О проекте ХайВей

Публикуйте на ХайВей свои статьи, фото, видео.

Получайте рецензии и комментарии от сообщества ХайВей на свои публикации.

Зарабатывайте деньги на публикациях.

Общайтесь с интересными людьми.

 

Интересно в интернете  2 декабря 2017 16:18:46

Українські етнічні землі.

Цей матеріал, досліджений професором Володимиром Сергійчуком, має прочитати і вивчити кожен політик. Українці мають знати , яка насправді етнічна територія нашої держави. І не лише знати, а й робити все можливе, щоб знов відродилася єдина українська Україна, в своїх національних межах.

Колонізаційний поступ наших пращурів у Причорномор’ї відбувався вже за часів Київської Русі. Але такий процес був перерваний розпадом цієї першої української держави. Щоправда, її спадкоємиця — Галицько–Волинське князівство — в певні періоди свого існування мала вихід до Чорного моря від Дунаю до Дніпра. Однак це було тимчасовим явищем, і освоєння причорноморських та приазовських степів українцями по–справжньому починається лише в добу козацтва. Запорозька Січ, укріпившись на дніпровських островах, рік у рік розширювала свій вплив на навколишню місцевість, поволі обсаджуючи степ зимівниками та хуторами, що, власне, були прообразом нинішніх фермерських господарств.

Багато з цих козаків пізніше перебралися до новозаснованих царською владою міст на півдні України, зокрема, в Херсон і Миколаїв, де взяли на себе чи не основний тягар у суднобудуванні. Але переселення в Херсон 47 казенних родин з Петербурга і 500 козаків з України не могло розв’язати проблеми робочої сили, тому адміністрація широко залучала до суднобудування місцевих жителів (Дружинина Е. Экономические последствия выхода России на Черное море // Из истории общественных движений и международных отношений. — М., 1957. — С. 99, 100).

Скажімо, поіменний реєстр переселених до Херсона з навколишньої місцевості засвідчує, який етнос складав основу нових міст (НБУ//ІР: Ф. XIV. — Спр. 6047. — Арк. 1).

До речі, подібне було і з формуванням Чорноморського флоту. Так, за повідомленням князя Потьомкіна від 19 липня 1788 року, Чорноморська ескадра тоді складалася з “200 менших гребних суден у кожному по 60 запорожців… Цими суднами керують запорожці, котрих тепер є 20 000, на чолі з їх отаманом Сидором Білим” (Цит. за: В. Січинський. Крим. Історичний нарис. — Нью–Йорк, 1954. — С. 19).

Цілком закономірно, що наприкінці XVIII століття на півдні України переважну більшість становлять українці — 71,5 відсотка від усього населення. І це в той час, коли Запорозька Січ уже була розгромлена, і значна кількість козаків помандрувала за Дунай, а на їхні вольності вселяли етноси з усієї Європи.

Ще більше змінилась ситуація, коли із завойованого Росією Криму почали виселяти місцевих татар, греків… За даними Я. Бойко та Н. Данилової, від кінця XVIII століття до 1851 року на південь України перебралося додатково близько мільйона осіб. Цей процес продовжував посилюватись у пореформені часи.

Як свідчить статистика, у 1861–1897 роках на півдні оселялися переважно українці.

Так, серед 11 944 переселенців до Маріупольського повіту Катеринославської губернії абсолютну більшість — 8764 особи — становили мігранти з Полтавщини, Київщини, Чернігівщини та інших українських земель. В Олександрівському повіті цієї ж губернії вихідців з інших регіонів України налічувалося 6871, при загальній кількості переселенців 11 341 чоловік. Зауважимо, що, крім того, в містах тодішньої Катеринославщини оселилося ще 31205 осіб з Київщини, Поділля, Чернігівщини, Харківщини, Волині і Полтавщини. З цих українських регіонів йшов потік переселенців також до Таврійської губернії.

Скажімо, серед 28 914 чоловік, що оселилися в 1861–1897 роках у Мелітопольському повіті, волинян було 132, киян — 3012,

подолян — 647,

полтавців — 7238,

харків’ян — 2410,

чернігівців — 3465,

тобто загалом близько 17 тисяч. Така ж ситуація спостерігалася в Бердянському, Дніпровському повітах Таврії. Більшість переселенців прибувало сюди з Полтавської губернії. Що ж до Херсонщини, то тут оселялися переважно вихідці з Київщини і Поділля. Зокрема, серед 24712 переселенців, що прибули до Херсонського повіту, киян було 7490 осіб,

подолян — 1886,

полтавців — 7611,

чернігівців — 2254;

в Одеському повіті відповідно — 2743, 1303, 799, 360; в Ананьївському — 462,11 303,306 і 832, Тираспільському — 1108, 3615, 148 і 287. Тут, як і вище, звісно, не враховано українського населення, що переселилося з Воронезької, Курської та інших губерній (Наука і суспільство. — 1993. — № 3–4. — С. 10, 11).

За даними Всеросійського перепису 1897 року, населення Південної України за національною ознакою визначилося так (у відсотках):

                                           Бесараб. губернія          Херсон. губернія      Таврій. губернія          Катеринос .губернія

Українці                                           19,6                               53,5                                    42,2                       68,9

Росіяни                                              8,2                                21,1                                    27,9                       17,3

Білоруси –                                            -                                    0,8                                      0,7                         0,7

Поляки                                               0,3                                   1,1                                     0,7                          0,6

Болгари                                              5,3                                   0,9                                     2,8                           –

Молдавани                                      47,                                  6 5,4                                     0,2                           0,4

Німці                                                   3,1                                    4,5                                     5,4                          3,8

Греки –                                                  -                                       0,3                                     1,3                          2,3

Вірмени –                                            -                                       0,1                                      0,6                           –

Євреї                                                 11,8                                   11,8                                      3,8                          4,7

Караїми –                                            -                                         0,1                                     0,6                           –

Гагаузи і турки                                    2,9                                       –                                      0,2                          0,3

Татари кримські                                –                                        0,1                                   13,0                           0,8

Інші народності                                 1,2                                     0,3                                      0,6                           0,2

І це незважаючи на те, що у вказаний регіон на роздані царським урядом своїм вельможам землі Вольностей Запорозьких з великоросійських губерній намагалися переселити побільше кріпаків, закликати іноземців із Західної Європи. Наприклад, тільки в межі Херсонського повіту на той час вселилися вихідці з 22 губерній Російської імперії (Могилянський Я. Прошлое и настоящее Новороссии. — Одесса, 1919. — С. 9).

Перепис 1897 року засвідчив, що українці цілковито переважають інші етноси в південних районах України. Так, в Олександрівському повіті (нині — Запоріжжя) проживало 224 122 українці, Маріупольському — 117 206, Дніпровському — 156151, Херсонському — 323 627, Тираспільському — 80 049.

Лише в Одеському повіті українці за чисельністю посідали в той час третє місце (133 474), поступившись росіянам (228 436) і евреям (134 020) (Наука і суспільство. — 1993. — №3–4. — С. 11).

Отож, Центральна Рада мала всі підстави заявити влітку 1917 року про необхідність включення Катеринославської, Херсонської і материкової частини Таврійської губернії до складу української автономії.

Щойно Тимчасовий уряд спробував відмовити в цьому, як з грізною пересторогою виступили моряки–чорноморці: Вольності Війська Запорозького, заявили вони, мають належати українцям. Такий статус цих земель закріплявся в Третьому Універсалі Центральної Ради, яким проголошено Українську Народну Республіку.

Громадянська війна внесла значні зміни в життя півдня України. Внаслідок воєнного лихоліття, голодомору 1921–1923 років сталися зміни і в етнічному складі населення. Однак українці, як і раніше, лишалися основною етнічною групою. Дані 1926 року виразно характеризують етнічну ситуацію на Півдні України. Так, навіть у сільських районах із змішаним складом населення більшість, як правило, становили українці.

Перепис засвідчив, що сільське українське населення в південних округах сягало (в процентному відношенні):

в Маріупольському — 61,

Мелітопольському — 60,

Запорізькому — 84, Криворізькому — 90,5,

Херсонському — 83,5,

Миколаївському — 70,9,

Одеському — 54 відсотки.

Що ж до міського населення, яке на той час було менш чисельним, аніж сільське, то тут здебільшого переважали росіяни:

у Маріуполі вони складали 53 відсотки від загальної кількості жителів,

у Херсоні — 41,

Миколаєві — 49,

Запоріжжі — 37,

Одесі — 45.

А проте не всюди: в деяких містах більшість становили українці, скажімо,

в Кривому Розі (71 відсоток),

Мелітополі — (38,5)

(Кльований Л. Географічний атлас України. — К.,1928. — С. 11).

Великих втрат зазнало сільське населення цього регіону під час голодомору 1932–1933 років. На місце померлих від голоду в південні області України вселяли, як правило, вихідців з–за меж України.

Наприклад, у Старокоранський район Донеччини переселялося 350 сімей Івановської області Російської Федерації. Із Західної області (тепер — Смоленщина) у Велико–Токмацький район тодішньої Дніпропетровської області прибуло 500 сімей, у Мелітопольський — 500, Михайлівський — 300, Люксембурзький — 300, Нижньосірогозький — 550, Якимівський — 600, Білозерський — 500, Васильківський — 300. У південні райони тодішньої Одещини влада перекидала сім’ї з Білорусі: в Каховський — 400, Снігурівський — 400 (ЦДАВОУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 2417. — Арк. 78–80).

У перші дні війни з півдня України було вивезено на схід в основному всіх німців, яким потім протягом десятків років не дозволяли повертатися сюди на постійне місце проживання. Після війни кількість працездатного населення тут зменшилася в сільській місцевості майже вдвічі. Постало питання про переселення сюди з Житомирської, Чернігівської та Вінницької областей 8600 сімей. Особливо великим був наплив у зруйновані міста всіх бажаючих з різних кінців Радянського Союзу. Крім спеціалістів військово–промислового комплексу, які прибували за рознарядкою, в Україні знайшла пристановище велика кількість офіцерів–відставників після хрущовського скорочення армії, котрі відмовлялися повертатися в свої родинні місця, а прагнули залишитися в Україні, де, мовляв, і клімат добрий, і забезпечення краще, ніж у Росії.

Крім того, передвоєнні і воєнні втрати до певної міри були компенсовані в 1944–1946 роках, коли на південь насильно депортували українців Польщі: у Донецьку область — 12 490 осіб, Запорізьку — 34 242, Дніпропетровську — 23 088, Херсонську— 16 982, Миколаївську— 14 612, Одеську — 25 945 (там само. — Оп. 23. — Спр. 4356. — Арк. 32).

Процес переселення українців з північних областей на південь продовжувався і в наступні роки. Відтак вони й нині становлять тут основну групу населення, хоча їх значною мірою вже зросійщено. Коли йдеться про південні етнічні межі українського розселення, особливий інтерес викликає питання щодо Кримського півострова, штучно роздуте в останні роки політиками антиукраїнського спрямування. Наші пращури з’явилися в Криму ще за часів Київської Русі. Але особливого розмаху приплив українців до Криму набуває в XVI–XVII століттях, коли вони щороку поповнювали невільницькі ринки Євпаторії, Феодосії та Карасубазара. За свідченням турецького мандрівника Евлія Челебі, який користувався переписом Кримського ханства 1666 року, в той час на 187 тисяч кримських татар і 20 тисяч вільних греків, вірменів, караїмів та євреїв припадало 920 тисяч невільників, здебільшого українців. Перепис півострова 1666 року є надзвичайно важливим джерелом до вивчення проблеми творення українського Криму. Перебуваючи тоді в хана, Евлія Челебі став свідком збирання данини, що супроводжувалася переписом жителів. Ось тоді й виявилося, що в усіх 24 округах на півострові “ясиру козацького там чотирикратне по сто тисяч” (Челеби Э. Книга путешествий. Походы с татарами и путешествие по Крыму (1641–1667). — Симферополь, 1996. — С. 172).

Від такого повідомлення, мабуть, сам Челебі був приголомшений, але він змушений визнати це: “Справді, хай хоч камінь трісне, але в Криму немає війська більше, ніж вісімдесят сім тисяч, а, крім війська, є ще сто тисяч прихильників Пророка, але ясиру козацького вони мають чотирикратно по сто тисяч” (там само. — С. 172). Його, правда, як одновірця кримських татар непокоїть те, що “якби все–таки — хай помилує Аллах — така кількість невірних і своєвільних козаків повстала б, то весь півострів Кримський переревернули б уверх ногами. Але завдяки благословенням, які від чудес Мухамеда Мустафи (тобто, Аллаха — B. С.) спадають, бунтувати вони не здатні зовсім” (там само. — C. 172).

Данину від ста тисяч кримських татар і чотирьохсот тисяч лпорозьких козаків, продовжує Челебі, дарував хан своїм мурзам і воїнам. А ще від трьохсот тисяч полоняників збір ішов на інші витрати бюджету Кримського ханства. І серед останньої групи ясиру Челебі конкретно вказує на сто двадцять тисяч невільниць, називаючи їх у турецькій мові “дівками”, тобто українськими дівчатами. А крім них, рахує ще двісті тисяч українських хлопців (там само. — С. 172).

Таким чином, Евлія Челебі чітко вказує принаймні на 720 тисяч українського населення в Криму за ханським переписом 1666 року. Яка ж подальша доля цього українського етносу в Криму? Доводиться з гіркотою визнавати, що тероризоване постійними набігами запорожців, особливо на чолі з безрозсудним Сірком у 70–і роки XVII ст., котрий нищив усіх, хто не хотів повертатися в Україну, вони почали масово переходити в магометанську віру й розчинилися в мусульманському світі. Іншого характеру була політика гетьмана І. Мазепи, котрий, враховуючи ослаблення Туреччини і упадок Кримського ханства, прямував до опанування узбережжя Чорного моря і Криму як заповітної мрії багатьох поколінь українських патріотів, починаючи зі старокняжих часів. Мазепа переводив фортифікацію Чорноморського побережжя та розширення корабельного будівництва.

Його і Голіцина походи 1687 і 1689 років, здобуття Кизикермену та інших турецьких фортець у долішньому Дніпрі в 1695 і Азова в 1696 та похід 1697–1698 років на Перекоп, сильно загрозили і ослабили становище кримських татар. “Europaeische Fama”, цей важливий щорічник, що був висловом думки поважних хроністів і достойників при королівських дворах Європи, за 1704 рік писав про ці походи: хоч московський полководець Голіцин мав там 50 000 людей, “то він все–таки дав сабе намовити турками і французами на нечувану зраду”, тоді як “все це хитрий Мазепа добре доглянув і своїм дипломатичним хистом порізнив цього Голіцина з його людьми і випер його з краю” (Цит. за: Січинський В. Крим. — С.18).

Під час турецької війни 1735—1738 років, крім 50 000 українського сухопутного війська, брали участь у війні і українські козаки, під час облоги Козлова (Євпаторії), Балаклави і Кафи обслуговуючи “російський флот”. У 1736 році при здобутті Бахчисараю було 16000 гетьманського війська і 4000 запорожців. Здобуття цілого українського Причорномор’я і Криму наприкінці XVIII ст. було заслугою головно українського війська, тоді як московські частини йшли переважно слідами наших козаків. Після ліквідації Запорозької Січі Російська імперія, передбачаючи війну з Туреччиною, мусила в 1776 році наново організувати чисто українське військо з українською старшиною і запорозьким укладом. У 1784 році створено Бузьке козацьке військо, згодом назване Славним Чорноморським військом, під проводом військового судді полковника Антона Головатого. Власне, заслугою цього війська було здобуття сильних твердинь, побудованих французькими і голландськими інженерами на острові Березані, в Очакові і Кінбурні, Гаджибеї (Одеса) і взагалі цілого Чорноморського побережжя й Криму в 1783–1790 роках. У 1774 році було проголошено “незалежність” Криму, а фактично відділення від Туреччини, а в 1783 р. “приєднання” Криму до Російської імперії.

