Позиція 1. Петро Олійник

Пальму першості із впливовості в Києві посідає чинний губернатор. Попри всю підвішаність крісла Олійника, він, утім, уперто зберігає свої добрі позиції у столиці. Бо тільки цим можна пояснити, що затятий нашоукраїнець-губернатор, який не відмовляв собі у відкритій і гострій критиці Януковича, так довго втримується на посаді. Очевидно, головний ресурс Олійника - це самопозиціонування як відданого оловяного солдатика президента. Петро Михайлович напрочуд артистично грає роль (а може, це й не роль) відданої людини особисто Ющенку. Роль аля солдата-Червоненка галицького покрою. Олійник так довго втримується на посаді завдяки єдино вдалій тактиці – догоджанню персонально Ющенкові. Голова Львівської ОДА віртуозно висунув на перший план не економічні показники області, не обсяги залучених інвестицій, не політичну стабільність (точніше, нестабільність) – а особисту вірність президенту. В цьому плані Олійник перевершив навіть кучмівських губернаторів – ті теж демонстрували солдатський фанатизм, але ж не до такої міри! Відтак саме дружба з президентом дозволяє Олійнику мати чи найсильніше своє лобі в Києві.

Позиція 2. Андрій Шкіль

Перший рицар леді Ю – мало хто міг передбачити таку карєру для лідера маргінальної політичної партії, яка відзначалася хіба мітингами, гучними акціями та певним стереотипом про себе. Шкіль і досі був би політиком суто львівського масштабу, якби не акція “Україна без Кучми”. Бійка з правоохоронцями, увязнення, агітація за Шкіля згорьованої Лесі Гонгадзе – і виборці Городоцького округу 2002 року “всліпу” проголосували за кандидата не завдяки його програмі (Шкіль її не мав у принципі), а з почуття помсти режиму. Так на львівсько-київській арені зявився політик у вишиванці й борідкою без жодного протеже, який, не відзначаючись особливими законотворчими здібностями, став, однак, першим рицарем Юлії Тимошенко. Треба віддати належне Шкілеві – він не загубився серед харизматичних поплічників Тимошенко (Турчинов, Білорус, Сивульський, Омельченко Григорій) і поступово став речником БЮТ для телекамер. Більше того – Шкіль також зазіхнув і на право бути уповноваженим від БЮТу по Львівській області, хоча не всі місцеві партійці зустріли такі наміри позитивно. Імовірно, памятають звинувачення, кинуті Шкілеві від його побратимів-унсовців, у спекуляціях на “тюремній темі”. Утім, важко заперечити важливість Шкіля для БЮТу, позаяк це друга людина, окрім самої Тимошенко, яка побувала в СІЗО. Для Львова же Шкіль тепер має двозначне реноме. Поінформовані люди кажуть, що через львівянина Шкіля практично намарне намагатися проштовхнутися до Юлі Володимирівни – депутат у вишиванці явно дорожить довірою своєї патронші і власноруч фільтрує львівські впливи на неї. З іншого боку Шкіль фактично втрачений для Львова як радикал. Хоча він увірвався в велику політику завдяки „навіженій” УНСО, однак, щойно опинившись в обоймі БЮТ, миттю забув про свою альма-партію і не захотів вивести її на якісно новий рівень, погодившись на роль “першого рицаря”. Другу сходинку в неофіційному рейтингу „Наші в Києві” Шкіль посів винятково через завидну близькість із лідеркою опозиції. Однак тут важливо зазначити, що ця наближеність, проте, має невисокий ККД для інтересів Львова та Львівщини. Друге місце Шкіля – це радше констатація факту.

Позиція 3. Тарас Чорновіл

Політичний емігрант зі Львова з легендарною генеалогією завше був речником. Спочатку „правильних” сил (із погляду галичан), а тепер – не дуже „правильних”. Утім, важко заперечити, що Чорновіл-син досяг немислимих політичних висот. Що під прапорами помаранчевими, що під прапорами біло-блакитними – рейтинги Чорновола били фонтаном. І тому недарма Чорновіл не сходить із телеекранів, коментуючи все, що тільки можна коментувати. Тепер можна вже судити і про ступінь реальної упливовості Чорновола на політику Партії регіонів. Ніколи не претендуючи на злачні бюрократичні крісла, Чорновіл цілком задовольняється роллю публічного і блискучого оратора біло-блакитних. Злі язики кажуть, що перехід Чорновола до лав Януковича оцінено в пакет акцій одного з металургійного комбінату, але то лише чутки. Важливіше інше – львівянин Чорновіл потрапив до невеликого переліку політичних авторитетів загальноукраїнського масштабу. Тарас Вячеславович чинить реальний вплив на політичну карєру негалицької (за духом і капіталом) Партії регіонів, і один лишень цей момент дозволяє стверджувати, що Чорновіл – один із небагатьох львівян, які працюють на всеукраїнському рівні, не втрачаючи при цьому своєї пікантної „львівськості”.

