“Роби те, що мусиш, і не зважай на те, хто що скаже”, – саме за таким принципом живе наш сьогоднішній гість. Дмитро Стус особливого представлення не потребує. Більшість знає його як сина видатного українського письменника XX століття Василя Стуса. Для декого він насамперед письменник, журналіст і літературознавець. Інші знають його як викладача Острозької академії. А ще він – науковий працівник відділу рукописних фондів і текстології інституту літератури імені Тараса Шевченка НАНУ. Свого часу був заступником головного редактора журналу “Книжник-REVIEW”. Від 2001 року – завідувач відділу критики та бібліографії журналу “Сучасність”. Генеральний директор Благодійного фонду “Україна Інкоґніта”. Від лютого 2004-го – віце-президент Асоціації українських письменників. Обіймає посаду головного редактора літературно-критичного часопису “Київська Русь”. А віднедавна – член Громадської гуманітарної ради при президентові України.

Однак чи не найбільшим досягненням Дмитра Стуса більшість вважає біографію батька (“Василь Стус: життя як творчість”) його авторства, яку багато дослідників називають проривом в українській біографістиці. До слова, саме за цю працю 2007 року письменник став лауреатом Шевченківської премії. У розмові з “Газетою” Д. Стус розповів про суспільний резонанс цього видання, а також поділився роздумами з приводу стереотипів земляків і реалій сьогочасної влади, табу та межею компромісів, а також за що і кому він набив би пику.
– Пане Дмитре, бути сином Василя Стуса – це насамперед величезна відповідальність чи просто красива графа в біографії?
– Та не те й не інше. Так хтось вирішив за мене і немає змоги щось змінити. Просто живеш із цим, як жив би з будь-чим іншим. От і все. А люди собі щось вигадують, мовляв, відповідальність, місія тощо. У якісь періоди це закривало щось мені, в якісь – примушувало щось робити. А загалом на моїх очах Василь Стус перетворювався з абсолютної невідомості в знакову для України постать, якою він не був упродовж тривалого періоду мого життя. Про “статус” сина сказати не можу нічого – все вирішує Бог.
– У передмові до книги “Василь Стус: життя як творчість”, ви зауважуєте, що не хотіли її писати, але вимушені були це зробити, щоб зберегти пам’ять про батька. З огляду на те, що описали доволі лоскотливі для найкращого друга нашої влади питання радянського безчинства, який резонанс нині викликає видання для сьогочасної влади?
– Уже вийшло четверте видання книги. На неї дуже непоганий попит, як для такого типу праці. Продано близько 7-9 тисяч примірників. Тобто певний резонанс є – і Шевченківську премію здобув тощо. Не думаю, що можуть бути якісь зауваження з боку кого-небудь, бо там немає брехні й замовчувань тих проблемних моментів, і в історії України, і в історії Донбасу, й історії правозахисного руху, які в нас дотепер воліють не порушувати. Щоправда, дозволив собі замовчувати факти, які стосуються певних осіб, які в конкретних ситуаціях, пов’язаних із Василем Стусом, повелися не найкраще. Якоюсь мірою я виступив цензором, мотивуючи це тим, що люди були в дуже складних обставинах. Тому не дуже хотілося оцінювати. Не ставив за мету оцінювати чи засуджувати їх, як це в нас зазвичай роблять у суспільстві.
Книжка про те, як людина стає сама собою, як сама себе будує. Є чимало пропозицій дописати біографію, але, як на мене, це вже не настільки цікаво. Тим паче, фінансово не можу собі цього дозволити, а ті гонорари чи гранти, що їх пропонують, мене не влаштовують.
– Готуючись до інтерв’ю з вами, на інтернет-ресурсах разів із десять натрапила на тезу про “Дмитра Стуса – прислужника Януковича”. Як удається стерпіти таке?
– Знаєте, я виховувався у дворі. Там за таке били писок. Для того, щоб писати “прислужник”, треба це принаймні чимось обґрунтувати. В який спосіб я прислужую? В чому це виявилося? Якщо хтось зможе це підтвердити фактами – інша річ. А так... і ви кажіть... Бо якщо якийсь Мєдвєдєв, колишній чи теперішній політтехнолог Юлії Володимирівни, щось там пише на своєму блозі – то... Чоловік їздить дорогим авто, заробляє великі бабки, з яких я не заробляю, мабуть, і десятої частини, але він не прислужник – а чесно відстоює свій політичний вибір. Утім час усе розставить на свої місця. Політика для мене нецікава й неважлива, мені прикро лише за гуманітарну катастрофу в моїй державі, де добре, здається, лише технологам. політикам і бізнесменам. Живу по-іншому, у вузькому колі моїх друзів це навіть не є темою для розмови. Вони поважають мій вибір, знають мене достатньо добре і їм відомо, що є межі, які я не перетнув би...
– Як удається абстрагуватися?
– Маю багато студентів, вони мене шанують, попри те, що я – один із найжорсткіших їхніх викладачів, в якого навіть не можна розмовляти на парах. Маю дітей, які мене люблять. Узагалі ділю світ на людей, яких люблю, й усіх інших, світ, до якого мені немає діла. І той світ, який я люблю, – достатньо великий. Не кажу вже про зовсім закриту тему – особисте життя. Почуваюся щасливим і йду далі.