Перші кораблі в “Ахтіарській” затоці коло Херсонесу як першої військової бази Російської імперії складалися винятково з Дніпровської і Азовської флотилій під керівництвом запорожців. У 1789 році Чорноморський флот у Севастополі, що складався з 4 великих та більшої кількості менших кораблів, теж обслуговувався колишніми запорожцями. Офіційна реляція Потьомкіна від 19 липня 1788 подає, що при здобутті Чорноморського узбережжя Чорноморський флот складався “з 200 менших гребних суден, в кожному по 60 запорожців”… І далі… “цими суднами керують запорожці, котрих тепер є 20000 на чолі з їх отаманом Сидором Білим”. У 1789 цей флот запорожців цілком розбив турецький флот під Кінбурном і Херсоном, і так остаточно і назавжди відтято від Туреччини ціле українське Чорноморське узбережжя і Крим (там само. — С. 18,19). Як відомо, Катерина II об’явила про включення Криму до складу Росії 8 квітня 1783 року. В царському маніфесті “О принятии полуострова Крымского, острова Тамани и всей Кубанской стороны под Российскую державу” з цього приводу зазначалося: “Решилися мы взять под державу Нашу полуостров Крымский, остров Тамань и всю Кубанскую сторону” (ПСЗ. — Т. XXI. — С. 898).

Але до того часу, поки Григорій Потьомкін не повідомив про присягу кримських татар, у Петербурзі дипломатично мовчали про майбутній статус півострова. Лише після того, як від генерал–губернатора Новоросійського надійшла депеша “о вступление в подданство наше крымских жителей и прочих народов татарских”, Катерина II написала: “Мы препоручаем Вам (Потьомкіну. — В. С.) подтвердить сим верным нашим подданным вновь уверения о неприменной Нашей к ним милости и благоволении” (там само. — С. 985). Включивши в адміністративно–господарський організм Південної України, яку в Петербурзі на той час іменували вже Малоросією, Крим і Кубань, у російській столиці спочатку не дуже зайнялися заселенням півострова. 14 серпня 1783 року Катерина II розпорядилася “о переводе калмыков на крымскую степь” (там само. — С. 993), а через місяць було підписано рішення про переселення ногайських орд в Приуралля (там само. — С. 993).

Однак самостійне адміністративне й господарське існування колишнього ханства під імперською короною як Область Таврійська виявилося неможливим. Про самостійне існування в такому ж статусі самого тільки півострова також не доводилося розводитися. А тому фактично з перших днів підкорення Потьомкін змушений розглядати його як невід’ємну частину свого генерал–губернаторства, що обіймає, наголошуємо на цьому, весь південь і схід України. Зрештою, це було продовженням політики створення на колишніх запорозьких землях сильного адміністративно– територіального організму. Так, коли після Кючук–Кайнарджійського договору кримські фортеці Керч і Єнікале відійшли від ханських володінь, то вони були включені до складу Азовської губернії, яка існувала на українських етнічних територіях (Новицкий Я. Описание границ и городов бывшей Азовской губернии (1775—1783). — Александровск, 1910. — С. 23). Офіційне рішення про включення Криму до складу південно–східнього українського адміністративно– територіального організму з’являється лише 2 лютого 1784 року. Того дня указом Катерини II “область Таврическая… покуда умножение населения и разных нужных заведений подадут удобность устроить губернию, препоручаем оную в управление Нашему Генералу Екатеринославскому й Таврическому Генерал–Губернатору князю Потемкину… Что же касается Кубанской стороны, оная по удобности имеет вступить в составление Кавказской губернии” (ПСЗ — Т. ХХІ. — С. 18). І саме він як генерал–губернатор Катеринославський і Таврійський одержує повноваження не лише поділити підпорядковану йому новостворену область на 7 повітів (Сімферопольський, Левкопольський, Євпаторійський, Перекопський, Дніпровський, Мелітопольський і Фанагорійський), а й потурбуватися про “устройство новых укреплений по границам Екатеринославской губернии”. У її межі імператриця включає однозначно і Крим: “…7–е.

Перекоп, оставляя как он есть, а только с нужным поправлением; 8–е. Евпаторию или Козлов, небольшое укрепление, от которого содержать батарею у Сербулата, как одних только мест, для приставания судам, в том краю удобным; 9–е. Крепость большую Севастополь, где ныне Ахтияр и где должно быть Адмиралтейство, верфь для первого ранга кораблей, порт и военное селение; 10. Балаклаву, исправя как оная есть и содержа стражу ея поселенными тут греческими войсками; 11. Феодосию или Кафу, поправя замки и снабдя их артиллериею; 12. Вместо Керчи и Еникаля, сильную крепость под именем Боспор у Павловского редута, при входе в Боспор Киммерический; 13. Фанагорию, довольно сильное укрепление на острове Тамани; 14. Блокгауз у Еничи, где переезд на Арбатскую стрелку; 15. Ейское укрепление, приведя оное в доброе состояние” (там само. — С. 22). Свідченням того, що Крим з самого початку його приєднання до Російської імперії не виділявся з південно–українського господарського організму є указ Катерини II про вільну торгівлю в чорноморських містах від 22 лютого 1784 року: “Сей город (Херсон. — В. С.), а с ним вместе и лежащие в Таврической области приморские города наши, Севастополь, известный до сего времени под названием Ахт–Яр, одаренный превосходною морскою пристанью, и Феодосию, инако Кафою именуемой, в рассуждении выгодности их повелеваем открыть для всех народов, в дружбе с Империею Нашою пребывающих, в пользу торговли их с нашими подданными” (там само. — С. 50).

А запорожці стають чи не головною збройною силою для захисту новопридбаних земель, що іменуються тепер Таврійською областю. Під назвою Війська вірних чорноморських козаків вони не тільки розташовуються по території Кримського ханства на північ і захід від Перекопу, а й висуваються на головний рубіж оборони від можливих нападів турецької армії — на Кубань. За вірну службу чорноморці одержували підвищення по службі. Зокрема, 1795 року підпоручиками стали прапорщики Лозинський і Філонович, поручиками — полкові старшини Навроцький, Тихівський і Соколовський, а капітаном — поручик Єзучевський (Известия Таврической ученой архивной комиссии. — 1896. — № 24. — С. 4, 8). Навіть ті, хто звільнявся з війська за станом здоров’я, одержували вищі чини. Того року з цього приводу укази видавалися прапорщику Павлу Чернявському, поручику Федору Гладкому, полковому старшині Мусію Чорному, підполковникові Захару Сутику, капітану Павлу Реуцові, поручикам Степану Гончару, Андрію Чернявському, Кирилу Латі, Юхиму Макаренку і прапорщику Василю Шипотиннику (там само. — С. 11,13). Але поряд з обороною нових територій поставало не менш гостро питання про їхнє освоєння. Особливо це стосувалося Кримського півострова, звідки масово почали емігрувати татари, що призвело майже до його обезлюднення.

Так, за приблизними підрахунками в 1784 році на півострові залишалося трохи більше 55 тисяч чоловіків магометанського і іудейського віросповідання. Понад 30 тисяч християн було виведено Росією з Криму ще до його завоювання (Секиринский С. К вопросу о заселении Крыма в конце XVIII века // Известия Крымского педагогического института. — Симферополь, 1956. — Т. XXII. — С. 74). Звичайно, коли татарські промисли в Криму почали згортатися в зв’язку з еміграцією до Туреччини, то українське козацтво, котре добре орієнтувалося в економічних можливостях півострова, намагалося зайняти звільнені місця. В першу чергу, це стосувалося видобутку солі. Документи під 1785 роком засвідчують, що тільки бунчукові товариші Марченко і Паскевич доставили кримської солі в резервні склади російської армії на суму 21.949 рублів (Записки Одесского общества истории и древностей. — Т. XII. — С. 320). Те, що багато запорожців уже розселилося в колишньому Кримському ханстві, свідчить і ордер капітана Харитона Чепіги отаману Андрію Білому від 27 листопада 1787 року, яким доручалося згідно з розпорядженням Григорія Потьомкіна “следовать Таврической области в разные места для приглашения бывших запорожцев в конную и пешую службу в волонтеры” (Сборник исторических материалов по истории Кубанского казачьего войска. — СПб., 1896. — Т. III. — С. 5).

Документа пізнішого часу підтверджують розселення на півострові запорожців. Так, у царській грамоті Війську Чорноморському від 1 липня 1792 року, зокрема, Таврійському губернатору приписувалося “иметь попечение об отыскании и доставлений старшинам войска Черноморского справедливо и законно принадлежащего имения, буде где оное в прежних их жилищах задержано, равным способом затребовать ему для причисления тех старых и казаков с их семейством, которые действительно прежде служили в военном звании в Запорожье и по разрушению Сечи поселясь в разных местах, удерживаются там против их воли” (там само. — С. 734). Однак царський уряд аж ніяк не прагнув масового заселення українцями Криму, оскільки це могло призвести в майбутньому до поступової колонізації ними всього півострова з утвердженням національно–визвольних ідей. Тому з самого початку приєднання Криму князь Потьомкін звернув увагу на заселення цього регіону “русскими выходцами с целью укрепления за Россией и обрусения присоединенных областей” (Изв. ТУАК. — № 7. — С. 91). Одним з найпростіших способів заселення Таврії було залишення тут звільнених у відставку солдат. Останні виключалися з полків, забезпечувалися амуніцією, грошовим жалуванням, провіантом і під командою спеціально виділених для цього офіцерів направлялися у відведені для них місця поселення. За розпорядженням Потьомкіна в 1784 році було звільнено у відставку й розселено в Таврії 511 нижніх чинів (Секиринский С. К вопросу о заселении… — С. 75). Такий процес одержав розвиток і в наступні роки. Зокрема, 1787 Потьомкін розпорядився відправити на поселення в Таврію всіх призначених у відставку “за разными неспособностями” 411 солдат розташованого на Дону Кубанського корпусу (там само. — С. 75).

Для того, щоб примусово поселені солдати закріплювалися на нових місцях, царська адміністрація взялася допомагати їм в обзаведенні сім’ями. Вже в 1786 році в Таврію було переселено шість партій жінок загальною кількістю 1497, більшість яких доводилися дружинами відставних солдат. Як правило, вони були вихідцями з центральних великоросійських губерній. Саме вони й поклали початок російським поселенням в Таврії як на півострові, так і на її материковому терені (там само. — С. 76, 77). До речі, виведення жінок до Таврії стало для окремої категорії підприємливих людей і вигідною комерцією, яка заохочувалася тим же Потьомкіним. Так, 1785 року він хвалив свого підлеглого Каховського за те, що той пообіцяв єврею Шмулю Ільєвичу “за каждую приведенную в Тавриду девку по пяти рублев” (ЗООИД. — Т. XII. — С. 317). Однак розрахунок на закріплення відставних військових не виправдався — 1793 року по всій Таврійській області їх залишалося тільки 591 (Секиринский С. К вопросу о заселении… — С. 78).

Незвичні природно–кліматичні умови для багатьох, побутова невлаштованість, як правило, служили підставою для втечі з Криму. Щоб зупинити цей негативний для влади процес, адміністрація вдалася до суворого контролю за Перекопським перешийком, що нібито мало викорінити дезертирство: місцевий гарнізон був посилений до батальйону в 1797 році (ЗООИД. — Т. XII. — С. 65, 66). Також не давало відчутного результату переселення кріпаків російських поміщиків. 1793 року в Криму нараховувалося всього 266 “российских крепостных” (Скалъковский А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. — Одесса, 1838. — Ч. 1. — С. 221). На думку Потьомкіна, найбільш придатними для цього на перших порах були розкольники: “С одной стороны слепая, доходящая до фанатизма, привязанность раскольников к вере, ручалась, повидимому, за их такую же привязанность к обычаям и ко всему русскому” (там само. — С. 90). 19 квітня 1787 року Потьомкін повідомив правителя Таврії Каховського, що “заштатные церковники ныне к Вам отправляются для поселения в области, Вам вверенной, около четырех тысяч душ” (там само. — С. 5.). Генерал–губернатор вимагав “принять нужные меры и старание о приготовлении им в Таврической степи удобных и выгодных для жилищ угодий и хлебопашества мест, и все нужные к построению домов вещи по указаному положению для таковых назначенные, туда доставить казенным коштом, снабдя и домостроительными орудиями; а по прибытию их туды приложить свое старание о действительном и порядочном оных поселении с доставлением им всех предписанных выгод и пособий, каковые мною обещаны сим поселенцам” (там само. — С. 5).

Для поселення в Таврію тоді прибуло з В’ятської губернії 251 особа церковників, Казанської — 40, Ярославської — 151, Пензенської — 1288, Рязанської — 897, Тамбовської — 249, Смоленської — 104, Псковської — 27, Воронезької і Харківської — 326. Усього — 3233. Крім того, передбачалося пізніше переселити й тих 1122 представників цього стану, котрі не з’явилися до відправлення (там само. — № 24. — С. 6). І того ж таки року в Криму було розселено близько 4 тисяч церковників (там само. — Арк. 56). Проте всі ці заходи не давали бажаного результату. За підрахунками С. Секиринського, “российские переселенцы” наприкінці XVIII ст. складали трохи більше 13 відсотків сільського населення всієї Таврійської області (Секиринский С. К вопросу о заселении… — С. 86).

Найбільш витривалими виявилися українці. Крім хліборобства, багатьох з них залучили до робіт на соляних промислах, переробки смушків, будівництва кораблів у Севастополі. Французький інженер Мармон, який 1834 року побував на півострові, так закінчує свій опис Керчі: “З усіх утіх, які ми мали, я був особливо зворушений козацькою піснею, і найчудовіші голоси співали сумні, меланхолійні пісні, сповнені солодкої мелодії” (Січинський В. Крим. — С. 21, 22). За статистичними даними 1897 року, в Криму мешкало 63 тисячі українців; зокрема в Перекопському повіті українське населення становило 22 відсотки, Євпаторійському — 21, Керченському — 16, Севастопольському — 13, Феодосійському— 12 (там само. — С. 24). Однак серйозний аналіз результатів тогорічного перепису дає вагомі підстави засумніватися в достовірності даних щодо українського населення Криму.

Так, у Сімферополі зафіксовано 3399 осіб нашого етносу (Первая Всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. Таврическая губерния. — СПб., 1904. — С. 94). Водночас у цій книзі повідомляється, що вихідців з таких українських губерній, як Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Харківська, Херсонська та Чернігівська нараховується в Сімферополі 6314 (там само. — С. 44). Не можна не брати до уваги й те, що значна кількість українців оселилася в цьому місті, перебравшись до нього з Бесарабської, Воронезької, Гродненської, Курської губерній та Області Війська Донського — вихідців з цих регіонів записано 1936 (там само. — С. 44). Звичайно, залишалися в Сімферополі й ті українці, котрі тут народилися, і вже рахувалися місцевими.

Подібну картину можна спостерігати і в Севастополі. Українців тут зафіксовано лише 7322 особи, в той же час, коли уже постійних жителів, народжених за межами Таврії в Україні, значиться 13182 (там само. — С. 47,94). А чимало українців, безумовно, було серед тих 3041 мешканця, хто народився на Донщині, Вороніжчині, Курщині, в Бесарабії (там само. — С. 47). Але особливо відвертим є факт викривлення даних щодо українського населення в Балаклаві. В той час, як перепис вказує лише на 17 українців, вихідців лише з чисто українських губерній нараховується 76 (там само. — С. 47, 94).

