На жаль, за 15 років власної державності зворотної думки у суспільстві не закріпилось. Чому – причин чимало; насамперед тому, що тій владі, яка весь цей час абсолютно необгрунтовано керує Україною, зовсім не потрібний інший образ громадянина, аніж покірного “маленького українця”, який більш за все цінує “стабільність” і своїм кредо давно обрав мантру “якось воно буде, аби війни не було”.

Що вже казати про “кучмістів” та “неокучмістів”, якщо навіть тимчасові “помаранчеві” володарі (як ті, що нині в опозиції, так і ті, що поки що нібито при владі) при будь-якій нагоді не втомлюються повторювати: Майданів більше не треба, народ не повинен виходити на вулиці, за нього все мають вирішувати політики, та інші подібні нісенітниці.

Але на те вона й влада, аби дурити народ, нав’язуючи йому його фальшивий образ худоби, яка якщо й реве, то тільки через неповні ясла. Їй так спокійніше правити – тобто красти, інтригувати, “гальмувати” тощо. Менш зрозумілою є поведінка великого прошарку мислячих людей, які до влади не належать. Чому за весь державотворчий період образ смиренного, надтерплячого українця не зруйнований ані істориками, ані публіцистами, ані митцями? Їм чомусь куди більш до вподоби творити з українця образ великомученика, вічної жертви жорстоких сусідів.

Особливо сильним цей образ малюється на фоні найдраматичніших часів минулого століття. Хіба не дивно, що з самого початку нової української історії (кінець 80-х років) у пресі, книгах, на телебаченні доволі детально описувались злочини часів Великого Терору з боку радянської влади та жахливі подробиці Голодомору, але з тих пір майже нічого нашим громадянам (якщо вони не є фаховими істориками) невідомо про акти спротиву цьому терору. Невже його не було взагалі? Важко в це повірити. Адже повинні були бути випадки опору карателям принаймні поодиноких селян, у яких відбирали останні зерна. Повинні були бути принаймні невдалі спроби змов проти радянської влади – у бездонних архівах НКВС інформація про них має “зберігатись вічно”.

Хіба це не надзадача для наших істориків та публіцистів – дізнатись про всі випадки героїчного опору сталінщині, систематизувати їх і явити українцям невідому їм сторінку історії – Рух Спротиву (або, за французьким аналогом – Рух Опору)? Аж ніяк не закликаю до свідомої фальсифікації або ж профанації історії. Але певен: літопис Українського Руху Опору життєво необхідний для лікування скаліченої десятиліттями брехні українській свідомості. Знання про цей Рух не менш важливі, аніж подолання досі незмінених у значній частині населення України стереотипів щодо Симона Петлюри, Нестора Махна, тим більш очільників ОУН та УПА. Спробую припустити: можливо, усвідомлення такого явища, як Рух Опору сприятиме дійсному подоланню штучного розколу країни на Схід та Захід.

Перед тим, як викласти свої – не історика за фахом (це підкреслю особливо, і готовий прийняти звинувачення у непрофесійному підході) – припущення, пропоную трохи зануритись в українську історію.

Стверджувати, що українці – це покірний нарід, який ніколи не захищався, може тільки той, хто нашої історії не знає. Насправді ж, насильницький опір «низів» у відповідь на насилля «верхів» властиве українському народу не менше, аніж іншим народам – коли не більше. Задля економії часу та простору залишимо низку народних повстань 18-19 століть, не кажучи вже про ранішні часи. Оцінимо тільки початок ХХ століття. Наприклад, спалах селянських повстань, особливо активних у 1902 році, коли на Полтавщині та Слобожанщині виступи проти поміщиків охопили 337 сіл із населенням понад 160 тисяч чоловік. Результатом були спалені панські маєтки та майно. «Червоний півень» гуляв українськими селами у революційному 1905 році, і після нього.

Схожа картина відбувалася і на Західній Україні: у тому ж 1902 році селянське повстання охопило десятків повітів на Львівщині, Тернопільщині та Станіславщині. У боротьбі прийняло участь близько 200 тисяч чоловік, тисячі з яких зазнали покарань (тілесних або засудження) після придушення виступів. Буремні часи з 1917 десь по 1922 також залишимо – бо це була громадянська війна усіх проти усіх, і казати про опір окремій гнобительській владі тут важко. Як і історію з ОУН та УПА – бо про неї говорено багато (хоч, звісно, зовсім недостатньо). Але це була ініціатива з західних регіонів, яка зародилася у часі, вільні від радянського терору (хоча й польський режим щодо українців ліберальним назвати важко).

