- Такою сильною, щоб можна було підняти гантелі на 1000 кілограм?

- Ні! Сила жінки у її мудрості! Будь-яке питання у житті можна вирішити словами. М’язи – це ще не все! А мудрість приходить із розумом та прагненням чогось сягнути у цьому житті.

- Мамо! А що потрібно для цього робити?

- Потрібно багато читати, спілкуватися з різними людьми, вчитися і наполегливо працювати над собою.

- Але ніхто з моїх однокласників не робить цього! Вони лише гуляють і бавляться у комп’ютерні ігри-стрілялки!

- Богданочко! Ти ж особлива! Ти знаєш це?

- Знаю… Але ти ж сама казала, що те, що у мене шість рук не страшно…

- Смішненька! Це не просто не страшно! Це прекрасно! Ти унікальна, ти неповторна, ти прийшла у це життя з великою місією – стати жінкою-лідеркою. Це величезна відповідальність покладена на тебе фатумом. Тобі дана божественість для того, щоб показати як можна просто бути тим, ким маєш, не зважаючи ні на що!

- Я богиня?

- Звичайно! Ти ж Богданочка!

- Ти колись казала, що за усе в житті ми чимось розплачуємося: часом, здоров’ям, увагою, енергією і навіть часом життям. А чим маю розплачуватися я за те, щоб стати лідеркою? Надіюся, у мене не заберуть моїх рук?

Мама Шіва з сумом обернулася до вікна притуливши чотири долоні до обличчя… Одна рука була у гіпсі, а інша… Не було іншої… Кульпа безпомічно висіла з-під кольорового вбрання…

З гуркотом відчинилися важкі купейні двері. Богдана вічливо привіталася з трьома чоловіками, які випивали за столиком і сіла якомога далі, наскільки це було можливо у кімнатці 2 на 2, вийняла книгу з наплічника і стала читати, не звертаючи увагу на хтиві погляди супутників та непристойні репліки і смішки. З того часу як померла мама минуло 6 років і самостійне життя Богдани дало добре зрозуміти, що вона викликає інтерес у представників протилежної статі. Це не особливо допомагало, як то часто думають. Скорше навпаки. Коли на тебе дивляться, як на шматок м’яса, важко переконувати, що у тебе є інтелект, що ти особистість і що не звикла формувати власні досягнення кількістю коханців. Але…

Колеса тукотіли, час плинув, книга сторінка за сторінкою затягала в нереальне життя, чоловіки допивали другу пляшку… Їхня хтивість знайшла свій зовнішній вияв. Один з них з червоною пикою знахабніло прижався до Богдани і запитав:

- Що читаємо, красуне? Може до нас приєднаєшся? У нас ще пляшечка знайдеться!

- Ні, дякую. Я не вживаю алкоголю!

- О, то ти читаєш «Польові дослідження з українського сексу», - закривши книгу, що лежала на колінах, вигукнув чолов’яга.

- Так, – сухо відповіла Богдана не маючи бажання продовжувати спілкування з незнайомцем і, відкривши книгу, продовжила читання.

Та чоловік не вгавав:

- О, які книжки читає дама! Ви чули хлопці?! Про україхнський секс! Професійна національна курва! – підстаркуваті «хлопці» схвально захихикали, - ану давай покажеш нам, що вмієш! А по тобі видно, що вмієш багато!

- Що Вам взагалі може бути видно? Ви настільки п’яні, що світу божого не бачите!

- Про Бога вона заговорила! Бач яка! А йди-но сюди, дорогенька! Подивимося де ти носиш того свого Бога. Вже на Біблію твою надивилися. «Польові дослідження…»! Ха-ха!

Він видер книгу, швирнув на підлогу і, шарпанувши її за руку, кинув на тапчан. Другий, підбігши, намагався стягнути штані. Богдана ледве видерлася від них. Спасло таки, що вони п’яненькі. Схопивши наплічник, вибігла з купе.

- Провідник! Провідник! Переселіть мене від тих чолов’яг! Вони мене домагалися!

- Сама дала привід! А чоловіки що? Зреагували на тебе як і слід було!

Зрозумівши, що нічого не доведе, зійшла на найблищій станції і поїхала далі маршруткою.

Доки чекала на холодному пустому вокзалі маршрутку Богдана думала, що мусить бути сильною, як наказувала мама, але якось ця настанова не в’язалася із тим, що все можна вирішити словами… Нічого ж бо не вирішила вона!

