О проекте ХайВей

Публикуйте на ХайВей свои статьи, фото, видео.

Получайте рецензии и комментарии от сообщества ХайВей на свои публикации.

Зарабатывайте деньги на публикациях.

Общайтесь с интересными людьми.

 

История  22 апреля 2016 19:07:51

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

 «Сама Замкова гора, на якій колись стояла твердиня, міцно вже змінила свою давню форму. Замок знищила людська рука, гору – час, а найбільше води Бугу, постійно підмиваючи, настільки зменшили її, що вершина, на якій перед кількома десятками років учні дорогичинської школи могли грати м’ячем, представляє сьогодні таку вузьку площу, що для малої навіть будівлі не було б місця».

Й. Ярошевич

1848 р.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Високо над землею вітер стрімко гонить хмари. Йому немає справи до того що діється на землі. Такий же вітер і такі ж хмари пролітають над планетою, на якій розгортається людська історія. Так само байдуже пропливали вони над підляськими лісами в березні 1238 р. Рання весна. Болотисте Підляшшя не найкраще місце для походу. Проте руське військо вже кілька днів в поході на ятвягів. Ці войовничі язичницькі племена балтів досі лишалися непередбачуваними лихими сусідами, як для русинів, так і для поляків. Ятвяги та литовці часто нападали на Волинь. Ці напали були спустошливі й становили велику проблему для місцевого населення. Не випадково про них згадується навіть у фольклорних творах. Напади ж волинських князів на балтів певним чином нейтралізували ці набіги. Тож не було нічого дивного, що князь Данило зі своїм братом Васильком зібрали військо та надумали їх провчити. Втім, як розповідає літопис: "і прийшли до Берестя, але що ріки були дуже розлили, то не могли йти на ятвягів війною". Зважаючи на це, Данило сказав: «Не годиться, щоби хрестоносці держали нашу батьківщину, Темпличі, себто Соломоничі», і пішли на них походом із великою силою.  Тобто замість походу на ятвягів в один момент було видано наказ повертати на захід в бік Дорогичина. Данило повів їх на зухвальців-польських хрестоносців, що віднедавна взяли під контроль це багате торгівельне місто над Бугом. Дехто з істориків навіть припускає, що похід на ятвягів був лише прикриттям, щоб забезпечити не очікувану появу військ Данила під Дорогичином.

Дорогичин – місто над Бугом

 

Шлях до Дорогичина вів через лісисті землі, які активно пробуджувалися від зимового сну. Край річок Нарви та Бобри (польською Biebrza) - великі лісові масиви та болотисті низини в заглибленнях польодовикового ландшафту. Дике Підляшшя, в якому можна було зустріти зубра, тура чи ведмедя. Наразі тури вимерли, а зубри залишилися хіба що на гербі Дорогичина чи в Біловезькій та Книшинській пущах. Проте в описувані часи все було інакше.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Череп тура, краєзнавчий музей в Дорогичині

 

Підляшшя регіон сучасної Польщі, що включає прострі вздовж р. Бугу та її приток. Історично воно поділяється на Південне Підляшшя (околиці Білої Підляської – суч. Люблінське воєводство та Північне Підляшшя з центром в Білостоці – суч. Підляське воєводство). Початки Дорогичина губляться в темряві століть. Підляшшя було заселено людиною здавна. Сліди поселень в Середньому Побужжі сягають часів неоліту, а навколо Берестя – мезоліту. В околицях сучасного Дорогичина виявлено сліди лужицької культури епохи бронзи. У перших століттях н.е. територія біля суч. Більска Підляського та Гайнівки були, очевидно, приграниччям елементів праслов’янської зарубинецької культури, яка просувалася на захід. В Середньому Побужжі пам’ятками цього відповідника східних слов’ян римського періоду є могильники у Великих Гриневичах біля Більська Підляського, а також в с. Клейники.

На Підляшші зарубинецька культура зустрічалася з більш західною і спорідненою – пшеворською археологічною культурою. Залишки останньої знайдено в околицях Біловежі, Берестя, Лап та Сім`ятичів. У той же час, на терені обох праслов’янських культур трапляються вкраплення вельбарської археологічної культури – свідчення міграція готів на територію суч. України. Пізньо-римське населення зникає на Побужжі в V ст. н.е. Кілька десятиліть тривала перерва аж в VI-VII ст. н.е. землі між Бугом, Неманом та Боброю були щільно заселені слов’янами. Виникненню городищ на Підляшші сприяло формування найдавніших торгівельних шляхів.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Схема найдавніших торгівельних шляхів у Центральній Європі

Знахідки монет безпосередньо пов’язують з пунктами на тогочасних торгівельних шляхах. В. Лосинський припускав, що біля 880 р. був активований балтійський торгівельний шлях, що ініціювало прямий торгівельний зв’язок від Києва через Буг та Віслу з Балтійським узбережжям. Бузький торгівельний шлях мав три важливі пункти: Берестя, Мельник та Дорогочин, які грали дуже важливу роль на польсько-руському прикордонні та стимулювали розвиток ранньосередньовічних поселень. Вздовж цієї траси знайдено срібні клади, які включають арабські монети ІХ ст. Кількість таких знахідок в районі Дорогичина показує, що вже перед ХІ ст. – коли це місто виникло, тут розташовувався важливий центр цього торгівельного шляху. Можливо, і інший торгівельний шлях розташовувався в околицях Дорогичина – з Любліна на Самбію (район сучасного Калінініграда). Таке саме припущення стосується Берестя, розташованого на впадінні р. Мухавця до Бугу, що створювало можливості для переміщення і відповідно сприяло виникненню ранньосередньовічного міста.

Ранньосередньовічні поселення займали територію між обома притоками Бугу – Ливцем та Нурцем. До складу цієї археологічної одиниці входять Підляська низина з Ломжинським міжріччям і Більською височиною, а також східний край Сідлецької височини. Поселення, що виникли тут у VI-ІХ ст. н.е., мали відкритий, не оборонний характер. Їх закладали над річками чи струмками, на сонячних схилах пагорбів, придатних для землеробства та тваринництва. До таких можна віднести поселення в місцевостях Дорогичин, Вирово, Невідома. Територія поселень була забудована глиняними землянками стовпової конструкції розміром приблизно 3,4х2,2 м. Біля жител були ями для господарчих потреб. У той час було поширене підсічно-вогневе землеробство, яке змішувало кожні 5-6 років міняти місце поселення. Частина поселень розвивалася в поєднанні з укріпленими городищами. Найбільш відомі в зазначений період три – у Клімах, Кшеську-Крульовій Ниві і Невідомій. Такі городища були прихистком на випадок небезпеки, і в них постійно не мешкали. В Невідомій взагалі не виявлено ознак поселення. Це городище було розташоване на мореному пагорбі, який мисом врізався в долину р. Цетині. Його схили обривалися урвищем до річки. З суходолу територія городища мала оборонні рови та дворядний палісад, розташований ззовні рову. Із боку річки був піщаний вал, який тягнувся від майдану городища. Отже на краю майдану утворився рів, який мав оборонне значення та слугував водозбірником на випадок облоги. В інших городищах з огляду на вищу небезпеку фіксується невелике поселення з напівземлянок. Городище в Кшеску мало два вали з піску, перемішаного з глиною шириною 6 м (у основи) та висотою 3 м. У цей час ще не було городищ над Бугом.

Ким були мешканці тогочасного Підляшшя? Точно цього не може сказати ніхто. Українські історики вважають що ці землі заселили слов’яни з Волині. Про це свідчать знахідки кераміки типу корчак (VI- VIІ ст. н.е). Кераміка VIІІ-ІХ ст. теж вказує на зв’язки з лісостепом правобережжя Дніпра. Про східний родовід свідчить також характер поселень. Це будівництво городищ – притулків, гніздовий характер розміщення селищ. Напівземлянки також характерні для Волині. Від VI- до ХІІІ ст. н.е. на Середньому Побужжі зустрічаються також поховання характерні для сходу. Між Бугом та Нурцем виявлено могильники, які за своїм характером нагадують древлянські з Південного Полісся. На основі цього, дане населення інтерпретується як напів-легендарні літописні племена волинян чи бужан, які в Х ст. увійшли до Русі, утворивши Берестейську, а з ХІІ ст. Дорогичинську землю. Волиняни, бужани чи дуліби, який би з давніх етнонімів ми не пробували воскресити, мусять представляти виключно ту саму поширену від верхів’їв Бугу до Дніпра культуру Луки-РайковецькоїОдним з найдавніших міст Волині стало Берестя

На думку ж польських дослідників, на початку ХІ ст., більшість земель між Нарвою та Бугом було заселено не згаданими в джерелах мазовшанами. з археологічних досліджень виникає, що перед утворенням польської держави Можуть бути відмічені як мінімум три територіальні спільноти, які умовно можна окреслити як: „плоцька”, „дрогичинська” i „ленчицька”. Саме з діяльністю мазовшан в кінці ІХ-Х ст. пов’язують виникнення городищ в Збучі (Zbucz), Клюковичах (Klukowiczi) та Зайончках (Zajaczki). Городище в Збучі в ранньому середньовіччі становило центр локальної адміністрації. Археологічні матеріали свідчать, на думку польських дослідників, про мазовецьке походження їх населення. З мазовецькою колонізацію вони ж пов’язують і виникнення в ІХ ст. Берестя.

Ситуація утруднюється тим, що в ХІ-ХІІІ ст. на описуваній території з’являються могили з кам’яною огорожею характерні для околиць Плонська та Плоцька на Мазовії. Вони безперечно свідчать про мазовецький вплив на дану територію. Скоріше за все до того часу приток мешканців Мазовії на Підляшшя став настільки відчутним, що в місцевого населення поширилися окремі елементи його культури. Зважаючи на те, що мазовшани та волиняни на додачу перемішані між собою, імовірно, мало різняться археологічно, вирішити цю суперечку з політичним відтінком важко.

Необхідно зазначити, що у випадку будівництва городищ на Мазовії увагу привертає пізня на тлі інших регіонів хронологія. Дослідження показує, що більшість міст постала тут лише на переломі IX–X ст., тобто безпосередньо в перед державний період. В протилежність до інших регіонів Польщі, тут бракує багатофазової фортифікації. Рисою, яка відрізняє Мазовію є також тільки тут можна відшукати небагато городищ з найранішої стадії Раннього Середньовіччя. Але такі об’єкти, як Шеліги (Szeligi) під Плоцьком чи Хацьки (Hacki) на Підляшші мали, на думку дослідників, не скільки оборонний скільки символічний та церемоніальний характер. Вони знаходяться в тісному зв’язку з групою городищ ідентифікованих на території Білорусі та України. (бужанських?).

