Цей матеріал був написаний мною у відповідь на нещодавнє закриття у Харкові арт-клубу „ОsтаNNя барикада”. Особисто мені не довелося побувати ані в Харкові, ані в цьому відомому клубі. Вже після його добровільного закриття з веб-сторінки закладу познайомився з його культурною програмою та асортиментом їди та випивки з на диво низькими цінами (якщо вірити веб-цінникам). В „ОsтаNNій барикаді” відмітились практично всі діячі сучасної української, скажімо так, контр-культури (чи просто культури?) на кшталт Ірени Карпи, Любка Дереша та Сергія Жадана. Останній – бо сам з Харкова - був тутешнім завсідником. 11 лютого арт-клуб був офіційно закритий, і на закритті виступили українські письменники Юрій Покальчук, Світлана Поваляєва та інші (і зрозуміло, Сергій Жадан), а також українські рокери – групи „ Від гвинта” та „Папа Карло”.

З приводу закриття „барикади” письменник Андрій Кокотюха написав статтю „Дайош барикаду у космосі” http://rep-ua.com/63255.html , в якій, серед іншого, заявив: „... барикада не може стояти на одному місці. Вона повинна бути всюди, де потрібні зміни. Оскільки в нас зміни пов’язані зі зламом світоглядів, це завжди дорівнює революції. Отже, відтепер «ОsтаNNя барикада» стане пересувною та піде на експорт по всій Україні. Це буде весела барикада, бо фестиваль – завжди веселощі. У неї не буде постійної прописки. Її зведуть там, де, на думку її архітекторів, вона в даний конкретний момент потрібна. Треба запустити її в космос – нема нічого неможливого. Надто стабільний та консервативний космічний простір треба схарапудити і навести там хамішуцер...”

От тут мене й взяли сумніви. Бо щось не віриться мені в пересувну барикаду – а ще краще цілу їх низку – в сучасній, „пост-Майданній” Україні. А вони їй так потрібні. Чи не потрібні? І які – метафізичні (на кшталт закритої „Останньої барикади” – по суті місця тусовки просунутої молоді) чи матеріальні, або ж фізичні? Відвідувати барикади метафізичні свідомій людині варто вже для того, аби бути проти течії - бо, як відомо, за течією пливе тільки дохла риба. Та чи цього достатньо? Хіба не живемо в епоху, коли варто хоча б час від часу відвідувати барикади справжні ?

Як на мене, в Україні нині саме такий час – що вимагає фізичних барикад. Не обов’язково із перекритими мотлохом вулицями, за яким ховаються революціонери із револьверами, або під свист куль виходить під прапором жінка з оголеною груддю з картини Делакруа.

Проте живемо в таку епоху, коли чинити фізичний опір всіляким неподобствам – необхідність, але, на жаль, не усвідомлена. Бо у суспільній свідомості куди поширенішою є думка типу „протестуй, не протестуй, все одно получіш ...” Тобто, людьми опанувало якесь тотальне небажання противитись злу. Може, це неспроста? Бо ж є в Україні прихильники ідеї походження нашого народу від аріїв, які десь там з Індії. А саме в Індії ідея непротивлення злу, оформлена Махатмою Ганді, була втілена в життя. Та мені здається, насправді нічого спільного в бажаннях нашого народу з ідеями прогресивного індуса немає. Бо у кухонних розмовах та стрічках усіляких форумів прагнення нашого суспільства до насильства (типу „усіх ЇХ до стінки треба ставити/на палю саджати/на ліхтарі вішати”) аж за край переливається. Просто не втілюється у життя в силу багатьох обставин.

