О проекте ХайВей

Публикуйте на ХайВей свои статьи, фото, видео.

Получайте рецензии и комментарии от сообщества ХайВей на свои публикации.

Зарабатывайте деньги на публикациях.

Общайтесь с интересными людьми.

 

Проза  20 апреля 2018 21:54:11

ГУСІНЬ МОТЯ, ВІЙНА І ЛЮБОВ (Правдива казочка)

ГУСІНЬ МОТЯ, ВІЙНА І ЛЮБОВ

(Правдива казочка)

ЗУСТРІЧ

   Намацав у кишені щось маленьке, м’якеньке і живе. Обережно дістав – гусінь, ніжне яскраво-зелене створіння з чорними цяточками очиць, схожа на весняний паросток! Посадив на коліно, щоб трошки поспостерігати за нею. Звідки вона вигулькнула?! Гусінь вигнула спинку, перетворившись на літеру «Л», і поповзла до «своєї» кишені, розташованій нижче коліна. Перегородив вказівним пальцем дорогу, а вона знову вигнулась і… прудко подолала заваду, опинившись за мить у кишені. Яка нівроку моторна гусінь!

ГУСІНЬ МОТЯ, ВІЙНА І ЛЮБОВ (Правдива казочка)

   «Та хай живе у мене, - подумалося, - навкруги згарища, тліє, горить… Загине бідася», - міркував, дивуючись своїй чутливості, сентиментальності. «Мабуть мій камуфляж за дерево з листям прийняла», - пожартував подумки.

   Так почалося моє життя з гусінню. Про себе назвав її Мотрею. Чому – і сам не знаю. Смішно звучить – гусінь Мотря! Хай мені всі Мотрі вибачають. Та й що вибачати – війна, а серце прагне доброго і сталого. Може з цієї гусені метелик мерехтливий вилупиться? Може я живим додому до Ганни, Северина повернуся. Ганна – моя дружина, а Северин – син тринадцятирічний.

   Після нічної стрілянини настала безсмертна тиша. «Гнилі зуби» зруйнованих обійсть, порожні очниці багатоповерхівок тільки підсилювали її.

ГУСІНЬ МОТЯ, ВІЙНА І ЛЮБОВ (Правдива казочка)

   - Піду гляну, що там, - кинув товаришам, - Сашкові ні гу-гу.

- Обережно діду, не попадись у обійми! – маючи на увазі снайперів і розтяжки.

Дід – це я, бо найстарший серед бійців, то й не ображаюся. А Сашко – наш командир, йому десь 25 років минуло, добрий і розумний нівроку. Підозрює, що я у небо стріляю, а мовчить, розуміє. Якось сказав йому наодинці: «Захищати буду до смерті, вбивати -ніколи.»

- А чого пішов на війну?

- Заробітку не має, син росте, хочу, щоб у державі лад настав… А ще маю

цікавість ватнику-колораду у очі подивитися.

- А що там побачиш? Ненависть і зневагу…

- Ти бачив?

- Чув прокльони у спину, правда тихі, не голосні.

- Прокльони страшніші від куль.

- Знаю. Від куль тіло болить, а від прокльонів – душа.

- Ти віриш у душу?

- Вірю в Бога.

   Цю розмову ношу у серці, як гусінь у кишені, тремтливо і обережно, бережу, мов скарб.

   Під ногами хрумтить бите скло, чавиться об гостряки розтрощеної цегли, каміння. Вулиця сліпа, глуха, скалічена – зона відчуження. Праворуч будинок двоповерховий, невеликий, ошатний, якби не чорна діра у стіні від вибуху – замилувався б. Заходжу через ковану красиву хвіртку. Рипить під ногами різнокольорова жорства. Вікна і великі двері виблискують немов сльозами, розбитим візерунчастим склом. Обережно штовхаю двері, відчиняються, і тихо заходжу усередину – пустка, нікого. Красива декоративна ваза розбита лежить на підлозі, немов інсталяція.

   - Хтось є тут?!

   Лише луна відгукується сумно. Автомат навпереваги, на всяк випадок, а серце хоч бухає схвильовано, але перестороги не має.

   Вочевидь, що тут жили не прості, освіченні люди – багато книг, картини, старомодні, але зі смаком підібрані меблі. Піднімаюся сходами на другий поверх. Невеличкий хол і двері по обидва боки. Раптом чую дивне скавучання… Відчиняю одні двері – нікого. Відчиняю другі… У самому куточку, калачиком зіщулившись, лежить дівча, а біля неї… Не вірю своїм очам! Єнот вправними ручками-лапками обнімає, масажує дівчинці голову.

   Дівчинка вскакує і хоче втиснутися у стіну, ніби стіна на мить стала її мамою-захисницею. Єнот піднімається на задні лапки і застережливо торохкотить, ніби має у своїй горлянці маленький моторчик. Роблю крок до них.

   - Укр! Не подходи! Клёпа тебя укусит! – кричить російською дівчинка.

   - Я не зроблю вам ніякого зла, - розгублено відповідаю, сердячись і відчуваючи себе злодієм.

   - Вы убили моих маму, бабушку, папу! – кричить і починає плакати дівчинка. Єнот скиглить і загрібає лапками бите скло, якесь сміття на підлозі у купку.

   Роблю ще крок. Дівча нагинається, хапає шматок цегли і жбурляє в мене досить влучно. Зойкаю від болю і хапаюся за коліно.

   - Дитино, я не вбивав твоїх рідних!

   - Всё равно ты злой бандеровец!

   - Я не бандеровец, - перехожу на російську, щоб якось заспокоїти дівча, - я украинец, хочу помочь тебе.

