Дідом Морозом напідпитку зараз нікого не здивуєш. Буває, що актор, який виконує цю роль, не втримається і перехопить при святі кілька чарок. Якраз це і сталося з вигаданим мною персонажем. Моя версія була такою: молодий чоловік вирішив підзаробити грошей і найнявся розносити спонсорські подарунки. Напередодні свята він, вбравшись у костюм Діда Мороза, вирушив виконувати свої обов’язки, але зустрів друзів і почав разом з ними відмічати наступаючі свята.

Бурхливе святкування приводить до похмілля, а необережна опохмілка до запою, тож немає нічого дивного, що, збудившись після святкування, наш Дід Мороз виявив, що грудень несподівано закінчився і надворі друге січня. „Краще пізно, ніж ніколи”, - вирішив наш Дід Мороз і відправився виконувати свої обов’язки.

Перевтілення у Діда Мороза

Пройшовшись по своїх знайомих, я зібрав реквізит – червоний кожушок, червону дідморозівську шапочку та червоний мішок. Шапка виявилась на мене завеликою, кожушок закороткий. Коли я вбрав все це і подивився на себе у дзеркало, то не зміг втриматись від сміху. Виглядав я досить кумедно. Шапка трималась на вухах і від будь-якого руху сповзала на очі, натягнутий на куртку кожушок закінчувався десь на животі. В принципі, це мене влаштовувало. Мій Дід Мороз саме так і повинен виглядати – кумедним та незграбним. Подарунками слугували невеличкі мішечки, у які я запакував придбані у магазині цукерки.

Для остаточного єднання зі своїм образом я перехилив чарку горілки і відправився поздоровляти слухняних діточок. Мені б дуже хотілось по-справжньому поздоровити всіх жителів Львова з святами, але, на жаль, я не відношусь до числа олігархів і вимушений обмежувати себе у витратах. Цього разу я мав можливість зробити лише п’ять подаруночків.

Вживатись у образ я почав ще по дорозі до обраного для проведення експерименту будинку. Похитуючись, я йшов по вулиці, крадькома спостерігаючи за зустрічними пішоходами.

Цікаво, що помічали мене тільки діти. Можливо, вбравшись у костюм Діда Мороза, я отримав частинку його чар, які зробили мене непомітним для повнолітніх? Дорослі спішили по своїх справах, не звертаючи на чоловіка у пом’ятому костюмі Діда Мороза, що, похитуючись, йшов вулицею, жодної уваги. Вони нібито дивились крізь мене. Це ж відбувалось і у тролейбусі. Перевіряючи, чи не став я насправді невидимкою, я навіть присунувся до якоїсь жіночки і запитав: „Перепрошую, ви мене бачите?”.

Жінка, так само, як і перехожі на вулиці, подивилась крізь мене і, не відповівши, відсунулась.

Натомість діти відмінно мене бачили. Одні на повний голос кричали: „Мамо, дивись, там Дід Мороз!”, інші тихо тягнули батьків за рукави і вказували на мене пальцем.

У цьому ж тролейбусі маленька дівчинка, що сиділа на колінах у бабці, потягнула мене за край куртки і, ображено подивившись величезними зеленими оченятами, запитала: „Чому ти не прийшов до мене на Новий Рік?”

Признаюсь, я не витримав дитячого погляду.

„Вибач, маленька, не встиг”, - пробурмотів я і, діставши з мішка один подаруночок, приготований для експерименту, віддав його дитині.

Прийміть та розпишіться

У першу квартиру я подзвонив у не зовсім традиційний спосіб. Я вперся лобом у дзвінок і заплющив очі, роблячи вигляд, що заснув.

Дзвінок безперервно дзвонив, поки двері не відкрились і хазяїн не потрусив мене за плече.

Я дихнув на нього алкоголем і зробив вигляд, що не зовсім розумію, що я тут роблю.

- Вам чого? – запитав господар квартири – лисий чоловік у майці, спортивних штанах та в’язаних шерстяних шкарпетках.

- Міцної кави або краще розсолу, - відповів я, фокусуючи погляд на лисині співрозмовника.

- Чого? – витріщився на мене господар.

- А, так, п-перепрошую. Вас вітає незалежна асоціація Дідів Морозів, - пробулькотів я, - у вас діти є?

- Хто ви такий? - підвищивши голос, перепитав чоловік.

Схоже, що його розгубленість почала проходити, змінюючись роздратуванням.

- Хто я такий? – у свою чергу перепитав я. – Гігробот, посланець корабля-привида, несу вам смерть та руйнування. По мені що, не видно?

- Хто там? – почув я жіночий голос із глибини квартири.

- Якийсь алкоголік, люба, - відповів чоловік і спробував закрити двері.

