Нещодавно влада нашої держави офіційно визнала: виявляється, ніяких п’яти мільйонів робочих місць, обіцяних нам теперішнім Президентом у 2004 році, насправді Україні не потрібно. Бо вже зараз у центрах зайнятості налічується 2 мільйони незаповнених вакансій, тоді як зареєстрованих безробітних у країні усього 700 тисяч чоловік. Питається – чому ж тоді чи то 5, чи то 7 мільйонів наших співвітчизників перебувають на заробітках поза межами батьківщини, як удома повно роботи? Причин насправді чимало, й не всі вони економічного характеру. Проте зараз не будемо зачіпати соціальних та психологічних причин масового українського заробітчанства – бо це питання складне, навіть філософське (наприклад, у сусідній Росії, в якій життєвий рівень пересічного громадянина навряд чи вищий за наш, явище заробітчанства майже відсутнє). На поверхні проста відповідь – в Україні надто мало платять за працю. Серед означених двох мільйонів вакансій лише у 5 % пропозицій пропонується зарплата понад 1000 гривень, а в 70 % вона становить менш ніж 500 грн.

Ми, звісно, повинні бути оптимістами. Припустимо, що колись таке неподобство з оплатою праці припиниться. Бо це дійсно неподобство – у структурі собівартості вітчизняної продукції зарплата зі всіма соціальними нарахуваннями не перевищує 8 %, тоді як у країнах, які ми називаємо розвиненими, цей показник сягає і 30, і 50, і навіть 70 %. Тобто, насправді резерви росту доходів трудящих є: вони лежать у першу чергу у обсягах надприбутків господарів та власників підприємств. Знизити ці надприбутки і перерозподілити серед тих, хто їх створює – мало б бути першочерговою задачею профспілок, лівих партій та відповідних громадських рухів. Та майже немає в країні справжніх профспілок, тим більше немає лівих партій, та й з громадським рухом слабо. Від того, коли ці інституції з’являться і запрацюють, прямо залежить рівень росту прибутків роботящого люду. Тепер припустимо, що це колись станеться: зросте зарплата, і, відповідно, купівельна спроможність населення. От тоді в країні й розпочнеться справжній, а не удаваний економічний ріст. Але й нестача робочих рук теж відчується у всій своїй повноті. Бо вже зараз кожен третій громадянин України – пенсіонер, і цей відсоток тільки зростатиме, навіть якщо влада таки осмілиться підняти планку виходу на пенсію до 65 років (а це середня тривалість життя українця!). Врахуємо також кількість дітей та неповнолітніх, хворих та непрацездатних. До цього додамо держслужбовців, міліцію та армію, працівників невиробничої сфери. І виникне питання – хто буде вулиці прибирати? Ремонтувати старі та будувати нові дороги? Каналізації чистити? Та виконувати іншу подібну роботу, на яку навряд чи спокусяться не тільки любителі праці у офісах та за комп’ютерами, але навіть ті, хто стоїть біля верстатів та конвеєрів? У країнах, які ми прагнемо наздогнати, подібною працею займаються переважно мігранти. І корелюючи тамтешній досвід на наші реалії, можна спрогнозувати – нам також доведеться залучати в різні господарчі сфери іноземних гостей. Демографи вже зараз заявляють, що без сторонньої робочої сили у швидкому майбутньому Україні не обійтися. Виходить, доведеться запрошувати мігрантів. Ось тут маю кілька запитань: кого саме? У якій кількості? На яких умовах? Важко почути відповідь. Бо в нинішній Україні немає чіткої міграційної політики, яка б регулювала численні аспекти цієї непростої проблеми.

Чіткої міграційної політики в нас, може, й нема. А ось мігранти є – і в чималій кількості! Особисто для мене було відкриттям, що Україна вже зараз потрапила у першу десятку країн за кількістю іммігрантів. Її випереджають тільки США, Росія і Німеччина. Ці приголомшливі дані були нещодавно озвучені у доповіді Світового банку „Міграція і грошові надходження у Східній Європі та колишньому Радянському Союзі”. Як відзначено у доповіді, „Україна є унікальною – з неї їде багато людей до Росії і СНД, а також до Західної Європи. Але Україна є унікальною і тому, що до неї їде значна кількість мігрантів: дехто з них використовує Україну як транзитний пункт на шляху на Захід, а дехто їде в Україну, тому що там краща якість життя і зарплата більша, ніж, наприклад, у Центральній Азії”.

А тепер подумаємо, як нам будувати своє відношення до мігрантів, спираючись, як це нині популярно, на „західний” досвід.