З однієї сторони, слава богу, що нікого в нас не вішають на вулицях і до стінки не ставлять. Але з другої, зовсім не слава богу, що люди знов впали у те моторошне оціпеніння, з якого ніби вийшли морозними днями осені-зими 2004. І ось під носом у киян сучасні варвари зносять столітню фортецю. Ось вирубується черговий скверик – тут запланована чергова елітна „свічка”, і її будівельникам чхати, що для навколишніх мешканців це оаза у кам’яній пустелі. Або така картина: сучасні пірати – рейдери – захоплюють підприємство. Попутно роздають стусанів його працівникам і навіть працівницям, та це лише початок – бо невдовзі цих трудящих взагалі можуть виставити на вулицю, а з підприємства влаштують автосалон. І що бачимо у відповідь? Може, група найпросунутіших культурологів взялась за руки і не дає бульдозеру руйнувати пам’ятку, якій немає ціни? Чи на кожному дереві у приреченому парку сидить по місцевому мешканцю – аби не дати його спиляти? Врешті, може пролетаріат відбивається від незваних гостей дрючками та своєю класичною зброєю – булижниками?

Та ні. Сотні й тисячі таких локальних атак різномастих варварів програються нині в Україні без бою. А поодинокі акції спротиву нагадують нещодавно вшанований бій під Крутами – не тільки драматичністю, але й суспільною невідомістю. Бо як правду про бій під Крутами нізащо б не розповіла радянська влада, так і про скільки-небудь успішний приклад опору громадян при захисті їх прав не розповідає вустами ЗМІ влада нинішня. Натомість приклади насилля, спрямованого на себе, нашими медіа демонструються більш-менш регулярно. Наприклад, як висвітлювалась телебаченням голодовка здорових мужиків у шахті, яким майже рік не платили зарплатню. Оскільки тим, хто їм гроші заборгував, ці чоловічі страждання були глибоко байдужі, то на виручку мужам прийшли й їхні жінки. Здається, допомогло. Але іншим разом що у подібних випадках робити - може, доведеться голодувати й дітям?

Не дам відповіді на питання – чому наші люди готові тихо миритися з будь-яким порушенням власних прав, і тільки у стані крайнього відчаю йдуть на такі кроки, як голодування чи погрозу самоспалення. Тобто б’ють на жалість замість того, аби проявити силу. Чому вже розхватаною стала цитата з роману Ліни Костенко „Записки сумасшедшего”: «Мені соромно за мужчин моєї нації. Вони можуть схопитися за голову, за серце, за матню, за кишеню – вони ніколи не схопляться за зброю!». Я б ще додав – люблять хапатись за чарку чи кухоль і горісно їх спорожняти. Але якийсь тотальний жах не дає нашим чоловікам схопитись принаймні за палицю чи камінь. Ні, закликати хапатись за справжню зброю я не стану, не такий вже дурний чи кровожерливий. Проте запропоную подивитись на Захід – і ми побачимо, що там у випадку усвідомленої необхідності люди готові за себе стояти. Чого варті регулярні антиглобалістські бої, на тлі яких страшилка кучмістів – записи подій 9 березня 2001 року здаються не такими вже й масштабними. Мельбурн, Сіетл, Генуя, Прага тощо ставали останніми рокам справжніми аренами битв незгідних громадян. Зазначу – громадян, яким є чим годувати себе й дітей, у яких не відбирають можливість дихати чистим повітрям, і які переймаються вже більш екзистенційними проблемами.

До речі, про повітря. Розвинений Захід давно вже відпрацював купу технологій для захисту людьми своїх прав, і на чисте повітря також. Наприклад, що робити, коли варвари прийшли зрізати твій парк під забудову чи приміський лісок на дошки? Якщо активної людської сили не достатньо, аби захистити його живим ланцюгом, можна вдіяти по-партизанські: вночі „зашипувати” дерева, вбивши в них цвяхи з відрізаними шляпками. Після такої операції дерево буде непридатним для продажу, бо його розпилювання призведе до поломки пилорами.

А таблички-попередження про небезпеку різати дерева бензопилою, розвішані на їх стовбурах, зроблять знищення майже неможливим. Такий метод відомий як вид екотажу (тобто „екологічного саботажу”). В арсеналі екотажу – шипування доріг, пошкодження будівельної техніки, знищення бігбордів тощо. Навчитися цим хитрощам нескладно – варто набрати у Інтернет-пошуку „Экотаж. Руководство по радикальной природоохране” (напр., тут: http://www.ecoethics.ru/b39/ ), и маєте детальну інструкцію до дій – до речі, не заборонену, бо відрізняється від „Кухонної книги анархіста” своїм принциповим положенням не наносити шкоди здоров’ю та життю людей.