   Сльози рясно заливають брудне, худеньке личко, очі – два сині скельця – холодні і жалісні одночасно. На око дівчинці років 11-12. Досить висока, з рудуватим, кучерявим волоссям заплетеним у дві коротенькі, але товсті коси. Вдягнена у квітчасту довгу спідницю і білу, брудну футболку.

   - Ты хочешь кушать? – питаю тихо і наполегливо.

В кімнаті наступає дивна, кришталева тиша. Раптом підбігає єнот, піднімається навшпиньки і починає скрипіти, рухаючи носиком, як локатором.

   - Ух ти маленький, на - поїж!

   Дістаю з наплічника сухаря і протягую йому. Він швиденько хапає його, і починає жадібно хрумати, але я все ж таки чую тиху відповідь дівчинки: «Да…»

   Знімаю наплічник, шукаю загорнуту у пергамент канапку з сиром, помідор. У пластикову склянку наливаю сік, і несу до дівчинки спокійно, крок за кроком.

   - Не подходи! - крізь сльози кричить вона.

   Ставлю на півдороги їжу на підлогу, знадобився пергамент за скатертину, і швидко повертаюся до дверей. Але малий єнот тут як тут – хапає канапку, помідора і жадібно запихає за щоки.

   - Клёпка бессовестный, отдай! – вигукує дівча, і підбігає до єнота. Але той ні пари з вуст – доїдає канапку та й ще і запиває соком.

   - Ты знаешь, девочка, у меня тоже есть дружок – гусеница Мотря.

   Дівча недовірливо дивиться мені прямо в очі, сині скельця тануть і світяться двома глибокими озерцями з сумними, мовчазними рибками-думками.

   - Это правда?

   Я обережно дістаю гусінь і протягую її на долоні. І дівчинка підходить до мене близько-близько, лагідно гладить тоненьким пальчиком по спинці гусінь. Я бачу біло-рожеві стежки від сліз на її брудних щічках, мені хочеться взяти дитину на руки і притиснути до грудей, приголубити, заспокоїти.

   - А вы её кормите?

   - Да, вот ищу крапивных свежих листочков, не найду. Надо молоденьких.

   - О, я вам покажу где их можно нарвать.

   - Давай покушай, а потом покажешь.

   Знову дістаю свої припаси і годую її. Вона їсть жадібно, але делікатно, п’є сік маленькими ковтками – вихована дитина.

   - Спасибо, я уже наелась. Идёмте нарвём листиков для Мотри.

   - А Клёпа не убежит?

   - Он пойдёт с нами. Папа его воспитал, как собаку. Папа говорил, что с енотами иначе нельзя, они ведь дикие и хищные зверьки. Родители мне подарили его на День рождения, год назад. Ему было всего 1,5 месяца, и мама кормила Клёпу из соски…

   Вона раптом замовкла і сльози знову сріблястими струмками покотилися-полилися по щоках тихо і жалісно.

   Я стояв безпорадний і розгублений, пригнічений вщент. Вся моя військова пиха, стать випарилася, як роса на сонці. Відчував себе жалюгідним нікчемою.

   - Вибач, прости…

   Вона постояла ще трохи мовчки і, раптом, взяла за руку. Ми вийшли з кімнати і почимчикували надвір.

   - Клёпа, ко мне!

   Єнот, немов слухняний песик, побіг за нами. Ми обійшли будинок. За ним розкинувся сад з гарною, не пошкодженою вибухами, зеленою галявиною.

   - А как тебя зовут?

   - Настя, а вас?

   - Анастасия – красивое имя. А меня можешь звать дядей Стёпой или Степаном.

   - Дядя Стёпа – великан.

   Посадил меня в карман, - несподівано продекламувала дівчинка і усміхнулася. Усмішка була навдивовижу сумною, та мені все ж таки відлягло від серця.

   Ми знайшли у садочку кропиву, нарвали листочків доволі, і я поклав до кишені – може Мотря трохи поїсть. Мала не відпускала мою руку.

   - Дядя Стёпа, ты сейчас уйдёшь?

   Питання, дійсно, було актуальним. Може зв’язатися з волонтерами, а вони вже знають, як і де влаштувати сироту.

   - Я должен уйти, я – солдат, понимаешь? Но…

   Не встиг закінчити думку, бо страшний крик, схожий на вереск зляканої птахи, одночасно наповнений люттю і відчаєм рознісся у полудневій тиші.

   - Солдат! Вы убийцы, а не солдаты! Зачем, зачем вы пришли, пришли к нам?! Вы всё разрушили, уничтожили, вы… убили-и… маму, мою ма-мочку-у-у! – захлинулася болем і відчаєм.

   Дівчинка колотила мене у груди, живіт своїми гострими маленькими кулачками відчайдушно і зі всієї мізерної сили інколи діставала до болючих точок. Але я стояв, терпів і чекав.

   Мені здавалося, що полудневе сонце опустилося мені на плечі, і теж дубасить своїм вогнем, шмагає пекучим промінням, спопеляє мою тлінну плоть. Був готовий померти у ту мить… Тільки серце червоне облите живою тремтливою кров’ю билося, пульсувало, хапало аортами жадібно повітря, прагнуло жити.

   Дівча обхопило руками стовбур яблуні, шукала у когось розради, захисту, умиротворення. Вже не кричала, істерика згасла, сонце повернулося у небесну свою країну і згадало про час. Настуся плакала щедро, вмивала яблуню, як дощем, сльози лилися тихо, тихо, тихо…

   «Скільки, дитино, ти сліз пролила? На все людське життя вистачить!» - подумав я гірко.

