О проекте ХайВей

Публикуйте на ХайВей свои статьи, фото, видео.

Получайте рецензии и комментарии от сообщества ХайВей на свои публикации.

Зарабатывайте деньги на публикациях.

Общайтесь с интересными людьми.

 

Проза  11 марта 2018 19:03:20

Пустка

До приміського будинку з двома куполами, облицьованого «закарпатським каменем», з крутими сходами, кованим візерунком під перилами сімейство Порожняків переїхало, коли в останньому з умебльованих приміщень з’явився куточок під колір стін, паркан прикрасив такий же, як і на стінах, камінь, а ворота — орнамент у гармонії з тим, що під перилами.

Такого поєднання хотілося Владиславі Софронівні, яку від часів радянського ЗАГсу бентежила меншовартість у прізвищі чоловіка, хоча це не шкодило ні його суддівській кар’єрі, ні її статусу бухгалтера. Націлюючи високу куполоподібну зачіску уверх сходами між двома куполами, Софронівна відчувала себе центром урочистої симетрії з балансом сімейного бюджету і компенсацію за ущемлену амбітність.

Натомість, Семену Вікторовичу прізвище подобалось таким, з яким народився, а при складанні декларації про доходи  подобалося більше, оскільки  в кінцевому підсумку вона мала вигляд «порожняка». Власне кажучи, це було майже так, адже будинок стояв на ділянці тещі, джип у гаражі належав сестрі, а річної зарплати вистачало на придбання пральної машини з прямим приводом.

Втім, із декларацією виходило так не лише у Порожняка, але й у сусідів з іншими прізвищами, які потрапили на віп-територію за шлагбаумом неподалік тролейбусної зупинки, "розкрутившись" не на власній справі, на ринку, чи закордонних заробітках, а завдяки службовим кріслам.

З цього приводу в компанії найближчих друзів за коньяком із цукерками, вийнятими із запасів стандартних "презентів", під настрій Семен Вікторович іронізував, мовляв, реалізуючи ліберальні реформи, вони керуються не законом заради закону, як у старій Конституції, а конституційним верховенством права, як у новій. Тільки право в кожного своє…

Останньою фразою, мовленою після паузи, переходив з іронії на щось інше, з розчаруванням і навіть цинічністю в тональності, що, однак, не контрастувало з одкровенням міліцейського полковника Корецького старого друга з часів юрфаку, з яким Порожняки дружили сім’ями.

Товариш розповідав про молодого дільничного, який, зібравши протокольні докази на злочинця, перед направленням підозрюваного до суду мусив доставити прокуророві каністру бензину, як стимул для  підтримки звинувачення, хоча це було його обов’язком. Суддя слухав, прикусивши губу, скрушно похитуючи голово, не знаходячи слів.

— Жах… — мовив, нарешті, одним видихом, сьорбнув коняку і вже розважливіше  уточнив, що йдеться, звичайно ж, про  негідників будь-де, а не лише в прокуратурі, але…

— Але, але…— багатозначно погодився Корецький.

 І раптом Семен Вікторович збагнув, що у тому «але» — незавершеність його уточнення, неповного без закритих ним судових справ, пом’якшених вироків, судових рішень, прийнятих ніби й у рамках закону, але з відповідною вдячністю судді Порожнякові... Він розізлився  на себе, почав щось про гібридність, яка спотворює державну службу на всіх рівнях, коригуючи логіку так, що презумпція наче й залишається, але невинуватість при цьому втрачає цноту. Насамкінець, заблукавши у тих абстрактних міркуваннях, і,  потираючи високі залисини, зізнався: «Паршивію, друже, паршивію»…

Полковник не погоджувався з тим одкровенням, переконував у неможливості зберегти професійну стерильність, якщо батьки ремонтують школи за свої гроші, лікарі оперують не за зарплати, а депутати приймають закони під олігархів. Порожняк слухав ті аргументи відсторонено, відчуваючи втому, що ставала все помітнішою з наближенням пенсійного віку. Він одночасно віддаляв його від себе, і ніби й чекав на нього як на свободу, притаманну тим, кого вже ніщо не здивує.

Втомившись від безвихідних роздумів, доходив висновку, що, можливо, чинив би опір огидній гібридності, залишався б «порожняком» по факту, а не за прізвищем, якби не нагадування дружини про те, що  у них пізні діти, що часу, аби забезпечити їх обмаль, що держава про них не подбає, як не допоможе їм авторитет батька сам по собі, без надійного плеча. Вона не могла збагнути, чому суддя має жити гірше за хабарників, корупціонерів, яких він садить за грати. Може, й не садить, а милує, бо рішення приймає особисто він, а не хтось, але це тим більше не означає, що жити вони мають гірше за інших.

Семен Вікторович звик до цього сумніву, як до хронічної хвороби дружини, майже не виліковної, або не виліковної майже, що не впливало на діагноз ні так, ні сяк. Намагався бачити себе чесним у професії настільки, наскільки це було можливо. Після «чесний суддя» через крапку міг додати «майже», накласти його, як пластир на тріщину в сумлінні, але із поняттям «майже чесний» не погоджувався принципово, вважаючи, що таке словосполучення перекреслює суддівську справу як таку.

