Україна є найбільшим у світі споживачем природного газу – якщо рахувати у співвідношенні обсягів споживання цього палива до кількості населення та обсягів виробленого національного продукту. Та навіть у абсолютних цифрах за рівнем споживання „блакитного палива” наша держава поступається лише США, Японії, Німеччині та Росії. Те, що в умовах гострого газового дефіциту апетит щодо цього ресурсу треба дуже сильно вгамувати, нібито мало б бути аксіомою. Проте нова (точніше, ще зовсім не забута стара) влада, та сама, що зуміла перемогти на обіцянках „покращити життя вже сьогодні”, так не вважає. Бо її черговою ініціативою стало покарання самих свідомих наших громадян – „енергетичних автономів”. Карають їх, певно, якраз за ініціативність.

Закарпаття як батьківщина визвольного енергетичного руху

Взагалі автономами звуться представники радикальних лівих та анархістських рухів, але в цій статті під ними розуміється окрема група людей, які облаштували свої оселі автономним опаленням. Тобто, зробили державі величезну послугу – за свій рахунок поставили лічильник на газ (це обов’язково при умові легального встановлення „автономки”), випали з числа осіб, які нарікатимуть на відсутність тепла від місцевої котельні, які не стоятимуть у чергах на субсидії для оплати неймовірних рахунків за те ж тепло, та багато чого ще зробили. Загалом, історія боротьби українських громадян за своє право не користуватись послугами місцевих монополістів – котелень „Теплокомуненерго” є довгою і драматичною. Боротьба ця йде з перемінним успіхом, громадяни втрачають в ній час, нерви та гроші, але у разі тактичних перемог отримують право обирати, коли, як і на яку суму їм грітися у власних оселях. Причому першим регіоном України, на якому розпочався визвольний рух „автономів” від котельного рабства, стало Закарпаття. Хто бував в цьому краї, знає, що він надто особливий, чому причини лежать у географії (область граничить аж з чотирма європейськими державами - Угорщиною, Словаччиною, Румунією і Польщею) та історії (до того, як Закарпаття ввійшло до складу радянської України, тільки в 20-м столітті воно побувало в Австро-Угорській імперії, демократичній Чехо-Словацкой республіці й Угорській державі диктатора Хорті). З цих причин до багатьох життєвих проблем у Закарпатті відносяться по-особливому, в тому числі й до проблеми зігрівання власних жител.

Почалося все з конвекторизації. Багатьом відомий цей пристрій на ім’я „конвектор” - апарат, простіший та дешевший за більш відомий газовий котел, при цьому його експлуатація обходиться споживачеві в кілька разів дешевше, ніж оплата послуг центрального опалення. При нинішніх цінах ця різниця сягає вже 10-кратного розміру.

Так, якщо за опалення 3-кімнатної квартири місячний рахунок досягає вже 400 гривень, то витрати на обігрівання газом за допомогою конвектора обійдуться гривень в сорок. (Детальніше про конвектори як альтернативу централізованому опаленню автор писав рік тому, див. „Даёшь автономное тепло для энергетической независимости !” ). Конвектори довгий час були популярними у Східній Європі, у першу чергу – у сусідній Угорщині. Угорщину донедавна можна було називати країною перемігшої конвекторизації. Наприкінці 90-х років на 10 мільйонів чоловік населення там, за різними оцінками, приходилося від 3 до 5 мільйонів конвекторів. Багатоповерхівки угорських міст немов віспинами обсипані кришками газовідводів. Так гріється країна, яка практично не має власних паливних ресурсів, але привчена платити за чужі. Виробництво цих, у принципі нехитрих пристроїв в Угорщині налагоджено дуже добре, вони успішно продаються як усередині країни, так і за її межами. На початку 90-х років перші угорські конвектори з’явилися в Закарпатті – їх тисячами навезли місцеві жителі. У 1995 році угорці зі своїми конвекторами офіційно прийшли на ринок України. У 1998 році виробництво конвекторів за угорським зразком вперше налагодили два українські підприємства – ужгородський завод „Конвектор” та завод "Електроавтоматика", що в селищі Буштино Тячівського району. Кожне з цих підприємств стверджує, що першим освоїло нове виробництво саме воно. До 2001 року розвиток конвекторизації в Україні гальмував норматив Держкомбуду, що забороняв встановлювати конвектори вище п’ятого поверху, після 2001 межу підняли до дев’яти поверхів.