   Єнот біля її ніг тулився щільно, ніби розумів біду людську, але побачив яблучко-падалку і заходився мити-полоскати його уявною водичкою. Сміх крізь сльози!

   - Настя, я хотел сказать тебе, что, если ты не против, то пойдёшь со мной в отряд. Мне положен отпуск и я заберу тебя к себе домой.

   А потім ще й додав:

   - Видишь, Мотря тоже не против, не захотела от меня уходить.

   - Ты не фашист… - ніби вагаючись стверджувати, схлипуючи промовила дівчинка.

   - Фашист викинув би гусінь геть та й ще чоботом розчавив, - несподівано гаркнув я.

   «Мабуть божеволію, - подумав. – При чому тут якась гусінь?»

   - Надо пойти домой, взять ошейник и поводок для Клёпы.

   - И какую-то одёжку для тебя, - додав по-господарськи.

   Кльопа трохи пручався, але все ж таки вдалося одягнути нашийник з поводком.

   Я взяв за руку Настю, вона не протестувала, і ми пішли до загону. Не хотілося думати про реакцію хлопців, командира, не хотілося взагалі про будь-що думати. На серці смуток був прошитий білим шовком незнаної радості, безпідставної, незрозумілої, несподіваної, що наповнювала сьогодення утаємниченим змістом значущості.

   Кльопа скиглив і хапав лапками сливки, що попадали з дерев на узбіччя дороги – він не любив ходити по примусу на повідцю. А хто любить? Доводилося зупинятися, щоб він енергійно помацавши сливку і заспокоївшись, зі смаком ласував достиглий плід.

   Бійці витріщили очі, побачивши нас. Ще б пак! Кумедна група: велетень, худеньке, змарніле дівчисько з ним за руку і пухнастий єнот!

   - Хлопці, це мій трофей, - промовив, гасячи хвилювання у голосі.

   - Ну, дед, ты даёшь!

   - Світить тобі трибунал за мародерство, діду!

   - Все, хлопці, досить! Не до жартів, у малечі загинули всі найближчі родичі. Може і ми до цього побічно причетні.

   - І що ти з тим скарбом будеш робити?

   - Зараз напишу рапорт на відпустку. Не знаєте де Сашко?

   Між собою ми називали свого командира на імя.

   - Та волонтери прибули. Привезли дещо, медикаменти, тепловізор. Він з ними біля сільради.

   - Хлопці, напоїть чаєм Настю і Кльопу. А я до командира схожу.

   Дівчинка, що на якусь мить відпустила мою руку, хвацько вчепилася знову.

   - Можно я пойду с тобой?

   - Настенька, мне с командиром надо о важном поговорить. Лучше тебе с ребятами остаться.

   - Я боюсь их, - чесно призналася дівчинка.

   Я глянув на бійців – засмаглі, багато хто зарослий щетиною, з бородами, огрубілі, защерхані, непримиренні, випромінювали енергію війни. Дитина відчувала це, тремтіла та інстинктивно, підсвідомо ховалася за мою кремезну, широку фігуру.

   - Хорошо, пойдёшь со мной.

   Питання вирішилося швидко і позитивно, без бюрократичної тяганини. Командир підтримав мене цілковито, не вагаючися.

   - Степане, раджу скористатися машиною волонтерів, підвезуть до найближчого пункту призначення. Відпустку даю на 10 діб. Вистачить?

   Сонце котилося на захід, але в цю мить засяяло над нашими головами у повну силу. Промені лоскотали за вухами єнота, він мурчав і крутився дзиґою на одному місці. Золотим сяйвом сонце накрило руду голівку Насті, і вона стояла принишкла, ніби пірнула в інший вимір буття. А я побратався у цю мить зі Сашком, небесна блакить огорнула нас на лічені  хвилини і потужний струмінь безпричинної радості накрив, охопив, поглинув нас з головою. Час зупинився, завмер, відступив – літо спекотне сплелося з осіннім дощелистом, морозним зимовим павутинням заметілей, весняною наснагою квітування.

   - З Богом, - стрепенувшись промовив Сашко.

   - Слухаюсь, товарише командире! 

ГУСІНЬ МОТЯ, ВІЙНА І ЛЮБОВ (Правдива казочка)

ВДОМА

   Їхали без пригод. Час від часу Настя питала мене про Мотрю. На зупинках рвала молоденькі листочки, і я міняв зів’ялі на свіжі, хоча гусінь не виявляла особливого апетиту.

   - Дядя Стёпа. Давайте гусеницу будем называть Мотей. А то бабушка мне говорила, что нехорошо животным давать человеческие имена.

   - Ну, раз бабушка так советовала, то пусть будет Мотей, смешное имя, - відповів, а сам подумав, що дитина має рацію.

   Будинок, де мешкає моя родина, знаходиться у самому центрі старовинного галицького містечка - на площі біля міської ратуші. Та й сам будинок старовинний, антикваріат, як жартуємо з дружиною, ще австро-угорської побудови. Тут я народився, тут жили мої батьки. Квартира невелика, але з високими стелями, на третьому поверсі. Зробив на горищі ще одну кімнату під свою арт-студію з дерев’яними власноруч  різьбленими сходами.

   Будинок має свій дивний неповторний запах. Як коштовні парфуми дивують несподіваним поєднанням запахів цвілі і троянд, так легкий протяг несе дух солодких пляцків, смаженої цибулі із запахом вимитих дерев’яних сходів і мастики, якою двірник намастив перила сходових маршів. Має свій голос – рипіння, вищання, виляски і хряски, тихе у стінах цвіркотання…

   Брама – вуста будинку, відреставрована спільними зусиллями мешканців квартир, прикрашена старовинною, шляхетного плетива кованою решіткою, відчиняється ключем і за допомогою коду, а під’їзд вимощений візерунчастою керамічною плиткою.