Позиція 4. Богдан Буца

Позиції сірого кардинала Богдана Буци аж ніяк не похитнулися з його відставкою з посту міністра Кабміну Єханурова. Апаратний аксакал (як його метафорично називають колеги) Буца – типовий позакулісний гравець, який мало світиться у ЗМІ, проте робить свою справу. Справа його проста – бути професійним лобістом. Різних людей. Передовсім – губернатора Петра Олійника. Ще коли кабінет львівського губернатора тільки чекав свого хазяїна після революції, Буца фігурував у числі перших претендентів. Але не кардинальська це справа. Київський кабінет Буци був альтернативним центром прийняття рішень львівської влади. Позиції Буци та Олійника постійно співпадають і не перетинаються. Богдан Еммануїлович радо віддає публічну першість Петру Михайловичу, цілком задовольняючись статусом упливового кардинала. Із відставкою помаранечевого уряду лобістські впливи Буци повністю перемістилися в партійну площину. Слід сподіватися, що саме Буца в центральному апараті НСНУ невдовзі стане основним працевлаштовувачем Олійника в разі його відставки. Щупальця Буци тягнуться безпосередньо до Юрія Єханурова – саме коли екс-премєр очолював Фонд Держмайна, Буца мав необмежений простір дій у львівському представництві ФДМУ. Відтоді Єхануров і Буца крокують у парі. І що характерно, в Буци ніколи не помічалося задатків захланності – він ніколи не брав агресивної участі в боях за власність, хоча його пильне око завше в цих процесах присутнє. Мабуть, завдяки цій рисі Буца і стоїть так високо у рейтингу „Наші в Києві”. З Буци треба писати підручники з професійного лобізму в сучасних умовах.

Позиція 5. Андрій Садовий

Замикає першу пятірку „наших у Києві” міський голова Львова. З „капіталістичного” ракурсу позиції Садового мали б похитнутися. Адже він упродовж 2006 року розгубив основні свої козирі – він перестав бути Бетменом і борцем із чиновництвом; він утратив потужний медіа-ресурс у вигляді газети „Поступ”. Однак із приходом у Ратушу Садовий здобув інший козир – владу. Садовий зберігає свої позиції саме завдяки позірній незалежності – він обраний громадянами мер, а не підлеглий бюрократ. І це стало для Садового головним плацдармом дій. Бізнесмен – це стан душі, тож до державного менеджменту Садовий часто застосовує бізнесові трафарети. Він активно домовляється, він активно піариться, він активно спілкується, він активно опановує всі матеріально-фінансові ресурси увіреного йому міста, він активно їздить до Києва і активно знаходить там активних однодумців. Утім, дані останнього соцопитування, згідно з яким 74% львівян вважають діяльність мерії непрозорою, - справедливо свідчать, що Садовому вдається робити свою роботу. Адже домовленості та інтервенційна робота передбачають певну утаємниченість. Садовий входить у пятірку „наших у Києві” головно через свій неабиякий талант бути гнучким. Він уміє зацікавлювати і втягувати у спільні проекти, він уміє домовлятися і ділитися. А значить, його впливи, підкріплені стійким кріслом на наступні 4 роки, роблять Садового одним із найвпливовіших людей у регіоні.

