О проекте ХайВей

Публикуйте на ХайВей свои статьи, фото, видео.

Получайте рецензии и комментарии от сообщества ХайВей на свои публикации.

Зарабатывайте деньги на публикациях.

Общайтесь с интересными людьми.

 

Наука  26 января 2013 16:34:07

Австрійська економічна школа: захищаючи євро

Австрійська економічна школа: захищаючи євро
Цікаво, що ще в 1924 році видатний американський економіст Б. Андерсон писав, що для відновлення Європи необхідне життя, яке відповідає товщині гаманця, здорова фінансова політика та скорочення державного боргу, а не його нарощування. Основою для подібного розвитку подій, з його точки зору, міг бути золотий стандарт у поєднанні з природними процентними ставками (Anderson B. M. (1924). Cheap Money, Gold, and the Federal Reserve Bank Policy // Chase Economic Bulletin. Vol. 4, No 3. Bagus Ph. (2010). The Tragedy of the Euro. Auburn, Alabama: Ludwig von Mises Institute).  

Теоретики австрійської школи доклали чимало зусиль, щоб з'ясувати, якою має бути ідеальна грошова система в умовах ринкової економіки. У теоретичному плані вони напрацювали концепцію економічного циклу, яка пояснює, як цикл породжується центральним банком та банківською системою, яка працює за принципами часткового резервування – шляхом кредитної експансії, яка не базується на зростанні реальних заощаджень. В історичному аспекті вони пояснили еволюційний процес появи інституту грошей та відмову від ринкових принципів, спотворення природної еволюції банківських інститутів під впливом державного втручання, здійснюваного певними групами інтересів. Цей теоретичний аналіз привів до висновку, що існуючі грошова й банківська системи несумісні зі справді вільним ринком та є постійним джерелом фінансової нестабільності й економічних потрясінь. Для трансформації світових грошової й фінансової систем запропоновано здійснити три реформи: 1) відновити 100% резервування всіх депозитів на вимогу та їхніх аналогів, як фундаментальний правовий принцип приватної власності; 2) ліквідувати всі центральні банки, оскільки, по-перше, внаслідок реалізації першого пункту щезне потреба в кредиторі останньої інстанції, а, по-друге, будучи справжніми органами централізованого фінансового планування, вони виступають джерелом постійної нестабільності через наявність узаконеного засобу платежів та громіздкої, мінливої системи банківського нагляду; 3) повернутися до класичного золотого стандарту як єдиного світового стандарту, в рамках якого не було б можливості (для державної влади) маніпулювати грошовою базою і який зміг би приборкати інфляційні очікування різних груп інтересів.

Fredrich von Hayek
Fredrich von Hayek

Представники австрійської економічної школи завжди вважали, що захищати плаваючі валютні курси за умов грошового «націоналізму» (як найбільш відповідні ринковій економіці) до появи ідеальної грошової системи – груба помилка. У цій позиції з ними солідаризуються економісти чиказької школи. На думку австрійців, до усунення центральних банків та встановлення класичного золотого стандарту зі 100% резервуванням банківських вкладів слід робити все можливе, щоб реальна грошова система наближалася до ідеальної, як щодо механізмів її функціонування, так і результатів. Для цього потрібно максимально обмежити «грошовий націоналізм», виключити можливість того, щоб кожна країна напрацьовувала свою незалежну грошову політику, і приборкати, настільки це можливо, інфляційну політику кредитної експансії, створюючи таким чином передумови максимально відповідальної поведінки економічних, політичних і соціальних агентів, особливо професійних союзів та інших груп тиску, політиків і центральних банків. Особливо яскравий та радикальний аналіз здійснив Хайєк у праці «Грошовий націоналізм та міжнародна стабільність» (1937) (Hayek F. A. (1971). Monetary Nationalism and International Stability. N. Y.: Augustus M. Kelley [1st ed. L.: Longmans, Green, 1937]), продемонструвавши, що плаваючі обмінні курси перешкоджають ефективному розміщенню ресурсів на міжнародному рівні, спотворюючи реальні потоки споживання та інвестицій. Необхідне коригування реальних витрат у бік зниження відбувається шляхом росту решти номінальних цін, за умов хаосу конкурентних девальвацій, кредитної експансії та інфляції, що зумовлює безвідповідальну поведінку професійних союзів, які вимагають постійного підвищення заробітної плати. Без зростання рівня безробіття задовольнити такі вимоги можна лише інфляційним шляхом. Через 38 років, у 1975 році, Хайєк так узагальнив свою аргументацію: «Я вважаю безспірним, що вимога ввести плаваючі обмінні курси виходить від таких країн, як Великобританія, де деякі економісти воліли б мати більше простору для інфляційної експансії (яка йменується політикою повної зайнятості). На жаль, згодом їх підтримали інші економісти (хоча Хайєк не називає їх, він має на увазі теоретиків чиказької школи на чолі з М. Фрідменом, які у цих, як і в багатьох інших, аспектах близькі до кейнсіанців. – А. Т.), які хоча й не були прихильниками інфляції, але, схоже, пропустили неабиякий аргумент на користь фіксованих обмінних курсів, а саме те, що останні являють собою практично нездоланну перешкоду для політиків і грошових властей на шляху дестабілізації валюти». Далі Хайєк уточнює свої висновки: «Підтримка цінності грошей та відмова від інфляції постійно вимагають від політиків непопулярних заходів. Політики можуть виправдати такі дії перед тими, хто від них постраждає, лише показавши, що вони змушені до них вдатися. Вони можуть протистояти постійним вимогам надати дешеві кредити, знизити процентні ставки, збільшити державні витрати й т. п. лише до тих пір, поки підтримка курсу національної валюти на міжнародному ринку вважається імперативом. За режиму фіксованих обмінних курсів падіння вартості національної валюти на міжнародних ринках або відтік золота чи міжнародних валютних резервів служать сигналом для оперативної реакції уряду. За плаваючих обмінних курсів вплив зростання грошової пропозиції на внутрішні ціни відбувається надто повільно, щоб стати явним чи притягнути до відповідальності винних. Більше того, бажаний ріст зайнятості зазвичай передує зростанню цін. Таким чином, його можуть навіть вітати, оскільки його згубні наслідки проявляються значно пізніше». Хайєк завершує: «Я не думаю, що ми досягнемо міжнародної стабільності без повернення до режиму фіксованих обмінних курсів, який успішно обмежує центральні банки та дає змогу протистояти тиску прихильників інфляції, до яких часто належать міністри фінансів» (Hayek F. A. (1971). Monetary Nationalism and International Stability. N. Y.: Augustus M. Kelley [1st ed. L.: Longmans, Green, 1937]. P. 9 — 10).