В сучасних білоруських джерелах струджується також що на Підляшші відчувався культурний вплив іншого слов’янського племені – дреговичів (предків білорусів). Проте наразі вважається доведеним, що простір вздовж Бугу зі сходу заселили лише вихідці з Волині. Підляшшя ж великим Вигонівським болотом було відмежоване від ареалу дреговичів. В Х ст. витісняючи балтів, дреговичі та кривичі виходять до річок Ясельди та Прип’яті, де межують з волинською людністю (дулібами?).

По сусідству з слов’янами над притоками верхньої Бобри та Неманом на Сувальскому приозер’ї проживали балтські племена: ятвяги на заході та литовці на сході. В Х-ХІІ ст. Русь та Польща тиснуть на околиці ятвяжського краю, відвойовуючи життєвий простір. У відповідь ятвяги пустошать прикордонні території. В Х ст. Болеслав Хоробрий укладає перемир’я з ятвягами  проти Русі і іншим прусським племенам. Пізніше з’являються повідомлення літописів про напади русинів на землі ятвягів.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Схема територіальної експансії держави Пястів в Х ст., за А. Буко

Великі зміни принесло на Побужжя закінчення племінного ладу та формування двох потужних держав – Пястів та Рюриковичів. В час територіальної експансії цих держав на Підляшші виникають нові городища, а в ХІ ст. започатковується територіальна організація, підпорядкована владі князів. Найдавнішим центром князівського управління стало Берестя - центр кристалізації адміністративно-політичної одиниці Берестейської землі. Віссю Берестейської землі був Буг, на якому розміщувалися Берестя та пізніший Дорогичин. Межі Берестейської землі окреслювали річки та заболочені низини. На заході природною межею були притоки Бугу: Ливець та Нурець, які визначали найбільш західний рубіж розселення волинської людності. Саме тут пройшов кордон з Польщею. Тут в Х ст. виникали нові прикордонні городища – у Бархові, Чоломиях, Грушлеві, вірогідно, в Гродиску біля Венгрова, Вилазах і Городиску на південь від Сідлець (останні три городища можливо утворилися в ХІ ст.), а також на ново заселювалися старі – Невідома, Кліми та Кшеск. Вони оточували західну та південно-західну межу майбутньої Дорогичинської землі. Натомість, в цей час ще немає міст у міжріччі Нурця і Нарви (Більська територія). Не зрозуміла також ситуація в районі річок Лісної та Мухавця. Вказується, що в Х ст. розташовані тут городища або підлягали місцевим племінним територіям, або були збудовані як освоєння території Польщею чи Руссю.

Про те що в Берестейську землю прийшла державна влада, в даному разі – руська ми впевнено знаємо з ХІ ст. В ХІ ст.. Берестя вперше згадується в «Повісті врем'яних літ» під 1019 р.: розгромлений Ярославом Володимировичем Святополк через Берестя утік до Польщі. Однак авторитетний Новгородський перший літопис згадує це місто під роком 1017-м «Ярослав йде в Берестию». 

На думку Г. Ловм'янського Берестя існувало до 1016 року і входило до складу удільного князівства Святополка (прозваного Окаянним). В період міжусобиці між ним та Ярославом під час київського походу Болеслава Хороброго у 1018 р. місто зайняв польський гарнізон і утримував його до 1022 чи навіть до 1031 р. Підляшшя з Берестям потрапило під владу Пястів. В цей час східною межею його держави були поліські болота. Після революції поган відбулося відривання Мазовша від польської держави. Кілька років воно було під володінням самозванця Мецлава. Перемир’я Казимира Обновителя та Ярослава Мудрого проти Мецлава вилилося в походи русинів 1041 та 1047 рр., після чого частина Підляшшя перейшло під владу Ярослава. Пізніше Берестя до XIV виконувало роль північно-західного форпосту Галицько-Волинської землі.

Другим за значенням після Берестя містом в даному регіоні став Дорогичин. У самому Дорогичині поселення існувало, як ми пам’ятаємо з VI ст., а от на укріплений град Дорогичин перетворився лише з XI ст. Проведені польськими археологами в 1954-57 рр. розкопки підтвердили слов’янський характер давнього Дорогичина (без вирішення суперечки мазовшани/волиняни) й остаточно спростували твердження Я. Длугоша про те, що місто було столицею ятвягів.

Необхідно зазначити, що подекуди побутує думка, що укріплене місто на місці дорогичинського городища було засноване Ярославом Мудрим в п.п. XI ст., як фортеця Русі на кордоні з Польщею та ятвягами. Доказів цього немає. Вперше Дорогичин згаданий у Київському літописі у 1142 р., коли київський князь Всеволод Ольгович віддав Берестя разом з Дорогичином чернігівським князям Давидовичам. Тож ним володів князь Ігор Олегович. Поява цього міста в літописі означала те, що кордон Галицько-Волинської Русі станом на середину ХІІ ст. просунувся на північний захід від Берестя (головним чином коштом малозаселених прикордонних з Мазовією земель). У цей час Дорогичин поряд з Берестям висувається на місце найважливішого північно-західного прикордонного форпосту. Про значущість Дорогичина свідчить той факт, що певний час він був навіть столицею окремого Дорогичинського князівства, яким правив Василько син Ярополка, а потім його син, імені якого ми не знаємо. Згідно з Л. Войтовичем, Василько Ярополчич правив у Дорогичині в 1180–1182 рр. Відомо також, що Казимир Справедливий здійснював походи на Дорогичин, руський князь якого сприяв ятвягам.

Землі навколо Дорогичина, починаючи з Х ст. активно заселювалися. Щільно були заселені його безпосередні околиці, лівий берег Бугу між гирлами Колодійки і Турни. Колонізація тривала і в долині Точни. Ще більшого розмаху цей процес досяг в ХІ ст. На лівобережжі цілісне поселення дійшло до середньої течії Ливця, а праворуч Бугу був заселений простір шириною 30 км. Подібно до попередніх часів поселення, які займали до 6 га, розміщувалися на незаливних терасах поблизу невеликих річок, або на високих крутих берегах Бугу. Житла наземні, невідомої конструкції з відкритими печами, побудованими з польового каміння. Слабкіший поселенський осередок формувався на верхній Нарві та її притоках - Наровці, Локниці й Орлянці, тобто на раніш заселених землях. На схід від Суража волинська колонізація перейшла Нарву. Розлогість і мережа засолюваних земель залежали від врожайного пасма земель між Дорогичином та Більськом, які були оточені пісками та болотами.

В цей час оформлюється загальний кордон найзахідніших руських земель з Польщею, який протягом Х-ХIV ст. суттєво не змінювався. Кордон з польським Мазовшем починався на р. Нарві. Найбільш висунутим містом тут був Сураж, розташований на лівому березі Нарви, біля гирла р. Лізи. З мазовецького боку тут знаходилися дві раніш згадані фортеці – Візна біля впадіння р. Бобри до Нарви і Свєнцьк. Візна, каштелянське городище, стерегло переправу через Нарву до ХIV ст. В той час це був центр спорадичного мазовецького поселення між Курпівською пущею та болотами Бобри. Суха смуга під Візною використовувалася як тракт, який поєднував Мазовію з Руссю, а також Ятвязькою землею у північно-східному напрямку. У 1145 р. в період внутрішніх воєн у Польщі за угодою між польськими та руськими князями Візна опинилася під владою Ігоря Олеговича та його братів. Мазовецькі князі відвоювали її приблизно у 1149 р. У кінці ХІІ і в ХІІІ ст. шлях повз Візну використовували для походів на ятвягів, як польські та руські воїни.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Візна - прикордонна мазовецька фортеця в місці впадіння Бобри до Нарви

 

Мазовецьке городище в Свєнцьку на Броці виникло на межі ХІ-ХІІ ст. За джерелами ХІІІ ст. у ньому була садиба каштеляна і митниця. Зазначається, що вона могла обслуговувати торгівельний шлях з Русі та на Ятвяжь. Про наявність в складі населення фортеці русинів свідчать виразні руські впливи виявлені в інвентарі могил на прикостельному цвинтарі.

Від Суража кордон проходив на південь до гирла р. Нурця до Бугу. На південь від Бугу лінія щільного руського заселення проходила вздовж р. Цетині й середньої течії р. Ливця. Однак існування городища в Бархові та навколишніх поселень вказує на зміщення кордону Берестейської землі аж до нижньої течії р. Ливця і його гирла до Бугу. На південь від середньої течії Ливця мазовецько-руський кордон проходив через верхню течію р. Кшни у бік середньої течії річок Тисмениці і Вепря (Холмщина). Межу між Берестейською землею та Холмщиною творили великі болота у долинах річок Півоні та Влодавки.

Південно-східну та східну межу Берестейщини визначали болотисті терени, які тягнулися від Бугу через вододіл Прип’яті та Мухавця, а потім через Верхній Мухавець та джерела Нарви. На північ від течії Нарви протягнулося пасмо пущ та боліт, які відділяли Берестейщину від так званої Чорної Русі (Вовковиськ, Гродно), яка вже в середині ХІІІ ст. опинилася в руках литовських князів. Територія, яка належала до Гродна сягала до річки Супрасль, над якою побудували фортецю в сучасному Городку, на шляху до Дорогичина. Прикордонними гродненськими містами були також Індура та Мстибогів.

Окрема увага була приділена також украпленню кордону з ятвягами та литвінами з півночі. Тож між Бебжою та Нарвою простяглася лісиста прикордонна територія, яку взяли під охорону давньоруські городища. Від ХІ ст. закладаються городища в Суражу і Зайончках над р. Нарвою, Бранську над р. Нурцем та Більську (суч. Більську-Підляському). Будуються також городища в Піднісні і Влодках. Поновлюється на колишньому племінному городищі град в Гатьках. На заході межу з ятвягами стерегли вищезгадані мазовецькі городища – Візна та Свєнцк.

В цей час також виникає друге оборонне пасмо, яке прикрило Дорогичинську землю з півдня – городища в Докудові, Березі, Кревиці і Замку. В ХІІ ст. крім надбужанського Городка постають городища на сході Дорогичинських земель – у Хлопкові, Дзенцьолах, Остромечині, Клюковичах та Янцевичах. Винекнення таких оборонних ліній свідчить про територіальне виокремлення Дорогичинського князівства в д.п. ХІІ ст.

Князівство займало значну територію. Окрім згаданих міст до нього входили сучасні Віжне Сідельце, Мельник та Бранчик (60 км від Варшави). На північ від річок Нурець та Ліза територія князівства межувала в ХІІІ ст. з Свецькою каштелянією, яка перебувала під владою плоцьких єпископів. На цій території розташовувались укріплені валами городища, такі як Острожани.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

 

Про міста Дорогичинської землі-князівства ми знаємо дуже мало. Деяка інформація наявна щодо північного порубіжного міста-фортеці Волині – Мельника. Про нього згадує Галицько-Волинський літопис під час опису появи Бурундая на рубежах Галицько-Волинського князівства 1258 р.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Городище в Мельнику

В цей час Романовичі вирішили, що замість Данила до татарського воєводи поїде Василько: «Провів його брат до Берестя і послав з ним своїх людей. Помолився (Данило –авт.) Богу, святому Спасові рятівникові – є така ікона в місті Мельнику». Вказівка літописця на те, що Мельник розташований недалеко від Берестя, дає підстави думати, що він стояв на Західному Бузі, на південний схід від Дорогичина іможе бути проасоційований з городищем в сучасному Мельнику. Під час останнього походу Бурундая на Литву Мельника пильнував син Данила - Шварно.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Розкопки біля підніжжя городища в Мельнику, 2007 р.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Мапа Галицько-Волинської Русі Х-ХІІІ ст.