Бродіння тих думок непомітно занурювало його у світ дитини, яка закриває очі і вважає, коли вона нікого не бачить, то її також не бачить ніхто… Повертав себе назад, соромлячись моменту, що не пасував сивині, навіть крадькома оглядався, чи не чалапають по підлозі кабінету босі ніжки, відчував, що повернення залишає у збудженій підсвідомості залишок чогось бажаного, простого й зрозумілого, розгубленого на довгій дорозі, спорадично намацуваного  ним тепер... 

***

Переїзд у новобудову відбувся якось непомітно, без перетину межі, за якою більше вже й нічого не треба. Ясна річ, не Владиславі Софронівні з компенсованою амбітністю, а йому з отим незбагненним залишком в душі.

Накинувши халат, розпустивши волосся, яким вивищувала свій невисокий зріст на роботі, чи з під час офіційностей, Софронівна зробилася зовсім маленькою, непомітною, не тією, якою була в урочистій симетрії на  сходах між двома куполами… Порожнякові стало шкода і її, і себе у цій очікуваній, але не такій, як сподівалося, завершеності.

Тим часом жінку бентежили форми сусідських маєтків, елементи яких можна було б використати, якби побачене тепер з вікна було поміченим тоді, коли закладався фундамент. Семен Вікторович пропускав повз вуха міркування, що горохом розсипалися скрізь, де ступали пухнасті тапки дружини.  Думав про те, що тривога й неспокій у державній квартирі, яку вони продали, були гіпотетичними, а тут ураз перетворили кімнати й холи на пустку...
 

 Вже кілька днів носив у собі телефонну новину від сина, який працював програмістом за кордоном, про те,  що той залишається на чужині назавжди, тепер уже остаточно, і що мамі про це треба повідомити якось обережно, після входин..

Це було удвічі смутно, бо старша дочка, що вийшла заміж за іноземця, вечорами розвіювала ностальгію батьків, навчаючи дволітню донечку промовляти «дід», «баба» не в них на колінах, а по скайпу на ноутбуці. Чарівне малятко зливало ті слова в одне ціле, і очі у Семена Вікторовича ставали вологими. Він виходив на вулицю, опирався ліктями на холодні перила з кованим орнаментом і після кількох жадібних затяжок цигарковим димом поспішав на голос дружини, яка кликала слухати казочку про курочку Рябу… Дочка читала, а дитя  демонструвало, як плакали дід з бабою, коли розбилося золоте яєчко... Семен Вікторович вслухався у знайомий з дитинства сюжет, як у щось незбагненно свіже, дивовижно оживлене цим безгрішним ангелятком.

Щодня він чекав наступного серіалу з курочкою, мишкою, і не з тими дідом-бабою, що на сторінках книжки, а саме з ними, і не колись і десь, а тут і тепер, у цьому громадді, начиненому усім, чого хотілося б, але порожньому без  залишку десь там, на денці душі. Ця порожнеча замикалася шлагбаумом, кованими воротами, дверима між двома куполами, і жодна гібридна логіка вже не рятувала його.

Новосілля Порожняки не робили. Запросили Корецьких. Черговий сеанс із курочкою Рябою дивились разом.

— Як дід плаче?.. — допитувалася Софронівна, напружуючи зір і слух, нахиляючи до ноутбука зформований з нагоди візиту гостей купол зачіски.
 

Маленька слухняно зобразила плач, зворушливо нахиливши убік антенки косичок. Корецькі дружно зааплодували, а в Порожняка защеміло. Глибоко. Можливо, там, у залишку...

— Давай, по одній, — Семен Вікторович узяв товариша під руку.

Вони сіли за стіл і випили.

Порожняку хотілось сказати другові, що то плакав він...

Анатолій Томків

 

 

Пустка

Публикацию прочитали

Количество просмотров: 426
delete
Анатолий Томкив
Анатолий Томкив, Черновцы, свободный журналист "ХайВей" 
Для того, чтобы оценить статью, Вас необходимо войти в систему
Право оценивать рецензии на ХайВей можно получить от редакции сайта по рекомендации одного из журналистов ХайВей
Рекомендаций: +3
Всего комментариев: 4, Всего рецензий: 0
Укажите свой e-mail адрес, если Вы хотите получать комментарии к этому материалу
Подписаться

Для того, чтобы опубликовать сообщение в этой теме, Вам нужно ввойти в систему.

Рецензии

Комментарии

Petro Boriwiter Запорожье
Рекомендує цей матеріал.
19:33 11/03/18
Рекомендует этот материал. Почему? Рекомендую!!!
23:23 11/03/18
Щодня він чекав наступного серіалу з курочкою, мишкою, і не з тими дідом-бабою, що на сторінках книжки, а саме з ними, і не колись і десь, а тут і тепер.............
23:24 11/03/18
_Надежда_ Кировоград
Рекомендует этот материал.
06:08 12/03/18

Live