Нещодавно у ЗМІ з"явилась інформація про те, що в Луганську створили апарат для визначення схильності до суїциду. З"ясувалось, що цей факт дещо не відповідає реальності.

«Та яке там визначення схильності до суїциду! Справа зовсім в іншому, приходьте, я вам розповім», - каже у телефонній розмові 55-річний Меняйленко Олександр, кандидат технічних наук, доцент, проректор з науково-педагогічної роботи Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка.

Домовляємося зустрітися о пів на четверту у його робочому кабінеті.

Зустрівши мене, допомагає зняти верхній одяг. У просторому приміщенні з жовтими пофарбованими стінами пахне деревом.

Мій співрозмовник починає розповідь з того, що знайомить мене зі статистикою: по Україні щорічно покінчують життя самогубством діти до 12 років – 70–80 осіб, а 12–15 років – 350–400 осіб. З них 25 % становлять учні, орієнтовані на безумовний успіх. Це „зразкові діти”, „зубрили”, для яких одна негативна оцінка може призвести до трагедії.

Каже, що ці цифри були опубліковані у статті В. Дружбинського «В моей жизни прошу никого не винить», що вийшла в 2003 році у газеті «Дзеркало тижня» (№6 (431)». За словами Меняйленка, офіціальною статистикою вони не володіють, бо наврядчи її хтось дасть.

Потім пояснює, що він разом з трьома своїми колегами розробив систему, яка спостерігає за психо-емоційним станом учнів до, під час та після навчання. Допомагали йому в цьому аспіранти: Ганна Монастирна, Людмила Кутепова та  Оксана Давискіба. Працювали над проектом 14 років, за весь цей час було витрачено близька 20-25 тисяч гривень. У експерименті брали участь 20 школярів 10-11 класів фізико-математичної школи №1 м. Луганска та ліцею при Луганському національному педагогічному університеті, 20 студентів 1-3 курсів Інституту економіки й бізнесу ЛНПУ, спеціальності «Інформатика». Додатково ні соціальний статус, ні сімейний стан учнів не досліджувався. Два спеціально розроблених прилади дозволяють контролювати стан підлітка й у випадку нервового та розумового навантаження не допустити якихось необдуманих дій з його боку. Мається на увазі спроби покінчити життя самогубством. Спочатку на учнів одягали один апарат, потім інший та спостерігали за ними під час навчання.

На моєму співрозмовникові чорний костюм у дрібну білу смужку, сорочка та краватка такого ж кольору. Він бере білу ручку, і користуючиь нею, як вказівкою, показує на екран комп"ютерного монітору. Розсказує, що із себе уявляє апарат. А точніше – два апарата.

«Перший – це електроенцефалограф DX-400 Practic, що контролює активність головного мозку», - каже Олександр Меняйленко. - «Він кріпиться, наче шолом, на голову і фіксує зміни у мозку під час експерименту. Другий – комп’ютерний поліграф Delta, призначений для фіксування певних фізичних показників: дихання, тиск, пульс і.т.д. Він складається з декількох датчиків, що розташовуються по тілу».

Коли система проаналізувала всі показники, то видає для кожного учня індивідуальний метод навчання.

- Як учні реагували на експеримент?

- Була черга, уявляєте? - каже. - Запам"ятався мені один хлопчик, який демонстративно ігнорував учбовий процес і перед батьками, і перед вчителями. Але коли він став учасником експерименту, то виявилось, що він сильно й бурхливо мислено реагує на учбовий матеріал. Але зовнішньо цього не показує.

Пригадує, що були й такі школярі, що взагалі залишалися спокійними у будь-якій ситуації під час засвоєння учбового матеріалу. Та була група дітей, у яких спостерігалась підвищенна нервова напруга. Але таких підлітков було небагато: 4-5 на 40 чоловік. «Виявилася така дивна тенденція: чим кращі показники у спорті в підлітка, тим гірше у нього пам"ять. Може не дарма з"явилася така приказка:«Сила є – розуму не треба», - сміється Олександр Сергійович, потім додає: «Та не про всіх так можна казати, безумовно».

- Де зараз зберігаються розроблені прилади?

Науковець каже, що одна частина знаходиться в лабораторіі у стінах педагогічного університету, друга – в обласній лікарні. У майбутньому планується вдосконалити систему, об"єднати два апарати і зробити один, найбільш компактний. Можливо, він буде виглядати, як браслет на руку чи як мобільний телефон.

-Мабуть, дорого буде коштувати? – цікавлюся.

- Щоб завершити всі розробки, потрібно близька 500 тисяч гривень, - каже. - Якщо налагодиться серійне виробництво, то кожен апарат коштуватиме не більш, ніж мобільний телефон.

Питаю, чи можливо таке в нашій країні. Якось сумно, але з усмішкою, відповідає: «Можливо. Якщо наша держава вирішить вкладати в науку гроші і захоче базувати економіку на знаннях».

Наголошує на тому, що розробка подібної системи є першою не тільки в Україні, але й у світі. Він не виключає можливості, що якась інша країна захоче вкласти в цю інновацію кошти. Конкретних пропозицій ще не було, але зацікавленість до цього проекту виявила Російська академія наук. Окрім цього розробкою науковців Луганського педагогічного університету зацікавились Міністерство освіти й науки, Донбаськиий технічний університет, Мелітопольский педагогічний університет.

П"ятнадцятирічний Моностирний Іван, учень 10 –а класу обласного ліцею Луганського національного педагогічного університету, в захваті від експерименту.

Каже, що спочатку на нього одягли щось схоже на шолом, підключили до комп"ютеру. Потім дали ноутбук і він почав проходити тести. Якщо школяр відповідав правильно, то на екрані з"являлося повідомлення з похвалою, і навпаки – з докором при неправильних відповідях.

«Датчики другого апарату мені приліпили на палець, голву та грудину. Це був, ніби детектор брехні», - згадує хлопець. Йому сказали загадати число від 1 до 10 і на всі питання про кожну цифру казати «ні». Експериментатори вгадали задуману цифру за фізичними показниками та бурхливою емоційною реакцією. Потім проаналізували, як учень реагує на ті чи інші методи навчання.

«Виявилось, що мені подобається, коли мене хвалять», - каже Іван. – «Тоді я працюю та засвоюю учбовий матеріал краще».