Влодава, розташована в місці впадіння річки Влодавки до Бугу. Літопис вперше згадує Влодаву по навалі Батия. Вона була прикордонним містом, яке належало ще до Берестейської землі. 1242 р. дізнавшись, що татарське військо переможно повертається з Угорщини: «Данило зачинив Холм і поїхав до брата свого Василька, взявши з собою митрополита Кирила. Татари спустошили все до Володави і по озерах багато зла вчинили».

Цікаво, що Більськ під час відокремлення Дорогичинської землі до XIV ст. лишався в межах Берестейщини, після чого відійшов до Дорогичинської землі.

Не всі землі на захід від Бугу, які належали до первинної Берестейської землі увійшли до Дорогичинської, яка виокремлювалася. Як свідчать дані літописів між північним кордоном Холмської та південним кордоном Дорогичинської землі знаходилися землі, які належали волинським – тобто берестейським помістям Володимира Васильковича – Вогинь на Тисьмениці і села по нижній течії Коросни. Вірогідно, що до Берестейської землі належали в той час городища в Докудові, Березі, Кревиці, які знаходилися на Коросні та її притоках, а також у Замку.

 

Ранньосередньовічний Дорогичин

На підставі комплексного дослідження та археологічних розкопок 2006 р. можна реконструювати загальний вигляд Дорогичина. Його центр практично не зберігся. Лише деякі сліди виявлені на Замковій горі, де в д.п. ХІ ст. виник укріплений град.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Реконструкція просторової структури предлокаційного Дорогичина: 1 – Замкова гора з церквою Богородиці; 2 – поселення в місці історичного центру міста (XI–XV ст.); 3 – так зване Західне поселення (XI–XІІІ ст.); 4 – так зване Східне поселення (XI–XV ст.); 5 – поселення на території пізнішого комплексу єзуїтського монастиря, з XІV ст. з приходською церквою Св. Трійці; 6 – дифузне предлокаційне поселення (з ХІ ст.), з XV ст. з францисканським монастирем (?); 7 – Руська сторона з монастирем св. Спаса (з ХІІІ ст?; приблизна локалізація); 8 – цвинтар на території пізнішої православної церкви св. Миколая; 9 – цвинтар на території бувшої археологічної бази музею Підляшшя; 10 – кургани; 11 – поховання на території сучасного комунального цвинтаря (ХІ-ХІІІ ст.); 12 – межі поселення на так званій Крамчевській горі (Kramczewska Gоra) – місце нагірного монастиря. Малюнок Я. Сікори

 

Ще й сьогодні Замкова гора в Дорогичині вражає крутістю своїх схилів. А в описувані часи вона була набагато вищою і мала насипані вали з дерев’яними укріпленнями – заборолами. Південний бік міста прикривався Бугом, інші сторони – крутими схилами. Подекуди проглядаються сліди ровів та валів. На підставі писемних джерел ми можемо припустити наявність православної церкви Богородиці та князівського палацу на Замковій горі. Й. Ярошевич вважав, що зазначена церква знаходилася при горі з боку місця, там де зараз є яр. З двох інших боків гори розлягалися болота.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

 

Замкова гора в Дорогичині, малюнок з натури Т.Накельського

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

і сучасний вигляд

 

На південно-західному схилі Замкової гори - найбільш пологому розвивалося відкрите поселення. Відкрита південна частина сучасної площі Костюшки була в ХІІ-ХІІІ ст. зоною інтенсивного оселення. Ця частина предлокаційного Дорогичина була друга за значенням після дитинця на Замковій Горі. Тут імовірно і розташовувався торгівельний посад – поселення заможних купців та ремісників.

 

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Релікт фундаменту дерев’яної споруди, вул. Костельна – ХІІ-ХІІІ ст. Фото Я. Сикори

 

Археологічні знахідки підтверджують високий соціальний статус людей, які жили тут. Неподалік над Бугом розташовувалась і торгівельна гавань. Розкопками в південній частині площі Костюшки виявлені дерев’яні конструкції раннього середньовіччя (XII–XIII ст.). Проте, з’ясувати чи це рештки вулиць чи будинків не вдалося. Уявити дерев’яну забудову тогочасного Дорогичина нам дозволяють розкопки Берестя, які музеєфіковані в окремому павільйоні.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Основу забудови Дорогичина в ранньому середньовіччі складали дерев’яні споруди

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Реконструкція давньоруського Берестя

 

Відповідно до ліній тодішніх вулиць розташовувалися дерев’яні хати, в яких знайдено багатий археологічний матеріал. Це фрагменти амфор імпортованих з зони культурного впливу Візантії, фрагмент скляного начиння, елемент кінської упряжи, та низка інших артефактів.

 

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Знахідки зроблені в дерев’яних будинках ранньосередньовічного Дорогичина

 

На тій же площі Костюшки в її південно-східній частині знайдено ранньосередньовічний цвинтар, початки якого сягають ХІІ-ХІІІ ст. Усього виявлено 49 поховань за типом тілопокладення. Частина цвинтаря зруйнована пізнішою людською активністю. Більшість поховань не мали жодного інвентарю. Всі добре збережені кістяки були орієнтовані по осі захід-схід головою на захід, покладені на спині. Значна частина поховань була виконана в дерев’яних трунах, які були зроблені без використання цвяхів чи інших кріплень.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Дорогичин, площа Костюшки

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Матеріали з розкопок поховань на площі Костюшки. Фото Й. Сікори

 

Виявлений цвинтар (на місці де зараз знаходиться церква св. Миколая) найімовірніше пов’язаний з другою, поряд з церквою Богородиці на дитинці) церквою Дорогичина. Окрім цього посаду існували також так зване Західне поселення на березі Бугу та Східне поселення (на північний-схід від Замкової гори). Картина міста доповнюється археологічно не дослідженою Руською стороною та так званою Крамчевською гіркою (місце майбутнього нагірного монастиря).

Імовірно для захисту цього поселення були зроблені глибокі рови в сучасній північній частині площі Костюшки по вул. Ягайла (Ul. Jagieilly) і в західній частині вулиці Костельної (Ul. Koscielna). Увагу привертає глибина цих укріплень: в районі площі Костюшки більше 11 м (рання фаза), в західній частині вулиці Костельної більше 16 м. Рів, відкритий на площі Костюшки, мав дві фази: ранню фазу, де знайдено ранньосередньовічний матеріал і пізню, виключно з матеріалом ХІІ-ХІІІ ст. Вважається що для оборони Холма необхідно було 800 воїнів. Імовірно оборона Дорогичина вимагала подібної кількості солдат.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Як і більшість давньоруських міст, Дорогичин був захищений ровами, валами та дерев’яними стінами з заборолами

 

Більш складно з’ясувати хронологію трьох цвинтарів виконаних згідно обряду кремації з надгробними курганами, розташованих в околицях Дорогичина. Деякі кургани відомі лише з архівних джерел і не збереглися до нашого часу. Археологічні розкопки курганів, які збереглися до нашого часу, дозволив визначити вік одного з них ХІ ст.

 

Чим жив літописний Дорогичин?

 

Населення міста в давньоруський час складало кілька тисяч осіб. На розкопках городища було знайдено квадратні глазуровані плитки для стін, які свідчать, що тут була садиба князя, чи його намісника. Проте реальна влада в місті завжди належала торгівельній олігархії, яка вміла домовитися з поточним володарем. 

Інколи боярська олігархія нахабніла і намагалася позбутися володаря. Так, коли Данило Романович повернувся до дому після марних спроб знайти допомогу проти монголів в Європі, боярство Дорогичина зачинило перед ним браму, як перед ворогом. Марно князь умовляв заколотників впустити його до міста: «Це ж був град наш і батьків наших», – казав він. І почув у відповідь: «Та ти не зможеш увійти до нього!». Лише згодом, знову зосередивши владу в своїх руках, Данило Романович заволодів Дорогичином та покарав боярських заколотників. 

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Мапа дорогичинських торгівельних шляхів, за Х. Мусіянович

 

Вигідне розташування міста дозволяло контролювати торгівлю Русі зі світом через Гданськ (див. Гданськ для українця http://h.ua/story/418805/). Під стінами міста пропливали торгівельні кораблі, що з’єднували ринки Волзької Булгарії з Торунем та Прибалтикою. Це відгалуження Великого Шовкового шляху сполучало Європу з ринками Індії та Ірану. В Європу ним привозили мед, льон, хутра, волинське збіжжя, галицьку сіль, шиферні пряслиця, індійські тканини, прянощі, а також китайський шовк.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Шиферні пряслиця, музей в Дорогичині

 

До Азії ж цим шляхом натомість надходили європейські металеві вироби та бурштин. Дорогичин був важливим портом на лінії Балтійське море-Вісла-Буг-Дністер-Чорне море. Найімовірніше басейни Бугу та Дністра поєднувалися за допомогою волоків з Полтви – притоки Бугу до Зубри – притоки Дністра в районі сучасного Львова. Відгалуження цього шляху йшло через болгарські землі. Арабський історик Ал-Ідрісі згадує про руську управу в болгарському місті Шумені, через яку проходив обхідний (поза Угорщиною) сухопутний торгівельний шлях до Константинополя. Значення цього шляху дуже посилилося після занепаду Дніпровсько-Чорноморського шляху, внаслідок монгольського погрому в Азії та захоплення Константинополя хрестоносцями 1204 р. Сам Дорогичин та навколишні землі не постраждали від навали монголів. Отже володіння містом давало можливість збирати мито з жвавої торгівлі.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Свинцеві пломби з Дорогичина

 

Підтвердженням активної торгівлі є знахідки арабських дирхемів та тисячі маленьких підвісних свинцевих митних пломб. Свинцеві пломби в ХІІ-ХІІІ ст. виконували функцію підтвердження походження товару від певного продавця. Час їх використання збігається з безмонетним періодом в Русі в д.п. ХІ–ХІІІ ст. Найчастіше ці пломби привішували до хутра.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Торгівельні шляхи Центральної Європи ХІІ-ХІІІ ст., за А. Буко

