По-перше, і це закономірно, їхній специфічний гуманітарний погляд на те, що зараз відбувається в державі. Як тільки не називали політичну ситуацію в Україні: і пенітенціарною демократією, і диктатурою фашизоїдного типу, і станом тотальної деморалізації суспільства. Одним словом, інтелігенція в шоці від сьогоднішньої політики. Вона не схвалює дії жодної політичної сили, що пройшли до парламенту, та які є при владі. Хоча окремі представники, але це скоріше винятки, все ж підтримують Президента В. Ющенка.

       За словами відомого українського режисера Ю. Іллєнка, Україну просто „розвели”, „опустили” помаранчевою революцією. „Пенітенціарна демократія у нас, а очолює її пахан із зони. А винуватцем всього цього є В. Ющенко”. На жаль, доля правди в цьому є. Помилки Президента очевидні. Згадуючи події „помаранчевої революції”, сьогодні це дійсно виглядає своєрідним „лохотроном”. Як можна було, маючи такі можливості у 2005 році, допустити повернення режиму. Тільки зараз його назвають режимом Януковича-Ахметова. Навіщо було укладати меморандум перемир’я з майже розтрощеною партією регіонів. Навіщо було формування влади не за принципом професіоналізму, а за принципом „любі друзі”, які вже через 100 днів не поділили владної ковдри та перегризлись між собою. В Ющенко виявився слабким, нерішучим президентом, легко піддатливим до впливів свого оточення. Як результат, В. Янукович сміливо показує „хто в домі хазяїн”. Звичайно, нищівної критики заслуговують і інші політичні сили.

       Однак повернемось до наших інтелігентів. Другою особливістю, яку я виявив, так це їхнє акцентування на необхідності об’єднання народу навколо певної національної ідеї. Та чи є це необхідним? Чим національна ідея відрізняється від ідеології, що є атрибутом тоталітарних режимів? Жодна демократична розвинена держава не живе за національною ідеєю. Головними чинниками об’єднання мають виступати добробут, захист та впевненість громадян у завтрашньому дні. Чи потрібна Україні національна ідея, яка б нас об’єднала – думаю, що ні. Консолідувати народ мають підвищення стандартів життя, усвідомлення своїх прав, можливості впливу на владу.

        На мою думку, поняття національної ідеї має замінити поняття стратегії розвитку України – визначення основних орієнтирів та принципів функціонування політичної системи.

       Ще одне, що мене особисто дуже вразило, так це демонстрація представниками інтелігенції своєї нетерпимості до інших, від їхнього бачення, думок. Під час виступу В. Литвина з залу так і сипались обурені викрики, образливі слова, галас. Така у нас політична культура в Україні. Хоча колишній спікер і дискредитував себе як політик, але ж і його думка має право на існування. Якщо вже інтелігенція не здатна слухати і сприймати „чужі” думки, то чого тоді нарікати на „цирк” у нашому парламенті, коли б’ються, ламають мікрофони, гудуть у дудки й мегафони. Правило „прав тільки я і ніхто інший” пронизало усі ланки і сфери суспільства. Україна розвивається не через компроміс, а через перемогу лише одного. Якщо таку перемогу не здобувають, то дії виходять за рамки правил, рамки правового поля.

       Саме наша політична культура є причиною того, що відбувається в країні. Вона є відправною точкою і першоосновою ефективної демократичної політики. На жаль, в Україні цього поки що не розуміють.