   Вікна кімнат дивляться на стару площу, кухонне вікно – у двір-колодязь з великими довгими «італійськими» балконами вздовж стін. У дитинстві я гасав по них на ровері – вистачало місця.

   Там на Сході немає таких будинків. Подумалося – будинки теж формують ставлення до світу?..

   Вже на під’їзді до рідного міста передзвонив дружині і коротко розповів про події, що сталися.

   - Степане, ми чекаємо з Северином тебе, і дівчинку, і єнота! Не турбуйся!

   - Ще й гусінь Мотя їде з нами, - хотів розсмішити наостанок Ганну.

   - Гусінь?! Це новий жарт?

   Розумію Ганну – дорослий чолов’яга щось таке дивне верзе. Але побачила б вона, як засвітилися очі у Настусі і легенька, вітерцем усмішка торкнулася її вуст, почувши цей жарт.

   Волонтери підвезли нас під самісінький будинок!

   «Привіт, старий дім! Як живеш?» - подумки привітався, натиснувши кнопки коду.

   Двері рипнули, ніби вигукнули радісно – дім зачекався на мене. Брама розкрила обійми, і дівчинка з єнотом на повідку, високий, богатирської статури вояка з гусінню у кишені залюбки прийняли їх, хтось з легкою осторогою, здивуванням, а хто з радістю і передчуттям щастя.

   Дерев’яні сходи наперебій розповідали останні новини скрипами, стуками, кехами. А я по-своєму посвячував Настю у таємниці будинку: «Этот дом построен в конце 19 столетия евреем-купцом. В нашем городе компактно проживали евреи, поляки, немцы, русины. И моя семья поселилась здесь давным-давно, сначала бабушка с дедушкой, мама с отцом, а теперь я с семьёй.»

   Ми підійшли до наших дверей. Єнот скиглив і невдоволено гарчав – зголоднів і заморився.

   - Клёпа днём поспать любит. Еноты – ночные зверьки, но мы его приучили к человеческому режиму…

   Дзвінок – маленька кнопочка, що вміщає твій особистий світ, спроможна заявити про тебе так голосно і безсоромно, на що б ти сам ніколи не наважився. Дзвінок – глашатай зустрічей, інколи неймовірних, несподіваних, що змінюють долю долю, настрій і навіть бажання. Дзвінок за вподобанням господарів, що характеризує їх вдачу краще, ніж інтер’єр квартири, може бути галасливим і зухвалим, мелодійним та ніжним, як поцілунок, дружнім й бадьорим, як літній ранок у дитинстві.

   Коли натискав на дзвінок – долоні спітніли від хвилювання – цілий безкінечний рік війни не був удома. Рік війни може вартувати цілого життя.

   Дзвінок задзеленчав несамовито голосно, як на пожежу. Та я горів бажанням обійняти свою маленьку родину – дружину і сина, теплих, милих, рідних. Маленький айсберг стояв біля мене і холодом віяло від насуплених брівок, опущених униз кутиків вуст. Торкнувся плеча.

   - Настенька, не переживай. Мотя, видишь, тихо сидит в кармане. Если бы было всё так плохо, уползла бы давно, сбежала…

   «Опять гусеница выручает», - чомусь російською подумав я.

   Двері відчинилися, на шию кинулися і Ганна, і Северин. Добре, що я такий великий, а то збили б з ніг – стільки емоцій-цунамі, водоспад теплих слів і сліз накотилися на мене.

   - Тільки не плакати, прошу! Живий, здоровий, ще з живими подарунками!

   Ганна відпустила мене і повернулася до дівчинки.

   - Мене звуть Ганна або Анна. Як тобі подобається, моя дитино. А тебе звуть…

   - Настя.

   - А як ти любиш, щоб тебе називали? Може повним ім’ям Анастасія?

   - Так меня называла мама, а бабушка и папа – Настенькой, - дівчинка схлипнула і заплакала тихо і так гірко, що високі стелі коридора опустилися донизу, а двері гойднулися і розчинилися навстіж.

   - Ой, а чого ж ми тупцюємо на порозі?!

   Я взяв за руку Настю і ми увійшли до хати. Як ніколи все виблискувало чистотою і порядком, на кухні вже накритий стіл пишався яскравим букетом різнокольорових майорів.

   - Вот такой у нас дом, - звернувся я до дівчинки.

   - А що вона не розуміє українську? – голосно і дратівливо запитав Северин.

   - Синку, вона все розуміє, але давай спробуємо бути гостин…- я не встиг закінчити речення. Мала худими рученятами вчепилася за рукав і закричала голосно, відчайдушно.

   - Мама, папа, бабушка, где вы?! Я хочу к вам! Ненавижу, ненавижу! Вы, вы убили их! Хо-чу-у-у до-мой! Мамочка, помоги-и-и!

   Навіть єнот знітився і зіщулився біля її ніг. Ми мовчали, опустивши голови, розгублені, зніяковілі і тільки Северин дивився здивовано.

   «Господи, що я наробив, для чого взяв її з собою. Треба було віддати волонтерам і мати спокій. Бідна моя Ганна.»

   Дружина опустилася навколішки і тихо, але впевнено сказала: «Анастасия, наш дом – твой теперь дом. Если хочешь я буду теперь твоей названной мамой? Случилась беда в жизни, горе, но ты посмотри на енота – он радуется всему, что видит и только твоего крика испугался. Давай пойдём помоем ручки в ванной и сядем за стол, поедим. Ты проголодалась?»