Ludwig von Mises
Ludwig von Mises
         

Добре відома історія про те, як Мізес перестав спілкуватися зі своїм улюбленим учнем Ф. Махлупом і не розмовляв із ним майже три роки, коли в 1961 році останній став захищати плаваючі обмінні курси на засіданнях Товариства Мон-Пелерін (Hartwell R. M. (1995). A History of the Mont Pelerin Society. Indianapolis: Liberty Fund. P. 119). Мізес ще міг зрозуміти, що режим плаваючих валютних курсів та їхню неявну інфляційну складову захищали макроекономісти, не знайомі з теорією капіталу, як Фрідмен і його колеги з чиказької школи, а також кейнсіанці. Та він ніяк не міг пробачити тим, хто, як Маклуп, будучи його учнем, прекрасно знав австрійську економічну теорію і став жертвою впливу прагматизму та мінливих коливань політкоректності. Мізес заявив, що не може пробачити Махлупу, оскільки «він брав участь у моєму семінарі в Відні… Він знає більше, ніж більшість із них, і розуміє, що робить». Захищаючи фіксовані обмінні курси, Мізес водночас захищає золотий стандарт як ідеальну міжнародну грошову систему. 1944 року в книзі «Всемогутній уряд» він писав: «Золотий стандарт зводив нанівець всі проекти держави в сфері легких грошей. Здійснювати політику кредитної експансії й при цьому підтримувати золотий паритет, жорстко зафіксований законом, неможливо. Державі доводилося вибирати між золотим стандартом і політикою – у довгостроковій перспективі катастрофічною – кредитної експансії. Ніякого краху золотого стандарту не було. У всіх країнах золотий стандарт був зруйнований державою. Золотий стандарт так же несумісний з етатизмом, як і принцип свободи торгівлі. Уряди відмовлялися від золотого стандарту, тому що хотіли підняти внутрішні ціни та ставки заробітної плати вище рівня світового ринку і тому що мали намір стимулювати експорт і стримувати імпорт. Для них стабільність обмінного курсу валют була не благом, а недоліком. У цьому смисл розвинутої лордом Кейнсом ідеї кредитно-грошової політики. Кейнсіанці пристрасно захищають нестабільність обмінного курсу валют». Не дивно, що Мізес зневажав теоретиків чиказької школи, коли ті так легко потрапляли в сітки кейнсіанства. З другого боку, на думку Мізеса, повернутися до золотого стандарту й фіксованих обмінних курсів не було складно: «Вимагається лише одна умова – відмова від політики дешевого кредиту та девальвацій як методу боротьби з імпортом». Крім того, на думку Мізеса, тільки фіксовані обмінні курси сумісні зі справжньою демократією, а інфляційна політика, що приховується за плаваючими валютними курсами, по суті, антидемократична: «Демократичний контроль – це бюджетний контроль. В уряду є лише одне джерело доходів – податки. Без згоди парламенту всяке оподаткування незаконне. Та якщо в уряду є інші джерела доходів, воно може звільнитися від парламентського контролю» (Mises L. von (1969). Omnipotent Government: The Rise of Total State and Total War. New Rochelle, N. Y.: Arlington House. P. 251—253). Лише коли обмінні курси фіксовані, уряд змушений говорити своїм громадянам правду. Тому така спокуса вдатися до інфляції та плаваючих валютних курсів, щоб уникнути невдоволення, пов’язаного з непопулярним зростанням податків. За відсутності золотого стандарту фіксовані обмінні курси дисциплінують авантюризм політиків: «Навіть без чистого золотого стандарту фіксований обмінний курс є страхуванням від інфляції, що неминуча за умов плаваючого курсу. Адже якщо вдатися до інфляції за фіксованого обмінного курсу, країна неминуче зіткнеться з кризою платіжного балансу. Коли у неї закінчуються міжнародні золотовалютні резерви, вона змушена вдатися до девальвації, достатньо складного процесу, сповненого небезпек для політичних лідерів, що його здійснюють. За умов плаваючого обмінного курсу інфляція не призводить до кризи платіжного балансу, а відповідно немає необхідності в політично ускладненій девальвації. Замість цього є порівняно безболісне падіння курсу національної (схильної до інфляцій) валюти щодо її іноземних аналогів» (Block W. (1999). The Gold Standard: A Critique of Friedman, Mundell, Hayek and Greenspan from the Free Enterprise Perspective // Managerial Finance. Vol. 25, No 5. P. 19).