Серед зображених на них знаках зображені різні варіанти герба Рюриковичів. Не всі знаки на пломбах розшифровано, проте можна вказати кількох князів, які висилали свої товари через митну комору в Дорогичині. Це чернігівські князі Всеволод Ярославич (1030-1093 рр.) і Олег Святославич (помер 1115 р.), а також Всеволод Ольгович (київський великий князь в 1139-1146 рр.). Пломби останнього переважають серед знайдених. Саме тут в Дорогичині проводилися процедури пов’язані з розпакуванням, перевіркою та накладанням мита на товари. В результаті тут знаходять багато зірваних торгівельних пломб. Присутність на клеймах літер латинського алфавіту підтверджує участь в торгівлі купців з західних країн, які використовували латинський алфавіт. Цікаво, що в Регензбурзі існували спеціальні торгівельні корпорації «русаріїв», тобто купців, які спеціалізувалися на торгівлі з Руссю. Дорогичинські пломби ж розповсюджені на значній території від Риги до Рязані та Булгара. В 2016 р. свинцеві торгівельні пломби виявлені на Подолі на вул. Кирилівській.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

 Місця знахідок свинцевих пломб в Дорогичині 

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

та Білому Озері

 

Археологічно підтверджено розквіт у місті ремесла. Місцеві гончарі виробили навіть особливий тип дорогичинського глиняного посуду. Поширене було ковальство, вироблення предметів з рогу і кістки, продукція дьогтю та ін.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

В ранньому середньовіччі Дорогичин був центром ремесла

 

Зокрема тут знайдено унікальне кістяне руків’я ножа, виготовлене з лопатки тура, на якому давньоруською мовою виведено напис «Ніж Єжка, а хто його вкраде проклятий Богом». Археологи визначають заможність мешканців міста, свідченням чого є багато срібних, бронзових та скляних прикрас, знайдених тут.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Ніж з написом з Дорогичина

Знайдено також низку предметiв пов’язаних з релiгiйним культом, зокрема хрестикiв, зроблених з бронзи, олова та шиферу. Особливу увагу звертають енколпiони – великi, ношенi найпевнiше священиками, хрести з бронзи з лiтерами грецького альфабету, прикрашенi бiлою або чорною емаллю.

Окрім торгівельного, місто мало важливе військове значення. Воно стало другим після Берестя західним щитом Русі. Звідси вирушали походи руських князів на ятвягів. Так. в 1198 рр. потужної поразки ятвязькому союзу племен завдав Роман Мстиславич. Літопис Руський під цим роком повідомляє, що Роман: «ходив на ятвягів мститися, бо вони воювали його волость».

Навіть вищенаведеної короткої характеристики Дорогичина (а ми знаємо про його найдавніший етап існування насправді не багато) достатньо, для того щоб зрозуміти наявність охочих заволодіти ним.

Якщо ви відвідаєте Дорогичин, дуже радимо оглянути регіональний музей (вул. М. Коперника, 7), в якому можна побачити цікаві артефакти, які стосуються давньоруської історії Дорогичина, зокрема колекцію ремісничих виробів та свинцевих пломб з часів торгівельного розквіту міста.

Дорогичинський інцидент

 

Про що думав Данило, рушаючи під Дорогичин? Час в Русі не був простий. Період розквіту Галицько-Волинської землі, об’єднаної Романом Мстиславичем, минув. Смуту та навалу іноземних військ, початок яким поклала нещасна смерть Романа під Завихостом в 1205 р., все ще не було подолано (Див. Бастіони русько-польського Прикордоння – Завихост і Сандомир). В Галичі вкотре з інтриги місцевих бояр воцарилися угорці. Втрата Галича перекривала Галицько-Волинському князівству можливість торгівлі через Угорщину та Дністер. В той час втрата Перемишля закривала вихід на ринки Моравії та Сілезії. Повернути ці міста ніяк не вдавалося. Проте Данило вирішив на певний час полишити галицькі справи та звернути свою увагу на розташований на північно-західному краю руських земель Дорогичин. Після захоплення хрестоносцями Константинополя 1204 р. традиційний шлях «з варяг в греки» поступився своїм значенням балтійському торгівельному шляху, який проходив через Буг та Дорогичин.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Так зване полоцьке блюдо з зображенням Конрада Мазовецького, його дружини Агафії та сина Земовіта І., за Д. Домбровським

Втім, грамотою від 3 березня 1237 р. польський удільний князь Конрад Мазовецький  - перед цим союзник Данила й Василька Романовичів, передав Дорогичин зі значною територією між Західним Бугом і річкою Нур діючому у Мазовецькому князівстві Добжинському ордену (лицарі якого названі у Галицько-Волинському літописі "крижевниками-темпличами, тобто соломоничами", оскільки орден був сформований за статутом тамплієрів). Історія цього ордену така. 1228 р. місійний прусський єпископ Христян для охорони перед племенами прусів створив орден який називався Прусські лицарі Христа або кавалери Ісуса Христа, а популярно лицарі добжинці, від садиби в Добжині, наданої їм князем Конрадом І Мазовецьким. Цей орден існував до 1235 р. коли частина лицарів поєдналася з хрестоносцями. Ті що залишилися на чолі з магістром Бруно в 1237 р. були  переведені до Дорогичина. 

Більшість істориків вважає, що Конрад Мазовецький перед цим (1235-1236) реально заволодів Дорогичином. Інші зазначають, що у відомих науці джерелах про це немає згадок, а мазовецький володар подарував лицарям те, чим реально не володів. У будь-якому разі, 1237 р. Дорогичин на короткий час опинився в руках Добжинського ордену.

До цього часу ведуться дискусії щодо того скільки було лицарів в Дорогичині, а також для чого і звідки вони тут опинилися. Найімовірніше Дорогичин був переданий ордену добжинців для того щоб підтримати його існування, за рахунок надходжень від транзитної торгівлі. Адже в цьому польському ордені, гірко навчений поведінкою прусів та запрошених проти них тевтонців, Конрад Мазовецький вбачав єдину альтернативу прикриття свого східного кордону з прусами та і з Руссю одночасно. Натомість молодий польський орден поніс великі втрати в боях з прусами в 1228-1236 рр., коли в полон потрапив навіть засновник ордену єпископ Християн і потребував матеріальної підтримки та часу щоб стати на ноги. Саме цього не хотів допустити Данило. Адже поява польських хрестоносців в Дорогичині закривала Галицько-Волинському князівству останній торгівельний шлях в Європу. Тож загрозу необхідно було знищити в зародку.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Важка галицька піхота

 

Війська Данила прискореним маршем рухалися до міста над Бугом. Це було бувале випробуване в боях з іноземцями військо. Була кіннота, але левову частку становили пішці - воїни в важких пластинчастих (ламелярних) обладунках. Кожна пластинка обладунку мала ребро жорсткості, яке посилювало загальну опірність конструкції. Така пластинка знайдена в Дорогобужі.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Окрім ламелярних побутували також обладунки з нашитих одна на одну залізних пластинок – т.з лати. Воїни, які їх носили, називалися латниками. Вершників у ламелярних панцирах зображено на шиферних рельєфах з Михайлівського золотоверхого монастиря. Воїни також носили залізні наручі та рукавиці.

Елемент несподіванки безперечно давав в руки Данила можливість з маршу захопити місто, а наявність в нього значної військової сили та вигідні оборонні властивості давали можливість взяти місто під свій контроль. Проте чи була насправді під стінами Дорогичина битва? Захоплення Данилом Дорогичина це ще одна середньовічна подія, з приводу якої ми маємо обмаль наукових фактів, але натомість дуже багато художніх реконструкцій та версій. Що ж відомо про ту сутичку? А практично нічого окрім наступного повідомлення Галицько-Волинського літопису за березень 1238 р.: «Данило сказав: «Не гоже є держати отчину нашу крижевникам-темпличам, тобто соломоничам». І пішли вони на них із великою силою, узяли город місяця березня, і старійшину їх Бруна схопили, і воїв захопили, і вернулися обидва у Володимир».

Ситуація нагадує аналогічну з сумно-відомою битвою під Завіхостом чи навіть з битвою під Грюнвальдом. Обмаль фактів, натомість багато припущень та художніх уявлень.

Ось як описує битву Т. Каляндрук в статті "Як король Данило псів-лицарів розгромив": «Справжньою причиною, чому хрестоносці відмовились від захоплення Західної Русі, були гострі мечі руських воїнів короля Данила, з якими тамплієрам довелось зіштовхнутися. У березні 1238 року король Данило імітує відволікаючий маневр походу на Ятвягів і раптово завертає до Дорогичина, захопленого хрестоносцями. Данило добре розуміє, що штурмувати укріплене місто буде складно, а важкі облогові машини швидким маршем по весняному бездоріжжю підвести було неможливо. Несподівано ввірватись у місто, гарнізон якого перебував в умовах підвищеної бойової готовності, також буде складно. Данилові Галицькому залишалось одне: хитрістю виманити лицарів у поле, розбити їх, і “на їхніх плечах” увірватися в місто. Для цього він, як завжди в таких випадках, послав наперед частину своєї регулярної піхоти (знаменитих літописних “пішців”, озброєних і вишколених на зразок грецької фаланги), підсилену кінними і пішими стрільцями. Хрестоносці, бачачи нечисленність піхоти, котру вони ніколи і військом не вважали (адже лицарі билися переважно верхи), на чолі з магістром Бруно кинулись у навальний наступ, але несподівано були зупинені стіною списів. (Битися з вишколеною фалангою важко-озброєних руських воїнів було не так легко, як з погано озброєними і недисциплінованими загонами ятвязьких і литовських племен. Тим паче, що Данило завжди прикривав важко озброєних піхотинців загонами лучників, котрі в бою накривали ворога градом стріл). Тим часом з боків і тилу на хрестоносців вдарили кіннота й решта піхоти Данила, які були у засідці.
Удар важкоозброєної руської кінноти (який начастіше зображають на художніх полотнах присвячених битві – авт.) став для лицарів фатальним. Хрестоносці були на голову розбиті і в паніці кинулись втікати. На їх плечах русичі увірвались в Дорогичин. Всі уцілілі лицарі на чолі з самим магістром Бруно потрапили в полон».

 

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Зображення битви під Дорогичином на картині художника С. Серветника

 

Проте інші історики, зокрема О. Масан, заперечують проти такого представлення подій, стверджуючи, що місто займала жменька лицарів, яка просто змушена була капітулювати перед обличчям військової переваги русинів. Адже польсько-угорські союзники очікували, що Данило перш за все буде намагатися повернути Галич та Перемишль, і аж ніяк не сподівалися його так швидко під стінами Дорогичина.

Проте як би не було, Данило та Василько Романовичі місто Дорогичин повернули Русі і відновили контроль над збиранням мита в місті. Окрім того захоплення Дорогичина призвело до виходу Конрада Мазовецького з польсько-угорської коаліції спрямованої на захоплення земель Галичини.  Адже він вже не мав сил для прикриття свого східного кордону. А це згодом призвело до повернення Перемишля та Галича під контроль Данила.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Кінний воїн Данила Галицького

 

Після повернення Дорогичина союзні стосунки Данила з Конрадом поновилися. Проте попереду була подія, завдяки якій Дорогичин міцно увійшов до української національної пам'яті.