Позиція 6. Віталій Антонов

Другу пятірку неофіційного рейтингу невипадково відкриває чистий бізнесмен, не заангажований у жоден політичний проект. Президент „Універсальної інвестиційної групи”, творець бізнес-імперії „Галнафтогаз” і почесний консул Литви у Львові Віталій Антонов зумів те, чого не зуміли багато амбітних підприємців. Він створив бізнес, який не ліг під чиюсь політичну ковдру. „Галнафтогаз” є найбільшим підприємством невиробничої сфери всієї Західної України. І хоча в колишніх акціонерів державних нафтогазових структур (на їх базі якраз і розрісся Антонов) є маса звинувачень у незаконності бізнес-старту Антонова, нічим це не завершилось. Можливо, це є одним із красномовних доказів реальної впливовості Антонова – багато скарг екс-акціонерів „помирали” на рівні Генпрокуратури. До слова, Антонов найбільше часу зараз фізично проводить у Києві, виводячи свій галицький бізнес на нові горизонти. Антонов без ніяких політичних покровителів суто бізнесовими інструментами вирішує глобальну проблему своєї компанії – вона набрала кредитів на обсяг, який утричі перевищує її статутний фонд. Одного разу Антонов якось спробував зіграти у політичну конюнктуру – 2002 року він балотувався в одному львівському мажоритарному округу як висуванець „ЗаЄдУ”, однак увінчалося це провалом і згаяним часом та грішми. Відтоді Антонов у політику не бавиться, а класично керує своєю бізнес-імперією (АЗС, хлібна промисловість, фінансовий сектор, будівельний бізнес і продукування памперсів). Єдиний конюнктурний хід Антонова – він є почесним консулом Литви у Львові, що дає йому дипломатичний імунітет. А у всьому іншому Віталій Антонов фактично створив себе сам. Чим і заслуговує на достойне місце в рейтингу.

Позиція 7. Мирослав Сеник

Щасливе число 7 неабияк пасує щасливчику долі – голові Львівської обласної ради. Заради уточнення треба сказати, що впливовість Мирослава Сеника – річ відносна і почасти навіть ілюзорна. Оскільки обласний спікер є сателітом уже сформованої групи впливу Олійник-Буца. Сеник став політичним батьком молодого червоноградця Олійника, а тепер став його другою тінню. Пан Мирослав до останнього ховався за іміджем господарника, уникаючи політичних ігрищ. Однак так чи інак Сеник був, є і буде важливим компонентом усіх обласних розкладів. На зорі незалежності в Червонограді Сеник пліч-о-пліч працював зі своїм замом Олійником, дбаючи не лише про міщан, а й про вугільний бізнес. Потім Сеник працював в обласному Фонді держмайна, де й знайшовся з Буцою. Так і виник стійкий тріумвірат людей, обєднаний єдиним світобаченням. Сеник реалізував себе як бізнесмен (прибутковий вивіз сміття, ремонт ліфтів і, подейкують, частки власності в справі сімї Олійників). А тепер – і як політик. Обрання Сеника головою облради дало всі підстави говорити про остаточне лягання області під губернатора. Фактично Сеник поховав усі намагання свого попередника (Михайла Сендака) зробити з облради самодостатній орган, а не апендикс до ОДА. Тепер усі розуміють, що за спікера Сеника облрада ніколи не стане конфронтуючою альтернативою ОДА. Однак на впливовість Сеника це аж ніяк не впливає. Будучи тінню Олійника, Сеник автоматично перетягує на себе долю його впливовості. Як не дивно, але Сеник свідомо відмовляється брати владу в свої руки, яка сама пливе в руки згідно з політреформою (адже зовсім скоро повноваження обласних рад явно переважать повноваження губернатора). Для цього є цілком логічні причини – навіщо відбирати владу в свого друга, якщо її на двох вистачить?

Позиція 8. Володимир Вязівський

Не випадково рейтинг продовжує ще один чільний представник свити Олійника. Малоговіркий Вязівський несподівано для всіх став народним депутатом. Навіть більше – у списку “Нашої України” він посів місце Петра Олійника, який змушений був визначитися на користь губернаторства. Чого-чого, а такого ніхто не чекав. Вязівський – абсолютно несамостійна людина. Несамостійна до такої міри, що його впливовість є стовідсотковим віддзеркаленням упливовості свого боса. Маючи червоноградську „мітку” в біографії, Вязівський був і є приречений бути незамінним гвинтиком у машині „червоноградських”. Треба сказати, що в Вязівського і немає амбіцій перестрибнути відведений йому статус. Він – офіційний представник Олійника в Верховній Раді, його зєднувальний елемент, ретранслятор і розпорядник. Цього цілком достатньо, аби котуватися високо.