   Запала тиша, зв’язана потужними вузлами гарячого бажання і зусиль Ганни дати раду з тою бідою, тяжкою, як лантух з камінням, що впала на худенькі, немічні плечі маленької дівчинки.

   - Спасибо, я не хочу кушать.

   Ганна взяла її за руку. Відвела в ванну, помила руки, як тяжко хворій людині, і тихенько промовляючи: «Все буде добре, дитино. Все буде добре», - відвела її в кімнату і поклала на диван.

   - Поспи трошки.

   - Я не хочу спать, - тихо-тихо відповіла дівчинка, заплющуючи очі, і вже скрізь теплу, солодку дрімоту, спроможну розвіяти навіть найтяжче горе, додала, - только Клёпу подальше держите от диванов, он их … ску… ша-ет…  

   - Вона заснула.

   Ми всі втрьох відчули, що життя змінилося кардинально. Ніби потужний струмінь світла і тепла увірвався в серця, пронизав наше єство, як червоні коралі нанизав радість на єдину нитку любові.

   - Давай переодягнись у домашнє, Степане, я виперу твій камуфляж.

   - Ганно, ні в якому разі! Там у кишені гусінь сидить, Мотя. Це вона примирила мене з сиротою.

   Дружина округлила очі, а Северин аж підскочив – з батьком щось негаразд. Вони ж чули, що бійці повертаються зі сходу інколи божевільними. Тихо засміявся і розповів їм все за порядком. Ганна плакала. Северин міцно обняв мене: «Тато, я ж не знав. Думав, що це сталося з батьком – якусь ватницю додому привіз.»         

ГУСІНЬ МОТЯ, ВІЙНА І ЛЮБОВ (Правдива казочка)

ЗАХИСНИК

   Відпустка промайнула як день. У Настусі, хоч і була сумною, страшні приступи не повторювалися. Після ванни, одягнена у чисте платтячко виявилося, що дівчинка справжня красунечка – ніжне личко з великими, яскравими синіми очима, ніби підведені довгими віями, тонкі, гнуті, як крила птаха, брови, пишне волосся із золотим блиском! Ганна любувалася нею і усміхалася мені: «Степане, от диво, війна нам донечку принесла. Та таку гарну!»

   А Северин став серйозним і не по-дитячому стриманим.

   - Настя, когда захочешь, поучу тебя украинскому языку.

   - У нас в школе был украинский язык с 1-го класса. Я всё понимаю, как собака, только говорить стесняюсь – очень смешно получается.

   - Северине, не жени коней. Всьому свій час, - втрутилася Ганна.

   Якось прийшла з роботи стурбована: «Що за люди у нас?! Вже плітки по місту поповзли, що ти, Степане, на сході коханку маєш і її дитину привіз. Ох!»

   - Ганно, не звертай уваги.

   Кльопа потоваришував зі Северином. Хлопчик тепер спав у майстерні на горищі, там в мене є дерев’яний старовинний бамбетель, то єнот оселився теж там. Правда вночі трохи вовтузився, будив Северина, але хлопець прив’язався до звірятка, терпів до часу бешкетування і виховував Кльопу, як песика. Той, на диво, не пручався, старався виконувати команди.

   Коли від’їжджав сивий-сивий сум огорнув мене… Старався жартувати: «Северине, не ображай Настусю – може твоя наречена росте.» Северин почервонів, але нічого не сказав.

   - Степане, вони ще діти малі, таке говориш!

   - Ну, ну. А згадай Ганно, скільки нам було, як почали ми зустрічатися, не набагато більше.

   Обійняв їх всіх разом – трійцю кохану, не забув почухати за вухом товстуна єнота, хоч і бешкетника, але  кумедне і компанійське створіння. 

   Час відносний, але істотний. Час творить минуле і майбутнє, заліковує рани і живить серце надією, проявляє людину і навколишній світ, як фотоплівку проявник.

   Настя виявилася книголюбом і навіть Северина залучила до книжок - у дощові дні вони любили сидіти і читати вголос, одночасно обговорюючи прочитане. Але виходити у місто дівчинка не хотіла, то єнота вигулювати прийшлося хлопчику, чому він безмежно радів. Для містечка тварина ця була надзвичайною і цікавою, всі перехожі оберталися, зупинялися, а діти бажали сфотографуватися поруч з ним. Хлопчик дуже пишався пухнастим товаришем і захоплено розповідав про успіхи дівчинці.

   До школи діти пішли разом в один клас. Ганна спостерігала, як уважно розглядала підручники Настя, гортала сторінки, щось вичитувала пошепки, роздивлялася малюнки. Не те що Северин – швиденько поскладав зошити, книги у сумку, закрив і забув про них.

   У вікно дивилася Ганна, проводжаючи дітей поглядом. Северин обернувся і помахав рукою, а дівчинка йшла не гальмуючи кроків. Біль серця викликає сльози. Фізичний біль можна терпіти або вгамувати ліками. Де знайти ліки від болю душі?!

   - Чого ти бажаєш, Анастасіє?

   - Спасибо, мне ничего не хочется. Интересно, как поживает дядя Стёпа и Мотя?

   - Спробую дізнатися. Сподіваюся – живі і здорові.

   Якось прийшли діти зі школи задоволені і усміхнені.

   - Мамо, Настя краще всіх контрольну з математики написала – на 12 балів!

   - Ух ти! Молодець Настуся! А ти що отримав?

   - 11!

   Ганна помітила, що Северин якось знітився.

   - Ти що не задоволений? Результат гарний. У чому справа?