 

Коронація короля Данила

 

Незвичайним видалася осінь 1253 р. Такої події Русь ще не знала. Йшлося  про коронацію першого короля Русі могутнього Данила. Для здійснення церемонії в Дорогичин прибув папський легат Опісон (Опізо з Мезано) та краківський єпископ Прандота. Люди питали один одного: навіщо це Данилові, і чи дійсно він віддає русинів під владу латинської церкви? Історія цієї коронації була така. Наприкінці серпня 1253 р. до Кракова, де після повернення з Чехії перебував Данило, прибув посли з Ватикану, «що принесли благословення од папи і вінець, і сан королівський. Вони хотіли бачити князя Данила, але він сказав їм: «Не подобає мені бачитися з вами в чужій землі, нехай потім»...Контакт Данила з папським престолом відбувся в надії на допомогу західних держав проти татар. Папа Римський же поставив вимогу переходу Русі під церковну владу Риму, першим кроком до якої мала стати коронація Данила. До того ж папські політики вчинили мудрий тактичний хід – оголосили хрестовий похід, який не міг відбутися. Проте це справило потрібне враження на Данила. З великими сумнівами князь погодився прийняти корону. Як розповідає галицький літописець: «Опізо (папський легат – авт.) прийшов, приніс венець, обіцяючи, мовляв, «матимеш допомогу від папи. Та він (Данило – авт.) однак не схотів, і переконала його мати». Свій внесок в переконання Данила внесли також союзні йому польські князі Болеслав та Земовіт. 

З цієї події Данило не робив жодної урочистості, а навіть можливо стидався того факту, що аж так далеко-пішов прагнучи отримати допомогу. Зважаючи на це коронація відбулася на околиці його володінь – в Дорогичині, де він зустрівся з польським князем Земовитом для спільного походу проти ятвягів. «Прийняв же Данило вінець од Бога у городі Дорогичині, коли він з сином Львом і з Сомовитом, князем лядським, ішов на війну», — розповідає Галицько-Волинський літопис. 

Літописець наголошує, що Данило прийняв вінець «від усіх своїх єпископів», отже коронація була справою не лише папської курії, але і всієї Русі. Як припускають, це сталося у місцевій церкві Пресвятої Богородиці, навіть решток якої поки що не виявлено.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Пам’ятник коронації Данила Галицького

Приймаючи королівську корону з рук папського легата Опізо, князь Данило Романович, безперечно, розраховував на Тевтонський Орден як на військового союзника. Саме цим була покликана угода між Данилом Романовичем, мазовецьким князем Конрадом і віце-магістром Тевтонського Ордену Бургардом фон Хорнхаузеном про поділ ятвязьких земель, укладена у 1254 р. У розпал боротьби за ятвязькі землі (у 1253 р. відбувся особливо вдалий і великий похід волинського війська на ятвягів, у 1254-1255 рр., за образним виразом літописця, “ятвязькі болота наповнилися військом” король Данило вважав за потрібне вирішити всі проблеми зі своїми головними союзниками в майбутній боротьбі з Золотою Ордою. Розрізнені, очолені родовими старшинами, ятвязькі общини навряд чи становили серйозну небезпеку для Волині. Просто їх землі, заповнені лісами, багатими хутровим звіром, були привабливими для зовнішньої експансії більш сильних сусідів. Галицько-волинські князі, готуючись до боротьби з монголами, потребували постійно ресурсів для утримання та оснащення війська. Хутра, мед та віск були головними предметами експорту для руських і мазовецьких володарів.  Втім, монголи імовірно надіслали емісарів до ятвягів та прусів і ті в вирішальний момент відволікли хрестоносців на прусському фронті. Внаслідок чого під час походу Бурундая проти Данила хрестоносці допомогти йому вже не змогли.

Не отримавши реальної допомоги, Данило відмовився від будь-яких поступок курії, та не впустив до своїх земель латинських місіонерів. Зважаючи на це дана коронація, яку часто романтизують сучасні патріотичні кола, не викликала суттєвих політичних наслідків. Проте вона навіки зв’язала Дорогичин з історичною пам’яттю русинів-українців. Адже в сучасному Дорогичині можна побачити пам’ятник цій пам’ятній в історії міста події, а мешканці міста з гордістю розповідають, що це поруч з Гнєзном, Краковом і Варшавою ще одне місце коронації королів в межах сучасної Польщі. Цікаво, що пам'ять про Данила збереглася у пiдляському фольклорi. Ще у ХIХ ст. в декiлькох надбужанських селах записано варiанти веснянки, в якiй згадується "князя Романа, нашого пана", що поїхав "в орду на вiйну".

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

 

Дорогичин та Підляшшя в XIII-XIV ст.

Вже на зламі XII i XIII ст. Дорогичин зазнав подальшої розбудови. Виділилось нове поселення на південному березі річки (майбутня Руська сторона) та Східне поселення - Гори. В порівнянні з XI-вічним, зімкнутим, півкружним укладом, Дорогичин в XII i XIII ст. став концентричним осередком, пронизаний руслом річки, яка становило головну вісь міста.

В 1230-х рр. відбувається новий поділ Берестейської землі. Данило Романович приєднав Дорогичин з Мельником до своїх галицько-холмських володінь, а Берестя та Більськ і надалі лишилися в складі західно-волинських володінь.

Після смерті Данила, Галицько-Волинська Русь розпалася на низку окремих князівств. Дорогичинська земля перейшла до сина Данилового брата – Володимира Васильковича. В кінці ХІІІ ст. зростає тиск волинських князів на землі ятвягів та литвінів. Частково це було пов'язано з їх хижими набігами, але більшою мірою причиною було те що після татарської навали волинські князі шукали для себе земель, які б могли «сховати» їх від набігів ординців. Такими могли стати землі сучасної Білорусі, частково заселені литовцями, ятвягами, прусами. Не даремно волинські князі, передусім Володимир Василькович, а потім Мстислав Данилович активно освоювали ці території, розбудовували їх. Освоєння вказаних земель відкривало ширший доступ до Прибалтики, який до цього забезпечував один Дорогичин. Тож ці землі так званої Чорної Русі, за які йшла суперечка з зростаючою в силах Литвою, ставали важливою ланкою в балто-чорноморській торгівлі. Стараннями Володимира Васильковича виникло місто Кам'янець з відомою "білою" вежею. Деякий час Чорна Русь входила до володінь галицько-холмського князя Шварна Даниловича. Після його смерті остаточно підпала під владу Литви.

Більша частина ще нещодавно могутнього великого князівства Романовичів після смерті Шварна, зосередилась в руках Лева, старшого сина Данила і його сина Юрія. Адже Лев Романович негайно заволодів усім належним Шварнові Побужжям і віддав його Юрію разом з важливими містами: Холмом, Червенем, Белзом, Мельником, Дорогичином. Під владу Лева потрапили також міста і фортифікації порубіжної з Польщею лінії вздовж прикордонної річки Вепр.

Змагання гордого Лева та його сина Юрія за чужу землю, закінчилися тим, що прикордонні землі Русі одна за одною переходять до сусідів. Зокрема Литва захоплює Берестейську та Дорогичинську землі. 1275 р. литовський князь Тройден, легковажно поставився до угоди з Левом: «Потім Тройден, забувши згоду з Левом, послав городян й звелів їм захопити Дорогичин». Як розповідає літопис, «дізнавшись про це Лев дуже зажурився та почав готуватися до війни. Послав він до татар, до великого царя Менгу-Темира, прохаючи собі допомоги у нього проти Литви». 

Володимир Василькович, помираючи без нащадків передав своє князівство разом з Північним Підляшшям наймолодшому сину Данила – Мстиславу. Але місцеве боярство не було задоволено таким рішенням і вирішило призвати до себе белзького князя Юрія Львовича. Однак інтервенція Льва Даниловича повернула Мстиславу його вотчину. Після смерті цього князя в 1305 р. волинські землі з осередками в Луцьку, Володимирі, Бересті і Дорогичині прийняв Юрій Львович, жонатий з Еуфемією сестрою польського володаря Владислава Локетка. Коли в 1308 р. і він помер, Локтек забезпечив землі для своїх племінників Лева та Андрія. Перед 1323 р. обидва брати померли. На володаря Галицько-Волинських земель обрано Болеслава Тройденовича – Пяста і їх племінника. Він пав жертвою змови бояр в 1340 р., після чого Дорогичинські землі остаточно були захопленні литовцями. 

Отже після відносно сприятливого періоду для поселень у Х-ХІІІ ст., на Підляшшя прийшов час виснажливих воєн. Це призвело до винищення на довгі часи поселень на Верхній Нарві і назавжди у верхній частині суч. Біловезької та Ладської Пущі. Старе руське населення на Підляшші утрималося переважно в околицях найбільших міст – Дорогичина, Більська, Бранська та Суража, що визначали майбутню межу руського та мозвовецького ареалів в XIV-XV ст. На захід і північ простягалися пустки. Умови для відновлення колонізації утворилися на зламі XIV-XV ст., коли закінчилися збройні конфлікти. Князь Януш у 1391 р., отримавши на деякий час Дорогичинську землю, розпочав селити тут дрібну шляхту з Мазовша. Посуваючись на схід, вона з’єдналася з давніми поселеннями руських селян. Тому вже в XV ст. східний кордон мазовецького поселення між Бугом та Нарвою було усталено на лінії, яку визначили дрібношляхетські села – Фалькі-Філіпи, Варпехи, Невіно Старе, Малиново, Лубін, Петриково-Криковоколи, Малевіце, Вершень-Великий, Красевиче, Коженівка, Сади, Вежхуца. Невелика кількість мазовецької шляхти оселилася поблизу Суража. Мазовецькі селяни селилися тільки в селах над Бугом та Нижнім Нурцем до Вежхуци.

В околицях Дорогичина продовжувалося осідання мазовецького населення. В околицях Бранська зберігся острівець українського населення, а церква в Годишеві стала найбільш західною церквою на Підляшші. Далеко на захід висувалася волость Високе (Високе Мазовецьке) з селами Осипи, Пожеги, Брики. У Високому знаходилася міська церква. На півдні і сході від кордону Більського повіту спостерігався постійний наплив українського населення з околиць Берестя й Кам`янця. В XV ст. воно поступово посувалося на північ і зайняло значні площі Біловезької (тоді Кам`янецької) пущі. Фактично на Підляшші сусідами були три народи – поляки на заході, українці – на півдні та сході, та білоруси – на півночі. На північ від Нарви до українського етнографічного району належав лише невеликий район на північному березі річки, який входив до Підляського воєводства (парафії Риболи, Пухли, Тростянка). Взаємовідносини між народами не обходилися без напружень. На зламі XVІ XVІІ ст. Підляшшя мало близько 24 мешканці на км2 і було найбільш густонаселеною українцями територією. Головні міста на території Північного Підляшшя виросли з поселень біля руських градів ХІ-ХІІ ст. Так виникли пізньосередньовічні міста Дорогичин, Більськ, Мельник, Сураж, Нарва і Бранськ.