Представники австрійської школи виступають за золотий стандарт, тому що він обмежує авантюризм політиків і можновладців, дисциплінує поведінку всіх учасників демократичного процесу та сприяє розумній і моральній поведінці в сфері економіки. Золотий стандарт здатний стримувати брехню й демагогію: «Золотий стандарт робить установлення купівельної спроможності грошей незалежним від мінливих амбіцій і доктрин політичних партій і груп тиску. І це не хиба золотого стандарту, а його головне достоїнство» (Mises L. von (1966). Human Action: A Treatise on Economics. 3rd ed. Chicago: Henry Regnery. P. 474). Утвердження євро в 1999 році та його повсюдне використання з 2002 року призвели до щезнення грошового націоналізму та плаваючих валютних курсів на значній території континентальної Європи. Цікаво простежити, як різні держави монетарного союзу поступилися та повністю втратили свою грошову автономію, тобто можливість маніпулювати своєю валютою у власних швидкоплинних політичних інтересах. У цьому сенсі дана система розпочала й продовжує функціонувати як золотий стандарт, принаймні щодо країн зони євро. Саме тому слід вважати євро кроком, хоч і незавершеним, у напрямку встановлення золотого стандарту. Початок Великої рецесії в 2008 році засвідчив дисциплінуючий вплив системи, оскільки вперше європейські країни змушені були зустріти кризу без грошової автономії. До прийняття євро уряди й центральні банки за настання кризи діяли таким чином: надавали необхідну ліквідність, відпускали у вільне плавання та девальвували національну валюту, відкладали на невизначений строк болісні структурні реформи в бік лібералізації економіки, ціноутворення та ринків (особливо ринку робочої сили), а також скорочення державних витрат, зниження впливу та ліквідації професійних союзів і держави загального добробуту. Із настанням епохи євро такий вид безвідповідальної поведінки залишився в минулому і став немислимим. Так, наприклад, в Іспанії до ст. 135 Конституції було внесено антикейнсіанський принцип стабільності й збалансованості бюджету як для центрального уряду, так і для автономних областей і муніципалітетів. По-друге, раптово були призупинені гігантські проекти зі збільшення державних витрат, «купівлі» голосів та субсидій, на яких зазвичай базувалися популярність і дії політиків. По-третє, спочатку були скорочені на 5%, а потім заморожені ставки заробітної плати всіх державних службовців, а тривалість робочого дня була збільшена. По-четверте, були фактично заморожені пенсії, виплачувані в рамках соціального страхування. По-п'яте, було збільшено пенсійний вік із 65 до 67 років. По-шосте, всі державні витрати були скорочені більш ніж на 15%. По-сьоме, зазнав значної лібералізації трудовий ринок, було підвищено тривалість робочого дня та спрощено заплутану систему регулювання економіки. Аналогічна ситуація в Ірландії, Португалії, Італії і навіть Греції, яка досі відзначалася щедрістю соціальних програм, відсутністю строгого бюджету та засиллям політичної демагогії (вперше саме завдяки євро Греція зіткнулася з викликами власному майбутньому. І хоча вперті монетаристи та самовдоволені кейнсіанці не бажають цього визнати, внутрішня дефляція можлива й не призведе до «хибного» циклу, якщо буде супроводжуватися глибокими реформами, спрямованими на лібералізацію та заохочення росту конкурентоспроможності. Справді, Греція одержала й продовжує одержувати значну допомогу, та вона може виконати історичну місію, спростувавши твердження всіх провидців, зацікавлених у провалі Греції, які зберігають у своїх моделях сакраментальну гіпотезу про негнучкість цін (і заробітних плат) відносно зниження. Вперше в історії традиційно бездарний і корумпований грецький уряд мусив вдатися до інтенсивної терапії. За два роки (2010-2011) бюджетний дефіцит скоротився на 8%, ставки заробітної плати державних службовців були знижені спочатку на 15%, потім ще на 20%, а їх чисельність зменшена на 80 тис. чоловік, майже половина державних службовців на рівні муніципалітетів була звільнена, збільшено пенсійний вік, знижено рівень мінімальної заробітної плати (Vidal-Folch X. (2012)). Heroica reconstruction del Estado fallido griego // El Pais. 23 de febrero. P. 21)). Подібна «героїчна» перебудова виділяється на тлі соціально-економічного розкладу в Аргентині, що пішла шляхом кейнсіанців і монетаристів, - грошового націоналізму, девальвації та інфляції. Політичні лідери цих п’яти країн, з огляду на неможливість маніпулювати грошовою політикою з метою приховання від суспільства справжньої ціни їхньої політики, блискавично втратили посади. Понад те, Бельгія, а особливо Франція й Нідерланди, не надто прихильні до проведення реформ, також змушені були переглянути розміри державних витрат та структуру гіпертрофованої держави загального добробуту. І все це – завдяки новим грошовим відносинам, пов’язаним з єдиною європейською валютою. За відсутності євро події розвивалися б традиційним шляхом: втеча в інфляцію та девальвація місцевих валют, щоби в короткостроковому періоді підвищити конкурентоспроможність та відновити повну зайнятість, заплющивши очі на серйозну відповідальність професійних союзів за ріст безробіття.