   Северин промовчав.

   Ввечері, коли діти полягали спати – Настя у вітальні, Северин на горищі, Ганна за звичкою пішла побажати «На добраніч!» дітям. Хлопчик сидів у ліжку в задумі.

   - Що сталося, Северине?

   - Ти знаєш, мамо, якби донецькі всі були такі, як Настя, то я би відмовив батька воювати. Вона класна дівчина. Це завдяки їй я написав контрольну на одинадцятку.  

   Ганна поцілувала сина, перехрестила, як завжди.  

   - От і добре, що ти зрозумів – до кожної людини треба ставитися уважно, аналізувати слова і поведінку, не поспішати з оцінками, особливо негативними. Спи, Северине! Не переживай, іншим разом ти їй чимось допоможеш.

   - Ні, мамо, вона розумніша … за … мене, - засинаючи пробурмотів хлопчик.

   Інший раз все ж таки настав, але не так, як Ганна думала.

   Повернувшись з роботи, вона не застала дітей вдома. Накрила стіл до вечері. Пішла вигулювати Кльопу, але ноги понесли її у бік школи, на серці вигулькнула брунька тривоги. Вже наближаючись до будівлі, Ганна помітила тоненьку дівчачу постать. Рвонулася до неї, єнот аж загарчав.

   - Кльопа, мерщій, не відставай!

   Настя йшла і гірко плакала, не помічаючи нікого і нічого навкруги. Ганна, захекавшись, підбігла до дівчинки. Ледь стримала себе від зойків. Глухо запитала: «Анастасіє, що сталося?»

   - Северин… Северин… побився-я-я…

   - Де він?

   - У-у-у шко-о-лі!..

   - Анастасіє, ти зможеш мене почекати тут з Кльопою?

   - Та-а-ак…  

   Ганна побігла до школи. Її зустрів черговий і повідомив: «Ваш Северин побився з Михайлом Лозинським. Вони зараз у класі з класним керівником розбираються.»                                                                                                                                

   Сходинки-сходинки-сходинки, що ведуть наверх. Хіба може бути Нагорі біда, неприємність, біль? Нагорі тільки Небо, Світло, Радість! О-о, якби це так… Людські сходинки оманливі, брехливі, ненадійні. Ганна взяла себе у жменю, затиснула хвилювання у кулаці. Увійшла до класу. За столом сидів Іван Петрович – класний керівник, навпроти за різними партами – Северин і Михайло. Северин похнюплений, а Михайло заплаканий, з закривавленим носом.

   - Вечір, мабуть, не добрий, Іване Петровичу, що сталося?     

   - Добре, що прийшли пані Ганно. Сталася прикра подія на останньому уроці. Поки не доповідав директору про зухвалий вчинок вашого сина.

   - Розкажіть, прошу вас.

   - Хай Северин сам розповість.

   - Северине?!

   - Мамо!.. Мамо, я … побився з Михайлом, бо він знущався над Настею, ображав її ватницею, колорадкою і … сказав, що правильно зробили «наші», що вбили …, - Северин не договорив. Стриманий і мужній за характером він не стримався і ридма заридав.

   - Це правда, Михайле?

   - Так.

   - Іване Петровичу, дозвольте мені, як лікарю подивитися Михайла і забрати Северина додому.

   - Так, робіть.

   Ганна дістала вологі серветки, що завжди тримала при собі і протерла обережно обличчя, перевірила, чи все гаразд з носом.

   - Ну, як? Не болить?

   - Ні, не болить, - храбрився Михайло.

   - Будете миритися?

   - Ні, не буду миритися.

   - А ти, Северине?

   - Хай Михайло вибачиться перед Настею, тоді – мир.

   - Не буду вибачатися перед ватницею.., - пробурчав хлопчик.

   - Ти знову за своє? – підняв голос вчитель.

   - Годі. Ми можемо іти, Іване Петровичу?

   - Так. Виховання продовжимо завтра.     

   Ганна пропустила поперед себе сина – хай іде і міркує. Але відчувала, що правда на його боці. Тільки для чого розпускати кулаки?!

ГУСІНЬ МОТЯ, ВІЙНА І ЛЮБОВ (Правдива казочка)

   Настя вже не плакала і швиденько підбігла до хлопчика, тягнучи за собою єнота, що пручався на всі чотири лапи, не бажав бігти.

   - Ну як, Северине? – взяла його за руку і заглянула в очі.

   - Та ніяк. Не хоче вибачатися свиня!

   - Северине, дякую тобі, що заступився, але більше ніколи не бийся за мене. Добре? Я могу себя сама защитить, если не кулаками, то словом. Ты же знаешь? Сам казав, що я мудра, - дівчинка старалася розмовляти українською. У неї дійсно кумедно виходило. Але Ганні і Северину усміхатися не хотілося. 

МЕТЕЛИК

   Не відчував нічого лихого. День був сонячний, вересневий. Небо над головою співало блакиттю. Я давно не бачив такої глибокої, яскравої блакиті.

   Коли почалася стрілянина, був недалеко  від командира. Вибухнуло так, що здалося – небо обвалилося, немов стеля.  Рефлекторно кинувся до Сашка, і накрив його струнку худорляву фігуру, мов ковдрою, собою. Я кремезний, великий, широкий, міг би закрити від осколків снаряду ще одного, але не було як. Тепер лежу на Сашкові, дивлюся зверху і нічого не розумію – чому не встаю, не допомагаю командиру піднятися? Йому он як тяжко з-під мене вилазити! Чому він кинувся до мого тіла і тормосить мене, перевернув, неначе ляльку, впав на коліна і плаче? Що це зі мною? Невже снарядом вбило?