Пізньосередньовічний Дрогичин

В Дорогичині та Бересті, у зв’язку з їх торгівельним значенням, вже в XІV ст. окрім русинів також жили мазовшани. В цей час міста відрізнялися від сіл головним чином професійною структурою мешканців. Ситуація змінилася лише коли в XІV ст. міста почали отримувати магдебурзьке право. Дорогичин в XIV ст. остаточно стає частиною Великого князівства Литовського. В 1498 р. Олександр Ягелончик надав Дорогичину Магдебурзьке право. До речі, приблизно в цей же час з руки цього ж князя його отримав і Києвоподіл (див. Києвоподіл). В сучасному Дорогичині є вул. Олександра Ягелончика

У XV ст. міське право вже отримало більшість земель Дорогичинської землі. У 1429 р. Вітовт утворив війтівство у Дорогичині, а в 1430 р. – в Більську. Привілей на війтівство в Більську застерігав, що війт повинен селити у цьому місті лише католиків – поляків та німців, не завдаючи однак шкоди русинам, які там мешкали. Станом на XVІ ст. найбільшим містом Північного Підляшшя був вже Більськ (від 2 до 4 тис. осіб), за ним слідував Дорогичин (2 тис.) Понад тисячу мешканців мали Сураж, Бранськ, Мельник, Кліщелі, Лосиці, Сім`ятичі, Соколів, Венгрів, Ботьки, Орля. У підляських містах переважала дерев’яна забудови. Наприклад, Більськ тогочасні опис характеризують як «дерев’яне місто, найкраще серед підляських міст», або «містечко…де знаходиться багато дерев’яних споруд». В усіх перелічених містах мешкало руське (українське населення). Цікаво що міста Підляшшя відрізнялися від інших польських міст майже повною відсутністю німців. Найбільш руським з усіх міст був Більськ. Майже повністю українським було населення в Кліщелях, Мельнику, Нарві, Орля, Ботьки та Піщатка.

У зв’язку з значним відсотком новоприбулих польських поселенців та топографічною специфікою розділеного річкою міста в Дорогичині спостерігається поділ на «руську» (південну) та «ляцьку» (північну) сторони. При цьому «ляцьке» місто володіло магдебургією, а руське було реліктом передклокаційного поселення. Подібний поділ спостерігався і в інших підляських імстах. Так, виразним був такий поділ також в Більську (замкова – «руська» частина та нове поселення на захід від нього) та Суражу («ляцька» частина на лівому та «руська» на правому березі Нарви). У Бранську в XVІ ст. існували дві паралельні вулиці – Руська та Ляцька. Поділ на «руське» та «ляцьке» місто був також в Соколові. У Високому (мазовецькому) знаходився «Руський ринок», на якому стояла церква. Аналогічною ситуація була в Венгрові, Тикоцині та Сем`ятичах. Серед українських міщан не бракувало багатих купців та підприємців. Найбагатшою на Підляшші була купецька родина з Більська Сегенів (Сегеневичів). Зростання заможності руських міщан у досліджуваний період, особливо в Дорогичині та Більську призвело до пожвавлення релігійного й культурного життя цієї групи населення Підляшшя, яка виступала в ролі національної еліти замість руських магнатів та шляхти, які все більше полонізувалися.

 

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Реконструкція просторової структури локованого міста Дорогичина, XVI-XVII ст.: 1 – замок старости; 2 – імовірне знаходження ринку локованого міста; 3 – костел св. Трійці – після 1660 кляштор єзуїтів; 4 – костел св. Марії – францисканський монастир (цвинтар поблизу храму підтверджений археологічно); 5 – православна церква св. Миколая – монастир василіанів (цвинтар поблизу храму підтверджений археологічно); 6 – храм святої Трійці – кляштор сестер бенедиктинок; 7 – монастир св. Спаса на Руській стороні (приблизна локалізація); 8 – Нагірний монастир (приблизна локалізація); 9 – локалізація ринку на підставі копії ХІХ ст. з плану 1789 р.; 10 – приблизна локалізація православної церкви Богородиці (в однойменному яру). Малюнок Я. Сикори

 

З початком XVI ст. Дорогичин стає столицею Підляського воєводства а з 1569 р. частиною Польського королівства. У XVI ст. центральним пунктом міста був дерев’яний оборонний замок на Замковій горі, розташований над багатометровим урвищем річки, відділений від міста ярами. Від замку розходилися лінії, які визначали променистий уклад вулиць i трапецієподібні абриси ринку. Боки ринку замикали сакральні об’єкти. Центральне положення на ринку займала ратуша. Згідно локаційному привілею 1498 р. Олександра Ягелончика на Ринку розташовувалися різня, сукенниці, лазня, топильня воску, міська вага та ратуша.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Дорогичин на мапі надрукованій в атласі 1648 р. в Амстердамі

 

Наразі до кінця не зрозуміло, де знаходився міський ринок, так як просторові зміни міста замаскували його локалізацію. Проблема посилюється тим, що відомі дві можливі локалізації Ринку. Результати досліджень з 2006 р., виявили розвинений культурний шар, який дозволяє припустити, що Ринок був меншим за площею ніж сучасна площа Костюшка. В цей час південна частина сучасної площі могла була вкрита дерев’яними будівлями. Інша інтерпретація можлива на основі аналізу плану Дорогичина 1789 р. На його основі можна стверджувати, що Ринок знаходився в південній частині сучасної площі Костюшки. План, зокрема зафіксував щільні блоки забудови в північній частині сучасної площі. Відкрита в 2006 р. дорожнья вимостка, яка могла розташовуватися по лінії широкої вулиці від ринку до монастиря францисканців, навколо якого розвивався один з дорогичинських цвинтарів.

 

З д.п. -XVII ст., Дорогичин почав хилитися до занепаду. Протягом Північної війни шведи і особливо трансільванські частини Ракочі зруйнували та знелюдніли місто. Проте костели та кляштори були відбудовані по шведських війнах в нових, барокових шатах, на місці давніх, знищених сакральних об’єктів.

 

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Монастир та колегіум єзуїтів

 

Час бароко відзначився в Дорогичині багатою архітектурою брил кляшторних комплексів, які до нашого часу підкреслюють закладений в минулому просторовий уклад міста. У XVIII ст. місто мало розкішні архітектурні домінанти і досить численні житлові будинки. Комплекси цих будинків до нашого часу визначають історичну територію міста (біля 35 га). Оглядаючи барокові костели міста, варто відвідати парафіяльний музей розміщений в комплексі костелу та монастиря францисканців з надзвичайно багатою колекцією предметів католицького культу. Тут же знаходиться єдиний вцілілий том від єзуїтської бібліотеки Дорогичина та інші цікаві регіоналії.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Парафіальний музей

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Символічне зображення герба речи Посполитої. Внизу патрон Русі - архістратиг Михаїл

Варто заглянути також в підземелля монастиря єзуїтів, перетворені в польське місце історичної пам’яті. Тут зокрема розміщено і меморіальну дошку в пам’ять про польсько-українське братовбивство на Волині в 1943 р.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Меморіальна дошка в пам’ять про польсько-українське братовбивство на Волині в 1943 р.

 

З будівництвом монастирського комплексу (з 1709 р.) та єзуїтського колегіуму (1746–1751 рр.) було запроваджено нову організацію міського простору. Ринкова площа набула сучасних більших розмірів та трапецеподібних абрисів. При цьому була окреслена сучасна вул. Костельна, яка стала пізньобароковою композиційною віссю, поєднуючи новий більший Ринок з комплексом кляштору єзуїтів. Незважаючи на вказані інвестиції та побудову практично в один час цегляних костелів францисканців, бенедиктинок, а також Василіанського монастиря (на місці сучасної церкви св. Миколая) в південній частині нового ринку, Дорогичин не наблизився до свого минулого значення. Щоправда на початку XVIII ст. тут ще звели комплекс єзуїтського монастиря та колегіуму.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Костел бенедиктинок

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Комплекс францисканського монастиря

На берегах тихого Бугу

Розбір Речи Посполитої призвів до остаточного занепаду міста. Адже по Бугу пройшов кордон двох заборів: Пруського та Російського (а потім поміж Російською Імперією та Конгересовим королівством), що розділило місто на дві частини: північну (так званий лядський Дорогичин – сучасне місто) і південний (так званий Руський Дорогичин, який наразі не існує).

XX ст. не викликало в Дорогичині притоку людей – урбанізації, яку зумовлював в інших містах розвиток промисловості. Мережа вулиць та кварталів не була тут змінена розміщенням промислових закладів чи будівництвом прибуткових будинків. Саме тому Дорогичин є винятковим прикладом середбновічного просторового планування, збережений до нашого часу.

В плануванні міста вміло були використані труднощі, які виникали з особливостей рельєфу території міста. Використано також барокові правила урбаністичного укладу, шляхом введення симетрії в композиції, а також створення оглядових вулиць. Розташування будинків та храмів було пов’язано не з мережею вулиць, але виглядом з боку річки, адже місто розташувалося фасадом до неї. Таким чином місто гідно презентувало себе торгівцям, які пропливали Бугом. Важливу роль в тутешній композиційній осі міста виконує високий крутий схил річки. На ньому розташовано парафіяльний костьол. В XVIII ст. оборонне значення крутого берега Бугу остаточно змінилося на естетичне. В майбутньому необхідно було б провести дослідження цієї ділянки, яка напевне в XVI - XVIII ст., була портом. Під час теренового обстеження тут було знайдено штучний водозбірник під назвою "CENTORYJA". Біля нього напевне розташовувалися зерносховища і тут збиралося водне мито з кораблів та плотів, що пропливали в напрямку Гданська. В порт вела давніше досить густо забудована вулиця, але сьогодні це лише дорога серед незабудованих парцел.

Цікаві результати дали дослідження на Руській стороні. Тут зокрема існувала мережа вулиць: Люблінська (вела в напрямку Любліна та мала продовження на лядській стороні), Варшавська, Колачевська, Широка (імовірно тут був давній Ринок Руської сторони) та дорога до вул. Широкої (ul. Szerokiej).

Станом на початок ХІХ ст. корінне руське (українське) населення Південного та Північного Підляшшя в більшості зберігало своє етнічне обличчя. Проте своєї культури трималося лише село. Вищі верстви й місто були вже майже повністю сполонізовані. Більшість українців Підляшшя була уніатами та належала до Берестейської парафії. В церкві після Замойського синоду (1720 р.) процеси просувалися вперед особливо в випадку більш західних українських поселень, де відбувався перехід на латинський обряд. Проте в 1930-х рр. в уніатській церкві виникла течія «народовців», які виступали за збереження східних традицій та «руської мови». Вони були прихильниками повернення до православ’я. В 1839 р. уніатська церква на території Російської імперії була приєднана до православної церкви. Загалом це призупинило полонізаційні впливи, але натомість розвинулася русифікація. Проте частина уніатів не хотіла визнавати себе православними і після указу Миколи ІІ 1905 р, що дозволяв міняти віросповідання, влилися до складу католиків-поляків. Близько 170 тис. осіб тоді втратив український народ на Холмщині і Підляшші.