Жак Делор
Жак Делор

Потрібно підкреслити дві суттєві відмінності євро, з одного боку, від системи національних валют, пов’язаних фіксованими курсами, а з другого боку – від золотого стандарту. Вийти з євро набагато складніше, ніж це було свого часу з золотим стандартом. Валюти, прив’язані до золота, використовували на позначення своєї вартості місцеві назви (франки, фунти і т. д.), тому в 1930-ті роки не було складно розірвати зв'язок із їхнім золотим змістом. Економічні агенти, відповідно до теореми регресії купівельної спроможності грошей, яку Мізес сформулював у 1912 році (Mises L. von (2012). La teoria del dinero y del credito. 2a edicion. Madrid: Union Editorial. P. 83—134), продовжували користуватися місцевою, але вже нерозмінною (декретною) валютою, вважаючи, що вона має ту ж купівельну спроможність, що й до грошової реформи. Така можливість закрита для тих, хто побажає чи буде змушений вийти з зони євро. Єдина європейська валюта деномінована в євро, тому вихід із зони євро потребує введення нової місцевої валюти, купівельна спроможність якої буде нижчою, що спричинить хаос у відносинах між позичальниками, боржниками, інвесторами, підприємцями та найманими працівниками. Тому й європейці «приковані до євро ланцюгами» (Cabrillo F. (2012). Encadenados al Euro // Expansion. 30 de enero). Очевидно, улюбленим прикладом кейнсіанців та монетаристів, який доводить всі переваги девальвації та відмови від фіксованих обмінних курсів, є Аргентина після грудня 2001 року. Утім, такий приклад доводить неможливість існування батьківської системи, заснованої на частковому резервуванні, без кредитора останньої інстанції (Huerta de Soto J. (2011a). Dinero, credito bancario y ciclos economicos. 5a edicion. Madrid: Union Editorial [Primera edicion de 1998]. P. 610). Після девальвації ВВП на душу населення Аргентини знизився майже на 2/3 – від 7726 доларів у 2000 році до 2767 доларів у 2002 році. Це скорочення доходів і багатства в Аргентині на 65% змусило мовчати навіть тих, хто сьогодні в Греції вперто й жорстко протестує проти відносно менших жертв та зниження цін у процесі оздоровчої внутрішньої дефляції, якої вимагає євро. Порожні розмови про аргентинське економічне чудо, зі зростанням ВВП з 2003 року темпами, що перевищують 8% на рік, не мають нас дивувати, якщо взяти до уваги, як сильно девальвація знизила базу, посіявши зерна убогості, маразму й хаосу на ниві аргентинської економіки. Третина населення стала залежною від субсидій і трансфертів. Темпи інфляції перевищували 30%. Дефіцит бюджету, обмеження, всеосяжне регулювання, демагогія, відсутність реформ і контроль (чи його відсутність?) з боку держави – ось що відбувається в Аргентині (Gallo A. (2012). Trade Policy and Protectionism in Argentina // Economic Affairs. Vol. 32. No. 1. Februar. P. 55 — 59). П. Барб'єрі заявляє, що не можна всерйоз висувати Аргентину як модель для Греції (Barbieri P. (2012). The Tragedy of Argentina // Wall Street Journal. April 20—22. P. 15). Принаймні, в цьому конкретному сенсі і згідно з поглядами представників австрійської економічної школи необхідно визнати, що євро перевершує золотий стандарт і що для людства було б краще, якби в 1930-ті роки країни залишалися в рамках золотого стандарту, як це відбувається в зоні євро, де всяка інша альтернатива неможлива й спричинить болісні наслідки для громадян. У певному розумінні кумедно спостерігати, як група соціальних інженерів та політиків-інтервенціоністів на чолі з Ж. Делором, що свого часу розробила єдину валюту для втілення своїх грандіозних задумів політичного об'єднання Європи, тепер із відчаєм споглядає на те, чого не могла передбачити – євро de facto функціонує як золотий стандарт: дисциплінує громадян, політиків та можновладців, зав'язує руки демагогам, виявляє групи тиску (на чолі яких завжди виявляються привілейовані професійні союзи) і навіть ставить під сумнів стійкість моделі держави загального добробуту (голова Європейського Центрального Банку М. Драгі навіть висловився про те, що континентальна соціальна модель вичерпала себе – див.: Draghi M. (2012). Continental's Social Model is «gone» // Wall Street Journal Europe. February 24). Саме в цьому, на думку економістів австрійської школи, полягає головна перевага євро як грошового стандарту взагалі і порівняно з грошовим націоналізмом зокрема, а не в прозаїчніших аргументах, як, наприклад, зниження трансакційних витрат або зниження ризику коливань валютних курсів, які здійснювали інші короткозорі соціальні інженери.