   Раптом помічаю блакитний маленький клаптик на коліні. Може шматочок неба під час вибуху відірвався? Дивлюся – так це ж блакитний метелик мерехтить, блимає крильцями! Радість наповнила серце – це ж моя Мотя народилася знову, перетворилася з гусені у такого чудового метелика!

   - Швидше, Степане, швидше, - кажу сам собі, - бери метелика і мерщій до Настусі!

   Тільки подумав, а вже опинився біля вікна рідної домівки. Заглянув у вітальню: «Спить моя дитина, ще так раненько.»  

   Посадив їй на долоньку метелика, а він сидить, не втікає.

   Дівчинка раптом розплющила очі.

   - Настуню, в тебе ж очі сині, як крильця у Моті! – засміявся я і тихенько поцілував її в чоло.

   - Тато, ти де? – запитала дівчинка і побачила метелика у себе на долоні.

   - Мамо, мамо! Тато нам привіт передає! – загукала дівчинка.

   Як сонячний промінь кинулася Ганна до неї зі своєї кімнати.

   - Дитино дорога моя! Ти назвала мене мамою… Дівчинко люба, який привіт? Де? Звідки?

   - Не знаю, мамо. Ось, дивись… Мотя виросла і прилетіла до нас.

   Ганна розгублено дивилася на метелика, що сидів на пальчику Насті і ніжно тріпотів крильцями, на яких було намальовано Небо.

ГУСІНЬ МОТЯ, ВІЙНА І ЛЮБОВ (Правдива казочка)

Запитання від автора:

Дорогі мої юні і не дуже юні читачі! Хочу, щоб ви поміркували: хто на вашу думку головний герой моєї історії?

 

АФОРИЗМИ ВІД ГУСЕНІ МОТІ   

Гусінь – не садівник власної пихи, а вісник нового буття.

Усім вистачить місця під сонцем. Важливо, щоб тінь від нас не була занадто темною і довгою. 

Народжений повзати - літає у снах.

Щоби виросли крила, треба забути про себе.

Найвища мета гусені - злетіти. А у людей? 

Мрії збуваються тоді, коли забуваєш про них.

Гусінь знищує листя, щоб перетворитися у метелика і літати. Людина знищує все навкруги, щоб перетворитися на тлін.  

 

АФОРИЗМИ ВІД ЄНОТА КЛЬОПИ   

Життя занадто коротке, щоб витрачати його на ненависть до будь-кого, і життя достатньо, щоби радіти з будь-чого.  

Чистота врятує світ!  

Радій життю! У поганому завжди є дрібка доброго, а у доброму є мізерія поганого. То придивляйся до доброго і будеш щасливим. 

Якщо добре все прополоскати, то і думки стануть чистими. Полощи все!

Коли псуєш якусь річ, наприклад диван, велика користь з цього – ти звільняєшся від залежності до матеріальних цінностей. Отже, шануй людську працю!! 

Чисті лапки у поєднанні з чистими намірами дають позитивний результат.

 

АФОРИЗМ ВІД АВТОРА   

Дивись на світ крізь призму милосердя - і світ усміхнеться…

Війна і мир
Війна і мир

 

Публикацию прочитали

Количество просмотров: 550
delete
Виктория Ковальчук
Виктория Ковальчук, Львов, свободный журналист "ХайВей" 

Теги

Для того, чтобы оценить статью, Вас необходимо войти в систему
Право оценивать рецензии на ХайВей можно получить от редакции сайта по рекомендации одного из журналистов ХайВей
Рекомендаций: +5
Всего комментариев: 12, Всего рецензий: 0
Укажите свой e-mail адрес, если Вы хотите получать комментарии к этому материалу
Подписаться

Для того, чтобы опубликовать сообщение в этой теме, Вам нужно ввойти в систему.

Рецензии

Комментарии

Ltna Prikolova Николаев
Пронизливо і відчайдушно...а той дядько, який називає себе українцем для маленької дівчинки з Донбасу, який вбив її батька, матір, сестру, брата, подругу... мабуть назавжди залишиться бандеровцем, фашистом і вбивцею, незалежно від того чому і навіщо він туди приперся чи з користі, чи з любові до своїх рідних, чи з патріотизму, як йому про це придумалося...чому і навіщо він пішов туди, де його не чекали навязувати свою ідеологію, свою мову, навіть місцями не українську, свою історію, до певного часу зовсім не українську...НАЗАВЖДИ, якщо не отямиться і не зрозуміє, що накоїв, НАЗАВЖДИ, якщо милосердя не переможе ненависть....
09:29 21/04/18
Marchuk Nadia Чернигов
З моєї точки зору першими свою ідеологію почали нав'язувати сепаратисти. Забрали шматок чужої землі й почали встановлювати свої порядки... І вигнали мільйони українців з рідної землі... А в оповіданні ніде не сказано, що український солдат убив рідних дівчинки. Під час війни важко визначити, чий снаряд убиває...
Якщо сепаратисти стріляють із села, від житлових будинків, від дитсадків, то вони ж знають, що отримають постріл у відповідь, вони, таким чином і є вбивцями мирних жителів, за спинами яких ховаються... Іншими словами - "нечего на зеркало пенять, если рожа кривая...". Першопричина всього те, що люди з російською душею чомусь вирішили, що мають право на шматок української землі, наче їм Росії мало. Могли б спокійно туди переїхати, якщо так ненавидять Україну. А Путлер, якщо такий благодійник, міг би не на зброю для сепаратистів кошти тратити, а придумати розумні програму переселення всіх бажаючих російськомовних, допомогти їм матеріально.
15:28 03/07/18
Ltna Prikolova Николаев
З Вашої точки зору? Цікаво, а звідки вона у Вас та точка, з тих брехливих гачочків, на які Вас посадили ненажерливі ділки і їх продажні пропагандисти, які мають зиск з тієі кривавої бойні, і тримають на них ось вже понад декількох років, а Ви вірите в усі побрехеньки, бо Донбас від Вас далеко, і Ваш зір до тієї точки, як і до бідної дівчинки-сиротинки ніяк не доходить, тож не повторюйте те, про що не знаєте і не можете бачити, бо мимоволі станете теж вбивцею і карателькою, як ті, яких проклинають діточки і їх мами, які кожного дня ходять по лезу ножа.
16:27 03/07/18
Ведь,Донецк есть Сталино!