Над самим Бугом імовірно знаходилися ще дві церкви Преображенська i Георгіївська та каплиця св. Параскеви. На Руській стороні Дорогичина існувала церква св. Спаса, при якій був збудований монастир. Монастир заснували монахи з Київсько-Печерської лаври. Тут функціонувало церковне братство. Найдавнішими збереженими пам’ятками східного релігійного обряду в Дорогичині є ікони, які зберігаються в сучасній церкві св. Миколая: «Дрогичинська Божа Матір», XVI ст, «Зшестя Святого Духа», 1668 р. та «Святий Миколай», XVII ст.

На схід від історичного центру вже в XV ст. також функціонував Троїцький Нагірний монастир, який мав Успенську, Троїцьку та Варваринську церкви. У 1811 р. з-за катастрофічної повені на Бузі Спаський монастир зачинили, а церкву Спаса на руській стороні розібрали. Це була цегляна побілена церква. З цегли, яка ввільнилася побудували школу в Дражневі (Draznew). А нещодавно на Руській стороні було знайдено дошку яка була закопана в пам’ять про друге освячення церкви Спаса після перебудови. Дерев’яну церкву Анастасії з Руської сторони перенесли до Нагірного монастиря.

Сучасна церква св. Миколая наймолодша. Її почали будувати в 1763 р. Закінчили будівництво василіани, які потім володіли нею 20 років. Потім вона знову стала православною. Наразі від первинного розпису церкви залишилися лише три медальйони.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Церква св. Миколая в Дорогичині

 

До значиних етнічних змін призвела на Піляшші перша світова війна. Великого удару русинам Підляшшя завдала акція примусового переселення – т.з «евакуації» православної людності, яку вчинив російський імперський уряд під час відступу з Підляшшя російської армії в 1915 р. З одного тільки Дорогичина було «евакуйовано» 200 чоловік.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Церква св. Варвари в Дорогичині, архівне фото

 

Нові окупанти ставилися до українців по різному. Якщо в Холмщині австріяки в усьому сприяли полякам, то на Південному Підляшші німецьке командування погодилася на українську організаційну працю серед нечисленних православних, які залишилися та калакутів (тих хто перейшов на католицизм). На півночі регіону імовірно праця українських організацій також відчувалася. Протягом 1919 р. вся територія Підляшшя була зайнята польським військом та адміністрацією. Лише на Південному Підляшші відбулися сутички між поляками, німцями й українськими формуваннями «Поліської Січі». Північне Підляшшя з Дорогичином увійшло до складу Білостоцького воєводства. На Північному Підляшші в цей час нараховувалось понад 60 тис. українського населення, окрім того ще близько 30 тис. осіб повернулося з біженства після 1921 р. З 200 евакуйованих до Дорогичина повернулося лише 50 людей повернулося разом з священиком Назарієм Віташинським. Його рід походив з Білорусі. Ті, хто повернувся відновили православні традиції в польському Дорогичині. В цей час на території колишнього Східного поселення – Нагірного монастиря залишалася лише дерев’яна церква св. Варвари. На свята св. Варвари та св. Духа в Дорогичині відбувалися хресні ходи.

Якщо на Холмщині та Південному Підляшші всупереч намаганням поляків поширювався український національний рух, то на Північному Підляшші діяли білоруські організації та Комуністична партія Західної Білорусі. Водночас тут все ж таки існували деякі прояви українського національного життя, наприклад структури українського «Сільробу».

На німецько-радянському кордоні

 

В 1939 р. по Бугу пройшов кордон Радянського Союзу та Німеччини. Лядський Дорогичин увійшов до складу Білоруської СРСР. При цьому Берестейщина та українська частина Підляшшя офіційно вважалися Білорусю, а їх мешканці білорусами. Так виник так званий Білостоцький виступ. Це фатально позначилося на забудові Руської сторони. Її було просто знесено, як таку, що знаходилася в укріплювальній прифронтовій смузі і перешкоджала спостерігати за протилежною стороною річки.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Радянські ДОТ в Дорогичині

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Церква св. Варвари в Дорогичині, графіка

В 1940 р. червоноармійці розібрали також старовинну Варваринську церкву. Наразі на її місці, на приватному подвір’ї (Подвір'я Сіткевичів) наразі стоїть хрест.

Радянська сторона не маючи довіри до свого націонал-соціалістичного союзника, укріплювала кордон. На березі Бугу зводилися нові, значно більші за попередні радянські ДОТ-и, в конструкції яких було враховано досвід польських укріплень на кордоні 1930-х рр., які червоноармійцям двелося здобувати в вересні 1939 р. Ці ДОТ-и входили до нового Брестського укріпленого району. В районі Дорогичина оборону займав 16 окремий кулеметно-артилерійський батальйон, який налічував 350-400 чоловік. Він мав на озброєнні 76 та 45 мм гармати, кулемети Максима та Дягтерьова.

Місто було пограбовано, багато споруд розібрано. З єзуїтського монастиря вивезли усі стародруки. При цьому з бібліотеки що до 1939 р. налічувала 1000 томів залишився єдиний фоліант. В ньому дві сторінки вирвали радянські солдати, що вантажили бібліотеку. Вони захотіли зробити самокрутку, проте з того пергаменту вона не вийшла тож з прокльонами викинули книгу в кущі. Тут її підібрав хлопчиком один з мешканців Дорогичина та зберіг до наших часів. Єдину з бібліотеки в 1000 томів!

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Єдиний фоліант з бібліотеки єзуїтського монастиря який випадково вцілів

 

Проте усі оборонні зусилля пішли на марно. Радянські війська були застигнуті зненацька. Вранці 22 червня 1941 р. тільки окремі ДОТи: в районі Семятичів, і на відрізку 16 батальйону поміж с. Крупиця та Путковиці чинили опір німцям. Проте вони звичайно ж не могли затримати просування вермахту. Більшість з ДОТ було залишено без бою, а все угруповання радянських військ, яке знаходилося в Білостоцькому виступі, потрапило в оточення (див Заходняя Трагедыя).

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Експозиція предметів з другої світової війни в дорогичинському музеї

Наразі свідками історії залишилися в Дорогичині два ДОТ-и. Один у підніжжя Замкової гори з боку Буга. Другий ДОТ в Дорогичині знаходиться по вул. Словацького (J. Slowackiego).

В післявоєнний період було прийнято рішення віддати цю частину етнічно білоруських та українських земель Польщі. Проте, на щастя Північного Підляшшя не торкнулася ганебна операція «Вісла». Тутешнє населення просто вважали непричетними до УПА та українськості білорусами. Тож вони залишилися і далі жити на власній землі. Відлига 1950-х рр. мала певні наслідки для культурного життя українців Північного Підляшшя. Так. У містечку Кліщелі було створено гурток Українського суспільно-культурного товариства, при якому діяли хор, драмгурток, а в місцевій школі вивчалася українська мова. Проте внаслідок конфлікту з місцевою владою на зламі 60-70-х рр. цей гурток перестав діяти. Реакцією на полонізацію та офіційну білоруськість Північного Підляшшя стало українське національне відродження 80-х рр. Першими формами активності стали молодіжні походи, вечори поезії, Шевченківські свята, піклування про пам’ятки. З’явилися літератори, які писали українською мовою чи місцевими діалектами. З 1985 р. відродилися тут гуртки Українського суспільно-культурного товариства в містечках Кліщелі, Черемха, Більск, Білосток та с. Гайнівка.

Сучасний Дорогичин

 

В сучасному тихому 2-х тисячному Дорогичині важко розпізнати колись славну столицю Підляшшя. Над Замковою горою так само байдуже пропливають хмари. В місцевих ландшафтах, зарослої гори та лісистої Руської сторони важко відчути дух колись активного торгівельного міста. І лише рослини – супутники людини своєю присутністю видають місце з багатостолітньою історією, яке завдяки примхам історії втратило свою булу велич.

Сучасне населення міста в значній мірі і досі є тими ж самими русинами, які в залежності від конфесіональної приналежності чи походження визнають себе або поляками або білорусами чи українцями. Для того щоб це зрозуміти достатньо лише прогулятись на місцеве кладовище і подивитися прізвища на нагробках. Через пошук зручностей в життя прогресуюча полонізація елімінує міцеві діалекти з повсякденного вжитку. Але є й свідомі українці - переселенці з акції Вісла, що перебралися сюди з Ельблонга. Своєрідним центром є єдина в сучасному місті православна парафія, яка об’єднує біля 700 чоловік. Служба Божа відправляється настоятелем о. Євгеном Заброцьким на старослов'янській мові. За час існування парафії св. Миколая, окрім вищезгадуваних стародавніх ікон, тут накопичилися й інші цінні предмети церковного вжитку, які походять з інших, подекуди дуже віддалених храмів. Так в 1950-х рр. було врятовано композицію оплакування Христа з Гродна. Сюди ж було перенесено іконостас з святодухівської церкви у Більську-Підляському. Безперечно церква св. Миколая – обов’язковий об’єкт відвідування для наших земляків в Дорогичині. В місті також є вулиця Данила Галицького та пам`ятник його коронації.

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Мапа сучасного Дорогичина, Д. Вортман

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Польська мапа сучасного Дорогичина. Червоним позначено історичні споруди, позанчено також ДОТи

 

Чим є для сучасних українців з Великої України Дорогичин чи Північне Підляшшя? Нажаль більшість навіть не здогадується про їх існування. Мало хто чув і про те, що Прибужжя є етнічно українським регіоном, про Дорогичинський похід та коронацію Данила Галицького. Деякі молоді українці в розмові з автором захоплено розповідали про Польське Подласе (Польське Підляшшя), навіть не здогадуючись, що проходили по стежкам власної історії. Прикро, а ще початку ХХ ст. в період романтичного захоплення своєю історією значення Дорогичина поруч з такими овіяними славою містами як Холм, Перемишль, Ярослав та ін. було очевидне для представників української інтелігенції. Так, у березні 1918 р. Михайло Грушевський, виступаючи перед Українською Центральною Радою з нагоди підписання Берестейського миру, нагадав: «Дорогичин, один з наших історичних городів, в якому коронувався король Данило», — після чого визнав, що, за умовами цього миру, Дорогичин не ввійшов до складу УНР. Деяке захоплення Дорогичином, а верніше інцидентом з хрестоносяцми спостерігалося на хвилі другої світової війни. Його описали Микола Бажан у поемі "Данило Галицький" (1942 р.) та Антон Хижняк в однойменній історичній повісті, написаній у 1944 - 1951 роках. Однак в цих творах, образ конфлікту за Дорогичин представлено дуже неточно, а навіть тенденційно. Польські хрестоносці представлені як німці. Наразі ж мало хто з наших співвітчизників досягає цього міста. Наразі ж прийшов час згадати про нашу історію, широко поширити інформацію про історичні сліди Русі-України, чому сподіваємося послужить і даний матеріал. Приїзжайте до Дорогичина щоб на Замковій горі відчути подих величного минулого нашої країни, відчути значення власного народу в загальноєвропейській історії.