До речі, факт ігнорування українців під час раніших переписів на півострові визнавався кримською більшовицькою владою в 20–х роках. Так, вказуючи на цю помилку в “Памятной книге Таврической губернии на 1889 год”, вона, зокрема, наголошувала, що цим виражалася “повною мірою політика великодержавного шовінізму колишньої царської Росії, яка намагалася стерти національні грані українського народу, а тому в даний час (у 20–і роки XX ст. — В. С.) важко простежити, коли і як колонізовувався півострів за рахунок українців. Ця трудність ускладнюється ще й тим, що Крим стикувався як сухопутним, так і морським кордоном з Україною, і частина території колишнього Новоросійського краю нині війшли до складу Української СРР, а частина — Кримської АСРР. Це означає, що переселення українців до Криму в деяких моментах залишається непоміченим” (Державний архів Автономної Республіки Крим: Ф. Р–137. — Оп. 6. — Спр. 42. — Арк. 1 зв.).

Справді, підмічена кримськими більшовиками обставина при уважному розгляді може дати роз’яснення щодо кількості “українців, які переселялися на півострів з материкових повітів — Бердянського, Дніпровського та Мелітопольського — Таврійської губернії і яких, особливо в містах, записували, як правило, великоросами. У Перекопському повіті, наприклад, у 1897 році вихідців з інших повітів Таврії було 13 277 осіб, у Сімферопольському—2017 (Первая Всеобщая перепись… С. 40). Лютнева революція остаточно пробудила національну свідомість кримських українців. Уже в березні 1917 року вони починають об’єднуватися в різні національні організації, зокрема, в Сімферополі та Севастополі. Українська громада Севастополя значною мірою складалася з моряків Чорноморського флоту. Саме вона ініціювала процес національного відродження серед екіпажів бойових кораблів. Коли 4 липня 1917 року жителі Севастополя вийшли зустрічати дредноут “Воля”, то серед натовпу на Приморському бульварі особливо виділялися члени українських організацій, що прибули з великою кількістю синьо–жовтих прапорів, які відтоді широко входять у життя міста. Українці Севастополя все гучніше заявляють про себе, особливо ж коли йдеться про захист прав України.

Коли Тимчасовий Уряд зробив спробу обмежити автономію України лише п’ятьма губерніями — Волинською, Подільською, Київською, Чернігівською і Полтавською, — це викликало протест українців в усіх регіонах Російської імперії. Особливо ж рішуче виступили моряки Чорноморського флоту, котрий, як і вся Таврійська губернія, включно Крим, опинився поза межами України. Ось як реагували на це в Севастополі: “Загальні збори воїнів–українців Чорноморського флоту і гарнізону, а також робітників і громадян міста Севастополя, обговоривши інструкцію Тимчасового Російського уряду Українському Генеральному Секретаріату від 4 серпня цього року, найрішучішим чином протестують проти форми і змісту цієї інструкції і вимагають:

1) Затвердити Тимчасовим Урядом повністю статут Українського Генерального Секретаріату, схваленого і затвердженого представниками всього українського народу в особі Центральної Ради.

2) Обов’язкового визнання генеральних Секретаріатів — а) з військових справ, б) юстиції, в) шляхів сполучення, г) пошт і телеграфу.

3) Визнання Українського Генерального Військового Комітету правомірним військовим органом.

4) Введення при штабі командуючого Чорноморським флотом посади Генерального Комісара з Українських військових справ на основі угоди Тимчасового Уряду з Центральною Радою в Києві 7–го липня 1917 року.

5) Визнання Чорноморського Українського Військового Комітету військово–адміністративним органом з питань що стосуються воїнів–українців Чорморського флоту і гарнізону м. Севастополя.

6) Вважаючи виключення зі складу Автономної України губерній — Катеринославської (орлиного гнізда запорожців), Харківської, Херсонської і метерикової частини Таврійської, суцільно населених українцями, також, що не піддається поясненням і незаконним відторгненням однієї частини українського народу від іншої, — збори вимагають включення поіменованих губерній до складу Автономної України.

7) Стурбовані все більш посилюваним у Києві контрреволюційним рухом і відкритою діяльністю темних сил, українці — воїни Чорноморського флоту і гарнізону м. Севастополя категорично заявляють, що у випадку будь–якого насильства над Центральною Радою вони всі до одної особи із зброєю в руках грудьми виступлять на захист її, не зупиняться перед жертвами для улюбленої звільненої України.

8) Збори чекають від Тимчасового уряду задоволення всіх категоричних вимог Центральної Ради. Севастополь. Серпня 8 дня 1917 року”… (Російський державний архів військово–морського флоту в Петербурзі: Ф. 183. — Оп. 1. — Спр. 49. — Арк. 74, 75).

У резолюції Третього Військового українського з’їзду, що відкрився у Києві 20 жовтня 1917 року, зазначалося: “Зважаючи на те, що Чорноморський флот має в своєму складі 80 відсотків українців і знаходиться в територіальних водах України, з’їзд постановляє, щоби Морська Генеральна рада негайно приступила до українізації Чорноморського флоту і вжила для цього таких заходів: 1) коли кінчиться осіння кампанія Балтійського флоту і розпочнеться зимня кампанія, під час якої оперативна діяльність флоту припиняється, було вжито заходів, щоби всі українці Балтійського флоту під час зимової кампанії були переведені в Чорноморський флот. 2) Чорноморський флот повинен від цеї пори поповнюватися тільки українцями” (Нова Рада. — 1917. — Ч. XI).

Чорноморський Український Військовий Комітет зі свого боку вимагав, щоб імперська військова адміністрація поважала як представницькі органи українців узагалі, так і їхні права зокрема. У телеграмі від 25 жовтня 1917 року він ставив перед військовим і морським міністрами умови: негайно припинити слідство над Генеральним Секретаріатом, звільнити вищих офіцерів і комісарів Тимчасового уряду, які призначалися на флот без відома Генерального Секретаріату і Чорноморського Українського Військового Комітету; в разі невиконання цих та ряду інших вимог українці–чорноморці відмовлялися виконувати розпорядження Тимчасового уряду (РДАВМФ: Ф. 183. — Оп. 1. — Спр. 46. — Арк. 69).

У цій ситуації командуючий флотом адмірал Немітц змушений був 29 жовтня 1917 року сам звернутися до морського міністра: “Внаслідок загострення й ускладнення українського питання в Чорноморському флоті вважаю за доцільне призначити українського комісара з точно вказаними повноваженнями, затвердженими Центральним урядом” (там само. — Арк. 70).

Про широку українізацію Чорноморського флоту свідчать численні факти. Ось деякі з них. У листопаді 1917 року проходив Всечорноморський з’їзд. Коли на ньому зачитали привітання Центральної Ради, делегати встали і тричі з натхненням проголосили: “Слава! Слава! Слава!”. Тоді ж ухвалили послати до Києва на підтримку Центральної Ради 600 озброєних моряків та 17 делегатів від флоту (там само. — Спр. 38. — Арк. 4 зв.). 25 листопада Український Військовий Комітет Чорноморського флоту організував офіційне святкування на честь проголошення

Третім Універсалом Української Народної Республіки. На всіх кораблях були урочисто підняті синьо–жовті прапори. У зв’язку з цим вельми цікаво розгорнулися події на крейсері “Память Меркурия”, про що свідчить спеціальна інформація на адресу Центрофлоту Чорного моря: “Судовий комитет сообщает, что сего 12 ноября (ст. стиль — В. С.) команда крейсера “Память Меркурия”, в присутствии представителей от Киевской Центральной Рады — товарищ Величко, представителя Центрофлота — Шелестун и от Исполнительного Комитета т. Александрова и др., обсуждая острый и спорный вопрос о подъеме на гафеле украинского флага, пришли к взаимному соглашению и единогласно постановили:

1) Ввиду праздника провозглашения Украинской Народной Республики, национальный украинский флаг, поднятый на гафеле в 8 час. утра 12–го сего ноября, должен быть до вечера.

2) 13–го сего ноября на крейсере никакого флага не поднимать.

3) В ультимативной форме предъявить Центрофлоту решение вопроса об украинизации крейсера в течении пяти дней, т. е. с 12–го по 17–е сего ноября.

4) Если же вопрос об украинизации крейсера будет не разрешен, то команда приступит к исполнению такого своим решением от 11–го с/г за № 122, т. е.: а) украинцы крейсера подымут свой национальный флаг на гафеле; б) великороссы и несочувствующие подъему украинского флага в числе около 200 человек съедут в экипаж или же какой–либо корабль по указанию правительственного органа” (там само: Ф. 608. — Оп. 1. — Спр. 70. — Арк. 43).

Коли уряд Леніна оголосив Центральній Раді надуманий ультиматум, а по тому послав в Україну орду Муравйова, екіпаж крейсера “Память Меркурия”, що перебував під синьо–жовтим прапором на Одеському рейді, 26 січня 1918 року, протестуючи проти більшовицької окупації, послав в ефір таку радіограму: “Ми з високо піднятим українським прапором, обстоюючи інтереси експлуатованого народу не тільки українського, але і всього світу, вимагаємо негайного скликання Всеукраїнського з’їзду військових, робітничих і селянських депутатів”. Через три дні, перебуваючи на севастопольському рейді, моряки цього корабля заявили: “Ми, українці, вирвали владу у саботажників, гордо будемо стояти зі своїм прапором і захищати весь експлуатований трудовий народ усіх національностей і вмремо з гордістю за вірність і братство”. Щоправда, треба відзначити, процес входження Чорноморського флоту, як і всього Криму, в сферу впливу України від лютого 1918 року ініціювався Центральною Радою, урядом УНР. Так, 14 лютого 1918 року на засіданні Ради Народних Міністрів УНР було визначено за можливе погодитися про укладання миру з Радянською Росією за умови, що “Крим остається під впливом України” і “Весь флот (також і торговельний) на Чорному морі належить тільки Україні” (ЦДАВОВУ: Ф. 1064. — Оп. 1. — Спр. 5. — Арк. 25 зв.).

А таку позицію Центральна Рада почала виробляти вже з початку 1918 року, коли керівник її морського відомства Дмитро Антонович, повернувшись з Одеси, Херсона та Миколаєва, де зустрівся з моряками–українцями, котрих тоді на Чорноморському флоті було понад сімдесят відсотків, заявив: “Україна… без Криму… не має ні одної бухти, де міг би стояти військовий флот, бо такою бухтою є тільки Севастополь… без Севастополя ні про яку фльоту на Чорному морі говорити не приходиться” (ЦДАВОВУ: Ф. 3956. — Оп. 2. — Спр. 28. — Арк. 5 зв.).

Саме після цього було ухвалено закон про морський флот УНР, і з того часу, маючи підтримку від самих чорноморців, українська влада вже не відмовлялася від Криму. І це, очевидно, вплинуло також на настрої кримськотатарського населення, яке спочатку насторожено ставилося до української держави. Однак після того, як більшовики показали себе в Криму на початку 1918 року, воно змінило своє ставлення до можливого входження півострова до складу України. У квітні 1918 року, коли українське військо разом з німцями було під Катеринославом, туди приїхала делегація від кримських татар. Вони заявили “про готовність прилучитися до української держави, коли запевниться їм національно–культурні права”. Назустріч українському війську до Сімферополя приїхали делегації від багатьох міст Криму, які заявили, “що нетерпляче чекають українців, бо їм обридла більшовицька вакханалія”. Делегація Севастополя в складі 64 чоловік підтвердила: “Севастополь здається без бою, коли його братимуть українські війська”. А представники Керчі, розповіли, що в них “приховані від більшовиків великі запаси хліба, тютюну і риби та інших товарів, і все це з охотою відправляють в Україну, якщо українці займуть це місто” (Відродження. — 1918. — Ч. 7.)

У ті дні українські політики ось так обґрунтовують необхідність приєднання Кримського півострова до України: “Кількість людности і простір татарської національної території є того рода, що кримсько–татарська нація не може бути здібною до утворення самостійної державної організації і мусить опертись о якусь сильнішу державу, забезпечивши собі всю ширину національних прав і повноту національного розвою. Такою державою може бути тільки Українська, з якою Кримський півострів зв’язаний якнайтісніше територіально і географічно. Кримські татари, яким Україна не може заперечити прав на національне самовизначення, можуть бути спокійні, що Українська держава зробить з кримської національної території державний організм, зв’язаний з Україною в тісну федерацію. До такої федерації мається, опріч політичних, також чисто економічні передумови. Україна — країна хлібна із великими промисловими можливостями в майбутності, — кримський південь — це Рів’єра, климатичні станції, виноградні і фруктові сади, які одначе без українських виробів промислу обійтися не зможуть. Державний симбіоз кримських татар і українців подиктований самою природою, і ми думаємо, що ці резони, як найбільш переконуючі, візьмуть під увагу татарські політики і дійдуть для добра рідної країни — до вигідного для українців і себе порозуміння» (Відродження. — 1918. — 23 квітня).

Звичайно, це не входило в плани більшовицької Москви. І на початку 1918 року керівник кримських більшовиків О. Слуцький послав телеграму в РНК РСФРР з проханням підтвердити, що “Крим до України не відходить”. У відповідь на це Сталін телеграфував, що чутки про відхід Криму до України не мають підстав, що “за документом німецького уряду, який є в нас, ні німці, ні Київ на Крим не претендують, беруть тільки материкову частину Таврійської губернії” (Цит. за: Зарубин А., Зарубин В. Без победителей. Из истории гражданской войны в Крыму. — Симферополь, 1997. — С. 97). Ще в лютому 1918–го, коли владу в Криму, і, зокрема, в Севастополі, на короткий час захопили більшовики, вони і слухати не хотіли про те, що Україні має належати якась частка Чорноморського флоту. Відомий діяч радянського Морського відомства Федір Раскольников передав із Москви членам Центрофлоту Чорного моря таку директиву Ради Народних Комісарів радянської Росії: “Черноморский флот составляет достояние всей Федеративной Российской Республики, за исключением Украины, которая составляет самостоятельное государство, и ни один корабль Черноморского флота не может ходить под украинским флагом” (РДА ВМФ: Ф. 183. — On. 1. — Спр. 89. — Арк. 194). Але командуючий Чорноморським флотом адмірал Саблін, незважаючи на “реверанс” більшовицького уряду, який призначив його Начальником Морських Сил Чорного моря з надзвичайними повноваженнями, вирішив спочатку з’ясувати ставлення моряків–чорноморців до українізації. Одержавши позитивну відповідь, він надіслав 29 квітня 1918 року до Києва телеграму, у якій заявив про перехід Чорноморського флоту під юрисдикцію Української Народної Республіки. Того ж дня, о шістнадцятій годині, за сигналом з флагманського корабля “Георгий Победоносец” на Чорноморському флоті були підняті синьо–жовті українські прапори. Ось чому, враховуючи і українізацію Чорноморського флоту, і бажання кримських татар і взагалі кримського населення, а також лояльність до цього турецьких властей, про що засвідчував посол УНР із Стамбулу, уряд гетьмана Скоропадського, що саме прийшов до влади, ставить питання про включення півострова до складу України. Зокрема, на засідання Ради Міністрів 7 травня 1918 року, де розглядалося питання про державний кордон, особливо зверталася увага на необхідність приєднання Криму. Заслухавши при цьому текст заяви гетьмана Павла Скоропадського про його переговори з німецьким послом і про його намір послати останньому лист від свого імені, в якому підтверджувалась би необхідність приєднання Криму до України, було схвалено таку акцію” (ЦДАВОВУ: Ф. 1064. — Оп. 1. — Спр. 6. — Арк. 6 зв.).