Нині ми знаємо про спроби “експорту національної революції” на Схід та Південь країни. Хоча навряд чи можна стверджувати про його успішність, вивчення цього явища ще чекає своїх дослідників, а головне – тих, хто зможе донести ці знання суспільству..

На погляд автора, нині вкрай важливо дізнатись ще про одну річ – чи насправді на великих просторах «Української РСР» переможці-більшовики, які довго та безжалісно примиряли Україну, заспокоїли її людей настільки успішно, що прищепили їм страх перед владою на клітинному рівні? Що відбувалось в цій частині Україні в її найгірший у ХХ столітті час – 20-50-і роки? Чи дійсно ніякого опору на землях “радянської” України не було? Невже всі ті каральні процеси, які зазнали українці, були повністю сфабрикованими?

Візьмемо найвідоміший з тих процесів – справу про “Спілку Визволення України”. На жаль, коли десь йдеться про СВУ, майже завжди зустрінеш слова про сфабрикованість, про репресії невинних людей (зокрема, національної інтелігенції – письменників, професорів Всеукраїнської Академії Наук тощо - істинної еліти суспільства). Нібито заколот проти більшовицької влади в нас донині вважається ПРОВИНОЮ! І постійно підкреслюючи невинність жертв, ми до сих пір намагаємось їх реабілітувати. Перед ким, питається?

На самому початку 90-х мені доводилось читати у націоналістичній пресі, що насправді справа «Спiлки Визволення України – Спiлки Української Молодi» мала під собою реальну основу. Нібито СВУ дійсно існувала, складалася з центру у Києві, філій у Одесі, Дніпропетровську, Вінниці, Полтаві, Чернігові, Миколаєві, і готувалась до опору сталінському режиму. Якби це було правдою! Тоді б ми мали не просто співчувати закатованим жертвам, але й пишатись ними – учасниками спротиву так, як Франція пишається своїм Рухом Опору (в якому, до речі, перебувало десь з сорок тисяч чоловік – тоді як сорокамільйонна Франція спокійнисенько пересиділа німецьку окупацію, а потім кинулася лінчувати “колаборантів”). На жаль, 80-річчя створення Спілки Визволення України (грудень 1924 року) як слід відмітити не вдалось – з поважної у грудні 2004-го українці нарешті спростовували свій образ мешканців “хат з краю”. Але чому б не зацікавитись темою зараз?

Припускаю, що справа СВУ навіть після прискіпливого вивчення виявиться таки сфабрикованою. Та це не означає, що на теренах “радянської” України не існувало іншого спротиву. Ось лише один аргумент. Російський письменник Анатолій Жигулін у книзі “Чорні каміння” та інших своїх творах описує власний досвід створення і краху антисталінської, “істинно-ленінської” організації. І доводить – у Росії було багато подібних, самоорганізованих підпільних груп, які у силу власних можливостей чинили опір режиму (видавали літературу, вели таємну просвітницьку роботоу тощо) і навіть не всі їхні учасники були виявлені НКВС.

Навряд чи у сучасній Росії пишаються тими хлопцями, які, з сучасного ФСБістського погляду, планували терористичну та підривну діяльність проти законного ладу. Та чому б не пишатись їхнім аналогам в Україні? Важко зараз оцінити, наскільки важливо дослідити всі факти того спротиву, об’єднати їх та дати суспільству.

Може, усвідомлення наявності Руху Опору, що існував на підневільній Лівобережній Україні – навіть розуміючи умовність об’єднання окремих фактів боротьби у цілісний, керований рух, якраз і буде ключем до розуміння змісту опору України Правобережної (ОУН та УПА)? До розуміння того, що і Схід, і Захід були під одним терористичним режимом, якому вони по різному опирались.

У автора є ще один аргумент щодо важливості широкого вивчення прикладів українського опору ленінсько-сталінському терору. Силою єврейської громади Геноцид євреїв під час Другої світової доведений всьому світу. Дійшло до того, що за сумніві у факті Голокосту у ряді країн стали карати тюрмою.

Та прищеплюючи ледь не всьому світову почуття провини за скоєне перед євреями (аргументуючи – одні катували, інші сприяли або ж не опирались злочину), з того геноциду нащадки його жертв для себе винесли один важливий урок. “Так буває з тими, хто не опирається” – приблизно з таким рефреном проходять спеціальні екскурсії до музеїв Голокосту для новобранців армії Ізраїлю. Їх вчать опиратись. І українцям не менш варто вчитись – тим більше, що приклади є.