Снова за окошком,
Зазвучал гудок,
Снова на Хайвее пишет Пидорок

Как в рассветной дымке
Террикон проснётся,
Чавчанидзе дурик в шахту наебнется

Снова,где-то скрипнет,
Зазвенит трамвай,
Графоман Приколову поволок в сарай

Снова,опускаясь,
В шахту клеть спешит,
Дуралей в жилетке про Донецк тошнит

Снова,как и прежде,
Уголь вверх плывёт,
Графоман донецкий косячек забьет

Гопоты содружество
Наркотой завалено.
Ведь,Донецк есть мужество,
Ведь,Донецк есть Сталино!!!

( Владимир Чавчанидзе. Избранное)
18:03 03/07/18
Petro Boriwiter Запорожье
Рекомендует этот материал. Почему? Якщо стільки ненависті у ватників до нас - українців, то чи варто силою примушувати їх жити з нами в одній країні?
А може це не справжня, глибинна ненависть, а наслідок злочинної пропаганди московітів?
19:07 21/04/18
Рекомендует этот материал.
22:24 21/04/18
Рекомендує цей матеріал. Чому?
Про наболіле написано талановито, правдиво до сліз, до мурашок на шкірі. Дякую автору за пережиті відчуття від прочитаного.
14:04 03/07/18

Цитата:

Запитання від автора:
Дорогі мої юні і не дуже юні читачі! Хочу, щоб ви поміркували: хто на вашу думку головний герой моєї історії 
 


Відповідь від читача: милосердна любов

14:30 03/07/18
Хороша відповідь, Наталю! Це і моя особиста відповідь теж
18:06 06/07/18
Marchuk Nadia Чернигов
Рекомендует этот материал. Почему? Гірка правда війни з Росією...
15:29 03/07/18
Рекомендует этот материал. Почему? Цікава життєва історія, яка просякнута симпатією до простих людей і тварин. Треба включити це оповідання до Списку рекомендованої дитячої літератури.
18:06 03/07/18
Люди, як це може бути? Казочку я опублікувала вже давненько і... ні пари з вуст. Спочатку здивувалася, а потім зрозуміла, що заблокована, ха-ха. І раптом двері відчинилися і читачі увійшли в мій світ. Ура! Радію, і дякую всім не байдужим до слова. Хай скінчиться ця жахлива війна, а ми дамо собі раду, чи не так?
18:05 06/07/18

Live

10 мин. назад

Белка Белкина рекомендует материал Тітушкін День, або Погром як імплементація стратегії

11 мин. назад

Белка Белкина комментирует материал Тітушкін День, або Погром як імплементація стратегії

13 мин. назад

Khomiaklit комментирует материал Тітушкін День, або Погром як імплементація стратегії

14 мин. назад

Khomiaklit комментирует материал Тітушкін День, або Погром як імплементація стратегії

37 мин. назад

antov рекомендует материал Тітушкін День, або Погром як імплементація стратегії

38 мин. назад

antov пишет рецензию на публикацию Тітушкін День, або Погром як імплементація стратегії

1 час. назад

antov комментирует материал ПІШОВ ХАЗЯЇН – МІФОЛОГІЯ КВІТНЕ

2 час. назад

Альпас рекомендует материал Загадка Трампа и уход Путина

2 час. назад

Наталія Безсонова публикует статью Від роду до роду. Стрільці

3 час. назад

Марина Шамсутдинова рекомендует материал Интервью с шариком

3 час. назад

Марина Шамсутдинова комментирует материал Интервью с шариком

4 час. назад

Petro Boriwiter рекомендует материал Тітушкін День, або Погром як імплементація стратегії

4 час. назад

Petro Boriwiter комментирует материал Загадка Трампа и уход Путина

4 час. назад

Petro Boriwiter комментирует материал ПІШОВ ХАЗЯЇН – МІФОЛОГІЯ КВІТНЕ

4 час. назад

Petro Boriwiter комментирует материал ПІШОВ ХАЗЯЇН – МІФОЛОГІЯ КВІТНЕ

5 час. назад

Вікторія Івченко комментирует материал Про «Свободу слова проти страха і приниження»: ЗУСТРІЧ У МУЗЕЇ

5 час. назад

Вікторія Івченко комментирует материал Про «Свободу слова проти страха і приниження»: ЗУСТРІЧ У МУЗЕЇ

5 час. назад

Олег Оранжевый рекомендует материал Агрессивные планы России на Каспии

5 час. назад

Koshka комментирует материал Интервью с шариком

5 час. назад

Koshka комментирует материал Интервью с шариком

5 час. назад

Koshka комментирует материал Интервью с шариком

5 час. назад

Koshka комментирует материал Интервью с шариком

5 час. назад

Геннадий Балашов публикует статью Загадка Трампа и уход Путина