Та перш ніж писати про це, треба було на власні очі побачити, де і як живуть колишні рецидивісти.

Ігор Гнат погодився відвезти у своє дітище і все показати. Так склалося, що поїздка випала на один із днів тижня перед Великоднем, тому дещо затягнулася – директор намагався все докупити, щоб і там свято було, як у людей. Дві години їзди зі Львова до Бродів, а звідти ще якихось 5 км – і ми на теренах притулку, який розташувався в місцині, звідусіль оточеній лісом, неподалік автостради. Раніше ці будівлі слугували для ракетної бази під назвою “Об’єкт-580”, а тепер прихистили 38 осіб, які вийшли із в’язниці і прийшли сюди, щоб урятувати своє життя від загибелі, та чотирьох людей персоналу (всі – жінки), які допомагають їм у цьому.

День видався похмурим. Коли ми врешті-решт вийшли з авто, моросив дощ. Та це не завадило відразу зауважити надзвичайно чисте та свіже соснове повітря. Тож люди, які щойно вийшли із в’язниці, можуть відітхнути тут на повні груди в буквальному сенсі цього слова.

Працетерапія як засіб виживання

Я не помітила тут жодної особи, яка би вешталася без діла. Приготування до свята йшли повним ходом, кожен займався своєю справою. У пекарні вже стояли візочки зі свіжоспеченими пасками й хлібинами. А з печі виносили маленькі пасочки в горнятках для львівських дітей, яких годують в автобусі. “На свято в нас усе буде, як на столі в добрій родині – яйця, паска, ковбаска, холодець, голубці”, – запевнили помічники кухаря. У гуртожитку, розрахованому на 40 місць, є окрема кімната для богослужінь, у якій стоїть старовинна дерев’яна інкрустована сповідальниця. Священик прийде відправляти Службу Божу, посвятить великий кошик зі стравами, а тоді всі сядуть за святковий стіл. Але наразі мусять працювати. “Маємо своє господарство, – розповів здоровань Сергій. – Ходімо, покажу”. Із новим екскурсоводом я зайшла до стайні, де було 18 кіз, найменшенькому козеняті – Мартину – виповнилося 13 днів. Трохи далі за перегородкою стояв кінь – із тих, на яких можна їздити верхи. В іншій будівлі побачила 30 гусей, 11 із яких висиджували яйця, курей, на подвір’ї – близько 20 індиків. В окремій комірчині стояли три корови, теля і гордість притулку – бугай Яшко, до якого приводять запліднювати корів із сусідніх сіл. Допомагають доглядати за господарством троє осіб.

“Бачите, з голоду ми вже не помремо, – каже Сергій, – самі на себе заробляємо”.

Справді, жодної фінансової підтримки з боку держави вони не мають, проте хоча важко, але потроху розвиваються. Є в них теплиця, а відтак увесь рік – свіжі овочі, город, 9 гектарів поля, яке тепер обробляють. Торік тут посадили 1,5 га озимої пшениці, 1,5 га цукрового буряка, а також кормового, червоного, моркву, гречку. Тож цукру, пшениці не купують. Улітку після основної роботи всі йдуть збирати малину та інші ягоди, а нині вже закрутили в банки березовий сік. Для будівництва використовують будь-які матеріали: розбирають старі непридатні будівлі, а також застосовують природні матеріали. Скажімо, пліт тут – із ліщинових гілок.

Ігор Гнат розповів, що для людей, які приходять у притулок і не мають спеціальності, є курси електрогазозварників, що відкрили в червні 2001 року за підтримки міжнародного фонду “Відродження”. Навчальна програма курсів розрахована на три місяці, після закінчення люди отримують документ державного взірця, оскільки на проведення курсів дало дозвіл Міністерство освіти й науки України. Програма передбачає вивчення основ ринкової економіки, трудового законодавства, охорони праці, технічного креслення та матеріалознавства. Для практичних занять є електрогазозварювальний апарат. Від заснування курсів спеціальність електрогазозварника II розряду наразі отримали 46 осіб. Окрім того, в притулку є майстерня з ремонту автомобілів, де проводять роботу як на замовлення, так і для власних потреб, адже мають вантажний і пасажирський мікроавтобуси, бурякозбиральний комбайн. Нещодавно “запустили” навчально-виробничий комбінат із деревообробки, який допоміг створити п. Шнеп із бельгійської організації “Українська робоча група”.

“Все життя – по тюрмах”

Ми відвідали гуртожиток, де в кожній кімнаті мешкають по 2-3 особи. Всюди чисто, тепло, ліжка акуратно застелені, є радіоприймачі. Кожна людина, яка тільки приходить із зони, відразу отримує повний комплект одягу (робочий і святковий), необхідні гігієнічні засоби, постільну білизну, яку змінюють щодва тижні.

– А яка в нас шикарна баня і сауна, – захоплено вигукує Сергій. – Та це ж життя! Тут тільки не пий горілки. І ніхто ж не перепрацьовується – з 8 до 18 год., перерва на обід. Тим, хто не має сталих обов’язків, зранку дають завдання. Не думайте, що тут когось змушують. Більшість усвідомлює відповідальність насамперед перед директором, усі бачать, як він туди-сюди ганяє, завжди щось привезе. Інакше шматок хліба у рот не полізе.

