Надворі дощ. А я у ліжку. Дзвінок на пару. Не боюсь. Лише початок року. Трішки, ще трішки, й знову народжусь. Екран комп’ютера згасає, й думками більше я не тут. Десь там, за синім небокраєм. Дивлюся в стелю і молюсь. Згадала день, що вже в розпалі, з грудей в мить вирвалась душа. І мчить у терени, на чари. Й благанням «вчора» призива. Все було мирно, й так спокійно, банальності й не було чуть. так високо, так мило й грішно. О, Боже, дай це не забуть. Година, дві, дзвінок у двері. Це він? – так, сумнівів нема. Біжу, біжу. Хто там? - Дивлюся в вічко. Вернулась в тіло грішная душа.

**

Так мучилась, страждала, довгий час. Не помічав. Чи не хотів помітить. Спокійною здавалася. Проходив час. Хто він? Не знаю. Не один на світі. Знайомство. Мила. Милий. Друзі. Для нього я - щось незаконне. Боявся подивитись, доторкнутись. Для інших - наче щось таємне. Дивилися на місто сонне…Він старший. На багато? Ні. На мало. Але для мене вік. Яка різниця? Я розумію те, що він покаже. Я розумію все що він промовить. Ми поряд. Ні. Не так. Неначе рідні. Як брат. Сестра. Неначе два в одному. Думки на двох. і їжа. І годинник. 17:22. Він за кордоном.

**

Надворі дощ. Дивлюся в стелю. Спізнилась вже. Вставати сенс? Цигарку хочу. Прямо в ліжко. Неначе каву й бутерброд. Минаюсь спогади. Нездійснені ще мрії. В думках загоєна печаль. Дзвінок. мобільний? У кишені. Привіт – привіт. Ти вдома? – так.