- Чому якщо я іншої статі мене треба сприймати, як сексуальний об’єкт? Чому нема рівномправності? Чому я щоразу повинна доводити, що не гірше ніж чоловіки? Що, власне, змінює ця стать? Суспільство б лише виграло, якби накінець-то розбило стереотип нищовартості жінки. Адже світ жорстокий і лише жінка може внести в нього добро! От, наприклад, війна – це прояв чоловічої активності, але страждання вона приносить в першу чергу жінкам, їхнім дітям. Саме жінка може, використавши всі свої сили припинити війни. Але таким жінкам потрібно займати відповідні посади, щоб мати юрисдикцію впливати на ті чи інші процеси. А багатоголосся політиків з приводу соціальної політики держави! Яку ж політику вони можуть провадити?! Соціальна сфера не може бути глибше зрозуміта ніким крім жінки! Проти природи не підеш! Доки урядовці деруться за тепленькі крісла і повненькі портфелі, прогресу – нуль. До влади приходить уже не жінка, а чоловікоподібна дама. У чоловічому світі важко бути собою…Чому ж чоловіки постійно відштовхують мене? Напевне тому, що їхня стать ще не робить їх чоловіками! Чоловік – це не фізико-анатомічні особливості організму, це – психічно-поведінкові особливості сформованої особистості . І так і всьому… «Сформованої» від «формувати». Кожен формує себе сам. Вчитися, працювати над собою, рости у духовному плані – завдання особистості, а от просто особам не обтяженим інтелектом ніколи не стати вихованими чи чуйними. Та й не цілком це їхня вина… Вчителів не мали гарних…

Нарешті дома! Вчитися, вчитися… Тижні заритості у книжки, інтернет… І ось довгоочікувана співбесіда!

- Мене візьмуть на роботу! Нарешті я зможу писати для людей, реалізовувати свої вміння!

Роботодавцем був типовий маленький, товстенький, лисуватий чолов’яга із бігаючими очицями.

- А, прийшла…

- Так, доброго дня!

- Ну і скільки років красуні? Щось ти аж занадто красива… Не вкрали по дорозі?

- Та ні, дякую. Дев’ятнадцять років.

- Угу… «Мені дев’ятнадцятий минало…», – похизувався він знанням української класики. – Одружена?

- Ні.

- Ясно… А у нас у компанії всі чоловіки одружені. Не туди ти прийшла!

- Та я не за чоловіком прийшла до Вас, а працювати! Хочу творити для людей і на благо компанії!

- Кажеш не одружуватися… А хлопця маєш?

- Та що Ви! Встигну ще! Нема часу ними зараз займатися. Вчитися потрібно.

- А батьки де працюють?

- Нема у мене батьків. Мама померла 6 років назад.

- На що ж ти живеш?

- Мама лишила спадок… Її подруга наглядала за мною, як була меншою.

- Ну, і ясно якогось чоловіка собі маєш, що матеріально підтримує…

- Ні! – обурилася Богдана. І з якого то дива він розпитує про її особисте життя, зовсім не запитуюючи що вона вміє?

- Ясно. Ти молоденька. Зараз за пів року – рік завагітнієш від когось і родити будеш. Так от, май на увазі: відпусток у зв’язку з вагітністю, пологами і доглядом за дітьми ми не надаємо, і виплачувати декретні не будемо. Як тільки вагітнієш – забираєшся з роботи! Ну, а роботу я тобі знайду! Ми ж з тобою поладимо?! – потягнувши свою пухлу ручку до її обличчя прохрипів роботодавець. - Будеш працювати у мене секретаркою. Відповідати на телефонні дзвінки, робити чай-каву. Багато розуму не треба! Ти зможеш!

- Але ж я хотіла влаштуватися до Вас як журналіст!

- Ну, ми не друкуємо жіночих романів! У нас солідне видання!

- А я не пишу жіночих романів! Я працювала для декількох солідних всеукраїнських видань! Мене найбільше цікавить соціальна сфера, культура, мистецтво, відпочинок, історія…

- Ну попрацюємо – подивимося на що ти здатна… Може щось і напишеш колись…

- Мені треба подумати….

Вийшла з кабінету, як мертва. В голові скакали уривки фраз: «…робити чай-каву…» (з перспективою робити капучіно), «…по догляду за дітьми не надаємо…» (і від чого буде збільшуватися населення України?), «…Багато розуму не треба! Ти зможеш!..» (якщо красива, одразу дурна?!).

Забігла до туалету – вмилася, викинула з сумочки пудру…

- Не малюватимусь більше! Можливо, це якось спонукає думати їх про мене, як про розмальовану ляльку? Робити нічого! Дуже вже хочу в цю компанію. У них стільки всього, що мені цікаво: журнал, рекламна агенція, дизайн-агенція…

- Богдана! Ввечері збирайся – їдемо на прийом! – сказав роботодавець. – Вдягайся посексуальніше, нехай конкуренти заздрять!