До речі, тоді ж було ухвалено рішення доручити окремим міністрам розробити документи, які могли б послужити підтвердженням економічної необхідності приєднання Криму до України (там само. — Спр. 8. — Арк. 2). У листі до німецького посла Мума Уряд Української Держави, зокрема, зазначив: “При зложившихся відносинах, коли види, що були в 1917 році в місяци падолисті на устрій Всеросійської Федеративної Республіки, куди повинна була ввійти і майбутня Кримська Республіка, цілковито розпалися, і тепер Правительство Української Держави примушено в найбільш рішучий спосіб обстоювати на захованню в складі Української Держави цілого Кримського півострова, не кажучи вже про північну частину Таврійської губ. До сего примушують зовсім очевидні і ясні міркування про стратегічну і економічну конечність. При тім ся точка погляду вповні правомірна. Правительство Української держави на підтвердження власне представленого має честь пояснити, що воно зовсім не посягає на які–небудь святі національні права населення на Кримськім півострові, бо цілком сумніву не підлягаючі статистичні дані вказують, що в 1897 році при всенародній переписи населення Російської імперії в 5–ти повітах Таврийської губ. на Кримськім півострові з числа всього населення в 556 592 душ, осіб, що вказали на татарську і турецьку мову як на свою рідну, було 186 081. З сеї цифри належить відрахувати 5609 караїмів і 3312 євреїв.

Татарське населення, отже, включивши сюди теж маленьку горстку турецького населення, яке претендує на утворення незалежної Кримської, а іменно Татарської Республіки, складає всього тільки 32% всього населення на Кримськім півострові. Рівнож по одиноким повітам се процентове відношення ніде не доходить до цифри над 33%. Т. ч. решта населення, яке Українська Держава обов’язана по всій справедливости і природним правам переняти після розпаду Росийської Імперії під свою власть і охорону, повинна би при умові признання Музулманської Кримської Республіки підчинитися цілком явній меншости Музулманського світу на Кримськім півострові, що європейською дипломатією все уважалося зовсім недопустимим.

На таке невідповідне розв’язання стільки серйозного національного питання Правительство Української Держави уважає за можливе увідомити Вас о своїм намірі, що оно має відносно другої організації власти на Кримськім півострові, йти широко назустріч побажанням населення сеї території, направленим до отримання політичної автономії, в якій цілком і розробляється потрібний проект” (там само: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 132. — Арк. 12–15). З

цього приводу в Міністерстві закордонних справ Української Держави було скликано спеціальну нараду, на якій кримську проблему обговорювали відомі професори — Богаєвський, Кістяківський, Ейхельман, міністр Василенко, колишній генеральний секретар справ міжнародних Шульгин, отаман Сливінський, а також Галіп, Суровцева, Суховерський, Ткаченко та Оренчук. Обговоривши повідомлення з місць, до речі, тоді було одержано повідомлення від урядовця українського Якима Христича про висловлювання німецького генерала Коша щодо створення для себе “другої Ніцци” (там само. — Арк. 16), нарада висловилася за приєднання Криму до України. Зокрема, професор Богаєвський сказав з цього приводу так: “Питання Криму для України має значення її дальшого самостійного політично–економічного істнування. Крим дає домінацію над північним Чорним морем, охорону чи небезпеку українським портам. Керченський пролив готов відіграти роль другого Босфора. Політика німецька, що стремить до помочі повстанню нових держав на розвалинах Росії, зглядно до утворення буферних держав на сході, повинна взяти це під увагу, щоб в нових державах мати вірних та справді самостійних союзників. Без Криму Україна буде відкинена на схід і північ в обняття Москви і в кождім евентуальнім непорозумінню може відіграти роль Італії. Без Бесарабії і Холмщини організм може істнувати, но не без Криму. Самостійність в такім випадку ілюзарична. Щодо народностей, що заселяють Крим, то принцип самовизначення націй мусить мати розумні границі, неможливо ж штучно розділяти комплектні географічно–економічні одиниці.

О анексії мови бути не може, так як Україна тепер доперва в стадії повставання, отже з даних околиць і з Криму може повстати нова держава Україна. Щодо націй, що замешкають цю територію, то може бути вироблена вже після цего спеціяльна норма автономії чи навіть федерації. Пока видвигати федерації неможливо, так як це бажання одностороннє, а таке поставлення справи тепер буде означати фактичний відказ від Криму” (там само. — Арк. 2–6 зв.).

Але в цей час німецьке командування все більше і більше схиляється до варіанту, який не поставив би Крим у повну залежність від України, не кажучи вже про включення півострова до її складу. За повідомленням полковника Химича, в травні 1918 року до Криму приїжджав з Берліна міністр колоній, через якого кримські німці просили імператора Вільгельма взяти їх під свій захист (НБУ//ІР: Ф. XI. — Спр. 3318. — Арк. 1). У зв’язку з цим у Криму циркулювали слухи: “1) Про анексію Криму Німеччиною (німецька колонія), 2) Про анексію тільки прибережної смуги південного берега й повернення іншої частини Україні, 3) Про утворення татарської держави з німецьким управлінням і економічними інтересами” (там само. — Арк. 2). Крім того, в повідомленні полковника Химича зазначалося, що “міські самоуправи і земства, обрані на широких соціалістичних началах, незадовільно справляються із своїми завданнями. Основою для їхньої діяльності служать більшовицькі розпорядження і накази німців” (там само. — Арк. 2). У цьому документі також повідомляється, що “німці, очищують Севастополь від присутності українського елементу, потроху виселяють його, відправляючи на Україну” (там само. — Арк. 3).

А на початку червня 1918 року німецьке командування вирішило передати владу в Криму російському генералові Сулькевичу, котрий видав розпорядження, щоб місцеві власті “ні в які зносини з Урядом України не вступали” (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 132. —Арк. 27 зв.). Гетьман Скоропадський пробував через німців вплинути на ситуацію в Криму, тим паче, що губернський з’їзд землевласників та хліборобів Таврії 12 червня 1918 року, ознайомившись з позицією Уряду Української Держави, підтримав приєднання Криму до України. Зокрема, голова з’їзду Закеров дав до Києва таку телеграму: “Горячо приветствуем этот шаг правительства” (там само. — Спр. 186. — Арк. 38). Однак Кримський крайовий уряд на чолі з генералом Сулейманом Сулькевичем, котрий був проросійськи настроєним, за словами Д. Дорошенка, “з свого боку почав боротися з “українською пропагандою”, почав переслідувати українофільські газети, потім відмовився приймати офіціяльні телеграми й папери українською мовою. Тоді довелося вжити репресій з нашого боку. Досить було проголосити економічну бльокаду півострова. Я настояв в Раді Міністрів на проголошенні “митної війни” з Кримом; було спинено всякий товаровий рух і морську комунікацію за виїмкою того, що йшло на потреби німецьких залог у Криму. Наближався збір урожаю овочів, що того року випав дуже гарний. Кримські садоводи потребували шельовок на ящики, для овочів, дров для сушки, стружок, опилок для упаковання; все те привозилось, звичайно, з України, але довіз був спинений. Потребували також цукру для консервування овочів, дров для сушки — і цього всього теж не було. Нарешті треба було для населення хліба. З

а пару тижнів ціни на всі продукти в Криму страшенно підскочили. Урожай почав гнити без консервування, становище садівників робилось катастрофічним. Німці вже наперед закупили багато овочів, свіжих і сушених, і тепер уже це гинуло. Морем везти було не можна, бо ніякі кримські овочі не виносили довгої перевозки морем і потім нової перегрузки на залізниці. Німці звернулися до нас з нотою, прохаючи зняти бльокаду. Ми відповіли, що не можемо цього зробити. Тоді вони звернулися до нас вдруге, мотивуючи своє прохання тяжким становищем кримської людности. Від нас була відповідь, що українське правительство взяло на себе зобов’язання щодо постачання продуктів до Німеччини, але відносно Криму такого зобов’язання ми не брали на себе; ми готові піти назустріч інтересам кримського населення, одначе це залежить цілком від кримського правительства, яке досі не хотіло порозумітися з нами. Німці більше до нас не зверталися, а уряд ген. Сулькевича мусів капітулювати: від нього прийшла до нас телеграма, що він готовий почати переговори про форму державного об’єднання з Україною” (Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. — С. 301, 302). До такого кроку уряд Сулькевича примусили не тільки німці, а й з’їзд власників садів Криму, який звернувся до Києва й Сімферополя з проханням знайти порозуміння (Відродження. — 1918. — Ч. 131).

У політичних колах Криму це рішення також уже визрівало. Як згадував один з відомих місцевих діячів — князь В. Оболенський, “за такого стану справ наші думки невільно стали спрямовуватися до України”. На початку жовтня 1918 року, продовжує він, “ці думки в колах, близьких до Губернської земської управи, вже остаточно визріли. Нам усе ясніше і ясніше здавалося, що, приєднавшись до великої України, Криму буде легше потім ввійти до складу Росії, а залишаючись маленькою самостійною державою, він ризикує, на випадок перемоги австро–угорців, бути зовсім від неї відторгнутим (Оболенский В. Крым при немцах // Крымский архив. — 1996. — № 2. — С. 24).

При губернській управі було скликано нараду голів повітових управ і міських голів Криму, на якій розглядалися пропозиції щодо об’єднання з Україною, висунуті князем В. Смоленським. Незважаючи на вкрай різношерстний у політичному відношенні склад нашої наради, пише він, “у питанні поставленому Управою на обговорення, розбіжностей не було ніяких” (там само. — С. 24). Дізнавшись про рішення влади Криму вступити з урядом України в переговори про умови з’єднання, а також враховуючи важке становище тамтешного населення, яке не могло в умовах митної війни реалізувати врожай фруктів і винограду, за дозволом гетьмана Скоропадського Рада Міністрів Української Держави 18 вересня 1918 року постановила:

“1) Тимчасово припинити митну війну за умови негайної присилки представниками Криму в Київ уповноважених ними осіб для відкриття вищезгаданих переговорів.

2) Просити Міністра фінансів зняти митний огляд вантажів, що направлялися в Крим з Києва.

3) Переговори з представниками Криму після їх прибуття до Києва про умови злиття Криму з Україною вести безпосередньо міністрам зацікавлених відомств, не передовіряючи своїх повноважень іншим особам. 4) Про тимчасове припинення митної війни повідомити по телеграфу” (ЦДАВОВУ: Ф. 1064. — Оп. 1. — Спр. 11. — Арк. 62).

І коли на засіданні Ради Міністрів Української Держави 23 вересня 1918 року тимчасово виконуючий обов’язки голови М. Василенко повідомив про одержання телеграми від голови Ради Міністрів Криму про виїзд делегації, то було ухвалено рішення: “Послати ген. Сулькевичу телеграму з вказівкою того, що делегація повинна мати повноваження для обговорення не тільки економічних, але й політичних питань” (ЦДАВОВУ: Ф. 1064. — Оп. 1. — Спр. 11. — Арк. 59 зв.).

У відповідь на це генерал Сулькевич надіслав до гетьмана 26 вересня 1918 року телеграму, в якій повідомляв, що уповноважує свою делегацію “вести з уповноваженими Вашої світлості переговори про врегулювання економічних і фінансових питань, що стосуються Криму й України, про умови політичного з’єднання Криму з Україною та про інші питання, що зачіпаються таким з’єднанням і вказаних в інструкції, якою я забезпечив названу делегацію. Сенатору Ахматовичу надано право спільно з членами Делегації підписувати від імені Кримського Крайового Уряду всі угоди, договори та інші акти, які будуть вироблені Кримським і Українським Уповноваженими” (там само. — Спр. 7. — Арк. 10).

На доповнення до своєї постанови від 18 вересня Рада Міністрів Української Держави уповноважила 8 жовтня 1918 року для переговорів з Кримом щодо з’єднання останнього з Україною Голову Ради Міністрів Федора Лизогуба, міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка, міністра внутрішніх справ Ігоря Кістяківського, міністра фінансів Антона Ржепецького, військового міністра генерального бунчужного Олександра Рогозу з “наданням їм права на підписання актів і договорів з усіх питань політичного, фінансового, економічного та адміністративного характеру” (там само. — Арк. 10). На засіданні делегацій, що відбулося 9 жовтня 1918 року, було зачитано українську Декларацію, в якій викладалися принципи Кримської крайової конституції. Нею передбачалося, що до спільних повноважень повинні належати: глава держави, військо, монетарна система і фінанси, залізничний транспорт, пошта, державний сенат і закордонне представництво (Відродження. — 1918. — 11 жовтня). На засіданні 10 жовтня Кримська делегація не прийняла вказаних принципів крайової конституції, при цьому сенатор Ахматович заявив: “Проект з’єднання, представлений вами, є проект поневолення” (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 132. — Арк. 50 зв.).

У відповідь на це Лизогуб вказав, що “існуючий Уряд Криму не має повноважень укладати договори. Цим підриваються не тільки Ваші повноваження, але й повноваження Вашого Уряду і заявляє, що Український Уряд завжди радий бачити в себе повноважних представників від повноважного Уряду” (там само. — Арк. 50 зв., 51). Зрештою, на засіданні 12 жовтня Кримська делегація погодилася розглядати пропозиції гетьманського уряду, але випросила місяць терміну на розгляд проекту Курултаєм півострова. Ми пішли на це, згадував Д. Дорошенко, “бо були певні в прихильному полагодженні справи (про це нишком заявляли і делегати від національностей, що приїхали до Києва), тим часом німці погодилися передати нам Чорноморську фльоту з Севастополем, і на кількох торпедовцях і канонірських суднах уперве замаяв український кармазинський стяг. Тим самим до нас переходила фактична влада над Кримом” (Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. С. 303).

Треба додати, що жваво обговорював питання про приєднання Криму до України з’їзд борошномелів Таврії, який відкрив 16 жовтня 1918 року. При цьому гостро висловлювалося незадоволення діями свого уряду на переговорах у Києві. Тоді ж місцеві підприємці почали розробляти проект відкриття в Криму відділення Українського банку (Відродження. —1918. — Ч. 162).

А 18 жовтня 1918 року робітничий з’їзд у Сімферополі ухвалив постанову про приєднання Криму до України. Через три дні про таке ж рішення заявляє велелюдне зібрання української громади Севастополя (там само. — Чч. 164, 165). Але в той же час, користуючись погіршенням справ у німців і цілком можливим залишенням ними півострова, прихильники “единой и неделимой России”, всупереч досягнутим домовленостям у Києві, таємно пішли на інший шлях: голова губернської управи В. Оболенський скликав її членів на засідання, на якому, як він пише, “вона прийняла на себе рішення виняткової відповідальності: звернутися від військового земства до генерала Денікіна з проханням зайняти своїми військами Крим негайно після виходу німців” (Оболенский В. Крым при немцах. — С. 25).

Цим, зрозуміло, всі зусилля гетьмана Павла Скоропадського щодо приєднання Криму до України були зведені нанівець. Зрештою, патологічна ненависть великодержавних шовіністів до українства дорого обійшлася і для російського народу. Вона погубила не тільки українську державу, а й спробу відродити Росію, яка невдовзі опинилась у руках більшовиків. Останні ж, остаточно заволодівши Кримом у 1920 році, оголосили його складовою частиною РРФСР: цілковито знехтувавши тутешнє українство. (Більше того, більшовики забажали було приєднати ще й десять волостей Херсонщини). Відтак українське життя на півострові майже завмерло — не було бодай однієї української школи. А проте імперські наміри сягали ще далі: згідно з планом союзного розселення народів, до Криму в 20–30 роки мали переселитися 86 тисяч чоловік, насамперед росіян.

Водночас майже два мільйони українців відправлялися до Поволжя, Уралу, Сибіру, Далекого Сходу. Згідно з переписом 1926 року, серед сільського населення Криму налічувалося 51 436 українців. Щодо чисельності вони посідали третє місце після татар (146 717) і росіян (131 802). Решту селян складали німці (40 160), болгари (10 916), греки (9103) та представники інших народів. Найменше наших співвітчизників було у південних районах Криму, здавна освоєних татарами. В такому суто татарському районі, як Судацький, українців налічувалося всього 505 осіб; у Бахчисарайському їх мешкало 674; в Карасубазарському — 895 (тут, до речі, були населені пункти, де вони становили більшість, скажімо, Джемрек, Султан–Сарай, Мусабіє, Урус–Ходжі); 1015 українців проживало в Севастопольському — районі масового розселення татар, 1698 — в Ялтинському. Українці мешкали переважно в степових районах Криму. В Керченському їх проживало 12 294 — майже стільки, скільки й росіян — 12 822.