Позиція 9. Олексій Радзієвський

Стійкості Олексія Радзієвського можна позаздрити. Він чудово упорався з роллю містера Піткіна в тилу ворога. Радзієвський очолив Львівський обласний осередок Партії регіонів ще тоді, коли саме нагадування про цю політичну силу та його лідера могло викликати неконтрольовану агресію. Радзієвський мало на це зважав, адже він є і залишається типовим партійним функціонером у кращому розумінні цього терміну. Маючи в свому арсеналі ще радянські навики партійної дисципліни і впорядкованості, Радзієвський, на відміну від місцевих функціонерів СДПУ(о), зумів зберегти осередок Партії регіонів після болісної втрати влади. Осередок Партії регіонів не розсипався, він навіть укріпився (що є відвертим досягненням в умовах ксенофобного Львова). І ця звитяга Радзієвського була гідно оцінена – він став народним депутатом і регіональним куратором Партії регіонів. А це в свою чергу означає, що впливи Радзієвського (особливо в новітніх умовах) приречені на ріст. Він на паритетних засадах контактує з губернатором та загалом із усіма ідеологічними недругами у Львові. Тепер, із мандатом нардепа, Радзієвському набагато легше стало укріплювати свої впливи на київському рівні – зрештою, він це успішно робив і без мандата. Радзієвський, наділений правами бути делегатом Партії регіонів на Львівщині, став центральною фігурою регіоналів тут, із якою волею-неволею повинні спілкуватися і рахуватися всі представники місцевого політикуму.

Позиція 10. Петро Димінський

Замикає десятку рейтингу чи не найбільш одіозна і контраверсійна особистість Львівщини Петро Димінський. Його називали олігархом, володарем Львівщини, львівським Ахметовим. Останнє порівняння трохи ображало Димінського – він напівжартома-напівусерйоз уточняв, що Ахметов є радше донецьким Димінським. Однак аналітики змушені констатувати, що за останній рік Петро Петрович суттєво здав свої позиції і згорнув свою активну політично-лобістську діяльність. Говорити про впливи Димінського у Києві важко – за останній час він пересварився фактично з усіма середовищами. Починав Димінський із блоку „Наша Україна”, однак невдовзі опинився в редутах регіоналів, звідки теж пішов. Пізніше Димінський відіграв неабияку фінансову участь у Помаранчевій революції, однак явно не задля того, аби губернатором став його, мяко кажучи, недоброзичливець Олійник. Потому Димінський із галасом покинув БЮТ, примкнувши до донецького проекту „Еко+25%”. Хоча й там не здобув ані балів, ані перспективи. Устиг Димінський погаркатися й на футбольному поприщі – він є чи не найпослідовнішим критиком клану Суркісів. Усе це вкупі далеко виводить Димінського з числа орбіти існуючих потужних середовищ. А створити своє середовище Димінському ще не вдалося – проект „Тягнибок” змалів із усеукраїнського рівня до місцевого, проекту „Федоришин” не судилося збутися через фатальні обставини, а медіа-холдинг із газети „За вільну Україну” (газета вже фактично закрилася) та Західної інформаційної корпорації ще не здатна покункурувати в медіа-просторі. Утім, Димінського аж ніяк не можна списувати з рахунків навіть попри його демонстративний перехід суто в футбольні справи. Програвши битву губернатору, схоже, Димінський ще з часів „Еко+25%” порозумівся з Індустріальним Союзом Донбасу (ІСД). Уже найближчим часом Димінський може постати перед в цілком новій іпостасі – провайдера на Галичині інтересів ІСД. Тож упливовість Димінського хоча й нібито скоротилася через його запальний характер і розведені мости з основними групами впливів, однак гроші і інтереси теж мають свою вагу. Петро Петрович завжди залишатиметься важливим гравцем – йому варто лишень вибухнути.

