Уявіть ранок – 6.30. Рівно в стільки відправляється до міста сільський автобус.

«Ой, зачекайте, – гукають люди до водія, – он ще баба Марта біжить». І правда, незграбно перестрибуючи через каміння препоганої сільської дороги, поспішала бабуся з двома клітчатими сумками: одна на плечах, інша – в руці. Задихалася – страх. А сама така маленька, худенька, чого не можна сказати про клітчаті сумки. Забігла, їй поступились місцем, рушили…

В автобусі перешіптуються, мовляв, бабі уже сімдесят із гаком, живе сама, бо дід помер, але щодня до міста їздить на базар то з яблуками, то з картоплею чи іншою городиною. І навіщо їй воно треба?

Як виявилося, із слухом у бабці було все в порядку – почула і відповіла: «А шо я маю одну картоплю їсти? Не хочу: набридла вона мені. А так завезу на базар, продам, а собі куплю те, шо я люблю: ковбаску, окорочок, «чоколадку» чи «морожено». «О, то Ви добре живете! – жартома зауважив хтось. – А як же пенсія, на ковбаску не вистачає?» «Скільки там тої пенсії! Дітям, онукам треба дати, бо їм важко: роботи нема, та й на смерть збираю…» Всі закивали головами, дехто зітхнув, задумалися…

Так і доїхали до міста. Хтось допоміг знести бабці сумки з автобуса, нарікаючи, що дуже важкі. «Доню, підсади-но мені сумку на плечі…» – попросила в якоїсь жіночки бабуся. Жінка намагалася підняти ту сумку, але безуспішно. Хтось ще підбіг допомогти. «Ой, ідіть!  Молодіж... – сердито буркнула бабця. – Я сама!» – промовила, і закинула сумку за спину. «Ну, дає…» – дивувалися «помічники». А вона уже бігла на трамвай: до базару їхати зупинок десять, а там ще місце зайняти треба.

І так, кожен день, ця бабця заробляє собі на ковбаску чи окорочок. Хай же Бог дасть їй  здоров’я, нехай допоможе розпродатись…