В 69 населених пунктах району українці становили більшість. До власне українських поселень у той час належали Вакси, Джарджава, Катерлез, Мескечі, Новомиколаївка, Старий Карантин, Остабань, Паша–Салин і багато інших населених пунктів. Другим, за чисельністю українців був Джанкойський район, тут їх мешкало 11 433. Українське обличчя зберігали Армянськ, Біюк–Кият, Воронцовка, Ішунь, Новоіванівка, Тархан, Кула та ще близько ста поселень. Населених пунктів з переважно українським населенням чимало нараховувалося також у Євпаторійському і Сімферопольському районах, де чисельність українців становила відповідно 10 601 і 10 076 осіб. Окремими невеликими групами проживали наші співвітчизники у Феодосійському — загалом 2245 осіб.

Але і результати цього перепису, як і 1897 року, можемо поставити під сумнів щодо справжньої кількості українців, оскільки політика кримських більшовиків одразу після остаточного захоплення влади в 1920 році не відрізнялася від царської стосовно нашого етносу. Так, навіть “статистичне управління Криму, публікуючи в 1922 році попередні результати перепису, не виділило українців як окремої нації, а віднесло їх до російського населення” (ДААРК: Ф. Р–137. — Оп. 6. — 42. — Арк. 1 зв.). Підстави для сумнівів дають і офіційні матеріали перепису 1926 року. Зокрема, в них вказується, що всього українців у Криму нараховується 77 123 особи, у тому числі немісцевих — 214 (Всесоюзная перепись населення 1926 года. — М., 1930. — Т. 39. — С. 19). Але там же є посилання й на те, що вихідців з України нараховується 72 289 (там само. — С. 34, 35). А якщо дати сюди переселенців з Кубані, Слобожанщини, Донщини, тоді прибували масово на півострів в організованому порядку — хіба не знайшлося серед них чимало тих, у кого в жилах українська кров? Українське життя, яке тривалий час перебувало в занепаді (у 20–30–і роки були надто кволі спроби його оживити), починає відроджуватися лише з літа 1941 року, коли в окупований гітлерівцями Крим увійшли похідні групи українських націоналістів. Вони, зокрема, створили в Сімферополі “Бюро допомоги українському населенню”, що діяло при місцевій управі, а також комісію, яка виправляла в паспортах дані про національність тутешніх жителів — з росіян на українців. (За короткий час було виправлено близько 4 тисяч паспортів). Із звіту ОУН випливає, що саме націоналісти підготували грунт для заснування Українського Національного Комітету в Криму, який мав стати організатором українського життя на півострові.

Крім бандерівців, тут активно діяли також мельниківці, котрих налічувалося близько півтора десятка, — зокрема Ярослав Савка та Борис Суховерський. Але здійснити задуми щодо широкого українського руху в не вдалося. На літо 1942 року бандерівці втратили Романа Бардаківського з Самбірщини, Степана Ванкевича з Тернопільщини, львів’янина Михайла Лобака (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. — Оп. 1. — Спр. 20. — Арк. 27). На час звільнення півострова від гітлерівських загарбників тут залишалося 615 тисяч жителів, що становило трохи більше від довоєнного рівня — 1.127 тисяч (ДААРК: Ф. Р–3287. — Оп. 2. — Спр. 2221. — Арк. 1).

І за таких умов з Криму починається насильницьке переселення корінних його мешканців: 13 травня тут одержали вказівку з Москви підготуватися до суцільної депортації кримських татар. Через три дні з її планом ознайомили районних керівників, а ввечері 17 травня — місцевих, тобто тоді, коли виселення вже практично почалося (там само. — Арк. 9). За один день було відправлено за межі півострова 187.859 представників цього етносу: 18.983 з міст і 168.876 з сільської місцевості. В результаті цієї акції припинив своє існування 421 колгосп — третина всіх колективних господарств (там само. — Арк. З, 4). А тому станом на 1 червня 1944 року в Криму вже залишалося тільки 420 тисяч мешканців (там само. — Арк. 1). Загальні втрати сільського населення автономної республіки, враховуючи евакуацію 83 єврейських колгоспів (близько 20 тисяч осіб) і виселення 121 німецького колгоспу (близько 40 тисяч), сягнули 170.594 осіб (там само. — Арк. 3).

Ухвалюючи постанови № 5859сс від 10 травня про депортацію татар і № 5984сс від 2 червня 1944 року про виселення так званих німецьких посібників з числа кримських греків, вірмен і болгар, Державний Комітет Оборони СРСР не передбачив одразу, хто і коли має зайняти місце виселених. Природно, в Москві розуміли: компенсувати дефіцит робочої сили в сільському господарстві за рахунок переселення на півострів 511 політемігрантів–іспанців з Узбекистану, Киргизстану, Горького та Кірова, що передбачалося розпорядженням РНК СРСР № 11618 від 29 травня 1944 року (ДААРК: Ф. 652. — Оп. 24. — Спр. 23. — Арк. 12), а також розраховувати на повернення всіх евакуйованих — марна справа. Тим паче, що, повернувшись з евакуації, сільське населення в багатьох випадках подалося до міста. Особливо це стосувалося Фрайдорфського району, заселеному до війни в основному за рахунок євреїв. Тут фактично 8 колгоспів, 2 радгоспи, 2 МТС узагалі не мали робочої сили (там само: Ф. Р–3287. — Оп. 2. — Спр. 1255. — Арк. 37). Відомий радянський розвідник–терорист Павло Судоплатов у своїх мемуарах відкриває таємницю сталінських планів заселення післявоєнного Криму. Виявляється, існував проект створення “кримської Каліфорнії”, що підтримувався американськими євреями. У Кремлі розраховували витягнути знову з них гроші на відбудову зруйнованого війною господарства через створення єврейської республіки на півострові.

В червні 1944 року Сталін обговорював це питання з президентом американської торговельної палати Еріком Джонстоном, котрий, намалювавши перед комуністичним вождем райдужну картину, обіцяв виділити СРСР після війни довгострокові кредити. Проект створення єврейської соціалістичної республіки в Криму, пише Судоплатов, відкрито обговорювався в Москві не тільки серед єврейського населення, а й у вищих ешелонах влади (Судоплатов П. Спецоперации. Лубянка и Кремль. 1930–1950 годы. — М., 1998. — С. 469).

Але оскільки на цих переговорах виявилося, що Америка могла дати кошти тільки після закінчення війни, а до того часу — можна було залишати кинутими напризволяще землю й житло майже 230 тисяч депортованих, то до цього питання в Москві змушені були повернутися спеціально: 12 серпня 1944 року Державний Комітет Оборони СРСР постановою № 6372с “Про переселення колгоспників у райони Криму” передбачив збільшити кількість мешканців півострова на 17 тисяч сільських родин (51 тисяча осіб) “з метою якомога швидшого освоєння родючих земель, садів і виноградників Криму”. У розвиток цього рішення 18 серпня 1944 року Рада Народних Комісарів Кримської АРСР і обком ВКП(б) намітили конкретний план переміщення майбутніх переселенців. Т

ак, передбачалося, що до Ялтинського району прибуде 1000 родин з Ростовської області, до Алуштинського — 2500 з Ставропольського та Краснодарського країв, Старокримського — 1300 з Курської та Ростовської областей, Карасубазарського — 2700 з Тамбовської та Курської, Бахчисарайського — 2000 з Орловської та Брянської, Балаклавського — 2000 з Воронезької і Куйбишевського — 3000 з України (ДААРК: Ф. 1. — Оп. 1. — Спр. 2217. — Арк. 147 зв.). Доповідаючи Москві про підготовку до виконання згаданої постанови, заступник Голови Ради Народних Комісарів УРСР Старченко та секретар ЦК КП(б)У Д. Коротченко водночас відзначали: “Враховуючи, що в Куйбишевському районі, куди має переселитися з України 3000 господарств колгоспників, навантаження на одного працездатного буде надзвичайно низьким, оскільки вся площа орної землі і садів може бути повністю і легко освоєна не більш, як 1500 колгоспними сім’ями, а також виходячи з малої забезпеченості житловими спорудами в районі, Раднарком УРСР і ЦК КП(б)У просять зменшити план переселення з України в Куйбишевський район на 1500 колгоспних сімей, надавши їм для розселення весь цей район (ЦДАВОВУ: Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 1318. — Арк. 8).

Київські власті пояснювали свої мотиви тим, що посівні площі Куйбишевського району в 1941 році становили всього 3130 гектарів, а для українських хліборобів, котрі звикли до виробництва поряд з технічними культурами, в основному зернових, картоплі та городини, така обмеженість ріллі, її надзвичайна розкиданість невеликими шматками по гірських схилах створить незвичні і важкі умови в господарській діяльності (там само. — Арк. 4). Однак план переселення до Криму Москва не зменшила, хоча й сама Україна, спустошена гітлерівською окупацією, відчувала гостру нестачу робочих рук, особливо в південних регіонах. А тому з Києва змушені були спустити на місця план: Вінницька область мала відправити 600 господарств, Кам’янець–Подільська — 600, Житомирська — 500, Київська — 400, Чернігівська — 350, Сумська — 350, Полтавська — 200 (там само. — Арк. 2). Це завдання Україна перевиконала: до Криму переселено 3023 сім’ї, в яких нараховувалося 10379 осіб, у тому числі 6260 працездатних (там само. — Спр. 1320. — Арк. 117). До речі, серед них було 45 голів колгоспів, 35 — голів сільських рад, 44 учителів, 5 лікарів, 4 механіки, 11 агрономів, 6 зоотехніків (там само. — Арк. 114). Але коли вони прибули на місце, то справді не всім було куди вселитися, про що попереджували київські власті Москву. І тоді 700 українських родин, які не змогли розміститися в Куйбишевському районі, перекидають в інші райони півострова невеликими групами (ДААРК: Ф. 652. — Оп. 24. — Спр. 27. — Арк. 70). Остаточне розселення прибулих до Криму в 1944 році виглядає по південних районах таким чином: Алуштинський — 2.349 родин з Краснодарського краю, Балаклавський — 2.015 Воронезької області, Бахчисарайський — 2.146 Брянської та Орловської, Білогірський — 1.156 Курської і Тамбовської, Куйбишевський — 2.349 Української РСР, Старокримський — 1.268 Ростовської, Тамбовської та Курської, Ялтинський — 935 Ростовської (там само. — Арк. 9).

Що стосується степових районів півострова, то переселенці були розподілені в них ось так: Азовський — 162 родини з Житомирської області, Джанкойський — 27 Кам’янець–Подільської та Київської, Євпаторійський — 150 Кам’янець–Подільської та Київської, Зуйський — 212 Ростовської, Київської та Вінницької, Кіровський — 428 Тамбовської, Октябрський — 57 Вінницької та Київської, Приморський — 204 Тамбовської, Симферопольський — 216 Вінницької, Совєтський — 180 Тамбовської (там само. — Арк. 9). Аналіз документів про переселення до Криму в 1944 році, дає підстави вважати, що в цей регіон тоді було переселено не 9000 українців, як це може здаватися на перший погляд. Навіть побіжне ознайомлення з регіонами Російської Федерації, звідки направляли до Криму переселенців, дає підставу стверджувати, що серед них також мала бути значна маса українського населення, зокрема з Кубані, Ставропілля, Вороніжчини (там само: Ф. 1. — Оп. 1. — Спр. 2217. — Арк. 147 зв.).

Протягом п’яти наступних років організованого переселення до Криму не відбувалося. Правда, з тих 3500 сімей, що стихійно були на півострів з вересня 1944 по серпень 1949 року, тисячу одержали статус переселенців. Але із загальної кількості 18040 їх станом на 1 серпня 1949 року залишилося в Криму лише 8.173, інші повернулися в рідні місця (ЦДАВОВУ: Ф. 126. — Оп. 1. — Спр. 273. —Арк. 9 зв.). У 1946 вибуло 5.818 родин, 1947 — 3.114,1948 — 950,1949 — 286,1950 — 794 (там само. — Арк. 8). Процес переселення на півострів відновився 1949 року, але УРСР до нього не залучалася. Щоправда, траплялися й стихійні переселення українських селян на півострів, які не могли відчутно вплинути на поліпшення справ. Украй критичне становище, що склалося тут й продовжувалося загострюватися, особливо в сільськогосподарському виробництві, змусило Москву повернутися до переселення сюди українських селян. І на 1950 рік УРСР доводиться план забезпечити відправлення туди тисячі родин — по триста з Вінницької і Сумської і по двісті — з Кам’янець–Подільської і Київської. Агітаційну роботу в зв’язку з цим почали вести з перших днів нового року. Скажімо, станом на середину січня в Дрогобицькій області вже було подано 25 заяв (там само. — Спр. 84. — Арк. 11).

Але з ідеологічних мотивів, очевидно, західні області УРСР для переселення на півострів були відхилені, оскільки в подальшому бачимо, що цей процес пов’язувався з східними, які більшовицькою владою вважалися більш “благонадійними”. Станом на 3 липня 1950 року до Криму вже було переселено 972 українські родини: 200 — з Кам’янець–Подільської, 292 — Вінницької, 184 — Київської та 296 — Сумської (там само. — Спр. 273. — Арк. 3). А регіони Російської Федерації дали такий континент: Владимирська область — 304 родини, Горьковська — 291, Пензенська — 513, Московська — 205, Ставропольський край — 94, Краснодарський — 100, Чувашська АРСР — 106 (там само. — Арк. 92).

Однак, як і в перші повоєнні роки, кримська влада не вживала дійових заходів для створення нормальних умов життя й праці переселенців, а тому чимало їх покидали півострів, повертаючись в рідні місця. У зв’язку з цим Начальник Головного переселенського управління при Раді Міністрів СРСР С. Черьомушкін, звертаючи 9 березня 1951 року увагу свого підлеглого в Києві на те, що багато сімей, переселених до Криму в 1950 році, покинули півострів, пропонував ужити заходів по виявленню таких та організації серед них “роз’яснювальної роботи щодо повернення в райони вселення” (там само: Ф. 4626. — Оп. 1. — Спр. 105. — Арк. 4). Справді, далеко не всі українські переселенці закріплювалися в Криму. Але порівняно з російськими вони ставили менше вимог щодо влаштування на новому місці, що не так дратувало високе начальство. Скажімо, нелегко було членові Політбюро ЦК ВКП(б) Микиті Хрущову задовольнити запити своїх земляків з Курської області, котрі, вирішивши всим колгоспом переселитися до Криму, просили порадити там район з “життєвими умовами, вода, рослинність і т. д.”, а також “надати нам Вашу допомогу в справі забезпечення нашого колгоспу на новому місці проживання” (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 24. — Спр. 990. — Арк. 39).

Переконавшись, що українські колгоспники в своїй масі працюють добросовісно, Москва не тільки намагалася відтепер закріпити їх на півострові, а й збільшує УРСР завдання з переселення в Крим. На 1951 рік воно вже становило 1200 родин, а було виконано на 97 відсотків (там само — Спр. 866. — Арк. 173). Зокрема, Вінницька область дала 754 родини переселенців і Сумська—428 (ЦДАВОВУ: Ф. 4626. — Оп. 1. — Спр. 273. — Арк. 3). Більше тоді прибуло з РРФСР: Владимирської області — 300, Воронезької — 799, Рязанської — 510 (там само. — Арк. 93). Наступного року УРСР одержує план переселення до Криму вже в кількості 1400 родин. Станом на 11 листопада 1952 року на півострів з України відправили 1549 сімей, тобто значно перевиконали доведене завдання (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 24. — Спр. 1716. — Арк. 3). Скажімо, з Житомирської області в повному складі переїхали колгосп імені Комінтерну і бригада колгоспу “За урожай” Довбиського району (119 господарств) та колгосп імені Дзержинського Чуднівського району (76 господарств) (там само. — Спр. 2077. — Арк. 51).