Позиція 11. Петро Писарчук

Писарчуку вдається бути своїм серед чужих і чужим серед своїх. Власник торгового центру „Південний” дорого заплатив за свою впливовість – він пережив і замах на життя, і юридичні зазіхання на свій бізнес. При цьому у Львові він не напряму асоціюється з Партією регіонів, яку представляє. Усе-таки основний фундамент упливовості Писарчука – бізнесовий, а не політичний. Петро Іванович за методом „купи-продай” зробив ривок від базарного лотка до торгового мега-центру. І це вже дало йому підстави сподіватися мати не лише бізнесові впливи. Писарчук не приховував, що вся його політична карєра суворо підпорядкована його бізнес-потребам. Треба було убезпечити себе від податкових наїздів – Писарчук миттю знайшовся в середовищі СДПУ(о). Тепер Писарчук є народним депутатом від Партії регіонів, будучи одним із небагатьох безпартійних обранців. Творець „Південного” також номінував себе у міські голови Львова, запропонуваши міщанам нестандартний підхід до міської господарки як до типового бізнесу, де бал править прагматизм, калькуляторний розрахунок і вигода. І треба сказати, що значний відсоток голосів за Писарчука дає підгрунтя сказати, що йому вдалося абстрагуватися від Партії регіонів і стати самодостатнім діячем, бізнесменом і меценатом. Партійна приналежність для Писарчука (і він цього не приховує) – це формальна перепустка до формального статусу, яка уможливлює йому займатися тим, чим йому вдається займатися.

Позиція 12. Василь Куйбіда

Політичний довгожитель Василь Куйбіда систематично то зявляється, то зникає з політичного поля Львова. Для когось він остаточно є київським політиком, а для інших – що не є істинним львовяком. Утім, свою живучість Куйбіда черпає з партійних джерел – Василь Степанович є чи не останнім із могікан родовитих рухівців. Чи був він двічі мером, чи став він народним депутатом – Куйбіда усьому завдячує НРУ. Рух став провідником для Куйбіди у мінливому морі політики. І хоча зараз НРУ майже розчинився а абстрактному блоці „Наша Україна”, Куйбіда та інше покоління рухівців уміло використовують партію як пропускний квиток у вищі ешелони. За квотою Руху Куйбіда увійшов у другий десяток списку „Нашої України” і став нардепом, таким чином повернувшись в обойму після важкої поразки на мерських виборах. Красномовним свідченням впливів Куйбіди стало його висування на посаду мера Львова у 2006-му. Непримітному і завжди спокійному Куйбіді вдалося обіграти потужну і активну групу Олійника-Буци, які напролом намагалися номінувати кандидата від „НУ” Андрія Садового. Зрештою, Куйбіда переміг у цій внутріблоковій сутичці і став єдиним висуванцем у мери від „НУ”. Що, зрештою, йому нічого не дало, позаяк позаблоковість Садового вигідно зіграло йому на руку – він розпочав антиагітаційну боротьбу персонально проти Куйбіди. І переміг. Куйбіда ж нічого не втратив – мандат нардепа традиційно вважається ціннішим трофеєм, аніж кропітка посада мера. Тож Куйбіда після 2006-го року аніскілечки не втратив. Його партійне лобі у вигляді Бориса Тарасюка ще довго буде на коні, а отже львівянин Куйбіда ще довго залишатиметься при справах у Києві.

Позиція 13. Степан Кубів

Характерне число для голови „Кредобанку України” Степана Кубіва – це данина його фартовості. Авторитет Кубіва-банкіра є незаперечним – це підтвердить кожен обізнаний. Пан Степан часто був членом державних делегацій до Польщі, і його прізвище дуже часто для потенційних інвесторів говорило значно більше, ніж прізвища інших високопосадовців. Кажуть, траплялися конфузи, коли поляки першим віталися з Кубівим. Степан Кубів – чи не єдиний в Україні банкір, який зберігав за собою керівний пост після неодноразової зміни і власників, і логотипу банку. Авторитетність Кубіва легко ретранслюється в реальну впливовість. Містом снувала достовірна інформація, що напередодні мерських перегонів Кубіва розглядали як єдиного кандидата від економічної еліти регіону і навіть готові були замовити слівце перед Ющенком персонально. Але тоді Кубів відмовився, обравши стезю банкіра. Однак наявність Кубіва серед депутатів обласної ради таки відносить його не лише до фінансових вершків регіону, а й політичних. Відмінна репутація в пропрезидентських колах гарантує Степану Кубіву стійкі позиції та впливи.

