В пошуках незаяложеного репертуару

Примара дострокових парламентських виборів бродить Україною. Десь поруч з нею вимальовується й привід дострокових виборів президента. Автор цих строчок всією душею і за перші, і за другі. Аргументів „за” багато, один з яких – немає аніякого бажання чекати, поки сплине термін повноважень у людей, яких мало хто характеризує інакше, як „бандюки”, „зрадники”, „комуняки”, „хитро***і” та „безхребетні”. Уявимо собі, що право змінити своє життя як не на краще (у це слабо віриться), то принаймні на інше, випаде нам найближчим часом. Що матимемо на ринку геополітичних ідей? Якими, окрім іншого, нас манитимуть нові та старі бажаючі порулювати країною? Зпрогнозувати неважко. З одного боку підуть архаїчні камлання на тему возз’єднання „великої країни” (відверто - у виконанні пані Н. Вітренко і Ко, Симоненка і То, слабо закамуфльовано економічною доцільністю – від „социків” до біло-блакитних у всьому їх блідому спектрі). З другого почуємо пісні-інтерпретації про євро- чи євроатлантичну інтеграцію. У репертуарі кількох політиків та обслуговуючого їх персоналу є ще один, менш популярний „саунд” про третій шлях, доволі любий українцям – „ні нашим, ні вашим”: про таку собі переважно рівнинну Швейцарію, тільки у 15 разів більшу за справжню. Щоправда, немає відповіді на питання – хто і що гарантуватиме нейтралітет цій величезній країні. Здається, це і все. Тому задля поповнення ідейно-пісенного репертуару пропоную ще одну ідею, про яку співав би потенційним виборцям і сам, та ось потенціалу (грошового) не маю. То ж дарю – беріть, користуйтеся. На „роялті” не претендую, бо реєструвати ідеї – це вже якось дуже по жлобські.

Почнемо з того, що про возз’єднання з „великою та неделимою” співати не будемо. Про євроінтеграцію наразі теж. Не витанцьовується з євроінтеграцією – адже віднедавна розширення Європейського Союзу надовго припинилося. Єврокомісія винесла вердикт, відповідно до якого ані в середньостроковому, ані у довгостроковому періоді прийняття нових членів не передбачається. Останніми країнами, що вступлять до ЄС, у наступному році стануть Болгарія і Румунія. Черга таких країн, як Туреччина і Хорватія, можливо, настане через кілька років, а перспектива балканських Албанії, Боснії і Герцеговини, Чорногорії та Сербії здаються ще туманнішою. Нинішній стан консервації ЄС у нових границях вже охрестили «утомою від приєднання нових країн-членів». То на що у такій ситуації розраховувати Україні, а разом з нею – іншим країнам розваленого СРСР, які географічно знаходяться в Європі (мова, зрозуміло, йде не про Російську Федерацію, що більшою своєю частиною лежить у Азії, і на інтеграцію з Європою не претендує)? Тупотіти ж на місті, будуючи „степову Швейцарію” вважаю заняттям малозмістовним – бо майже немає в нас швейцарців. До того ж, щось підказує мені, що про отой нейтралітет співають здебільшого заслані козачки – на кшталт вождя Партії державного нейтралітету України пана Володимира Зубанова, який наш нейтралітет прагне зберегти у лавах Партії Регіонів.

Головою, а не хвостом!

А чому б не взяти на озброєння таку ідею, в якій би Україна грала роль не задрипаного товарного вагону у хвості європейського поїзду, і тим більш не „столипіна” з западенцями, яких деякі розумники задля етнічного балансу пропонують переселити до Сибіру, а локомотиву?