Річний план був перевиконаний — до Криму з областей УРСР переселили 1426 колгоспних родин: Чернігівської — 452, Сумської — 434, Житомирської — 215, Хмельницької —229, Київської — 246 (ЦДАВОВУ: Ф. 4626. — Оп. 1. — Спр. 273. — Арк. 93). Це вже майже наблизилося до показника РРФСР, звідки того року переїхало 308 родин з Курської області, 447 — Воронезької, 252 — Рязанської, 202 — Московської, 102 — Ростовської (там само. — Арк. 93). А 1953 вперше до Криму прибуло більше організованих переселенців з України, ніж з Росії. Так, Воронезька (320), Курська (309) і Рязанська (375) області відправили на півострів 1004 родини, тоді як Сумська (617) і Чернігівська (518) 1135 (там само. — Арк. 94). А всього з України зафіксували переселенськими того року 1285 родин (там само. — Арк. 3). За 1944 і 1950—1953 роки з України до Криму було відправлено 7903 родини при плані 7800. З Вінницької області переїхало 1.657, Житомирської — 715, Київської — 838, Сумської — 2.128, Хмельницької — 1.037, Чернігівської — 1.328 і Полтавської — 200 (там само. — Арк. 3).

Питома вага українських переселенців серед тих, хто переїжджав на постійне місце проживання до Криму, весь час стала. Якщо в 1944 році частка переселенців з УРСР становила менше п’ятої частини, то на початку 50–х років це співвідношення, як бачимо, почало змінюватися на користь України. Однак, збільшуючи контингент переселенців на півострів, московські й кримські власті продовжували мало робити для його нормального облаштування. Навіть не було організовано як слід праці тих глав і членів родин переселенців, які наперед приїжджали будувати собі будинки. Так, уже згадуваний С. Черьомушкін інформував 5 січня 1953 року РРФСР, що до Кримської області в жовтні–грудні 1952 року було направлено 1254 таких осіб. Однак, потинявшись декілька днів без діла, вони всі покинули півострів, оскільки “Кримсільбуд” не завозить на будівельні майданчики необхідну кількість лісу та інших будівельних матеріалів, не організовує використання на спорудженні будинків прибулих глав сімейства” (ДААРК: Ф. Р–3287. — Оп. 2. — Спр. 1260. — Арк. 65, 66). У важкому становищі опинилися й переселенці попередніх літ, особливо ті, хто переїхав до Криму в 1944—1946 роках. У зв’язку з несприятливими обставинами, писали керівники області П. Титов і Д. Полянський до Голови Ради Міністрів СРСР Г. Маленкова в 1953 році, “вони не мали можливості своєчасно розрахуватися з державою за взяту позику” (там само. — Арк. 86). Так, голова колгоспу імені Жданова Судацького району Старокожев у своєму листі на ім’я Маленкова 24 вересня 1953 року писав: “Переселенці 1944 року виїжджають у різні сторони через те, що саме житло (колишнє татарське — В. С.) не має того, що влаштовує російську людину, а відновити його неможливо, оскільки не спускається позика грішми, а також і будматеріалами” (там само — Спр. 1262. — Арк. 56).

Справа полягала в тому, що колгоспники, які переселилися до Криму в 1944 році, були поселені в глинобитні татарські будівлі із земляними дахами. Через невміння доглядати за ними вони, природно, розвалювалися. Не було в них також і російської печі. Сучасних будинків, зручних для переселенців, споруджували дуже мало. Наприклад, офіційним документом від 22 жовтня 1953 року засвідчено, що трест № 38 із 100 будинків, які він мав звести в колгоспах імені Кірова та імені Дороніна Балаклавського району, не здав жодного. Такі ж невтішні результати були і на рахунку будівельників багатьох інших підрядних організацій, яким постановою обкому партії та облвиконкому доручалося спорудити ще 290 будинків у різних районах області (там само. — Спр. 1261. — Арк. 58).

Але, крім невлаштування з житлом, на відтік переселенців впливали й інші причини. У звіті начальника переселенського відділу Кримського облвиконкому М. Пузакіна за 1953 рік вказується, що “основна причина — низьке матеріальне забезпечення колгоспів виходу і колгоспів вселення, наявність недоліків у господарському влаштуванні переселенців і формально–бюрократичне ставлення на місцях до потреб приїжджих” (ЦДАВОВУ: Ф. 4626. — Оп. 1. — Спр. 274. — Арк. 65).

Наприклад, з колгоспу імені Сталіна Судацького району в 1953 році виїхало 30 родин переселенців, оскільки тут не тільки не розрахувалися з людьми за їхню працю сповна, але й не створили належних побутових умов. Правління своєчасно не вжило заходів щодо забезпечення господарств своїх колгоспників кормами для тварин, в результаті ті спродали домашню худобу й виїхали за межі Криму (там само. — Арк. 66). Найбільш масовим був виїзд з Судацького, Алуштинського, Старокримського і Балаклавського районів (там само. — Арк. 65). Уже згадуваний М. Пузакін засвідчує, що в 1950 році Крим залишило 1256 родин переселенців (вселилося тоді на півострів 3049), у 1951 — 849 (3.039), 1952 — 475 (2.979), 1953 — 491 (2.910) (там само. — Арк. 109, 108, 107, 106).

Така ситуація, звичайно, не могла не вплинути на сільське господарство півострова. Воно ніяк не могло досягнути передвоєнних показників. А промисловість? Якщо звертатися до довідкової радянської літератури, то скрізь однозначно прочитаємо, що трудящі Криму, як і всього Радянського Союзу, за післявоєнну п’ятирічку (1946–1950) відбудували зруйноване війною народне господарство. Радянська енциклопедія історії України, наприклад, пише: “За роки четвертої п’ятирічки (1946–1950) ліквідовано наслідки руйнувань, заподіяних нім.–фашист, загарбниками г–ву області. Всю промисловість перебудовано на новій, вищій тех. основі” (РЕГУ. — К., 1970. — Т. 2. — С. 512). Через три роки в такому ж дусі намагається переконати слухачів Вищої партійної школи при ЦК КП України і лектор І. Яценко. Однак, назвавши обсяги планових капіталовкладень у цьому секторі народного господарства за вказаний період — 2886,9 мільйона карбованців, він не каже, скільки ж було виділено і фактично освоєно (Яценко И. Крымская партийная организация в борьбе за восстановление и дальнейшее развитие промышленности (1944–1950 гг.). — К., 1973. — С. 11)

. Замість конкретних даних оратор дає розрізнені показники, що не відповідають на це питання. Лектор заповнює час викладками про розгортання “організаційно–політичної роботи партійною організацією Криму по мобілізації трудящих на виконання завдань п’ятирічки”, “стахановського руху”, “мобілізації юнаків і дівчат” тощо (там само. — С. 11–20). Але, оскільки питання не знімається, то, зрештою, І. Яценко визнає, що в 1949 році обсяг промислового виробництва становив у Криму лише 56,9 відсотка довоєнного рівня, а в консервній, тютюновій, виноробній та ряду інших галузей не перевищує 30–35 процентів досягнутого в 1940 (там само. — С. 20). Можливо, в 1950 та наступних роках відставання подолане, а відтак Крим з того часу позбувся наслідків страшного лихоліття? Зовсім ні. І саме це змусило Москву запропонувати Україні прийняти Крим у 1954 році. Аби Україна його поставила на ноги… Найбільші російські “патріоти” сьогодні вже не заявляють на весь світ про те, що Крим нібито незаконно був переданий Україні в 1954 році. Але вони продовжують говорити про “російський статус Севастополя”. Мер Москви добалакався до того, що, мовляв, в “Україні Росію бояться як вогню.

Бояться тому, що украли в нас територію” (Крымская правда. — 1999. — 5 лютого). На жаль, значною мірою підігрівають подібні заяви несолідні публікації, що з’являються в московській пресі вже не один рік. Зокрема, грішить цим “Российская газета”, з сторінок якої дипломовані юристи намагаються довести, що місто взагалі не могло передаватися Україні, оскільки “постанова Президії Верховної Ради СРСР не стосувалася Севастополя і його статусу, бо місто з 1948 року до складу Кримської області не входило, було суб’єктом Російської Федерації і підпорядковувалося напряму Москві” (Российская газета. — 1996. — 24 жовтня). Таку заяву зробив начальник кафедри Військової академії Генштабу Російської Федерації, доктор історичних наук, професор, генерал–лейтенант Олег Золотарьов, коментуючи публікацію Указу Президії Верховної Ради РРФСР від 29 жовтня 1948 року про виділення Севастополя “в самостійний адміністративно–господарський центр з своїм особливим бюджетом і віднесення до категорії міст республіканського підпорядкування”.

Якщо це справді так, тобто Севастополь з 1948 року став суб’єктом Російської Федерації, то слова генерала Золотарьова має ствердити Конституція РРФСР. Але в її тексті того часу не тільки Севастополя, але й інших міст, у тому числі Москви та Ленінграда, не згадується як суб’єкта державного устрою. Стаття 14–а, зокрема, гласить: “Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка складається з країв…; областей… Костромської, Кримської, Куйбишевської…; автономних радянських соціалістичних республік…; автономних областей…” (Конституция (Основной Закон) РСФСР. — М., 1952. — С. 7). Отже, Основний Закон РРФСР від 1937 року і 27 травня 1949 року не передбачав адміністративно–господарського центру як суб’єкта державного устрою, а лише таку адміністративно–територіальну одиницю, як край, область, автономна республіка, автономна область. А тому Закон про доповнення до статті 14–ої Конституції РРФСР, ухвалений 27 травня 1949 року, передбачав надання такого статусу новоствореній Амурській області, яка виділялася з Хабаровського краю (Заседание Верховного Совета РСФСР 2–го созыва. Третья сессия (24–27 мая 1949 г.) — М., 1949. — С. 240). Севастополь, як і всі названі міста республіканського підпорядкування, виділяється лише окремим рядком у Законі про бюджет РРФСР на 1949 рік (там само. — С. 232). Через це в довіднику адміністративно– територіального поділу РРФСР Амурська область, як і всі суб’єкти РРФСР, представлена з своєю територією, а Севастополь поряд з іншими містам республіканського підпорядкування — Сочі, Горький, Куйбишев, Ленінград, Молотов, Москва, Новосибірськ, Омськ, Ростов–на–Дону, Саратов, Свердловськ, Сталінград, Челябінськ, Казань — територіально не виділений (РСФСР. Административно– территориальное деление на 1 октября 1950 года. — М., 1950. — С. IV–VI, 172). На той час, як бачимо, жодне місто Росії не було суб’єктом її державного устрою, а тому Севастополь залишався складовою частиною Кримської області, хоч і виділявся серед інших міст півострова — Симферополя, Ялти, Керчі, Феодосії, Євпаторії та Алушти — як адміністративно–господарський центр республіканського підпорядкування. На відміну від генерала Золотарьова адвокат Борис Кузнецов розуміє, що адміністративно–господарський центр не міг бути суб’єктом державного устрою за Конституцією РРФСР 1937 року, а тому цей автор, не посилаючись ні на які законодавчі акти, самовільно подає Севастополь як “самостійну адміністративно–територіальну одиницю, що входила раніше до складу РРФСР” (Российская газета. — 1996. — 14 листопада).

Чи й справді з 1948 року Севастополь перестав бути складовою частиною Кримської області? Сьогодні, як ми щодня переконуємося, цього дуже хотілося б комусь у наших сусідів, але документи засвідчують зовсім інше. Так, після відвідин Сталіним 8 жовтня 1948 року Севастополя ухвалюється рішення російських властей про виокремлення міста в республіканське підпорядкування. Указ Президії Верховної Ради РРФСР від 29 жовтня 1948 року звучить ось таким чином: “Виділити місто Севастополь в самостійний адміністративно–господарський центр з своїм особливим бюджетом і віднести його до категорії міст республіканського підпорядкування” (Державний архів Севастополя — ДАС: Ф. Р–79. — Опис. 2. — Справа 103. — Арк. 229).

Неважко переконатися: цей указ не передбачає виділення Севастополя в суб’єкт державного устрою РРФСР, оскільки не йдеться в ньому про його наступне законодавче закріплення, що вимагається в подібних випадках. Скажімо, коли 28 липня 1948 року вже згадувана Амурська область виділяється із складу Хабаровського краю в самостійну область РРФСР, то постанова з цього приводу вимагає затвердження навіть Верховною Радою СРСР (Сборник Законов РСФСР и Указов Президиума Верховного Совета РСФСР. 1946—1954 г. г. — М., 1955. — С. 98). А тому, виділяючи Амурську область в суб’єкт РРФСР, тобто постійну адміністративно–територіальну одиницю, її Верховна Рада 27 травня 1949 року статтю 14–у Конституції РРФСР після слова “областей” доповнює словом “Амурської” (там само — С. 25). До речі, таким же законодавчим шляхом відбувається утворення і ліквідація в складі РРФСР (з наступним затвердженням Президією Верховної Ради СРСР) у ті ж роки Казанської, Чистопольської і Бугульминської областей Татарської АРСР, Уфимської і Стерлітамацької Башкирської АРСР (там само. — С. 100–102). Що ж стосується Севастополя, то виділення його в самостійний адміністративно–господарський центр, природно, не потягнуло за собою внесення змін в Конституцію РРФСР, оскільки він і після 29 жовтня 1948 року залишився в складі Кримської області як суб’єкта РРФСР. І це засвідчує ухвалена того ж дня постанова № 1082 Ради Міністрів РРФСР: “У зв’язку з виділенням міста Севастополя в самостійний адміністративно–господарський центр і віднесенням його до категорії міст республіканського підпорядкування Рада Міністрів РРФСР постановляє: 1. Зобов’язати Міністерство фінансів РРФСР і Кримський облвиконком виділити бюджет міста Севастополя з бюджету Кримської області на 1948 рік і не пізніше 20 листопада 1948 року представити його на затвердження Ради Міністрів РРФСР. 2. Зобов’язати Держплан РРФСР спільно з міністерствами і відомствами РРФСР і Кримським облвиконкомом у межах планів господарського і культурного будівництва і планів матеріально–технічного постачання Кримської області на 1948 рік виділити план господарського і культурного будівництва і план матеріально–технічного постачання міста Севастополя і представити до 20 листопада 1948 року на затвердження Ради Міністрів РРФСР. 3. Зобов’язати Держплан РРФСР, Міністерство фінансів РРФСР, міністерства і відомства РРФСР в подальшому виділяти місто Севастополь у державному плані і державному бюджеті окремим рядком” (ДАС: Ф. Р–79. — Оп. 2. — Спр. 103. — Арк. 221).

Але цей акт означав фактично лише те, що відтепер Севастополь одержуватиме гроші з Москви напряму, а не через Сімферополь, як було до того, і Кримський облвиконком уже не міг формально контролювати радянську і господарську роботу в цьому місті. До речі, голова Севастопольської міськради Філіпов, виступаючи 29 січня 1949 року на міській партійній конференції, з цього приводу сказав дослівно так: “В связи с выделением Севастополя в республиканское подчинение ответственность исполкома возрастает. Сейчас, если можно^ак сказать, мы теряем няньку в лице Облисполкома” (ДААРК: Ф. 35. — Оп. 1. — Спр. 385. — Арк. 45). Зрештою, і в Москві не вважали, що Севастополь виокремлений з Кримської області. Наприклад, постанова Ради Міністрів РРФСР від 18 грудня 1948 року про затвердження титульного списку середніх шкіл Кримської області включає до нього й севастопольські навчальні заклади такого типу — жіночі №№ 4 і 16, чоловічу № 19 і № 38 (ДАС: Ф. 90. — Оп. 1. — Спр. 67. — Арк. 2). І той зв’язок, який засвідчує про єдність місцевого самоврядування Севастополя з Кримом, не розривався виділенням міста в категорію республіканського підпорядкування. Державна влада Російської Федерації і не думала, і не могла цього робити.