Тепер приведу деякі цифри, що стосуються явища „конвекторизація”, та ширше – „автономізація”. У моєму рідному місті Берегово, розташованому усього в 7 кілометрах від кордону з Угорщиною, на початку 90-х були відзначені перші спроби перенесення угорського досвіду на українську землю. У 2004 році результати того перенесення були такими: з 2283 квартир у багатоповерхових будинках (саме тут мешкають заручники комунальних котелень) індивідуальне опалення було встановлене у 409 (тобто 18 %). Минуло два роки, і на кінець 2006 року берегівськими автономами стала 951 квартира, тобто 41 %. На долю конвекторів приходиться близько 60 % автономно опалювальних квартир, на газові котли - близько 40 %. Ріст у понад два рази за два роки малював ідилічну картину – ще рік-два, і від клятих котелень, що споживають прорву газу, прогрівають переважно землю та повітря, а на виході цих динозаврів радянської господарської системи стоять ледь теплі батареї, зникнуть шляхом природного відбору...

Усі на боротьбу за автономами ?

Аж раптом на захист ненажерливих котелень-динозаврів став новий уряд пана Януковича. Для початку восени минулого року віце-прем’єр (до речі, колишній мер Донецька) Володимир Рибак спробував взагалі призупинити процес автономізації квартирного опалення. Мовляв, в країні немає відповідної законодавчої бази. Та оскільки українці не надто переймаються заборонами з боку влади, „автономів” вирішили бити гривнею. З 1 січня 2007 року, відповідно до постанов Кабінету Міністрів України від 08.12.2006 р. та Національної комісії регулювання електроенергетики України від 19.12.2006 р. введені нові тарифи, за якими споживачі газу, „за умови, що природний газ використовується комплексно, у тому числі на опалення, в окремих квартирах, від’єднаних від центральної системи теплопостачання у багатоповерхових будинках”, платитимуть за 1000 м3 газу 686 гривень за наявності газового лічильника, та 754 – за його відсутності. Таким чином, „автономів” ввели у ранг найбільших споживачів газу – бо за новою диференційованою схемою оплати громадянин, який не гріється за допомогою автономних апаратів, платитиме 315 гривень за тисячу кубів при обсязі споживання у 2500 кубів на рік, та 478 гривень – при споживанні 6000 (!) кубів на рік, при наявності лічильника. Фактично, автономів зрівняли якраз з тими самими котельнями, незалежності від яких вони так прагнуть. Зазначу як давній „комплексний” споживач газу, який має конвектор з 2001 року: за рік моя родина з трьох осіб спалює менше 1000 кубометрів газу. На все – на нагрівання води, обігрів помешкання в осінньо-зимовий період, приготування їжі! Здавалося б – державі я мав би бути найбажанішим споживачем, ощадним та енергетично свідомим. І за таку ощадливість мене та мені подібних мали б внести в окрему категорію, з якої іншим треба було брати приклад. Та ті, хто втілює принципи швидкого покращення нібито мого життя, поступили з точністю до навпаки – зробили „автономів” суспільно небезпечним прошарком, який осмілився відмовитись від невблаганного монополіста на ім’я „Теплокомуненерго”. Намагаючись хоч якось логічно обґрунтувати свою дискримінаційну політику до окремої категорії громадян, „тепловики” завели пісню про проблеми, які несуть їм „автономи”. Мовляв, газові мережі не розраховані на наднормоване споживання газу. Можна подумати, що громадяни, які, не маючи лічильників, гріють свої холодні квартири за допомогою цілодобово ввімкнених духовок, споживають газу менше! Ще у провину ставиться несвідомість автономів – мовляв, вони від батарей відрізались, а тепло ж на них у котельнях виробляється. То даруйте, а моє яке діло? З таким успіхом великий хлібокомбінат міг би мені нарікати, що я купую хліб у дрібного пекаря, а він же і на мене пече! Всі інші аргументи дискрімінуючої сторони такі ж надумані і не приховують одного – роздратування від самого факту, що в країні є громадяни, яких обходить проблема задрипаних котелень, з їх гнилими теплопроводами та запасами палива, якого завжди „на донишку”. Бо ж на модернізацію цих котелень (читай – гальванізацію трупів) можна гроші з бюджету виділяти та виділяти. А на сприяння автономізації – зась. Ось тут, як я вважаю, і собака заритий.

Додам, що згідно постійних переконань влади, на потреби населення в Україні використовується газ власного видобутку. Наш газ тобто. А в ньому є й моя частка, і частка членів моєї родини, і частка всіх громадян, які стали „автономами”. Про це навіть стаття у Конституції України є відповідна, за нещасливими номером 13 (може, невипадково?): „... Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу... є об’єктами права власності Українського народу”. І далі: „кожний громадянин має право користуватись природними об’єктами права власності народу відповідно до закону”. Щоправда, не напряму, бо „від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування”, проте „Усі суб’єкти права власності рівні перед законом”. То де ж логіка, за якою мені МОЮ частку природних ресурсів продають за ціною вдвічі вищою, ніж сусідові по під’їзду, якій не є „автономом”?