Тепер варто сказати про відмінності євро від системи фіксованих валютних курсів за умов пристосування до різних темпів кредитної експансії та державного втручання в різних країнах. Очевидно, що в системах з фіксованими обмінними курсами тиск на обмінний тиск призводить до девальвації, яка має високі соціальні витрати, що дискредитують винних політиків. У випадку єдиної валюти, наприклад, євро, такий тиск проявляється в тому, що країна втрачає конкурентоспроможність, яку неможливо відновити без структурних реформ, необхідних для забезпечення гнучкості ринків, паралельно з дерегуляцією у всіх сферах, а також із загальним падінням цін в поєднанні з коректуванням у структурі відносних цін. Все це впливає на державний сектор, а, відповідно, і на його кредитний рейтинг. За нинішніх умов у зоні євро котування суверенних боргів усіх країн на фінансовому ринку зазнають того ж тиску, якого зазнавали б обмінні курси за умов кризи, якби вони були більш або менш зафіксовані в рамках грошового націоналізму. Саме тому головними дійовими особами стали не валютні спекулянти, а рейтингові агентства і особливо іноземні інвестори, які, купуючи або перестаючи купувати суверенний борг, змушують уряди здійснювати необхідні реформи та одночасно дисциплінують їх. До цього часу демократія ставала хронічно залежною від безвідповідальної та корумпованої політики, заснованої на грошових та інфляційних маніпуляціях. Із настанням епохи євро можливість вдатися до цього інфляційного ресурсу виявилася закритою, принаймні на рівні урядів окремих країн, політики яких виявилися притиснутими до стіни та змушені були говорити правду. Падіння урядів Ірландії, Греції, Португалії, Італії й Іспанії свідчать про зростання рівня відповідальності, бюджетної прозорості та демократичного оздоровлення, які євро поступово запроваджує у відповідні країни.