А тому Севастополь не одержав повної самостійності від Сімферополя, залишаючись під його владною десницею в багатьох аспектах єдиного адміністративно– територіального устрою. Скажімо, якби Севастополь був виділений в окрему адміністративно–територіальну одиницю, то від нього не було б потреби обирати народних засідателів Кримського обласного суду. А документи засвідчують, що 6 січня 1951 року Кримська обласна Рада обирає таких 8 від цього міста (ДААРК: Ф. Р–3287. — Оп. 2. — Спр. 845. — Арк. 213, 214). Крім того, в роботі цієї сесії Кримської обласної Ради беруть участь обрані до неї депутати від Севастополя. Вони, природно, як і представники інших регіонів Криму, обирають керівництво, формують постійні комісії. Народний обранець від міста–героя Никорін, наприклад, очолює комісію Кримської обласної Ради з культурно–просвітньої роботи (там само. — Арк. 140 зв.). То ж чи можна говорити про те, що Севастополь живе окремим державним життям від рідного йому Криму? Особливо ж промовисті факти адміністративно–територіальної єдності Севастополя з Кримською областю виявляються вже в перший день відкриття першої сесії третього скликання Кримської обласної Ради депутатів трудящих 28 лютого 1953 року. Того дня депутат П. Титов, виступаючи також від імені депутатів, обраних у Севастополі, вносить пропозицію обрати головою обласної Ради Дмитра Полянського (там само. — Оп. 2. — Спр. 1154. — Арк. 182).

Тоді ж заступником голови виконкому Кримської обласної Ради депутатів трудящих обирається Гаврило Пономаренко, депутат від Сталінського виборчого округу № 110 Севастополя (там само. — Арк. 90). Серед членів постійних комісій Кримської обласної Ради бачимо таких депутатів, обраних у Севастополі, як прокурор Кримської області Микола Хламов, начальник обласного управління зв’язку Віктор Гончаренко (там само. — Арк. 14,15). І якби Севастополь був справді виокремлений повністю з Кримської області, то хіба змовчав би обласний прокурор Хламов, обираючись від зовсім відділеної від Криму адміністративно–територіальної одиниці? Він змушений був би протестувати. Однак такого прокурорського протесту ніде не зафіксовано. Між іншим, не знайдеться ніякого прокурорського протесту і на такий, здавалось би прецедент: ще коли Крим перебував у складі Росії, тільки–но обраний першим секретарем обкому партії вже згаданий Полянський погоджується на обрання головою Кримської обласної Ради Михайла Кузьменка, котрий не був її депутатом.

Тоді останнього в авральному порядку обирають депутатом Кримської обласної Ради, від виборчого округу № 112 Севастополя. А потім, як кажуть, уже справа техніки, щоб прибулий з–за меж Криму Кузьменко очолив місцевий облвиконком (там само. — Спр. 1291. — Арк. 97). Нове видання Великої Радянської Енциклопедії тоді також не виділяє Севастополь в окрему адміністративно–територіальну одиницю: “У Кримській області 14 міст: Сімферополь, Севастополь, Керч, Євпаторія, Феодосія, Ялта…” (Большая Советская Энциклопедия. М., 1953. — Т. 23. — С. 551).

Як бачимо, ще в період перебування Кримської області в складі РРФСР ніхто в Москві, Сімферополі, Севастополі не сприймав окремий адміністративно–територіальний статус цього міста й повне його виділення з Кримської області. Інша справа, що Севастополь як військова база Чорноморського флоту виділявся в самостійний адміністративно–господарський центр, але не адміністративно–територіальну одиницю РРФСР. І це не підняло його до рангу суб’єкта РРФСР, через що місто не виділяється окремим рядком в Конституції цієї республіки, залишаючись складовою частиною Кримської області. І саме в такому його статусі — окремого адміністративно–господарського центру в складі Кримської області як суб’єкта РРФСР — останньою він передається 1954 року Україні. Якби це було не так, то голова Севастопольської міськради Сергій Сосницький не запрошувався б до Кремля на церемонію затвердження Указом Президії Верховної Ради СРСР цією події. Одразу ж після цього Москвою вносяться зміни в статтю і у Конституції РРФСР: “У зв’язку з передачею Кримської області із складу РРФСР до складу Української РСР… викласти статтю 14–у Констиції РРФСР відповідно до статті 22 Конституції СРСР таким чином…” (Заседание Верховного Совета РСФСР 3–го созыва. Пятая сессия (31 мая — 2 июня 1954 г.). Стен, отчет. — 1954. — С. 220). У переліку суб’єктів РРФСР Кримська область уже не значиться. Вона вже фігурує серед суб’єктів УРСР, оскільки Верховною Радою Української РСР на черговій сесії внесено зміни до Конституції. А Севастополь виділяється окремим рядком у Законі про бюджет УРСР на 1954 рік (Засідання Верховної Ради Української РСР (шоста сесія) 16–17 червня 1954 р. Стен, звіт. С., 1954. — С. 118). Тодішній союзний адміністративно–територіальний довідник вказує на приналежність Севастополя Кримській області в складі Української РСР (СССР. Административно– территориальное деление союзных республик на 1 марта 1954 года. — 1954. — С. 208, 209). Ні Кримська область, ні Севастополь не значаться в подібному довіднику, виданому дещо пізніше російськими властями (РСФСР. Административно– территориальное деление на 1 января 1955 года. — М.: Вид–во “Известия Советов депутатов трудящихся СССР”, 1955). А в зібранні законів, указів Президії Верховної Ради і постанов уряду РРФСР за 1948–1953 роки, згодом укладеному Міністерством юстиції РРФСР, згадки про Севастополь (як і Кримську область) супроводжуються уточненнями про передачу до складу Української РСР Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року і посиланням на змінену Конституцію РРФСР після цієї дати (Хронологическое собрание Законов, Указов Президиума Верховного Совета и Постановлений Правительства РСФСР. 1948–1953. — М., 1958. — С. 8, 39, 570, 571). Про те, що Севастополь був переданий Україні в складі Кримської області засвідчить пізніше і найавторитетніша радянська енциклопедія: “Сучасний Севастополь — один із значних індустріальних центрів Кримської області” (Большая Советская Энциклопедия. — М., 1976. — Т. 23. — С. 105).

Достеменно знаючи про факт передачі Севастополя в складі Кримської області до Української РСР, Сосницький на сесії обласної Ради 24 березня 1954 року говорив дослівно таке: “У зв’язку з передачею нашої області і міста в Україну, вносимо до Радянського уряду пропозицію і прохання, щоб у найближчі 2 роки вирішити невідкладні завдання в Севастополі” (ДАС: Ф: Р–79. — Оп. 2. — Спр. 419. — Арк. 91, 92). У доповіді Сосницького на сесії Севастопольської міської Ради 14 травня 1954 року також чітко вказувалося на приналежність міста Україні: “У нашій республіці все ширше розгортається змагання на честь 300–річчя воз’єднання України з Росією.

В цьому змаганні активну участь беруть трудящі Севастополя. Як і всі трудящі Української Республіки, вони кожного дня добиваються нових трудових перемог” (там само. — Арк. 127). І саме так розуміють це всі в Севастополі, одразу визнаючи себе українською територією. Наприклад, у передовій статті газети “Слава Севастополя” під назвою “Державний бюджет Української РСР”, зокрема, вказувалося: “В поточному році перед нашою республікою стоять великі завдання по дальшому розвитку соціалістичної промисловості, сільського господарства, житлового будівництва, транспорту, розширення товарообігу і ще більшому піднесенню матеріального і культурного рівня життя трудящих. У вирішенні цих завдань важлива роль належить Державному бюджету Української РСР” (Слава Севастополя. — 1954. — 19 червня). А далі газета подає розподіл бюджету по регіонах України, де після Києва значиться Севастополь. І якраз у цьому головним чином була відмінність Севастополя від інших міст Криму — він, як і в період з 1948 по 1954 рік, стає окремою одиницею у господарському житті України. Але, як і в складі Росії, Севастополь залишається зв’язаним з Кримом спільним місцевим самоврядуванням.

Під час виборів до Кримської обласної Ради депутатів трудящих у 1955 році від Севастополя обирається 14 депутатів. А членом обласної виборчої комісії був представник Севастопольської міської організації Добровільного товариства сприяння армії, авіації та флоту Олександр Іщенко (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 52. — Спр. 5001. — Арк. 9). А 4 лютого 1956 року бюро Кримського обкому КП України рекомендує свого нового першого секретаря Василя Комяхова кандидатом у депутати обласної Ради по Корабельному виборчому округу № 98 Севастополя (там само. — Оп. 53. — Спр. 138, — Арк. 46). Якщо заглянемо в статистичний довідник “Народное хозяйство Крымской области” (Сімферополь, 1957), то в розділі “Адміністративно– територіальний поділ”, серед інших міст області станом на 1 липня 1957 року побачимо і Севастополь (С. 19). Хоча в названій книзі в багатьох статистичних таблицях це місто подано окремо й підкреслюється його виділення в республіканське підпорядкування з 1948 року, однак у різних довідкових матеріалах дані по Севастополю включаються в загальні показники по Кримській області (там само. — С. 211–221, 236, 239, 241, 242, 247, 248, 251, 252, 255, 256, 265, 267–270, 272). І тільки Конституцією УРСР 1978 року Севастополь виділяється в складі нашої республіки в суб’єкт УРСР, оскільки там вперше з’являється ось такий запис: “Містами республіканського підпорядкування в Українській РСР є Київ і Севастополь” (Конституція (Основний закон) УРСР. — К., 1986. — С. 23). Такий вид суб’єкта державного устрою — місто республіканського підпорядкування — з’являється тоді і в Конституції РРФСР, але там до цієї категорії віднесені лише Москва та Ленінград (Конституция (Основной закон) РСФСР. — М., 1979. — С. 22). І те, що місто сьогодні перебуває в складі України згідно з міжнародно–правовими актами, засвідчують не лише результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року в Севастополі на підтримку Акта про державну незалежність України, а й Конституція Російської Федерації, ухвалена всенародним голосуванням 12 грудня 1993 року. Стаття 65, яка визначає суб’єктів федеративного устрою, містами федерального значення називає Москву і Санкт–Петербург (Конституция Российской Федерации, принятая всенародным голосованием 12 декабря 1993 г. — М., 1993. — С. 24).

Про українське місто Севастополь там, природно, не згадується, бо він у 1954 році був переданий за ініціативою РРФСР разом з Кримською областю Українській РСР. Що дала для півострова його передача до складу України говорив на пленумі Кримського промислового обкому КП України 9 липня 1963 року його перший секретар М. Суркін. Зокрема, він визнавав: “Випуск валової продукції промисловості області збільшився за десять років у 3,4 раза. Капітальні вкладення в народне господарство за цей час зросли майже в три рази і склали понад 1,5 мільярда карбованців. До ладу діючих увійшло 76 крупних промислових об’єктів. За останнє десятиліття в містах і робітничих селищах введено будинків загальною площею понад 2,8 млн квадратних метрів. Виросло 78 нових шкіл на 37.550 місць, на 11,5 тисячі збільшилася кількість місць у дитячих садках і яслях.

Приблизно на 1,5 мільйона зросла кількість відпочиваючих на курортах Криму. Помітних успіхів досягло за минуле десятиліття сільськогосподарське виробництво області. Валове виробництво м’яса нині становить 160 відсотків до 1953 року, виробництво молока зросло більш як у два рази, винограду — в 14 разів. Площі під садами розширились у 3 рази, а під виноградниками — в 9 разів. А як виросли люди! Якщо в 1953 році в нас нараховувалося 12 тисяч спеціалістів з вищою освітою, то минулого року їх було вже понад 30 тисяч осіб, збільшилась більш як у два рази кількість спеціалістів із середньою освітою і становить нині 46 тисяч чоловік (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 53. — Спр. 3037. — Арк. З, 4).

І от коли йдеться про людей, то треба підкреслити, що саме Україна поділилася ними з новою своєю областю, саме вони стали тим кістяком, що взяв на себе відродження спустошеного війною півострова, хоч у цей час великої кількості робочих рук потребували й південні області республіки. З приєднанням Криму до УРСР її керівники добиваються від союзних властей зняття з республіки плану переселення до Кокчетавської і Кустанайської областей Казахстану. Відтепер ці переселенські потоки спрямовуються Україною до Криму. Скажімо, вже в 1955 році з Київської області сюди переїжджають 150 родин, з Сумської — 591, Черкаської — 258, а з Вінницької — 500 (ЦДАВОВУ: Ф. 4626. — Оп. 3. — Спр. 1. — Арк. 1, 31, 39, 60). Як і одразу після війни, з 1954 року до Криму не спрямовували жителів західних областей УРСР. Але з 1957 року починається масове переселення до Криму вихідців з цього регіону. Так, планом того року передбачалося відправити на півострів з Волинської області 600 родин, Рівненської — 100, Дрогобицької — 600, Станіславської — 950, Львівської — 300, Тернопільської — 1150 і Чернівецької — 500 (там само. — Спр. 51. — Арк. 49). Обговоренню цієї проблеми було присвячено спеціальну нараду в Сімферополі 7–8 травня 1957 року, на якій уряд УРСР висунув конкретні напрямки роботи щодо організованого переселення й своєчасного забезпечення житлом переселенців.

Тодішній Голова Ради Міністрів УРСР Т. Кальченко затвердив протокол цієї наради, яким передбачалося “посилити подання допомоги в будівництві житла для переселенців та відповідальність тресту “Кримсільбуд” за виконання договірних зобов’язань перед колгоспами з тим, щоб до 15 червня ц. р. розпочати спорудження в колгоспах господарським та підрядним способом усіх будинків для переселенців згідно плану” (там само. — Спр. 45. — Арк. 5). Як результат, станом на 1 січня 1958 року до Криму прибула 6101 сім’я з плану 6000 (ЦДАВОВУ: Ф. 4626. — Оп. 3. — Спр. 52. — Арк. 5). І якщо за 1950—1954 роки з України до Криму переїхало 24.968 родин, то в 1955—1957 — вже 39.878. Зокрема, в сільській місцевості на півострові вони розселилися таким чином: Ялта — 1.063, Азовський район — 1.326, Балаклавський — 2.871, Бахчисарайський — 3.576, Білогірський — 4.022, Євпаторійський — 1.035, Зуйський — 3.995, Красноперекопський — 1.885, Куйбишевський — 1.100, Октябрський — 2.464, Приморський — 2.460, Сакський —1.359, Симферопольський — 1.572, Совєтський — 1.151, Судацький — 1.850, Чорноморський — 1.356 (ДААРК: Ф. 3026. — Оп. 4. — Спр. 516. — Арк. 20). У

живаючи відповідних заходів щодо облаштування переселенців на півострові, владі УРСР вдалося і в наступних роках добиватися стабільності цього процесу. І це давало підставу планувати на першу семирічку (1959–1965) переселення до Криму з областей УРСР 50 тисяч родин (там само. — Спр. 152. — Арк. 94). Одним з джерел поповнення кримського українства на початку 60–х років стало переселення на півострів цілих сіл, що потрапляли в зону затоплення Київського водосховища. Наприклад, у повному складі переселявся в Октябрський район Криму колгосп імені Ватутіна Чорнобильського району Київської області. Тоді ж багато жителів Вищедубечанського і Чорнобильського районів Київської та Остерського і Михайло–Коцюбинського — Чернігівської, населені пункти яких мали йти під воду, одержали пропозиції переїхати до Кримської області (там само. — Спр. 178. — Арк. 52). У зв’язку з цим голова колгоспу імені Крупської Азовського району Черфас просив Раду Міністрів УРСР доприселити один з таких населених пунктів Придніпров’я в його господарство (там само. — Арк. 520).

