Жертви Віктора Андрійовича

Так сміливо можна називати усіх типових правих. Народний рух України, Українська народна партія, ПРП, уже неіснуюча УРП „Собор” та решта ура-патріотичних партутворень – ці партії невпинно зійшли з активної політичної дистанції. Якщо дуже далеко копати, то трагічний занепад українських правих почався майже зразу після трагічної загибелі Вячеслава Чорновола. Вдячна ніша вождя всіх правих спорожніла – і кілька років упритул до парламентських перегонів-2002 в Україні панувала гегемонія ліберальних безідеологічних сил, між якими поділ був хіба що за дуже банальною ознакою: чи лояльна ця партія до режиму Кучми, чи дуже лояльна. Неважко простежити, що саме на цей період припадає поступовий ріст рейтингу лівих та лівоцентричних політичних сил. І найкрасномовнішим доказом цілковитої імпотентності правих став касетний скандал. Його автором невипадково став лівий Олександр Мороз, і тоді навіть у західноукраїнців небезпідставно склалося враження, що праві політики не до кінця наважуються опонувати режиму. Або не наважуються, або „фізіологічно” не здатні на це. Швидше за все, то було друге.

Зрештою, в попередньому парламенті, ще за Кучми, демократичною опозиційною коаліцією себе назвав хто? Союз начебто правих (Наша Україна, БЮТ) з цілковитими лівими (СПУ та КПУ). Ступінь розмитості правого флангу в цей момент сягнула рекордної позначки: фактично праві втратили свою ідентичність. Особливо ж після того, як бути лідером правих узявся Віктор Ющенко.

Як „угробити” правих

- ось такий-от парадокс переслідував Віктора Андрійовича. Аби зрозуміти, чому праві сили пішли на спад, а точніше, чому саме на Ющенка падає підозра в підкошуванні правого флангу, треба усвідомити одну глобальну річ. Те, що Віктор Андрійович 4 роки тому став називатися одноосібним лідером і символом усієї опозиції, забрало хліб у правих партій, адже саме вони до того часу самовіддано стояли на сторожі патріотизму. Фактично в країні Кучми реальною опозицією могли бути лише праві – це за визначенням.

Спершу Ющенко достатньо потужно навколо себе згрупував усіх, кому остогид режим. Згадаймо непідробну радість усіх партій правого спрямування, які стали членами іменного блоку Віктора Ющенка „Наша Україна”. В ті дні лідери й речники правих сил (Костенко, Удовенко, Тарасюк, Гудима, Слава Стецько, Пинзеник, Філенко) просто сяяли від задоволення, адже вони небезпідставно вважали – нарешті зявилася реальна можливість усім правим патріотам зібратися під один потужний та надійний дах. Праві сили зібралися. Але от дах виявився не надто надійним.

Педалювання лише однієї персони на вершині всього правого флангу – Ющенка – зіграло з правими злий жарт. Ющенко враз відібрав від усіх правих їхній політичний простір. Слабка до того часу права й україноорієнтована опозиція гостро потребувала потужного провідника. І коли він зявився в образі екс-премєра Ющенка, праві партії потьмяніли. Вони стали заручником того, кого піднесли і кому піднесли владу.

Наслідки такої одноосібної узурпації називатися вождем правих не забарилися: станом на нині навіть тим, хто пильно стежить за політичним життям у країні, важко назвати потужні і впливові партії правого спрямування загальноукраїнського масштабу. Ось, наприклад, Народний Рух України (при всій повазі до його легендарної генеалогії) є номінальним членом блоку „Наша Україна” і здатен жити лише політичними амбіціями свого лідера – уже не міністра закордонних справ Бориса Тарасюка. Інша права сила − партія „Реформи і порядок” Пинзеника спочатку без сліду розчинилася в тому ж аморфному блоці „Наша Україна”, а тепер так же без сліду розчиниться в Блоці Юлі Тимошенко. Українська народна партія Костенка теж пішла на самопожертву во імя нічого, адже чи не єдина самостійна партія чітко вираженого правого спрямування з добре розвинутою мережею осередків зійшла з київської політичної орбіти через основну причину – президент Ющенко попросив розпустити УНП і назавжди розчинитися в сумбурному котловані під назвою “НСНУ”. Звісно, це принизлива пропозиція, адже костенківці добре десятиліття наполегливо розробляли свій імідж єдиної націоналістичної патріотичної партії, сумлінно розбудовували регіональну сітку партії, рекрутували нових членів – і тут “благородний” вибір, який дав УНП новообраний президент-соратник: або ви зникніть із лиця землі, розчинившись у мега-партії НСНУ, або ідіть на вибори наодинці і зникніть із лиця землі внаслідок демократичних виборів. Хіба це чесно?

Згрубша маємо результати мегазлиття всіх правих сил під бренд „Ющенко” – маємо цілковиту відсутність цих патріотично орієнтованих сил у високій політиці. НСНУ до уваги не беремо, бо українці, схоже, вже второпали, що це ліберальна штучна структура, яка не здатна навіть сформулювати цілі – не те що для України, а для своєї партії. Й ось чому типово праві політичні партії, одні з яких уходженням у громіздкий блок фактично вивели себе з активної партійної гри, а інші опинилися на узбіччі через інстинктивні бажання зберегти себе бодай номінально, не мають на що розраховувати найближчим часом.

Ваш вихід, пане Луценку

- так можна анонсувати політичний трапмлін харизматичного екс-міністра. Здається, уже ні в кого не виникає сумнівів, що з-поміж величезної когорти дискредитованих помаранчевих діячів Луценко утримує беззаперечну першість із довіри населення і чистоти власного іміджу. Луценка без зайвих компліментів можна назвати останньою людиною Майдану. І на Банковій мають сидіти хіба що дурні, щоби цього не використати з користю.

Сам Луценко, ще обіймаючи посаду міністра, в одному з прямих ефірів особисто оголосив, що настав час для нового націонал-демократичного проекту, який свою пуповину декларував би на Майдані і який посів би вільну нішу правих патріотів. Окреслюючи цю ідею, Луценко ще не мав себе на увазі. А тепер сміливо може мати, бо недарма ж він покидав МВС з іміджем жертви „донецьких”. Нагадаємо, Віктор Ющенко у 2001-му теж ішов із уряду яко ображений. Загалом же в Україні всі ображені – автоматично перспективні (звільнений Ющенко, репресована Тимошенко, тепер ще один екс-міністр на -ко...).

Отож, дуже скоро на політичному горизонті може замайоріти нова якість. За приблизними параметрами, нова політична сила „під Луценка” посяде правий фланг, заздалегідь розчищений. Новий проект завдяки персонам Луценка, Катеринчука, Стецьківа та інших, не надто замараних помаранчевих, направду здатен утвердити образ вірного хранителя ідеалів Майдану. Супутнє завдання – суттєво підкосити міць Юлі Тимошенко. Очевидно, леді Ю вже відчула цю загрозу – і невипадково саме в ці дні укріпила свою політичну силу свіжим вливанням в особі партії Пинзеника. Луценко – Янукович – Тимошенко – так виглядатиме основне партійне протистояння України. А значить, інтрига в українську політику повертається...