Є у нових тарифах і зовсім вже абсурдний момент. Принаймні, наразі у жодних інструкціях не передбачається сезонність тарифів. Тобто, за те, що у квартирі „автонома” стоїть обладнання для індивідуального опалення, він повинен і влітку платити за спожитий газ вдвічі дорожче за тих, у кого такого обладнання немає. Відтепер гаряча ванна чи чашка чаю йому обходитиметься вдвічі дорожче за того, хто не пішов проти держави і залишився заручником „комунальників”. Що це, як не покарання гривнею? То ж яких кроків чекати далі? Примусового вилучення котлів та конвекторів? Строків на кілька діб суспільних робіт за бажання від’єднатись від котельні? Чи „срок на всю катушку” тим, хто це вже зробив?

Додам наостанку, що не закликаю до повальної автономізації опалення на шкоду всім іншим існуючим системам. Сам розумію, що майбутнє, скоріш за все, за міні-котельнями на будинок чи навіть під’їзд. Та питається – хто і коли їх встановить? Верховна влада з державного бюджету? Та хіба в ньому колись знаходяться кошти на такі потреби? Чи місцеві влади, які не спроможні забезпечити наші міста звичайними баками для сміття, не кажучи вже про каналізаційні люки?

Громадяни проти влади – хто кого?

Відтак, постає традиційне питання: „що робити?” Не здаватися! Наші громадяни можуть у судовому порядку оспорити рішення Кабміну, яке дискредитує їх, і ділить на різні сорти в залежності від лояльності до „тепловиків”. Кращим виходом був би колективний позов до судів, в якому була б доведена невідповідність цього рішення діючій Конституції України. Звичайно, наші громадяни мають підстави сумніватись у можливості юридичної перемоги над владою. Та є в нас прецеденти, коли навіть менші групи свідомих громадян кидали владі виклик. У 2003 році шестеро молодих людей, переважно юристів, затіяли суд із Нацiональною атомною енергогенеруючою компанiєю "Енергоатом". Вони мали намір довести, що будівництво нових атомних блоків на Хмельницькій та Рівненській АЕС є незаконним, бо порушує право громадян на безпечне життя та здорове довкілля. До того ж, здійснюється за рахунок самих громадян – бо у тарифі на електрику був закладений збір на будівництво нових атомних блоків. У кучмістській Україні ці сміливі молодики справу проти „Енергоатому” програли (задовольнити їх претензії постановив відмовити славно (чи сумно-) звісний Печерський суд – і два нових ядерних блоки було побудовано.

Проте цього року у схожій справі інші громадяни у того ж „Енергоатому” виграли! 22 січня 2007 р. центральний районний суд міста Миколаїв зобов’язав «Енергоатом» повернути цінні землі регіональному ландшафтному парку "Гранитно-Степове Побужжя". Цей парк був створений у 1996 році, і є унікальною ділянкою степу, аналогів якої майже не лишилось на планеті. До того ж, ця територія має історичну цінність як пам’ятка козацької історії України. Тим не менш, 28 га цього унікуму було вирішено затопити при будівництві Ташликської гідроакумулюючої станції (ТашГАЕС). Станція по суті є двома великими штучними озерами, де вода з одного (нижнього) потужними насосами вночі качається у верхнє, а в день з верхнього скидається у нижнє, де крутить турбіни гідроелектростанції. Додаткова електрика при цьому не те що не виробляється, а навпаки – ще й споживається. Такий „перпетуум мобіле” потрібен для роботи атомних станцій, які не можуть зупинятись, але вночі виробляють електрики з надлишком, а в день, у години пік – із дефіцитом. Цю технічну проблему можна було б вирішити із користю – наприклад, запровадити дешевий нічний тариф на електроенергію. В такому разі її споживання вночі б зросло – можна було б будувати котельні, які б вночі гріли воду, а вдень віддавали тепло населенню тощо. Проте в такому разі комусь не перепало б нічого з багатомільярдних сум на „вічне будівництво” (ТашГАЕС будують, із зупинками, ще з початку 80-х років минулого століття!). У ході робіт, за згоди Миколаївської облради, будівельники ТашГАЕС затопили 28 га паркових земель. Та після судового процесу, який затіяли місцеві екологічні активісти за підтримки відомої юристки Ольги Мелень, минулорічної лауреатки премії Голдмана (детальніше про цю захисницю природи читайте матеріал “...У природи скрізь повинні бути свої люди” http://hw.net.ua/art.php?id=14483 ) миколаївський суд визнав вилучення цих земель незаконним, і зобов’язав енергетиків спустити воду і повернути землі природному парку. Таким чином кілька свідомих громадян зуміли захистити справедливість перед нібито всемогутнім „Енергоатомом”!

То хіба тисячі українських громадян-„автономів” не змогли б довести, що вони не є громадянами другого сорту у державі, яка на словах прагне де лише можна заощаджувати енергоресурси? Хто б тільки взявся їм допомогти з юридичною тяганиною?

Вперше опубліковано у газеті „Паланок”

та сайті „Інтернет-Репортер” http://rep-ua.com/60420.html (скорочено).