- Почекайте, почекайте! – зупинив я його, простягаючи листок, схожий на прихідну накладну, який надрукував зранку. - Це ж ваша адреса?

- Моя.

- А діти у вас є?

- Є, донька шість років, - знову розгубився господар квартири.

- Тоді це для вас.

Я дістав подаруночок і вручив його чоловіку.

- Розумієте, я мав вас перед Новим Роком привітати, але не встиг. Роботи було багато.

Я ікнув і простяг вслід за подарунком свій листочок.

- Напишіть, будь ласка, своє прізвище і поставте підпис.

У коридорі з’явилась повна жінка з рушником у руках. Вона здивовано подивилась на мене і повторила своє запитання.

- Це з нашої фірми, – відповів чоловік, - шеф заказав всім працівникам, в кого є діти, подарунки. А наш Дід Мороз був не в стані їх рознести.

Господар квартири взяв подарунок, розписався у бланку і захлопнув перед моїм носом двері.

Я тільки розвів руками. Було образливо, що якийсь шеф якоїсь фірми заробив за мій рахунок зайві бали в очах свого співробітника, але що поробиш. Життя складне, і у ньому дуже часто буває, що роботу роблять одні, а нагороду за неї отримують інші.

Кава для Діда Мороза

Подзвонивши у сусідню квартиру, я зігнувся і, коли двері відкрились, п’яним голосом сказав у ноги господині: „Добрий день, дітки...”.

Ніяких дітей там, куди я дивився, не було. Були пухнасті капці у вигляді собачок.

Я розпрямився і побачив жінку років п’ятдесяти.

- Перепрошую, - сказав я, - а де діти?

Жінка, схоже, була у ступорі. Вона нічого не говорила, лише стояла, відкривши рота.

„Прийдеться брати ініціативу у свої руки”, - подумав я і почав розказувати жінці завчасно заготовану легенду.

Почувши мою розповідь про святкування Нового Року, жінка прийшла до тями і сплеснула руками.

- Боже, то ви ж, напевно, горілкою отруїлись.

- Ой отруївся! – підтвердив я. – В ніч з 31-го на друге. Зізнаюсь, я і зараз не дуже в кондиції.

- А дітей немає, - розповіла жіночка. – Донька з ними до другої бабусі поїхала. Та ви залишіть подарунок, я їм передам. Де розписатись? І от що, зайдіть у квартиру. Я дам вам активованого вугілля і зроблю міцної кави.

От так буває, живуть люди на одній сходовій клітці, а як по-різному приймають. Я попив кави і, щиро подякувавши господині, знову відправився на роботу. Треба було подарувати ще два подарунка.

Дід Мороз та політика

Двері у наступній квартирі відкрили саме діти. Дві дівчинки віком приблизно шести та десяти років. Звісно, тут я не став вдавати із себе алкоголіка, а розіграв справжнього Діда Мороза. Розпитав, чи добре вони себе вели, та вручив подаруночки.

Під час мого спектаклю у коридор вийшов тато – високий худий чоловік в окулярах.

- Це від якої партії подарунки? – запитав він. – Від Партії Зелених?

- Чому від Зелених? – здивувався я. – В мене, що гринпіс звідкись стирчить?

- То що, від Тимошенко?

- Шановний, чому ви вирішили, що подарунки можуть дарувати лише політичні партії? Ми „Асоціація незалежних Дідів Морозів”, це просто кілька чоловік, які кожен рік скидаються грошима і дарують подарунки всім дітям у довільно вибраному будинку.

- Значить, громадська організація. А кого ви підтримуєте?

- Та нікого ми не підтримуємо. Ми підтримуємо у дітях віру у диво та у Діда Мороза.

- Чоловіче, що ви мені голову морочите? Хіба важко відповісти правдиво? – продовжував настоювати мій співрозмовник.

- Ну добре, ви мене розкусили, - переконувати цю людину у тому, що хтось може зробити щось не заради політики, а просто так, було безглуздо, - ми нова партія Безробітних України. Намагаємось рейтинг підняти.

- О, це вже більш схоже на правду! – зрадів батько дівчат. - Непогано придумано, - сказав він, потискаючи мені руку, - майте на увазі, я буду за вас голосувати.

Вийшовши з під’їзду, я склав пустий мішок, зняв з себе червону курточку та шапочку і знову перетворився за звичайного пересічного українця. Чарівний день Діда Мороза закінчився, і мені було сумно, що сталося це так швидко. На наступний рік я знову позичу цей костюм і відправлюсь робити дітям подарунки. Вже не заради експерименту, просто так, щоб хоч кілька дівчаток та хлопчиків у нашому місті були впевнені – чудеса бувають.