Не дуже приємно, коли тебе беруть із собою як доповнення до дорогих авто, туфель, годинника і костюма, як вишуканий елемент декорації власного недолугого образу… Але… Вдягнула чорну сукню, взяла віяло… Цілий вечір посміхалася і люб’язнячала. Мета була досягнута – всі заздрісно поглядали на Богдану і запитували роботодавця «де він таку знайшов?».

Їдучи додому, Богдана вислуховувала компліменти випившого шефа. Аж тут він прямим текстом заявив:

- А поїхали-но в готель! Продовжимо гулянку! Візьмемо вихідний! Будемо пити шампанське у джакузі!

- Дякую, але я втомилася. До того ж я не п’ю і в джакузі з Вами не збираюся! – відрізала Богдана і вже намагалася вийти з машини, та він шарпнув її за руку.

- Ану сидіти! Я твій Бос! Що скажу, те й робитимеш, бо звільню, а у мене зв’язки і ніхто тебе не візьме до себе! Та й що ти взагалі без мене можеш?!?

Богдана видерлася, кинувши йому в лице віялом і штовхнувши з усієї сили. Вибігла з машини і побігла додому. Роботодавець понісся за нею. Біжучи, згубила черевика на сходах.

- Ах ти Попелюшка клята! – схопивши черевика, кричав роботодавець. - Я тобі влаштую! Все життя з сажі не виберешся!

Сексуальні домагання директорів стали звичним явищем, та й чого іншого чекати? Людина, мізки якої промиті західними низькопробними фільмами про секретарок 90-60-90 і шефів героїв-коханців, нічого іншого і не прагнутиме, як тваринного задоволення власної сексуальної активності.

Влаштуватися на роботу було важко… Пішла у єдине місце де її прийняли – дешевеньке кафе-їдальню посудомийницею. Стала помічницею повара, бо мала неабиякі здібності до готування. Вечорами ж сиділа за книжками, в інтернеті, не покидаючи надії займатися тим, що вважала своїм покликанням. Подумувала навіть виїхати за кордон, але хоча Україна й має державні угоди щодо працевлаштування громадян з іншими країнами, практично вони реалізуються здебільшого щодо чоловіків, а бути покоївкою з досконалим знанням іноземної мови якось навіть смішно, та й не виключена можливісь знову стати жертвою сексуальних домагань, а то й торгівлі жінками.

І ось одного дня вона натрапила на вельми цікаву для неї річ: «Шукаємо жінок лідерок, для навчання та розвитку їх здібностей».

- Та це ж мій шанс! Я мушу потрапити туди! Я мушу бути лідеркою, бо це моє божественне призначення! Я все ж таки Богдана…

Сцена, зал заповнений людьми, суворим журі, яке обере лише найкращих, і сотні допитливих очиць-конкуренток. Богдана вийшла на сцену, щоб сказати для чого вона тут.

– Лідерство – це не соціальний статус, це душевний стан, психо-емоційне сприйняття світу. Жіноче ж лідерство – відрізняється, бо це сприйняття відбувається крізь призму жіночності! Бути лідеркою не просто, але необхідно, хоч би тому, що ми потрібні іншим жінкам. Ми зобов’язані змінити традиційний стереотип стосовно фізичних та інтелектуальних можливостей жінок та їх сімейних обов’язків, припинити процес фемінізації низькооплачуваних професіональних груп, сприяти захисту материнства.

Жінка-лідерка повинна бути мудрою, наполегливою, чесною перед власною совістю, сильною, терпеливою і СПРАВЖНЬОЮ. Будь-яка фальш, одразу буде помітною! Лідеркою потрібно народитися, але якщо не розвивати природні таланти нічого не вийде. Лідерів потрібно плекати, вирощувати, створювати! Я пройшла крізь усі кола жіночого приниження у теперішньому суспільстві й зрозуміла, що жінку-лідерку формують не ноутбуки, костюми, годинники, зачіски, макіяж. Атрибути не важливі – головне сутнісне наповнення! Головне – прагнення! Лідерство вмирає, якщо не знаходить свого зовнішнього вияву! У цьому різниця між справжньою лідеркою і вигаданою. Це як різниця між робити і говорити. Лідерка – це особистість здатна зробити для суспільства користь, це жінка здатна повторюватися кожного разу в іншій ролі: дружини, подруги, матері, учителя і учениці.

Я знаю, що я тут тому, що ХОЧУ робити! Я тут, бо добре розумію ким хочу бути!

Зійшовши зі сцени і сівши у залі, Богдана дивилася на сцену на виступи своїх конкуренток і з кожною наступною доповіддю до неї приходило розуміння того, що вона не божественна! Так унікальна, так «біла ворона», але на цьому злітовиську вона була серед своїх! І у кожної наступної, що виходила на сцену виднілися шість рук… Все встигають, все вміють… Як же це добре бути серед своїх! Як же це прекрасно мати можливість вчитися у тих хто має більше! Скоро оголосять результати конкурсу…