Позиція 14. Тарас Стецьків

Зірка вічного революціонера Тараса Стецьківа помітно пригасла після фіаско блоку ПРП-Пора майже на всіх рівнях. Тоді Тарас Степанович, не по роках будучи довгожителем Верховної Ради, скрушно посипав голову попелом і відкрито звинуватив керівництво блоку в дилетантському підході до виборчої кампанії. Амбіції Стецьківа проявиилися і в тому факті, що він відмовився від депутатства в міській раді – не його це рівень. На якийсь час традиційно активний Стецьків зник із поля зору – але тепер стає очевидним, для чого. Увесь цей час відносного затишшя Стецьків проговорював із майбутніми однодумцями ідею створення нового політичного проекту правого спрямування. І недавнє перебирання Стецьківа до Києва в Секретаріат президента стрімко повернуло його в лави впливових політиків-львівян. Можна припустити, що вже дуже скоро Стецьків замайорить у новому політпроекті на рівні з Луценком, Катеринчуком, Філенком. Фенікс Тараса Стецьківа відроджується просто на очах – він повертає свої впливи, зробивши висновки з 16-літнього політичного скитання.

Позиція 15. Степан Курпіль

Нарешті творцеві видання „Високий замок” вдалося вистрибнути за границю місцевого політикуму. Треба наголосити, що політична карєра Курпіля не має природньої еволюції: він не „обкатувався” на рівні міста чи області, а зразу злетів до загальноукраїнського рівня. Це зветься „вчасно опинитися в потрібному місці”. Курпіля можна назвати політиком-скороспілкою. Він поволі утверджувався в медіа-сфері, створивши не стільки газету, скільки друкарню і мережу кіосків. Він пробувався і в ролі функціонера, очолюючи Спілку журналістів Львівщини (на жаль, абсолютно бездіяльну). І всюди Курпілеві вдавалося з користю використовувати свої численні статуси. Поява Курпіля в орбіті найрадикальнішої опозиціонерки – Юлі Володимирівни – відверто шокувала. Очевидно, і тут вирішальну роль зіграв статус Курпіля – він інформаційно спраглому БЮТу міг запропонувати свою газету як неофіційний рупор. Але що б там не було, Курпіль несподівано став другим після Шкіля львівянином у свиті Тимошенко і майже куратором львівського БЮТу. Як і личить новачкові, Курпіль не вирізняється особливою політичною активністю. Однак сам факт його присутності в ешелонах електорально привабливого БЮТу робить Курпіля помітною фігурою.

Позиція 16. Ярослав Кендзьор

Комусь пан Кендзьор, може, й обрид, однак такій тривалості перебування при справах можна лише заздрити. Таке враження, що скільки існуватиме НРУ, стільки Кендзьор буде неподільним вождем усіх львівських рухівців, які ще памятають Вячеслава Чорновола. Усі спроби скинути Кендзьора із місцевого партійного трону зазнавали невдач через одну просту причину, яка й зумовила появу Кендзьора в нашому рейтингу, - він має плечі в Києві. Це суто партійні плечі. В такий спосіб мітинговий Кендзьор отримує дивіденди за свою відданість рідній партії. Кендзьор у львівському політикумі плаває, як риба в воді. І львівська політика без Кендзьора значно б осиротіла. Іноді його присутності буває забагато, а іноді він зникає з поля зору, щоб знову вибухнути якимись заявами і багатослів’ям, притаманному тільки йому. Життєдайність Кендзьора завжди ґрунтувалася на конфліктах із кимось. Це був екс-побратим Олекса Гудима, потім лідер місцевих есдеків Шурма, потім керівник обласної податкової, потім новоявлений “регіонал” Тарас Чорновіл, потім відставний міський голова Львова Любомир Буняк, тепер – Андрій Садовий. Голова ЛОО НРУ і нардеп Кендзьор належить до числа тих політиків, які самоутверджуються за рахунок ворогування. Благо, Львів у цьому плані життєдайний. Поміж тим, Кендзьор має неоціненний досвід так званої мітингової політики, яка оперує доброю мовою, влучними характеристиками-ярликами, гострими випадами з напівусмішкою на вустах. На Кендзьора є і буде попит, позаяк політиці потрібні не тільки люди діла, а й слова.

