А.Грущаку

Рубець на серці. Ще не смерть.
Та вже з косою стука в двері.
Життя наповнене ущерть:
Вже неживі, та ще не мертві.

Пом’явся лікар: “Це інфаркт”.
Поет приречено сміявся.
Нема ще смерті. Ще не факт.
Та знову ти один зостався.

Біліють медсестер халати.
Лікарні запах вже всотав.
Заходять друзі до палати.
А ти лежиш. Іще не встав.

Забороняє лікар встати:
“Лиш хвильку посидіть – і все”.
Та ти не можеш не писати.
Народиться нове слівце.

Рядки лягають на папері -
І за строфою вірш зрина.
Мізерні шанси. Ой, мізерні…
І в цьому не твоя вина.

Поета серце все вмістило:
І людський біль, і каяття.
О, вічная небесна сило!
Лиш ти даєш мені життя.

Рядки лягають за рядками.
Пишу, немов в останній раз.
Розводить лікар вже руками.
Поет посунув в простір час.

Рубець на серці залишився,
Та не помер іще поет.
Він тихо-тихо помолився -
Й продовжився фантазій лет.

Лиш Слово Боже вік продовжить,
Діагнози всі скреслить вмить.
І доброту людську помножить.
Рубець на серці не болить…