Медсестра Ганна Чобіт розповіла, що на кожну людину, яка до них приходить, вона заводить медичну картку. Потім новачок їде у центральну поліклініку, де йому обов’язково роблять флюорографію грудної клітки, аналіз крові на сифіліс. Він проходить огляд у терапевта. Переважно люди після тюрми мають проблеми з легенями, шлунком. У разі необхідності їх скеровують до місцевої лікарні або до Львова. Возять хворим їсти, бо відомо, як годують у лікарнях, а також повністю забезпечують медикаментами. В кабінеті медсестри стоять дві шафки, наповнені різними ліками. “Коли приходжу в поліклініку, – каже Ганна Володимирівна, – то бачу, що в мене більший арсенал ліків, аніж там”.

У коридорі ми зустріли декількох людей, які з пересторогою почали позирати на мене.

– Та ви не бійтеся, – заспокоїв їх мій екскурсовод. – Це не з міліції.

Очевидно, до людей у формі тут ставляться, як чорт до ладана.

– Як бачу їх, таки щось ворушиться у душі – каже Сергій. – Адже ми нічого не робимо, а вони ті пальці, які були обкатані по цілому Союзі й Україні, знову катають.

Реакцію з боку міліції можна зрозуміти. Адже серед тих, хто перебуває у притулку, більше половини – особливо небезпечні рецидивісти, які майже все життя провели у в’язницях (14, 18 і навіть 26 років). Цей заклад дає шанс на порятунок, а як вони ним скористаються – залежить від кожного зокрема. Є люди, які мешкають тут 3, 5, 7 років, бо не мають куди податися, і, найголовніше – не мають своєї домівки. А взагалі програма соціальної адаптації передбачає надання низки послуг упродовж року – медичне, соціальне обслуговування (харчування, проживання, відновлення необхідних документів) та професійну підготовку. За цей час через притулок “проходить” близько 140 осіб. Родом вони із різних куточків України – Стрий, Сокаль, Харків, Миколаїв, є двоє людей із Молдови, Сергій-екскурсовод – із Дніпропетровська. У нього там дружина і вже доросла донька, проте додому повертатися не хоче. Каже, що тут люди простіші, а там “зажралися”. Та виявилося, що причина не лише в цьому. Він мав 6 судимостей, відсидів 14 років, починаючи з 27-річного віку. Був земляком, а згодом – правою рукою Павла Лазаренка, за сприяння якого закінчив сільськогосподарський інститут, потім – академію в Києві, відтак – обіймав посаду голови колгоспу. Це вже після першого терміну ув’язнення. Тоді виникла сутичка, і він, нібито захищаючись, ударив своїм величезним кулаком сина директора шахти. І... вбив. За словами Сергія, Паша мав свою бригаду, він – свою. Був тісно пов’язаний із криміналом. Як тільки черговий раз виходив на волю, починав збирати людей, і місто тремтіло. А тепер каже, що вже не хоче цим займатися, тим паче, що перший термін відсидів нізащо, просто, щоб усім було спокійніше. У притулку знайшов свою справу і так загорівся роботою, що ночами розробляв концепцію свиновиробництва, прорахувавши все до дрібниць. Тож тепер у найближчих планах притулку – будівництво свинарника і розведення селекційної худоби. Проблема лишень у коштах, бо ж ніхто не хоче вкладати гроші в “зеків”, навіть якщо це принесе прибуток. “Та тільки перестанемо вірити у себе, свої сили – ми підемо в тюрму,” – сказав Сергій.

“Я маю паспорт і можу вже не переховуватися”

У кам’яний період людство переживало панічний страх перед блискавкою і громом, у наш час доля людини великою мірою може залежати від невеличкого клаптика паперу, який зветься паспортом, а точніше – від його наявності чи відсутності. Один чоловік віком близько 50 років розповів, що мешкає у притулку вже три роки, звик, працює. “Вийшов із тюрми, і немає ж куди піти – на роботу не беруть, житла немає. А їсти хочеться. Пішов, украв – і новий термін ув’язнення. А тут, уявляєте, – говорить із незвичайним зворушенням, – отримав паспорт, якого не мав 15 років. Тепер можу вже не ховатися”.

Паспортизацією колишніх в’язнів у притулку займається соціальний працівник Наталя Демчук. Від неї я почула, що у 2002 році діяло розпорядження про те, що людям, які виходять із місць позбавлення волі, повинні там видати документ. Перша людина прийшла до них із таким документом 1 квітня 2004 року. Зазвичай, переважна більшість (95%) приходять із довідкою про звільнення, 2-3 особи мають паспорт старого зразка. Процес паспортизації на основі довідки триває близько півроку. Хоча за законом людина повинна отримати паспорт за три дні.

“Але для нас це нереально – говорить Наталя, – адже крім довідки потрібно й інші документи зібрати. Чекати відповіді на запит доводиться близько місяця. Тепер ми подали три справи, ще дві готуємо. Та навіть якщо є всі необхідні папери, постає проблема з грошима. На паспорт для однієї людини потрібно 62 гривні”.

Коли я поверталася до Львова, везучи в торбині подарунок від колишніх в’язнів – пасочку та маківник – уже починало темніти. В дорозі, прокручуючи в голові все почуте й побачене, подумала, що з огляду на обставини в кожній людині можуть проявитися як добрі, так і злі якості. Ті, хто перебуває у притулку, достатньо пізнали темну сторону буття – злочини, пов’язане з ними озлоблення, в’язниці, які провокують вияв помсти за принципом “око за око, зуб за зуб”. Тут їм надають прекрасну нагоду переглянути цінності, побачити інший бік медалі. А для цього потрібно небагато – дрібка турботи, тепла і відчуття, що ти комусь потрібен.