Щороку громадське обєднання “Меморіал” ім. Василя Стуса під головуванням Леся Танюка організовує дня пам’яті жертв політичних репресій. В рамках цієї акції щороку в Архангельську область вшанувати пам’ять полеглих співвітчизників приїздить і українська делегація. Цього року виконати нелегку місію та на власні очі побачити Соловки довелось і моїм хорошим знайомим.

Прихопивши з собою теплі речі (Карелія знаходиться за декілька сотень кілометрів від Північного льодовитого океану, тому навіть літом там нерідко холодно), вони проїхали через всю Білорусію, побували проїздом в Санкт – Петербурзі, чимало подорожували й по Росії, доки дісталися кінцевого пункту призначення. Найпершою зупинкою делегації стало місто Медвежогірськ, поблизу якого знаходиться урочище “Сандармох”. В 1938 році в цьому урочищі було розстріляно один з етапів Соловецької в’язниці. Довгий час ніхто не міг знайти це місце, і тільки нещодавно, користуючись спеціальною інструкцією про розстріли, де зазначалося, що розстрілювати людей потрібно за 15 кілометрів від міста, історики встановили територію, де було закатовано понад тисячу людей. Проведені розкопки не залишили байдужим нікого – вдалося встановити, як саме проводили розстріл. Аби залякані та зморені в’язні не пручалися, їх роздягали та зв’язували руки, били по голові, а потім непритомних потім кидали до ями та зверху “поливали” кулеметними чергами. Нині на цьому місці встановлено величний меморіал з дуже простим написом “Люди, не убивайте друг друга” – замість величних фраз та слів на пам’ятнику зазначені лише цифри. Вони говорять самі за себе.

До вшанування жертв політичних репресій приєдналися також делегації Москви, Польщі, Санки – Петербурга, Фінляндії, тощо. За часів політичних репресій національність ваги не мала – розстрілювали всіх, хто був “неугодний”. Тому на порівняно невеликому клаптику землі поховані без почестей та імен і українці, і росіяни, й поляки, й фіни, й євреї – і ще багато – багато інших національностей.

З міста Кем українці відправилися на Соловецькі острови – одну з найвизначніших святинь Архангельської області, один з наймогутніших політичних таборів довоєнних часів.

Здавна відлюдне суворе місце облюбували монахи, та на зміну богобоязно прийшов інший політичний устрій, котрий не визнавав ніяких богів, окрім червоних. Монахів з монастиря та печер прогнали, більшість з них була знищена за свою віру. В стінах Господнього дому було створено одну з найбільших в’язниць. Її центром став так званий СЛОН – «Соловецкий лагерь особого назначения». Там тримали в основному інтелігенцію – весь цвіт нації, котрий ще міг піднятися на боротьбу з диктатурою, до слова якого дослухались, дії яких могли повести народ за собою.

Для всіх учасників Днів пам’яті на Соловках була організована велика та детальна екскурсія. Вразило все – адже кожен камінчик, кожна стіна, кожна рослинка просякнута болем та стражданнями, муками та кров’ю. Майже всі учасники зізнавались, що гуляючи островом вдивлялися в самотні пейзажі моря, слухали крики чайок та розмірковували, що колись це були останні речі, які чули та бачили люди в своєму житті.

На Сікіриній горі знаходиться колишній ізолятор. Колись там була церква, потім катівня, нині ікони знову прикрашають старі стіни. Потрапивши в той ізолятор, людина рідко поверталася звідтіля живою, а якщо й поверталася – то тільки калікою. Інакшого виходу не було.

На Заячому острові стоїть невелика церква – колись тут був хрещений прапор Російського морського флоту, потім кати створили там жіночий ізолятор, де мордували та вбивали жінок.

Величні підземні ходи, якими з’єднано понад 400 озер створювали ще монахи, в 38-му році вони також використовувались НКВДистами для власних потреб та “на суспільне благо”.

Звісно, як і кожен патріот, українська делегація не могла не побувати в колишній камері гетьмана Петра Калнишевського. Арештований 1775 року за наказом Катерини другої йому на той час було 86 років. Покараний гетьман Калнишевський був страшно – йому заборонили листуватися та спілкуватися, посадили в холодну тюремну камеру, де протікала стеля, від чого гнив одяг, з вікна йому можна було спостерігати тільки один краєвид – кладовище. До церкви Петра Калнишевського виводили лише двічі на рік. Та попри все Калнишевський виявився сильною та мужньою людиною – хоча він і ослабнув фізично, зовсім осліп, проте розуму не втратив. У в’язниці він прожив 25 років. На 110 році життя цар Олександр зважився помилувати Петра Калнишевського і дав йому волю. На такий жест гетьман відповів з іронією, проте залишити чотири стіни, де пройшло його останніх 25 років, він так і не зважився. Через рік його не стало. Біля камери колишнього гетьмана в 2004 році було встановлено погруддя – нині нащадки можуть лише вклонитися пам’яті свого предка, котрий так мужньо відбув весь термін покарання, та побувати в його камері. Велич цієї людини не вразити не може.

Цікавим та трагічним на Соловках виявилося все.

Найбільше, що запам’яталось у всій подорожі – невимовна тиша. Птахів, окрім чайок там немає, і навіть гул машин майже не чути – це місце, неначе благословенне самим Господом та призначено, аби мертвих і закатованих не будили.

Серед невимовної краси природи і дивовижних творінь рук людських, думки виють, як голодні собаки. Місцеві жителі радять приїзжим не стримувати почуттів. І не соромитися сліз. Це – очищення....

Див. також фоторепортаж із Соловків в рубриці "Фото":

http://www.hw.net.ua/photoart.php?id=34374

http://www.hw.net.ua/photoart.php?id=34376