Joseph Stiglitz
Joseph Stiglitz

До товариства противників євро входять протилежні за своїми поглядами представники різних шкіл і течій – від ультраправих до ультралівих. Ностальгічно налаштовані кейнсіанці, як, приміром, П. Кругман і Дж. Стігліц, догматичні монетаристи, які захищають систему плаваючих валютних курсів (Р. Барро), послідовники теорії оптимальних валютних зон Р. Манделла, залякані доларові (і фунтові) шовіністи. Імовірно, найяскравішим свідченням (чи найвагомішим доказом) правоти Мізеса, який стверджував, що система фіксованих обмінних курсів і золотий стандарт дисциплінують політичну і профсоюзну демагогію, можна вважати те, як лідери лівих політичних партій, профсоюзні боси, інтелектуали-прогресисти, ультраправі політики та й взагалі всі прибічники державних витрат, субсидій і державного втручання відкрито протистоять дисципліні, встановленій євро. Вони виступають проти втрати грошового суверенітету країнами зони євро та наслідків цього явища: принизливої залежності від ринку, спекулянтів, іноземних інвесторів за потреби розмістити постійно зрослий суверенний борг, необхідний для покриття постійно зрослого в свою чергу дефіциту бюджету. Достатньо поглянути на заголовки лівих газет чи почитати заяви демагогів-політиків (Франсуа Олланд, президент Франції, будучи кандидатом у президенти від соціалістичної партії, заявляв про неефективність і згубність шляху економії – див.:   Hollande F. (2012). La via de la austeridad es ineficaz, letal y peligrosa // La Gaceta. 26 de enero. P. 1; представниця ультраправих сил М. Ле Пен заявляла про те, що слід повернутися до франка й покінчити з євро – див.: Martin Ferrand M. (2012). El euro es la solucion // ABC. April 13. P. 14) чи провідних представників професійних союзів, аби переконатися в тому, що ситуація з євро аналогічна з тією, яка склалася в 1930-ті роки довкола золотого стандарту: вороги ринку й захисники соціалізму, держави загального добробуту та профсоюзної демагогії в унісон закликають як публічно, так і приватно до відмови від суворої дисципліни, яку накладають євро та фінансові ринки, вимагаючи негайної монетизації всього державного боргу без усяких додаткових бюджетних обмежень і реформ у напрямі зростання конкурентоспроможності. В академічних колах, звідки ідеї поширюються в ЗМІ, особливо кидається в вічі наступ сучасних кейнсіанських теоретиків на євро, який за своєю войовничістю можна порівняти лише з кампанією, організованою Кейнсом проти золотого стандарту в 1930-ті роки. Показовим є випадок Кругмана, який, немов профсоюзний оглядач, практично щотижня повторює одне і те ж («євро є нестерпним корсетом для росту зайнятості») і навіть критикує політику недостатньої грошової експансії адміністрації США, яка надто обережна в своїх фіскальних стимулах (див.: Krugman P. (2012). El desastre de la austeridad // El Pais. 31 de enero. [Krugman P. The Austerity Debacle // New York Times. January 30. P. A23.], а також Stiglitz J. (2012). Despues de la austeridad // El Pais, Negocios. 13 de mayo. P. 19). Думка Скідельського витонченіша й обгрунтованіша: він принаймні пояснює, що австрійська теорія економічного циклу – єдина альтернатива кейнсіанству, і визнає, що нинішня кон’юнктура вимагає повторення дебатів між Кейнсом і Хайєком (Skidelsky R. (2011). Nueva contienda Keynes-Hayek // La Vanguardia. 6 de octubre. P. 21). Ще дивнішої позиції дотримуються теоретики неокласичної школи, прихильники плаваючих обмінних курсів, зокрема монетаристи й послідовники чиказької економічної школи (Барро (Barro R. (2012). An Exit Strategy From the Euro // Wall Street Journal. January 10. P. 16), М. Фельдстейн (Feldstein M. (2011). The Euro Zone's Double Failure // Wall Street Journal. December 16. P. 17) та помічник президента Обами О. Голсбі (Golsbee A. (2011). Europe's Currency Road to Nowhere // Wall Street Journal. November 30. P. 18)). Явне протиріччя між захистом вільного ринку та підтримкою грошового націоналізму й грошових маніпуляцій за допомогою плаваючих валютних курсів повторюється і в доктрині Манделла про «оптимальні валютні зони» (Mundell R. (1961). A Theory of Optimal Currency Areas // American Economic Review. Vol. 51, No 4. P. 657—664). Такими зонами вважаються ті, де раніше спостерігалася висока мобільність всіх факторів виробництва, у зворотному випадку зони краще сегментувати й використовувати в кожній незалежну валюту, щоб мати можливість протистояти «зовнішнім шокам». Кейнсіанці, монетаристи й послідовники Манделла осмислюють світ лише в агрегованих макроекономічних показниках. Тому не дивно, що вони пропонують дуже подібні рецепти – коригування грошової та податково-бюджетної (фіскальної) політики, «тонке налаштування» й запровадження плаваючих обмінних курсів. Вся діяльність для виходу з кризи в їхньому розумінні зводиться виключно до розробки макроекономічних моделей та соціальної інженерії. Тому вони не помічають глибоких спотворень на мікроекономічному рівні, до яких призводять маніпуляції з грошовою базою (і державним бюджетом) через зміни в структурі цін та накопичення інвестиційних помилок. Вимушена девальвація однаково позначається на всіх гравцях, тобто вона виражається в раптовому лінійному падінні всіх цін на усі товари й послуги – як споживчі, так і капітальні. І хоча в короткостроковому періоді може виникнути враження інтенсивного відновлення ділової активності та зниження рівня безробіття, в довгостроковій перспективі девальвація призводить до значного спотворення структури відносних цін, а також до помилок у розміщенні виробничих ресурсів, для виправлення яких, коли вони стануть очевидними, знадобиться багато років (прекрасні праці, присвячені девальвації фунта стерлінга, див.: Whyte J. (2011). El alto coste de una libra barata // Procesos de Mercado: Revista Europea de Economia Politica. Vol. VIII. No. 2. Otorn. P. 287—289; про США див.: Laperriere A. (2012). The High Cost of the Fed's Cheap Money // Wall Street Jour­nal. March 6). У цьому полягає сенс мікроекономічного аналізу австрійської школи (Huerta de Soto J. (2011a). Dinero, credito bancario y ciclos economicos. 5a edicion. Madrid: Union Editorial [Primera edicion de 1998]), відсутнього в аналітичному інструментарії корифеїв, які виступають проти євро. Якщо вийти за рамки академічних досліджень, складається враження, що в публічному просторі, мас-медіа англосаксонські економісти, інвестори та фінансові аналітики з підозрілою наполегливістю намагаються дискредитувати євро, віщуючи йому безперспективне майбутнє. Причому таке враження підтримується лицемірною позицією адміністрації США (меншою мірою Великобританії), коли вона висловлює побажання якнайшвидшого одужання економіці зони євро, зумисне забуваючи нагадати про те, що фінансова криза розгорнулася по той бік Атлантичного океану у зв’язку з експансіоністською політикою, яка через долар, використовуваний як світова резервна валюта, поширилася на ввесь світ. До того ж тиск на зону євро в напрямку проведення принаймні такої ж грошової експансії (quantitative easing), яка здійснюється в США, лицемірний подвійно, оскільки в разі втілення такої грошової політики євро неминуче зазнає повного краху. Можливо, за цією політичною, економічною та фінансовою позицією приховується побоювання англосаксів, що євро може становити серйозну загрозу долару як резервній валюті майбутнього, якщо європейська валюта виживе і зможе ефективно конкурувати з доларом? «Як валюта зони, експорт якої перевищує експорт США, євро має добре розвинені фінансові ринки, підтримується центральним банком світового значення і очевидно є альтернативою долару. І хоча сьогодні модніше малювати євро понурі перспективи, незаперечним залишається той факт, що 37% обороту міжнародної торгівлі припадає на загальноєвропейську валюту, а також 28% міжнародних валютних резервів, склад яких розкривається центральними банками» (Eichengreen B. (2011). The Rise and the Fall of the Dollar and the Future of the Inter­national Monetary System. Oxford; N. Y.: Oxford University Press. P. 130). Г. Сорман вважає двозначною поведінку експертів та фінансових агентів США. Їм ніколи не подобалося євро, тому що воно за визначенням конкурує з доларом; будучи послідовними, американські експерти пояснюють, що євро не виживе без єдиного економічного уряду та єдиної фіскальної системи (Sorman G. (2011). La crisis del euro no va a tener lugar // ABC. 30 de octubre. P. 54). У цілому, зрозуміло, що прихильники конкуренції валют мали би спрямувати свої зусилля на боротьбу з доларовою монополією (підтримавши, наприклад, євро), а не захищати місцеві малозначні «валютки» (драхме, ескудо, песете, ліру, фунт, навіть марку). Збираються навіть цілі міжнародні конгреси (причому саме в Англії, на батьківщині Кейнса та грошового націоналізму), де сотні експертів виступають зі своїми пропозиціями найкращих і найменш болісних способів руйнації європейського валютного союзу (це, наприклад, конкурс, оголошений в Англії лордом Вольфсоном, власником марки Next, в якому взяли участь 650 експертів. Якщо б подібні ініціативи не були настільки відвертим та грубим лицемірством (адже вони втілюються поза зоною євро, насамперед в англосаксонському світі, де євро бояться, ненавидять і зневажають), залишалося лише б подякувати цим людям за їх зусилля та інтерес до долі чужої валюти).