Бо – принаймні теоретично – Україна сама в силах створювати власні союзи і бути в них лідером, а не тільки вічним „відомим”. Дивіться: на пострадянському європейському просторі Україна лідирує як по чисельності населення (неповних 47 мільйонів чоловік), так і за площею (604 тис. км2). Україна тут має найбільші запаси природних ресурсів, найбільш розвинуті промислові потужності і транспортні комунікації. Щоправда, цей потенціал нині не дає Україні підстав вважати себе економічним лідером регіону. Валовий національний продукт (ВНП) нашої країни в розрахунку на душу населення складає 4.200 доларів США, тоді як у сусідів Бєларусі - 8.200 $, у Російській Федерації - 8.300, а в таких країнах Центральної Європи, як Румунія, Польща й Угорщина відповідно 6.800, 8.800 і 12.200$. Але ми повинні усвідомлювати, що ВНП – не єдине мірило економічного успіху, і можливий його багаторазовий ріст при іншому керуванні господарством, насамперед без мільярдних сум крадіжок. А головне – при радикальному апгрейді неефективної господарської системи, що характеризується в Україні величезною матеріалоємністю й енергоємністю, які у 3-5 разів перевищують показники країн Європи. Існування цих проблем полягає у відсутності політичної волі керівництва України, яке має пряму вигоду з наявної ситуації (маю на увазі як так звану «помаранчевую команду», так і сили, що повернулись до влади після недовгого відсторонення).

Отже, питання ВНП є здатним до вирішення, відтак, перейдемо до власне геополітики. Згадаємо, як у 1997 році за ініціативи української влади при не зовсім зрозумілих мотиваціях був заснований такий собі союз Грузії, України, Узбекистану, Азербайджану і Молдови із нехитрою назвою ГУУАМ. Після виходу з нього азійського Узбекистану цей союз став більш логічним і благозвучним – ГУАМ. ГУАМ став деяким чи то прообразом СНД без Росії, чи то клубом претендентів у ЄС без запрошення. Донедавна діяльність ГУАМу була досить млявою, однак цього року вона активізувалася, ознаменувавши саммітом ГУАМ у Києві, на якому фактично підтвердилася лідируюча роль України: було офіційно оголошено про трансформацію цього об’єднання в міжнародну організацію зі штаб-квартирою в Києві. Було також оголошено про нове ім’я об’єднання – «Організація за демократію й економічний розвиток», яке, утім, поки що особливо не прижилося. Так ось, на думку автора, саме на основі ГУАМу Україна і повинна реалізовувати свій геополітичний проект. Окрім лідерства у площі, чисельності населення та рівні ВНП на душу населення (4.200 доларів проти 2.300 у Грузії, 3.100 в Азербайджану і 2.550 у Молдові), для цих країн Україна є з’єднуючою ланкою з Європою, адже Молдова має границю тільки з Румунією, Грузія – з поки неєвропейською Туреччиною, Азербайджан узагалі не має границь з європейськими державами, крім Вірменії, тоді як Україна граничить з Польщею, Румунією, Угорщиною і Словаччиною, а також з Бєларуссю, що має вихід на Балтію. Але новизна ідеї не у розвитку оживленого ГУАМу. Мислитимемо ширше: в умовах, коли двері ЄС надовго закрилися (а в ХХІ столітті навіть 10 років – це час стрімких, подекуди радикальних змін) Україні не залишається нічого іншого, як створювати навколо себе співдружність, альтернативну як Євросоюзу, так і Росії. Таке об’єднання може носити різні імена, але однозначно не настільки абстрактне, як «Організація за демократію й економічний розвиток», і не настільки залежне від мінливого членства як ГУ(У)АМ, натомість мати певну географічну прив’язку – наприклад, Східноєвропейська співдружність. Таке об’єднання повинне орієнтуватися на Європейський Союз у забезпеченні прав людини та рівня якості життя, проте зростати, не чекаючи – покличуть його приєднатись, чи так і залишать у якості сусідів, разом з Марокко та Тунісом. Україна повинна стати «локомотивом» такого об’єднання, і не обмежуватися країнами нинішнього ГУАМу. Для автора здається очевидним, що в це об’єднання повинна увійти Вірменія (яка зараз налаштована на Росію, у великій мірі через невирішену проблему Нагорного Карабаху). Важливим є також початок демократичних перетворень в Азербайджані. Нинішня Україна воліє не зважати на відсутність громадянських свобод у цій країні. Але у перспективі перебування в рамках об’єднання демократичних країн держави явно недемократичної буде нонсенсом. Така держава може стати «слабкою ланкою», що послабляє весь ланцюжок демократичних країн. Настільки ж очевидним є необхідність залучення у свою орбіту... Бєларусі. Положення, що в даний момент ця країна є ледь не частиною РФ, може швидко змінитися. Цьому буде сприяти, по-перше, різке підняття цін на газ, ініційоване російським «Газпромом». У випадку різкого росту цін на газ ілюзія багатьох білорусів про вигідність васального існування з Росією в обмін на дешеві енергоносії може стрімко розвіятися. По-друге, потрібно розраховувати на ріст національної свідомості білорусів, які бояться повної асиміляції з російським населенням. Ріст націоналізму в Бєларусі повинний всіляко вітатися, причому не тільки на словах. Україна повинна сприяти цьому процесу шляхом розміщення в Україні національно орієнтованих теле- і радіостанцій, створення Інтернет-серверів, друкування преси для Бєларусі. Провалена цьогоріч перемога національно орієнтованої опозиції в Бєларусі набагато імовірніше відбулася б за допомогою України. Включення Бєларусі в нове наднаціональне регіональне утворення з Україною на чолі допомогло б обом країнам знайти адекватну відповідь Росії з приводу зростаючого з її боку «газового шантажу». До речі, сам білоруський бацька Аляксандр Григоравич зовсім нещодавно, наприкінці листопада, на прес-конференції для українських „біло-блакитних” журналістів здивував останніх мріями про союзну з Україною державу, з якою б рахувались і Європа, і... Росія! „Тенденція, однако”.