А тепер повернемось до наших барикад. Ті, метафізичні, відвідують люди освічені, які книжки читають. Хтось може й знати відоме каяття Олександра Солженіцина: „Как потом в лагерях жгло: а что, если бы каждый оперативник, идя ночью арестовывать, не был бы уверен, вернется ли он живым, и прощался бы со своей семьей? Если бы во времена массовых посадок, например в Ленинграде, когда сажали четверть города, люди бы не сидели по своим норкам, млея от ужаса при каждом хлопке парадной двери и шагах на лестнице, - а поняли бы, что терять им уже дальше нечего, и в своих передних бодро бы делали засады по несколько человек с топорами, молотками, кочергами, с чем придется? Ведь заранее известно, что эти ночные картузы не с добрыми намерениями идут – так не ошибешься, хряснув по душегубцу..." Або й нашого земляка, анархіста Сергія Степняка-Кравчинського: „Терор – жахлива річ, але є річ ще жахливіша – мовчки терпіти насилля”. То ж кому, як не завсідникам барикадних клубів, нести ці ідеї в маси? Зрозуміло, ілюструючи їх власним прикладом. Можна почати із власне культури, адже захищати її у замкненому приміщенні – це не зовсім те саме, що захищати на вулицях. А на вулицях – сотні знищених за останні роки історичних пам’яток, і сотні нових творінь – справжніх виродків від псевдомистецтва. Починаючи з Майдану незалежності і закінчуючи будь яким провінційним містом. Пам’ятаю, один мій улюблений культурний діяч обіцяв створити „Клуб естетичної непокори”, який би боровся з культурним непотребом. Я вже планував створювати регіональний філіал – та щось той клуб так про себе і не заявив.

Наостанку хотів би привести ще одну цитату, яка, на мій погляд, точно характеризує сучасний український культурний спротив оточуючій дійсності (якщо ж я сильно помиляюсь, то готовий у відповідь на переконливі аргументи вибачитись – бо вмію визнавати свою неправоту). Це від популярного російського письменника Пєлєвіна, який завжди точно схоплює суть поточного моменту на нашому колись спільному просторі: „Конечно, у всех нас, русских интеллигентов, даже в сумасшедшем доме остается тайная свобода. Могу вам рассказать, что это такое на самом деле - тайная свобода русского интеллигента. ...В румынском языке есть похожая идиома - "хаз барагаз" или что-то в этом роде. Означают эти слова буквально "подземный смех". Дело в том, что в средние века на Румынию часто нападали всякие кочевники, и поэтому их крестьяне строили огромные землянки, целые подземные дома, куда сгоняли свой скот, как только на горизонте поднималось облако пыли. Сами они прятались там же, а поскольку эти землянки были прекрасно замаскированы, кочевники ничего не могли найти. Крестьяне, натурально, вели себя под землей очень тихо, и только иногда, когда их уж совсем переполняла радость от того, что они так ловко всех обманули, они, зажимая рот рукой, тихо-тихо хохотали. Так вот, тайная свобода - это когда ты сидишь между вонючих козлов и баранов и, тыча пальцем вверх, тихо-тихо хихикаешь”

Тепер посиплю голову попелом – адже й сам живу переважно такою свободою. У своїй передгірській провінції я не зміг зібрати критичної людської маси, яка б могла вести відкритий опір варварству. Сподіваюсь, вона є у великих містах. І може, вилізе колись із своїх схронів, де насолоджується лімітованою свободою, і зуміє скомбінувати схвальне прагнення до безкрів’я із праведним бажанням взяти в руки як не зброю, то знаряддя опору. Молоток для шипування дерев у наміченому під вирубку парку, наприклад.

P.S. Коли стаття була готова до публікації на ХайВей, з теленовин дізнався, що у Копенгагені (Данія) невдоволена якимись місцевими притисненнями молодь будує вуличні барикади.

З деякими змінами вперше опубліковано на сайті "Інтернет-Репортер" http://rep-ua.com/63537.html