Така увага українського уряду до забезпечення кримських сіл робочою силою дала відчутні результати: за переписом 1970 року в них проживало 361,5 тисячі осіб — на 113 тисяч більше в порівняно до перепису 1959 року (ЦДАВОВУ: Ф. 4626. — Оп. 3. Спр. 851. — Арк. 54). Це був єдиний приклад такого різкого збільшення сільського населення в Україні. За винятком Закарпатської, де сільське населення за вказаний період зросло на 28 тисяч осіб, усі інші регіони України дали від’ємний результат, а в цілому в республіці ця група жителів скоротилася більш як на 2 мільйони (там само. — Арк. 54).

Україна для Криму зробила дуже багато. Крим же для України і досі не відповів повагою до її культури, в першу чергу, можливості вільно навчатися рідною мовою українським дітям…

 Професор Володимир Сергійчук.

Українські етнічні землі.

Публикацию прочитали

Количество просмотров: 650
Отредактировано: 02-12-2017 [16:29]
delete
Белка Белкина
Белка Белкина, свободный журналист "ХайВей" 
Для того, чтобы оценить статью, Вас необходимо войти в систему
Право оценивать рецензии на ХайВей можно получить от редакции сайта по рекомендации одного из журналистов ХайВей
Рекомендаций: +10
Всего комментариев: 56, Всего рецензий: 0
Укажите свой e-mail адрес, если Вы хотите получать комментарии к этому материалу
Подписаться

Для того, чтобы опубликовать сообщение в этой теме, Вам нужно ввойти в систему.

Комментарии

Рекомендует этот материал.
19:48 02/12/17
Благодарю за внимание. smile
00:15 03/12/17
Работа очень солидная.
19:48 02/12/17
Рекомендует этот материал. Почему? Материал объемный, но интересный.
20:04 02/12/17
Советую ватникам ознакомиться.
20:05 02/12/17
Спасибо за внимание smile
00:16 03/12/17
Рекомендует этот материал.
20:05 02/12/17
Благодарю! smile
00:16 03/12/17
Гарна робота!
20:06 02/12/17
А нам все втемяшивают- Крым -российский, Новороссийский край-создала россия. А в данной работе все по полочкам разложили. Украина великакя страна -была есть и будет! Недаром россия бьется в истерике, без Украины она недострана.
20:18 02/12/17
Дима, без украинцев они недолюди!
20:21 02/12/17
Ты прав. В недостране могут жить только недолюди.
20:34 02/12/17
Антон Перваков
+0 | -0
Дима, без украинцев они недолюди!
-------------

Это Антон ты своим соотечественника расскажи, которые миллионами к нам едут, на самые неблагодарные работы.

Они , думаю, величием украиства должны проникнуться.
Им не так обидно будет наверное.
19:58 03/12/17
"Украина великакя страна -была есть и будет!"
--------------

Это точно! И годы незалежности это доказали! Пройден славный путь! И москалям есть чему завидовать! От второй Франции до самой нищей в Европе, с кучей долгов! Такой пут по плечу только великим нациям и великим государствам.


А материал тенденциозный. Очень. А точнее никакой. Была русско турецкая война. Были задействованы очень большие ресурсы с обеих сторон и сводить все к казачесту это узко как то. Что про манифест не прочел... Может пропустил. Про Суворова не нашел...
Тем более многие казаки еще не знали тогда что они украинцы.


Ну и остальноее там обычные свидомые сказки и басни.

Ну и Слава Украине конечно!
19:56 03/12/17
А материал тенденциозный. Очень. А точнее никакой
=================================================

Кто бы сомневался в ваших выводах.
20:10 03/12/17
Они , думаю, величием украиства должны проникнуться.
=========================================================

А где ваше величие?
Вы же уже 25 лет вопите, что поднимаетесь с колен?
Но как говорят, поднимались с колен и стали раком.
И теперь это постоянная поза россии.Так стоя раком и развалитесь.
20:14 03/12/17
Так стоя раком и развалитесь.
-------

Посмотрим! Пока разваливается Украина. Пока территории идут к нам. И это наши земли, что бы там не писали полудорчные историки от Украины.
Но статья действительно узко местечковая. Если бы не знал, то решил бы что Украина в те времена объявила войну Великой Порте . И выиграла.

А что у нас сейчас, наверное плохо представляете.
По крайней мере народ что то от вас к нам бежит, а не наоборот.

И про развал наш... Никогда не обращали внимания на то, что ни одна украинская хотелка так и не сработала?
20:58 03/12/17
О да , у вас хорошо. В Москве, Питере , может хорошо, но эти города не вся россия.
21:41 03/12/17
Не вся! Есть еще Тюмень, Саратов, Краснодар, Ростов и много много других. Где тоже весьма не плохо, по крайней мере, по сравнению с Украиной.

И даже это не вся конечно Россия, но большая ее часть.
Даже Крым после вас восстанавливается потихоньку.
21:54 03/12/17
Да? А как вы крым теперь обеспечите питьевой водой?
В Крыму из-за отсутствия воды закрыли очередное водохранилище.Большая часть крыма осталась без воды.
22:00 03/12/17
Троляка москальський, ти про свою Парашу думай, а не про Україну. Твоя країна шизофреніків скоро лопне, як мильна булька.
21:07 03/12/17
Ну помечтай, помечтай...
А пока к нам лакеями наниматься едете, да к полякам батрачить.
Вот и все достижения великой Усраиннища. Получили от нас конфетку, все похерили.
А звездеть то мастера вы.
21:22 03/12/17
Москаль, тебе давно засраною мітлою вимітали з ХВ? LOL
21:26 03/12/17
А пока к нам лакеями наниматься едете, да к полякам батрачить.
=============================================================
Вам когда нечем ответить, а я вижу, что нечем, потому что вы любите циферки, а в данном материале все подтверждено цифрами, вы отвечаете , чтобы оскорбить украинцев.И это очень смешно выглядит.
21:38 03/12/17
Цифирьки я точно люблю, очень даже люблю.

Но только вы выборку по цифирькам не правильную предоставили. Русско турецкая война была намного более объемна и сводить ее к одним казачьим боям не правильно.
И уж представлять ее как Украино турецкую войну совсем не правильно.
Так же ну ничего нет ни про Суворова, ни про Де Рибаса.
Ни про указ императрицы Кати.

Подход очень узко местечковый.
22:00 03/12/17
И я как бы вам и не грубил. Тут какой вопрос, такой ответ.
22:00 03/12/17
А при чем тут указ катьки и Де-Рибас. Здесь говорится совсем о другом, то что противоречит русскому миру.
22:24 03/12/17
Даже если бі нагрубили, ничего страшного, я бі нашла что и как ответить. Ві постоянно стараетесь кольнуть украинцев , что они едут к вам в лакеи. Меня это удивляет. Барины нашлись, где 80 % россиян не знают что такое теплый нужник и унитаз.
22:31 03/12/17
где 80 % россиян не знают что такое теплый нужник и унитаз.
---------------------

Вы нам льстите! 99% не знают. Но привычка все сводить к унитазной тематике не истребима!
Раньше такого не было. Это плоды незалежности.
Но заводы строим, ледоколы спускаем, АЭС хорошо идет.
Вы се тужитесь как то казаться лучше чем есть и уж намного лучше чем москали.
Так вы в реале это покажите. Так мол и так! Вот нет тупых москалей и вот наши достижения:

Далее по списку. Наука, медицина, промышленность.

Так и статья эта про большие события, про войну двух очень тогда сильных империй, свелись к местечковому подходу. Я совершенно не отрицаю заслуги казачества в тех войнах которая вела империя в те времена. Но представлять те процессы как заслугу одного казачества просто глупо. Порта смяла бы их , даже не заметив. Но таковы нынешние украинские историки.
Очень похоже на коммунистических, по методологии написания. Один к одному!

Ну, а если отбросить свидомые мемы об унитазах, сами то вы довольны пройденным путем за годы незалежности?
22:47 03/12/17
Всего опубликовано материалов 0
Из них попало в топ 0
Всего опубликовано фотоматериалов 0
Опубликовано новостей 0
Опубликовано рецензий 0
Количество прочтений всех материалов 0
sick
23:12 03/12/17
А у вас тема лакейства не истребима. вам просто нечего ответить потому что подтвержэается цифирками - сразу в ход идут лакеи и батраки.
Я понимаю, что это не от хорошей жизни- санкции давят и снимать их не собираются, а наоборот, скоро новые будут.

И где эти заводы? А с ледоколами - недавно была информация , что очередной порезали на металл.Наука,медицина , помышленность. Ой ну не смешите.
23:20 03/12/17
С цифирьками не понятно. Это надуманные цифирьки похоже, как и нынешняя трактовка украинской истории.

А про информацию о России, вы откуда берете?

Про ледоколы пожалуйста

https://ria.ru/atomtec/20170922/1505312983.html
и вот
http://vg-news.ru/n/131891

А всего в РФ в 2016 году построено 168 судно, суммарным тоннажом 220 000 тонн.
Вертолетов новых 220 вроде, самолетов , вместе с военными где то 170 вроде.

Можете сравнить с продвинутой Украиной. А ведь когда то, при тупых алкашах москалях, каждый 15 транспортник в мире производился на Украине. Сейчас за три года один... с трудом.

А вы знаете что в России каждую неделю открывают новый завод?

Как вам объяснить... Вы замкнулись в украинском мире. А он, честно говоря, весьма узок и далек от реальности.

Вот и остается мемы про унитазы запускать. Ну и хвалить себя конечно, поругивая москалей.
00:43 04/12/17
С цифирьками не понятно. Это надуманные цифирьки похоже, как и нынешняя трактовка украинской истории.
================================================================================
А докажите!

А всего в РФ в 2016 году построено 168 судно, суммарным тоннажом 220 000 тонн.
Вертолетов новых 220 вроде, самолетов , вместе с военными где то 170 вроде.
==========================================================================
25.11 2017 на экономическом форуме ваш Кудрин сказал, что Россия технологически отсталая стран. Поэтому ваши недоразвитые железки ничего не стоят.
LOL
19:11 04/12/17
Стоят! И эти железки еще и покупают у нас! И вы когда то тоже железки делали. Потом бросили почему то...
А Кудрина с работы выгнали, вот он и говорит.

Значит Кудрину верите? А мне нет?
20:48 04/12/17
Стоят! И эти железки еще и покупают у нас!
=============================================
Самые забитые страны. Надеюсь вы продаете свои железки без паье-маше. А то злые языки говорят , что на красной площади стояли ваши "знаменитые танки" наполовину из паье-маше. LOL
21:08 04/12/17
С цифрами я попробую разобраться. Если лень не будет. В любом случае в России национальности не было. Делились по вероисповедание .

А санкции неприятны конечно, но вы очень сильно преувеличиваете их воздействие на нас.

В любом случае их бы ввели.
Но вспоминая годы дружбы с вашими хозяевами, могу точно сказат, от этой дружбы мы потеряли раз в десять больше чем от санкций.
Под нож шли целые отрасли. Слушали советы...
Ну все как у вас апосля майдана
00:48 04/12/17
А санкции неприятны конечно, но вы очень сильно преувеличиваете их воздействие на нас.
===============================================================================

Еще как воздействуют. Вы как ужи на сковороде вертитесь перед администрацие трампа, чтобы эти санкции снять или ослабить.
19:12 04/12/17
А в чем это выражается? Вроде наши по БД за Трампом не гоняются ?
Не унижаются и не занимаются побирушничеством как руководство незалежной.
20:50 04/12/17
А вы посмотрите на Советника по национальной безопасности Дональда Трампа Майкла Флинна.
21:03 04/12/17
Геннадий Москаль Днепропетровск
Он ненавидел Украину, но так и не дождался ее поражения: на 70-м году жизни ушел в мир иной сатирик-украинофоб Михаил Задорнов

https://www.dialog.ua/culture/136219_1510301459

Ты также не дождёшься.
21:37 04/12/17
Рекомендует этот материал.
20:21 02/12/17
Благодарю smile
00:17 03/12/17
Это научная работа, а не статья. Такой труд нужно изучать в ВУЗАХ. Местная публика не станет так много читать. Лень!
20:32 02/12/17
Рекомендует этот материал.
20:49 02/12/17
Рекомендує цей матеріал. Чому? Безумовно Рекомендую історичний погляд авторки на етнічний склад Причорномор'я де здавна росінами і не пахло!
23:14 02/12/17
Благодарю за внимание. smile Да, в Причерноморье россиянами не пахло и все подтверждено документально.
00:19 03/12/17
Petro Boriwiter Запорожье
Рекомендует этот материал.
16:47 03/12/17
smile smile smile Благодарю
21:54 03/12/17
Petro Boriwiter Запорожье
smile best
22:01 03/12/17
Рекомендует этот материал.
21:07 03/12/17
Спасибо за внимание. smile smile smile
21:55 03/12/17
Виченд Тутс Запорожье
Рекомендует этот материал. Почему? Дуже гарно!
21:16 03/12/17
smile smile smile Благодарю.
21:54 03/12/17
Рекомендует этот материал.
23:15 03/12/17
Благодарю за внимание и рекомендацию. smile
19:19 04/12/17
Влочега Львов
Рекомендует этот материал.
23:04 06/12/17

Live

25 сек. назад

Евгений Татьянов комментирует материал Как военная прокуратура Украины, "ломает" добровольцев

1 час. назад

Гамаюн Исетский комментирует материал Врождённый инстинкт

2 час. назад

Khomiaklit публикует статью Невмілі революціонери і спритні шахраї

13 час. назад

Володимир Олівець комментирует материал "Кіборги" проти української. Хто кого?

13 час. назад

Вікторія Івченко публикует статью Післямова до попередньої публікації: "Про нову книгу Миколи Сядристого «Молох ленінізму. Ідеологія державного терору».

14 час. назад

Ltna Prikolova комментирует материал "Кіборги" проти української. Хто кого?

14 час. назад

Petro Boriwiter комментирует материал "Кіборги" проти української. Хто кого?

15 час. назад

Ltna Prikolova комментирует материал "Кіборги" проти української. Хто кого?

15 час. назад

Petro Boriwiter комментирует материал "Кіборги" проти української. Хто кого?

15 час. назад

Ltna Prikolova комментирует материал "Кіборги" проти української. Хто кого?

16 час. назад

Petro Boriwiter комментирует материал "Кіборги" проти української. Хто кого?

16 час. назад

Petro Boriwiter комментирует материал Как защищать Украину, - вперёд!.. А в благодарность, - позор и забвение...

17 час. назад

antov рекомендует материал Я ріжу слова...

18 час. назад

Саньков Сергей комментирует материал Как защищать Украину, - вперёд!.. А в благодарность, - позор и забвение...

18 час. назад

Ltna Prikolova комментирует материал Идея власти неземной

18 час. назад

Ltna Prikolova комментирует материал Идея власти неземной

18 час. назад

Ltna Prikolova комментирует материал "Кіборги" проти української. Хто кого?

18 час. назад

Белка Белкина рекомендует материал Как военная прокуратура Украины, "ломает" добровольцев

18 час. назад

Белка Белкина рекомендует материал Идея власти неземной

19 час. назад

Володимир Бровко публикует статью Перестройка в РПЦ МП ч.6-2

20 час. назад

Петруха Гивчик рекомендует материал Идея власти неземной

21 час. назад

Petro Boriwiter комментирует материал Идея власти неземной

21 час. назад

Андрей Андре комментирует материал Как военная прокуратура Украины, "ломает" добровольцев