Там все почалось з післявоєнних часів, коли Європі знадобилися дешеві робочі руки. У 1956 році були укладені секретні угоди між країнами Західної Європи (точніше, „Загального Ринку”, прообразу нинішнього ЄС) з однієї сторони, та країнами Близького Сходу – з іншої. В обмін на дешеву нафту й підтримку у змаганні з США, Європа дозволила вільну еміграцію з мусульманських країн. Спершу очікування виправдалися - невибагливі азіати виконували важку, брудну роботу за мізерну платню, без натяків на всілякі там профспілки з їх обмеженнями тривалості робочого дня, фіксованими мінімумами зарплати і тому подібним. Але з розвитком соціального капіталізму з системою виплат по безробіттю, субсидіями-субвенціями-знижками, гості-робітники зрозуміли, що можна жити й не працюючи. Стала у пригоді й нова демографічна політика, яка взагалі-то мала покращити показники приросту населення серед фемінізованих європейців. Однак останнім ця політика мало чим допомогла, зате мігранти швидко скористалися її плодами. Наскільки успішно, демонструє один приклад – на правах винятку, зрозуміло, але все ж показовий. Так от, кілька років тому в Данії виник скандал - журналісти підрахували, що в одного їхнього громадянина з ім’ям на кшталт Алі чи Мухамед, сумарний сімейний доход з урахуванням допомоги на дітей від його декількох дружин перевищив зарплату прем’єр-міністра країни! Про цю саму Данію цікаво говорить енциклопедичний довідник випуску 2004 року. Згідно з цими даними, національний склад цієї країни був таким: "Етнічні групи: датчани - 97 %, турки - 0.5%, інші скандинави - 0.4 %, ліванці, сомалійці". В інших країнах Європи ситуація ідентична, якщо не "крутіше" - у Німеччині і Франції, наприклад, рахунок мігрантів-мусульман йде на мільйони. І чим більше в європейських країнах стає гостей, тим більше вони почуваються "як у себе вдома". Наприклад, якщо розміри соціальних виплат їх не задовольняють, колишні гості виходять на вулиці і влаштовують такі акції, що бійка кінця „України без Кучми” видається банальною потасовкою. Згадаємо й "Французьку ісламську революцію" жовтня-листопада 2005 року, коли наслідком заворушень з боку мігрантів та їх нащадків стали тисячі спалених автомобілів, десятки поранених поліцейських і мирних громадян; були й загиблі.

Окрім суто соціальних вимог, новітні мешканці Європи все наполегливіше виставляють її корінним жителям і культурні вимоги. У захист гостей виступає нова ідеологія Заходу - політкоректність, що передбачає заборону кому б то не було хоч якось демонструвати свою перевагу. Мігрантам у рамках боротьби за політкоректність багато років поспіль доводили, що вони є жертвами, а західним обивателям - що вони так чи інше завинили перед мігрантами. Останні в це повірили. В результаті гості відчули себе повноцінними господарями. Тим паче, що за їхніми спинами стоїть іслам. Кажуть, ця релігія навчає терпимості до людей інших віросповідань. Але в інтерпретації агресивних проповідників, які мають власні цілі й задачі, іслам починає переконувати своїх послідовників у перевазі над усіма "невірними". Базисом же (чи надбудовою?) сучасної людини Заходу є в деяких випадках християнство (з його почуттям неповноцінності, набутої ще при народженні провини і необхідністю смиренної покірності). Набагато частіше релігією Заходу стає консюмеризм - нестримне бажання споживати, зведене в сенс життя. Найяскравіше перевагу консюмеризму над християнством демонструють цифри гігантського торгівельного обороту під час передріздвяних розпродажів. У прагненні задешево скупитись власне привід - народження Христа - якось зникає. Про умовність належності до християнської віри говорить такий приклад: у Швеції, знану за своїм соціалізмом, замішаному на протестантизмі і лютеранстві (87 % цієї країни з неповними дев’ятьма мільйонами населення сповідають саме цей релігійний напрямок), у 2004 році населення витратило 300 мільйонів євро на повій і наркотики. От тобі й християни! Зрозуміло, що з такою духовною основою проти ісламу, що напирає, не вистоїш. А пре він з нахабністю танка. Згадаємо реакцію мусульманських громад Європи на датський „карикатурний скандал”, що був роздутий місцевими мусульманськими активістами, які отримали в Данії притулок і засоби на прожиття. Показово, що, образившись на карикатури (хай і безтактні), європейські мусульмани не зібрали речі й не повернулися в рідний Пакистан, Іран, Туреччину. Замість цього вони вийшли на європейські вулиці ледь не з закликами "Бий невірних!" А чи згадаємо ми реакцію датчан на пропозицію представників мусульманської громади, які запропонували владі цієї скандинавської країни прибрати з паспортів хрест? Бо він їх, мусульман, утискає...

На тлі такого повороту з гостями, яких покликали працювати, а вони міцно сіли на шиї господарів, в нас ще є час задуматись: кого, в якій якості та кількості ми готові прийняти на ті ділянки, де самі працювати не забажаємо? Чи зуміємо поводитись із невідворотним напливом гостей таким чином, аби вони в нашій країні відчували себе хай у комфортних, але гостях? Бо може вийти й не так оптимістично, як мріялось на початку статті. Зарплатня у 100-200 доларів – це добрі гроші для доброї половини світу. І як не знайдеться в Україні сил, які б ту плату підняли для своїх, і свої робочі руки продовжать тікати з країни, то капітани капіталістичної економіки покличуть на допомогу робочі руки чужі. А "третій світ" себе чекати не змусить. Прийде ніби на годинку, потім пустить коріння, скористається такими-сякими нашими соціальним пільгами. І хто знає, чи на тлі національного кредо "моя хата скраю, як-небудь та й буде" років так через ...дцять не спостерігатимемо таку картину: на головній площі Києва з тюркською назвою "Майдан" проходить традиційна ісламська страта - публічне побиття каменями. Наприклад, „невірного” карикатуриста, що посмітив посміятися над Аллахом. Не віриться? Тоді дві хохми насамкінець. Перша: „…Мартобря 86 числа, между днем и ночью. Я не помню, как его зовут; но достоверно известно, что он, вместе с одною повивальною бабкою, хочет по всему свету распространить магометанство, и оттого уже, говорят, во Франции большая часть народа признает веру Магомета”. З цієї цитати з гоголівських „Записок божевільного”, певно дуже сміялись у 1834 році. А ось друга хохма: "Питання редактору журналу "Плейбой". Скажіть, а Ваш журнал виходить хоч в одній мусульманській країні? – Так, у Франції". Цікаво, чи сміються сьогодні з цього анекдоту?

У зміненому вигляді публікувалось на сайті Інтернет-Репортер

http://rep-ua.com/61622.html