Про засіб пересування

Цікавий факт: земля, рейки і шпали залізниці у Швейцарії належать державі, а окремі ділянки обслуговуються приватними компаніями. Сполучення бездоганне: з такою розгалуженою мережею шляхів, узгодженим розкладом потреба в авто просто відпадає. Правда, не завжди можна дістатися до потрібного місця без пересадок. Але я пересвідчилася, що, маючи розклад (його можна отримати у готелі), дуже просто зорієнтуватись. Крім того, перед зупинкою пасажирів попереджають про необхідність пересадки. Про відсутність шуму й вібрацій, рівень комфорту та сервісу просто мовчу. Вікна такі чисті, що крізь них можна спокійно фотографувати навколишні красоти. Обирайте — вткнутися носом у скло чи бігати по вагону від одного вікна до іншого, прагнучи розгледіти високогірні перевали з озерами, охайні села, швидкі річки і славнозвісні віадуки. Добре, що ми шестеро добру частину шляху перебували у вагоні (першого класу!) самі, а то б здивувався місцевий люд нашим маневрам... Їхали ми «Льодовиковим експресом», який улітку та взимку курсує за маршрутом Церматт — Санкт-Мориц. У його панорамних вагонах вікна навіть на стелі!

Охочим подорожувати країною наполегливо раджу купити «Swiss Pass» — квиток, що дає право безкоштовного проїзду майже всіма видами транспорту і гарантує 50-відсоткову знижку на деякі підйомники та фунікулери. Це документ для туристів, і купують його ще на батьківщині, в «уповноважених» фірмах. Проїзний розрахований на певну кількість днів і коштує немало. Наприклад, на 8 днів — 242–362 євро. Але заощадите ви значно більше. Користуватися «Swiss Pass» простіше простого: заповнюєш, заходиш і їдеш. Потім пред’являєш чемному контролерові.

Пункт відправлення:
ЖЕНЕВА

Женевське озеро справило враження ще з літака. «Упритул» ефект теж неабиякий — передусім від безлічі яхт. За кількістю з ними може зрівнятися хіба що число «пришвартованих» мотоциклів і мопедів на вулицях. У фешенебельному районі Колоні, що на пагорбах біля озера, розташовані вілли багатих знаменитостей. Сам лорд Байрон (про це свідчить «камінь Байрона») мешкав там і написав свого «В’язня Шильонського замку». Місце змальованих подій — неподалік, у Монтрьо, над цим же озером.

Ще один символ Женеви — квітковий годинник. Він сягає 5 метрів у діаметрі й складається із різноманітних квітів, які пересаджують відповідно до сезону. Незмінними лишаються тільки величезні металеві стрілки.

Особисто я в містах найдужче люблю старі райони: вузенькі вулиці, кав’ярневу атмосферу, витончено-манірні вивіски, відполіровану поколіннями бруківку, добудовано-перебудовані споруди... Такі, як женевський собор святого Петра. Почали його зводити в романському стилі, арки побудували в готичному, потім з’явився фасад із колонами — в античному й купол, що імітує римський Пантеон. Не проминіть отель-де-віль (так у Швейцарії називаються ратуші), спустіться вниз до Нової площі з красивими театром і консерваторією, кінним пам’ятником генералові Анрі Дюфуру. В парку Бастіонів вивищується суворий стометровий монумент Реформації. Кам’яні бородані в халатах — це отці протестантської церкви Кальвін, де Без, Нокс і Фарел. Навколо парку розташовані корпуси Женевського університету, а у провулку неподалік виблискують дев’ять куполів російської православної церкви.

На вулицях франкомовного «найменшого з найбільших міст» ми побачили представників ледь не всіх національностей. Воно і зрозуміло — в Женеві знаходяться головні офіси близько 200 міжнародних організацій: Міжнародного червоного хреста та півмісяця, Всесвітньої організації охорони здоров’я, Міжнародної організації праці, Світової організації торгівлі, Європейського центру ядерних досліджень, а також європейська штаб-квартира ООН, відома як Палац Націй...

Матимете час — неодмінно з’їздьте до Каружа. Переїжджаєш міст через річку Арв майже в центрі Женеви і опиняєшся в іншому місті (судячи з наявності мерії). Каруж — однин із найкращих прикладів цілісного, одночасно створеного архітектурного ансамблю. Цей ансамбль «грає італійську музику XVIII століття»: будинки мають внутрішні дворики і відкриті галереї. Нині Каруж вважається містечком ремісників. У десятках майстерень-крамничок на ваших очах створюються гарненькі (і недешеві) капелюшки, предмети інтер’єру, ювелірні прикраси та годинники. Деякі майстри просто унікальні — наприклад, мсьє Жан Казес виготовив найбільший у світі годинник із 6-метровим маятником.