Simon Wolfson
Simon Wolfson

Ніхто не може заперечувати, що Європейський Союз страждає від цілої низки серйозних економічних та соціальних проблем. Та євро функціонує як потужний каталізатор, який унаочнює  реальні проблеми та прискорює (або робить неминучим) здійснення заходів, необхідних для їхнього розв’язання. Справді, сьогодні завдяки євро, як ніколи раніше, зростає усвідомлення неможливості існування гіпертрофованої європейської держави загального добробуту та необхідності проведення серйозних реформ (у ході останніх законодавчих змін було збільшено пенсійний вік до 67 років (з можливістю подальшого збільшення за умов зростання тривалості життя в майбутньому). Ці реформи або вже проведені, або здійснюватимуться в Німеччині, Франції, Італії, Іспанії, Португалії та Греції. Крім того, будуть засновані так зване співфінансування та приватизація у сфері охорони здоров'я. Ці нерішучі кроки (в зв’язку зі своїми непопулярними політичними наслідками) ніколи б не здійснилися без євро, так очевидно відрізняючись від реформи сфери охорони здоров'я, втілюваної Б. Обамою, чи явного небажання здійснювати реформу британською National Health Service). Те саме можна сказати про програми допомоги та субсидії, серед яких провідне місце займає сільськогосподарська політика – як за своїми згубними наслідками, так і через відсутність економічного смислу (O'Caithnia B. (2011). Compounding Agricultural Poverty: How the EU's Common Agricultural Policy is Strangling European Recovery // Institutions in Crisis: European Perspectives on the Recession / D. Howden (ed.)). Особливо згубна культура соціальної інженерії та задушливого регулювання, яке під маскою підведення під спільний знаменник різних національних законодавчих систем консервує статус-кво та перешкоджає розвитку справді загальноєвропейського вільного ринку (Booth P. (2011). Europe's Single Market Isn't a Free Market // Wall Street Journal. December 23. P. 17). Сьогодні в зоні євро стають очевидними реальні недоліки подібної структури: уряди, позбавлені можливості здійснювати незалежну грошову політику, змушені переглядати всі статті державних витрат та постаратися відновити конкурентоспроможність на міжнародних ринках, проводячи дерегуляцію та роблячи ринки максимально гнучкими (це особливо актуально щодо ринку праці, традиційно зовсім негнучкого у багатьох країнах єдиної валютної зони).

