. назад

Белка Белкина удаляет комментарий к материалу от

51 мин. назад

Белка Белкина удаляет комментарий к материалу от

52 мин. назад

Белка Белкина удаляет комментарий к материалу от

52 мин. назад

Белка Белкина удаляет комментарий к материалу от