Не важко спрогнозувати, що влада Росії не погодиться з існуванням такого утворення, умовно позначеного автором як Східноєвропейська співдружність. Неминучим буде гра на сепаратистських настроях у таких точках, як Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія, Нагорний Карабах, Крим. Відтак, для нас вкрай важливо, аби всі ці території залишалися у рамках нинішніх держав, тому українські збройні сили – найбільші в регіоні – повинні нести в них стримуючі миротворчі функції замість нинішніх російських. А крім того, Україна як лідер об’єднання має вести ідеологічну контргру. З території нашої країни (а згодом й Бєларусі) повинна вестися інформаційна робота з пропаганди демократичних цінностей, а також викривання реальних проблем самої Росії, якими не займається нинішня російська влада, захоплена неоімперськими проектами (а це й вимирання слов’янського й угро-фінського населення країни, і погроза втрати російського Сходу, і моральна деградація внаслідок алкоголізму і наркоманії, і масове знищення природних ресурсів і ще багато чого). Особливу увагу необхідно приділяти підтримці зникаючих угро-фінських народів Росії, які не мають практично жодної підтримки ззовні. Ріст їхньої національної самосвідомості може істотно сприяти демократизації самої Росії. Яка, може, хоч з нашої подачі займеться вирішенням своїх справжніх проблем, ніяк не пов’язаних із фантомними болями за втраченими ознаками імперії.

Перебуваючи у здоровому глузді, автор усвідомлює, що проект регіональної «східноєвропейської співдружності» з Україною на чолі, альтернативний як і всіляким „єепам”, так і закритому на невизначений термін Євросоюзу, можливий тільки в ході зміни керівної еліти в нашій державі, приходу до влади людей, налаштованих патріотично стосовно своєї країни, мислячих сміливо та неординарно. Нині передумов для приходу до влади таких людей в Україні, на жаль, немає. Та у новорічні свята хоч помріяти можна...