Публикацию прочитали

Количество просмотров: 4229
delete
Тарас Альберда
Тарас Альберда, Львов, свободный журналист "ХайВей" 
Для того, чтобы оценить статью, Вас необходимо войти в систему
Право оценивать рецензии на ХайВей можно получить от редакции сайта по рекомендации одного из журналистов ХайВей
Рекомендаций: +1
Всего комментариев: 1, Всего рецензий: 1
Читайте также

Донбас стає одним з найбільш замінованих регіонів у світі, - ООНДонбас стає одним з найбільш замінованих регіонів у світі, - ООН

Окупований Донбас стає одним з найбільш замінованих регіонів у світі. Про це на брифінгу про гуманітарну ситуацію в Україні заявила помічник генсека О ...

СКА уже никто не остановитСКА уже никто не остановит

ЦСКА сможет взять реванш только в плей-офф. ...

Опрос показал, сколько украинцев доверяют Порошенко и его правительствуОпрос показал, сколько украинцев доверяют Порошенко и его правительству

Больше половины украинцев не доверяют ни президенту Украины Петру Порошенко, ни Верховной Раде, ни Кабинету министров. Половина украинцев доверяют не ...

Укажите свой e-mail адрес, если Вы хотите получать комментарии к этому материалу
Подписаться

Для того, чтобы опубликовать сообщение в этой теме, Вам нужно ввойти в систему.

Рецензии

09:40 27/01/13
Журналистское мастерство
Язык и стиль
Форма подачи
Общее впечатление
Sveta Rybalko Харьков
Корисний "лікбез", гарно зібраний матеріал. Не вистачає лише журналстського обгрунтування теми. "цікаво, що у 1924 році..." - не дуже вдалий інформаційний привід .

Комментарии

Рекомендует этот материал.
21:08 26/01/13

Live

3 мин. назад

Писатель77 комментирует материал Наказание

17 мин. назад

Писатель77 комментирует материал Наказание

28 мин. назад

Писатель77 комментирует материал Наказание

38 мин. назад

Геннадий Москаль комментирует материал Наказание

59 мин. назад

Морік Моральна Потвора публикует статью ЛЕГЕНДИ СТЕПІВ: Вершник і дракон(продовже
ння) Частина 2

1 час. назад

Харламов Виктор Георгиевич публикует статью Путина танки и "Грады"

1 час. назад

Харламов Виктор Георгиевич публикует статью Евтушенко Евгений - этюд В.Новодворской

1 час. назад

Nataliya Shevchenko публикует статью Нардеп Володимир Парасюк знищує українське кіно на замовлення росіян

1 час. назад

Марк Львович комментирует материал Наказание

1 час. назад

Марк Львович комментирует материал Наказание

1 час. назад

Марк Львович рекомендует материал Наказание

1 час. назад

Сергей Кувалда комментирует материал Наказание

1 час. назад

Сергей Кувалда комментирует материал Наказание

2 час. назад

Писатель77 комментирует материал Наказание

2 час. назад

Геннадий Москаль комментирует материал Восьмерка

2 час. назад

Сергей Кувалда комментирует материал Восьмерка

2 час. назад

Сергей Кувалда комментирует материал Наказание

2 час. назад

Жиго публикует статью Не вір мені.

3 час. назад

Антон Кучко комментирует материал Наказание

3 час. назад

Антон Кучко комментирует материал Наказание

4 час. назад

Сергей Кувалда комментирует материал Наказание

4 час. назад

Анжелика Исидина пишет рецензию на публикацию Дело Журавлева. Прокуратура извивается как червяк на сковородке.

5 час. назад

Харламов Виктор Георгиевич комментирует материал Зібрання саака та швілі під стінами Ради - примха олігархів