Позиція 17. Микола Горинь

Горинь належить до плеяди непотоплюваних і загартованих політиків. Це один із небагатьох діячів НСНУ, який має свою неформальну групу. У Гориня з лишком вистачає досвіду і мудрості задовольнятися другими, але впливовими ролями. Він уміло підживлює амбіції своїх колег, стаючи завдяки своїй доброзичливості кумиром цих самих колег. Усі вони одностайно відзначають організаційний хист Миколи Гориня – саме тому багато що в НСНУ тримається на ньому. Посада обласного віце-спікера – влучна квінтесенція суті Гориня. Він геніальна друга особа, отже, незамінна. Вартість таких людей іноді вища, ніж вартість перших осіб. При цьому від Гориня не варто очікувати ножа у спину. Упливовість Гориня вимірюється швидше на місцевому рівні. Однак його провідні позиції у львівському НСНУ напряму корелюються з чудовими взаєминами із вищим партійним керівництвом. А так уже сталося, що вище партійне керівництво водночас є сучасною політичною елітою цілої країни.

Позиція 18. Ярослав Климович

„Директор телевізора” Ярослав Климович невипадково потрапив у цей рейтинг. Гендиректор Львівської обласної державної телерадіокомпанії – фігура, безсумнівно, колоритна. Обласне телебачення завжди важливе було не стільки своїм продуктом, скільки статусом, стосунками з владою, фінансуванням, матеріально-майновим комплексом та найкращим з-поміж усіх телемовників покриттям сигналу. Климович – непотоплюваний гендиректор ЛТБ, бо скільки не було проти нього виступів, пан Ярослав зумів знаходити вихід на свою користь. Його пробували зняти як свої працівники, так і Адміністрація колишнього президента. Сам Климович на телебаченні з 1973 року, а також він має кількарічний досвід роботи в ОДА на відповідальних постах. І він не вписується в поширений образ керівника ЗМІ, та й, зрештою, державне телебачення – це не комерційний проект, який вимагав би більш творчих підходів. Климович є ідеальним, чистим управлінцем – він уміє працювати в здоровому бюрократичному стилі і зібрати навколо себе команду. А контракт до 2009 року ще на кілька років робитиме Климовича людиною, з якою вигідно мати добрі стосунки. Державне телебачення є шикарним майданчиком для політиків різного рівня, адже це прямий шлях до телевізора пересічного периферійного виборця, яких тотальна більшість. Ярослав Іванович зберіг свої позиції і після зміни керівництва Держтелерадіо (Прутнік замість Чижа) – він уміло використовує переваги державного ТБ над залежним від рекламодавця комерційним.

Позиція 19. Маркіян Іващишин

Марек, як прийнято і в очі, і позаочі називати Іващишина, - людина вже легендарна здебільшого в культурному плані. „Людина-гора” (він же „гуллівер”, він же „лялькар”) уособлює цілу генерацію львівян початку 90-х, які й створили феномен „братчиків”. Іващишин є лідером руху цих неформалів, які активно міняли Україну, щойно вона спиналася на ноги. Стереотип про Львів як вотчину експериментальних культуральних проектів утвердився значною мірою завдяки Мареку. Фанатичне тяжіння Іващишина до метафізичної свободи заражує всі його проекти – і культурний центр „Дзига”, і журнал „Четвер”, і різноманітні музичні фестивалі, і „Львівська газета”. Марек як онтологічний опозиціонер ніколи не цурався політики. Він постійно фігурував у всіх неприємних до попереднього режиму львівських політклубах – „Крива липа”, комітет „За правду”. Тепер проектом Марека є „Пора”. Рух опору (ще не партія) „Пора” зявився не в останню чергу завдяки інвестиціям Іващишина. Зараз Марек очолює міський осередок партії „Пора” і є депутатом міської ради. Особливого задоволення це йому не приносить – це скоріше вимушена потреба щось робити, коли „молодняк” ще не підріс. Утім, Марек для київських опозиційних еліт завжди буде знаковою фігурою у Львові. Жодна революція чи одухотворений свободою політичний порив не обходився без Іващишина. Так буде завжди. У мить, коли треба буде згуртувати людей заради кардинальних змін, Іващишин буде в перших рядах. А значить, його фігура є тим гачком, за який систематично зачіпляються творчі і амбітні люди, яким потрібна свобода.

Позиція 20. Всі решта

Останню позицію в цій двадцятці зумисне залишена порожньою. У ній себе нехай шукають багато тих достойників, які з різних причин не потрапили до цього умовного рейтингу. На цьому місці міг бути свободівець Олег Тягнибок, уенпіст Олекса Гудима, керівники обласних міліції, СБУ і прокуратури, усі заступники мера і губернатора, половина депутатів міської та обласної рад. Але нехай це місце в цьому рейтингу пустує, надихаючи претендентів досягати нових і нових вершин...