У жінки є три пори життя. Коли вона мала, й про заміжжя ще рано й думати. Коли вже варто було б думати лише про те, як скоріше вийти заміж. І коли вже про заміжжя можна і не думати. Можливо, є інші періоди, однак тисячоліттями склалося твердження, що у 20 років дівчині варто заводити сім’ю. І ніякими аргументами не можна зруйнувати цей стереотип

«І от у мене настав той вік, коли мої родичі тонко почали натякати, що уже пора», – жаліється мені подруга Аня, коли я приїхала до неї погостювати на декілька днів. «Тонко» зі слів Аниної мами, це приблизно так: «Анько, пора заміж!» або лайт-версія: «От у мене в твоєму віці вже була ти». Такі вислови на мою подругу діють, як червона тканина на бика, як на Януковича яйце – дратують й валять з ніг.

«Ну от як мені з нею боротися?» – киває Аня у бік мами, коли Ангеліна Афанасіївна вкотре «випадково» заговорила про те, що молодість не вернеться, а заміж пора. Вирішила я, що досить таких жахливих тортур з подруги. Варто їй допомогти, аби відбити у мами бажання одружувати доньку років з п’ять, ну, а може, й справді чоловіка знайдемо…

«Чоловік як істота надзвичайно корисна»

Обирати чоловіка – це як шубу купувати – на все життя. Тому варто було підійти до цього питання серйозно. Та спочатку треба було переконати в корисності чоловіка Аню.

- Найперша користь від чоловіка полягає у перенесенні важких багажів, – почала я.

Відкрити вікно, вибити килим, перенести холодильник – не проблема, коли є чоловік. І потім не будуть боліти м’язи від незвичного фізичного навантаження. А якщо ще й високий – пил з люстри витиратиме, ­ добираю аргументи.

 - А якщо низький – плінтуси митиме? – іронізує моє подруга.

- Ну, принаймні зможе їх прибити – це теж дуже добре, – відстоюю я необхідність чоловіків у побуті. – От тобі й друга користь – ремонти робитиме, гвіздки буде в стіну забивати, розетки чинити…

Третя перевага – його можна послати в магазин за хлібом чи мінералкою, навіть вночі. Користь четверта – приготування їжі. Згадуєш дитячий театральний досвід і кажеш: «Такого смачного бутерброду з ковбасою я ніколи у житті не їла». І все. Він у твоїх ніг. Ну може, й не повірить, але схвальні відгуки запам’ятає і їсти готуватиме частіше.

 - П’ята користь – інтимна, – зі шпигунським виразом обличчя додає тьоть Ліна.

 - Ага, чоловік може слугувати подушкою, гладити по голові, капці зранку приносити, – розвиваю думку я. – А ще деякі чоловіки уміють і люблять читати. Такий – взагалі знахідка, адже й історію цікаву розповість, і принцип дії двигуна автомобіля пояснить, і навіть смішно пожартувати зможе, і людям показати його не соромно буде.

 - Ну все, досить. Переконала. Будемо шукати, – зважилася Аня.

 - І де ви його такого знайдете? – запитала Ангеліна Афанасіївна.

Операція «и», або як знайти ідеал

Та перш ніж шукати Його – чоловіка мрії, варто надати собі товарного вигляду. І от ми такі у кофтинках, які вдало підкреслюють фігуру, спідницях, на шпиляках, при бойовому макіяжі, підфарбувавши губи блиском, йдемо «на полювання»…

Справжніх принців ідентифікують по конях. Коні нині річ дефіцитна. Принци, як виявилось, теж. Однак надія вмирає останньою, тому йдемо з подругою до місця, де збираються найкращі «принци» нашого міста. Поки туди дійшли – блиск на губах ми «з’їли», постійно говорячи, волосся, із якого годину намагалися зробити зачіски, не витримало літньої спеки й набрало свого звичайного виду, а ноги страшенно боліли, чим  нагадали про те, що босоніжки на високих шпильках не є зручним видом взуттям. Дійшовши до місця призначення, коня ми хотіли знайти більше, аніж принца. Та дороги назад не було, адже вдома була мама. Тому від задуму відмовлятися не наважилися.

І ось він – «принц» №1. Високий брюнет, одягнений навіть не у спортивний костюм й кросівки, улюблений одяг наших місцевих альфа-самців, а брюки, сорочку й туфлі. На руці годинник, у руках шкіряна папка та ключі від автівки.

- Нєєє… –  протягує Аня. – Або торговий представник, або немісцевий. Тож навіть сили витрачати не будемо.

«Принц» №2 не сподобався рожевою сорочкою. Третій же мав надто великі вуха, четвертий – навпаки, невиразні риси…

 - Ну цей так нічого, –  сказала подружка, коли кількість хлопців, які не підходили, перевалила за двадцятку.

У моїй душі вже запалала іскра надії, аж раптом почула сумнів у голосі.

 - Але… – розглядаючи претендента, вимовила Аня.

 - Ґудзики у нього не перламутрові! – не витримала я.

- Так, а такий би колір йому личив. А для чого нам хлопець без смаку, – засміялася подружка.

Додому ми поверталися вдвох і босі. Намагалися вигадати, що ж таке розказати Ангеліні Афанасіївні, аби більше не турбувала її ця думка, що донька досі одинока. Не вигадавши нічого, вирішили розказати правду – що жоден не прийшов з перламутровими ґудзиками.

- Ой, дівчата, дурні ви й малі. Вам ще в ляльки грати, а не заміж, – вислухавши нас, з відчаєм промовила тьоть Ліна.

Ми з Анею перезирнулись й, полегшено зітхнувши, попрямували спати.

Прокинулись ми від шуму газонокосарки. Вийшовши в двір, аби з’ясувати, чому поламаний пристрій зненацька видавав скільки шуму, побачили Анину маму в компанії з хлопцем, який тримав вищезгадану косарку.

 - Анічко, – защебетала Ангеліна Афанасіївна. – А це Тарасик, баби Марії внук, от який молодець, відремонтував нам пристрій.

А підійшовши до нас поближче тьоть Ліна тихо проговорила

 - І високий, і сильний, і розумний… Придивись, дочко, а то про заміжжя вже й пора задуматись.