 

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Див. Також:

 

Бастіони русько-польського Прикордоння – Завихост і Сандомир

Гданськ для українця

Краків для українця

Цикл Холм та Холмщина – подорож для українця

 

Список використаних та рекомендованих джерел:

 

Авенариус И.В. Дорогичин надбужский и его древности. СПб., 1890.

Лучицкий Н. По поводу «Дорогичинских древностей». В кн.: Чтения в историческом обществе Нестора-летописца, кн. 6. К., 1892.

Болсуновский К. Дорогичинские пломбы, ч. 1. К., 1894.

Musianowicz K. Drohiczyn od VI do XIII wieku. Olsztyn–Bialystok, 1982;

Hawryluk J. Ziemia Brzeska w dobiе panstwowosci ruskiej. «Krakowskie zeszyty ukrainoznawcze», 1996–97, t. 5–6.

Масан Олександр Добжинський Орден (до історії Дорогичинського інциденту 1237 року) // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнографії (збірник наукових статей) / Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. – Чернівці: Рута, 1996. – Вип.1. – С.41-53.

Масан Олександр Добжинський Орден (до історії Дорогичинського інциденту 1237 року) // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнографії (збірник наукових статей) / Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. – Чернівці: Рута, 1996. – Вип.2. – С.52-62.

Ісаєвич Я.Д. Озброєння давньої Русі 

Воїни Русі 

https://pl.wikipedia.org/wiki/Nadbu%C5%BCa%C5%84ski_Park_Historyczno-Kulturowy_w_Drohiczynie Pl. Kopernika 9

Археологія Дорогичина 

Дорогичинська битва 

http://somsamuch.blogspot.com/2013/12/blog-post_324.html

http://nashformat.ua/catalog/knygy/istoriya_1/doslidzhennya/knyga_dorogychynska_bytva_1238r_taemnytsi_odniei_peremogy_taras_kalyandruk/

Skrzypowski Z., Ruczaj Z. Drohiczyn – historyczna stolica Podlasia. – Gmina Drohyczyn –2006. – 208 s.

Historia Wojewdztwa Podlaskiego. Kreator - 2010- 376 s.

http://www.lvivpost.net/suspilstvo/n/5799

Історія Дорогичина

Дорогичин - місто української звитяги-

Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь. Серія Україна крізь віки. Т.5. Видавничий дім «Альтернативи». – Київ – 1998. – 335 с. 

Борисенко В. та ін. Холмщина і Підляшшя. Історико-етнографічне дслідження. – К.: Родовід. – 1997.- 383 с.

Войтович Л. В. Війна з монголами на Волині у 1258–1260 роках // Розділ І. Історія України. 22, 2010 – С. 9-14.

Холмщина та Підляшшя - історія 

Кістяний ніж з давньоруським написом кінця ХІ-ХІІ ст. з Дорогичина

Дорогичин, історичний екскурс

 

УАС "Академік Вернадський". 01-04.2016

Науковий співробітник історико-архітектурної пам’ятки-музею «Київська фортеця», к.б.н.

Парнікоза І. Ю.

 

Публикацию прочитали

Количество просмотров: 1483
Отредактировано: 29-10-2016 [22:12]
delete
Іван Парнікоза
Іван Парнікоза, Киев, свободный журналист "ХайВей" 

Теги

Для того, чтобы оценить статью, Вас необходимо войти в систему
Право оценивать рецензии на ХайВей можно получить от редакции сайта по рекомендации одного из журналистов ХайВей
Рекомендаций: +4
Всего комментариев: 7, Всего рецензий: 3
Читайте также

Байден защищает Burisma Злочевского и передает связи приемникуБайден защищает Burisma Злочевского и передает связи приемнику

Завершившийся накануне "прощальный" визит Джо Байдена в качестве вице-президента США в Украину засвидетельствовал, что американская администрация и кр ...

Суд арестовал весь иранский газоконденсат "Укртатнафты"Суд арестовал весь иранский газоконденсат "Укртатнафты"

Суд Одессы наложил арест на 75,7 тыс. тонн газового конденсата, импортированного из Ирана в октябре-ноябре 2016 года ...

Суд оприлюднив повну версію ухвали про закриття справи НАБУ щодо МартиненкаСуд оприлюднив повну версію ухвали про закриття справи НАБУ щодо Мартиненка

У прес-службі колишнього нардепа зазначили, що рішення суду є остаточним і оскарженню не підлягає. ...

Укажите свой e-mail адрес, если Вы хотите получать комментарии к этому материалу
Подписаться

Для того, чтобы опубликовать сообщение в этой теме, Вам нужно ввойти в систему.

Рецензии

18:14 23/04/16
Журналистское мастерство
Язык и стиль
Форма подачи
Общее впечатление
viktor trigub Киев
пердрук можна?
22:48 23/04/16
Журналистское мастерство
Язык и стиль
Форма подачи
Общее впечатление
ivp_paster Тернополь
 
22:58 23/04/16
Журналистское мастерство
Язык и стиль
Форма подачи
Общее впечатление
outsider Винница
 

Комментарии

Их Сталин и Жуков - обычные бабники и мародёры , любившие себя во власти : Окончательно Зуйкова и Жуков расстались в 1965 году.Лидия Владимировна ЗАХАРОВА, гражданская жена

С Лидией Георгий Константинович познакомился во время Великой Отечественной войны - осенью 1941 года, во время битвы под Москвой. Младший лейтенант Захарова была военным фельдшером. Она прошла с Жуковым всю войну, не раз выходя с ним на передовую. Впрочем, и после войны маршал продолжил с ней отношения. Даже когда Сталин отправил Георгия Константиновича в Одессу (командующим военного округа), Захарова переехала к маршалу жить. Она уходила из его квартиры в свою, лишь когда из Москвы приезжала Александра Диевна.Галина Александровна ЖУКОВА (СЕМЕНОВА), вторая официальная супруга ... ВО ВРЕМЯ БИТВЫ ПОД МОСКВОЙ - ШАШНИ С ФЕЛЬДШЕРОМ ! Вот, вам , мариупольцы и герой жуков !

Читать полностью: http://h.ua/story/428758/#ixzz46cc1IMjS

Читать полностью: http://h.ua/story/428746/#ixzz46ccW9kdq
07:47 23/04/16
viktor trigub Киев
Рекомендует этот материал.
18:14 23/04/16
Дякую) Звичайно можна)
19:12 23/04/16
Рекомендует этот материал.
21:13 23/04/16
Рекомендует этот материал.
21:28 23/04/16
Нажаль живемо у такий період впливу антиукраїнських сил на наше буття, що вже й не згадуємо про втрачені наші землі!

Думаю прізвище автора пішло від прізвиськ козаків - характерників ,що уміли без дихання сидіти під водою по пів години. Правда , тоді їх звали "пірникосак!" Їх було дуже мало, але в історію вони ввійшли!

Матеріал написаний дещо в романтичному стилі. Не все так просто було і з Данилом, як ми хочемо чути і читати. В той період кожний князь, який був залежним від місцевого населення і мав дуже незначну владу старався узаконити соє панівне становище. А для цього потрібно було мати титул, схвалений чи дозволений інквізиторами часу - папою чи патріархом. Папа називав корорем чи цісарем, а патріарх царем відповідно.
Не підтримало населення тогочасної Русі своїх князів!!! Причина - силове нав"язування релігії і масове знищення корінного населеня сонцепоклонників. Дивно, але мало хто знає,що на Поділлі аж до 1647 року офіційною релігією було ПравоСлав"я , яке не має жодного відношення до християнства. Козацька армія теж розпалась, коли туди прониклои попи!!!
Саме тому і битва на Калці була програна! Населення не підтримало князів. Тобто князі жили самі по собі разом із дружинами- найманцями, а населення саме по собі! Тому монголам і вдалось завоювати ці землі.
Роль Данила визначна і сповнена протиріч. Він , як і всякий власник влади теж по лікті в крові...
Однак, для тих, хто цікавиться нашою далекою історією варто почитати!
21:32 23/04/16
outsider Винница
Рекомендует этот материал.
22:58 23/04/16

Live

2 мин. назад

Pavel Gandyara рекомендует материал Праздники, которые всегда с Жебривским: 1 мая и День дурака

2 мин. назад

Pavel Gandyara пишет рецензию на публикацию Праздники, которые всегда с Жебривским: 1 мая и День дурака

49 мин. назад

Геннадий Балашов публикует статью Замена Порошенко

2 час. назад

Саня Ух комментирует материал Сексуальная привязка

2 час. назад

Топал-паша комментирует материал Путин - убийца Российской Империи Ч.2 Психо

2 час. назад

Родослав Корченюк комментирует материал Якобы многочисленные достижения В.В.П. на посту президента РФ.

2 час. назад

Топал-паша комментирует материал Зачем России Донбасс? Ч 3я. Про металл и артиллерию.

5 час. назад

Сергей Валерьянович рекомендует материал Сексуальная привязка

5 час. назад

Екатерина Фоменко публикует статью Сексуальная привязка

5 час. назад

Литвиненко Анатолий комментирует материал Путин - убийца Российской Империи Ч.2 Психо

5 час. назад

Сергей Валерьянович комментирует материал Зачем России Донбасс? Ч 3я. Про металл и артиллерию.

5 час. назад

Влочега рекомендует материал Національна еліта та елітна культура українців

6 час. назад

Petro Boriwiter рекомендует материал Міфи та легенди- основа існування народу

6 час. назад

Petro Boriwiter комментирует материал Трамп абсолютно себе викрив як кремлівський агент

6 час. назад

глядач комментирует материал Якобы многочисленные достижения В.В.П. на посту президента РФ.

7 час. назад

Таня Бідзіля публикует статью Чарівна атмосфера свята

7 час. назад

Таня Бідзіля публикует статью Із юристів – у… пекарі

7 час. назад

Анна Табак публикует статью Очі - дзеркало душі

7 час. назад

stalker публикует статью За что я "люблю" Россию

7 час. назад

Родослав Корченюк комментирует материал Три губи

8 час. назад

Таня Бідзіля рекомендует материал Джоджо Мойєс – «Дівчина, яку ти покинув»

8 час. назад

Таня Бідзіля пишет рецензию на публикацию Джоджо Мойєс – «Дівчина, яку ти покинув»

8 час. назад

Таня Бідзіля комментирует материал Мандрівка в Борислав до унікального паломницького центру