Зупинка перша:
ЦЕРМАТТ

Тут панує особлива атмосфера села. Правда, села комфортного, дорогого й казково мальовничого.

У 4-тисячному німецькомовному Церматті заборонений автотранспорт, усі пересуваються лише електромобілем або «на своїх двох». Авто залишають за кілька кілометрів на станції Теш і далі дістаються електричкою, замовляють трансфер (кожен готель має електромобілі) або таксі. Нас найдужче потішили електромобільчики з написом «Polizei». А який екзотичний сміттєвоз!

У центрі селища на перших поверхах дерев’яних будинків зручно вмостилися магазини дорогого одягу, прикрас і годинників. Зате на колишній головній вулиці їх немає. Тут збереглося житло XV століття. Далеко до теперішнього комфорту... До Першої світової країна була дуже бідною, і родини разом із худобою взимку влаштовувалися в дерев’яних будинках без вікон — так тепліше. А щоб гризуни не псували тяжко напрацьованих запасів, дім ставився на дерев’яні підпори з пласкими каменями: не прогризеш!

Найбільша окраса курорту — гора Маттернхорн (4478 метрів), один із символів Швейцарії. Марна справа змальовувати засніжену красуню, тому відразу прошу подивитися на фото.

У Церматті три зони катання: Ротхорн (3103 м), Горнерграт (3100 м) і Кляйн-Маттернхорн (Маленький Маттернхорн — 3885 м). Загальна довжина трас — 245 кілометрів. Від панорами навколишніх Альп перехоплює подих (можливо, трохи ще й від нестачі кисню). На ті висоти дістаються послідовно кількома підйомниками (загалом їх тут 70) або одним із двох фунікулерів. До Ротхорна можна заїхати поїздом на зубчастому колесі, який є ще й атракціоном для туристів. Звідти відкривається найвигідніший краєвид Маттернхорну.

Інша принада — печера, вирубана в льодовику на Кляйн-Маттернхорні. Вона сягає 20 метрів у глибину й прикрашена, як і має бути, льодовими фігурами. Там навіть влаштовують корпоративні гулянки з дегустацією спеціального «льодового» вина. Правда, печера не завжди доступна через ураганні вітри. Нам пощастило, бо вітер послабшав «лише» до 78 метрів за хвилину і підйомник запустили...

До речі, після вина можна заїхати на лижах до... Італії (про шенгенську візу не забувати у будь-якому стані!). Втім, потрапити «не туди» неможливо — коридори, що ведуть за кордон, позначені національними прапорами.

Покататися в Церматті можна й улітку — наявність льодовика забезпечує адреналін цілий рік. Щоправда, траси на льоду підходять лише вправним «каталам».

Зупинка друга:
САНКТ-МОРИЦ

Кажуть, сонце тут сяє 300 днів на рік, але, схоже, ми приїхали в один з інших 65-ти.

Хай там як, це — найдорожчій курорт Швейцарії, облюбований спортсменами світового рівня, шоу-зірками, королями, шейхами та олігархами. Номер у 5-зірковому готелі у високий сезон коштує в середньому 750 франків за добу (1 франк — 4,2 грн.). Правда, можна знайти місце в хостелі за 35—50 франків, де з вами мешкатимуть іще щонайменше чотири особи...

На відміну від провінційного на вигляд Церматта, 5-тисячний, переважно німецькомовний Санкт-Мориц справляє враження «просунутого» облцентру. Шикарні авто, дорогезні магазини (асортимент натякає на східноєвропейський смак клієнтів), ікорний та ковбасний бутіки, ексклюзивні цукерні — все це розраховано й на «ексклюзивний» гаманець.

І недаремно. Слава Швейцарії як зимового курорту почалася саме тут. 1864 року власник найпершого в Санкт-Мориці готелю «Kulm» умовив англійських леді та джентльменів, що зупинялись у нього влітку, приїхати ще й узимку. Він навіть пообіцяв повернути гроші, якщо відпочинок не сподобається. Кошти лишилися в господаря, а курорт став популярним серед англійців. Вони завезли сюди «свої» види спорту, які потім трансформувались у льодові крикет, поло і гольф (змагання проходять на місцевому озері).

У 1928 та 1948 роках курорт приймав Олімпійські ігри. Щозими тут з’являється одна з найдовших у світі, зроблена із натурального снігу і води траса для бобслею та скелетону. Тут же проходить відомий лижний марафон долини Енгадин — понад 13 тисяч учасників!

Безперечно, до Санкт-Морица їдуть не лише задля іміджу. Тут зона катання — від 1815 до 3300 метрів, 350 кілометрів сучасних гірськолижних трас, 56 бугельних і підвісних підйомників. А на горі Корвач щотижня проходить нічне «Snow Night Party», де за 20 франків можна кататися освітленою трасою, а потім до світанку живитися зігрівальними напоями.

Зупинка третя:
ПОСК’ЯВО

Хоча б на день виберіться сюди із Санкт-Морица. Вам сподобається і населений пункт, і дорога туди. Поясню: ми виїхали із захмареного краю, потім піднялися на сніговий перевал і спустилися в осінню долину Поск’яво. Її центр — однойменне селище з ратушею ХІІ століття, церквою 703 року, старовинними будинками, монастирем, а також ресторанами й пристойною кількістю готелів.

У долині розмовляють італійською і полюбляють піцу та макарони. Атмосфера відповідна. Типова картина, коли знайомі обмінюються привітаннями та з’ясовують стан здоров’я родин, стоячи на протилежних боках вулиці.

У Поск’яво розвинені ремесла, навіть є професійне училище, в якому навчають ткацтву, роботі по каменю, різьбленню по дереву. Не кажучи про колорит, який створюють ці маестро.

Пункт призначення:
ЦЮРИХ

Він уже три роки поспіль визнається як місто з найвищим рівнем життя у світі за співвідношенням безпеки, чистоти, транспорту, якості відпочинкових зон, закладів харчування, освіти і культури.

Запах грошей відчувся вже на центральному вокзалі. Там, на найбільшому в Європі критому різдвяному базарі, була встановлена велика ялинка, прикрашена іграшками з кришталю від «Сваровскі». Сам вокзал — кілька рівнів, на яких помістилися близько 40 колій, торгові ряди і магазини. Людей багато, а натовпу немає.

Банківський дух посилився на найдорожчій у Європі вулиці Банхофштрассе. На ній, окрім ексклюзивних магазинів і великих торгових центрів, знаходяться головні офіси найбільших швейцарських банків.

Але серце Цюриха — Старе місто. Мабуть, це тому, що в ньому залишається частинка серця тих, хто гуляв його вузькими звивчастими вуличками. І моє — не виняток. Ті вулиці пам’ятають іще римлян, не кажучи вже про Парацельса, Моцарта, Казанову, Гете, Дюма, Леніна... До речі, Ілліч винаймав житло у центрі міста, уминав дорогий фірмовий шоколад.

Кам’яні мости, пагорби і три собори на березі річки Ліммат утворюють характерний обрис старого Цюриха. Найдавніший храм, романський Гроссмюнстер, веде свою історію ще від Карла Великого. У XVI столітті він став святинею протестантизму: тут проповідував Цвінглі.

На вежі собору святого Петра (храм прозвали Товстим Петром), б’є годинник із найбільшим у Європі циферблатом (діаметр 8,64 м). Спускаючись від храму вуличкою Терменгассе, можна помітити просто під ногами справжні античні руїни: тут знаходилися терми. На стіні — карта Цюриха римських часів, «накладена» на сучасні будинки.

Стрункий євангелічний кафедральний собор Фраумюнстер був колись обителлю знатних дам. Нині він відомий насамперед яскравими вітражами Марка Шагала. Славетний експресіоніст уже в похилому віці створив неперевершені скляні картини за церковними канонами. Ми побачили три з п’яти творів, і то зовні: храм був на реконструкції. Один вітраж сяє жовтим, другий живить зеленим, третій променіє блакитним…

Саме в Цюриху започатковано дадаїзм — один із напрямків модерністського мистецтва. У найвідомішому музеї міста — «Kunsthaus am Heimplatz» — велика колекція дадаїстів, а також твори Моне, Сезанна, Мане, Мондріана, Кірико, Матісса, Пікассо, Шагала...

У авангардистському характері Цюриха можна переконатися знов-таки на вокзалі — під навісним дахом ширяє «ангел-охоронець» міста — скульптура здоровенної яскраво-синьої тітки із масштабними об’ємами та малесенькою голівкою.

15 хвилин електричкою — і ми вже в аеропорту. Лишаю собі на згадку використаний «Swiss Pass» і розумію, що вилікувати невідворотну тугу за Швейцарією можна, лише знов повернувшись сюди.