Із Маркіяна Іващишина вийшов би не скажу чудовий міністр культури, але цікавий – це точно. Почнемо з кінця.

По-третє, ой як хотілося б побачити в Україні міністра культури не в краватці і налакованих мештах, а зростом під два метри, масивної статури, з похмурою бородою, поглядом психоаналітика, довгим волоссям, зібраним у пелехатий хвіст і в кольорових сорочках, котрого б люди без жодної фамільярності кликали “Марек”!

По-друге (а, можливо, це і є по-перше), Іващишин має дивний дар – усе, за що він береться, стає не просто заздалегідь виписаним проектом, а явищем. Явищем стали студентське голодування в 90-му, а згодом і протестна акція “Україна без Кучми”. Явищем став культурний центр “Дзига”, навколо якого кучкується все творче і живе у Львові. Явищем стала “Львівська газета”. Явищем став літературно-вивихнутий журнал “Четвер” і музично-вивихнутий проект “Є”. Явищем став джаз-фестиваль щоосені. Явищем є й сам Іващишин, який собою заражає всі свої проекти. Іващишину якось удається бути в усьому цьому і бути водночас над усім цим.

Ну і по-перше, за плечима – величезний вантаж політичного досвіду і хороший гарт. А це важливо, позаяк у нас навіть культурою керують по політичній квоті. Іващишин, тодішній голова Студентського братства Львівщини, мав пряму причетність до першої української революції – студентської на граніті (16-та річниця – якраз у жовтні). Потому вже не студент, а статечний бізнесмен плекав надії змінити державну верхівку в межах акції “Україна без Кучми”. 2004-го Марек узяв якнайактивнішу участь і в Помаранчевій революції, доклавшись до створення тоді ще просто руху “Пора” (зараз Іващишин очолює міський осередок партії “Пора”). Він політичну перспективу бачить на порядок дальше, ніж отримати результат уже й негайно.

Пошук свободи і Угорщини

Інтерв’ю відбувалося (звісно ж!) у “Дзизі” на Вірменській, місто Львів. Полудень. Вибило світло, тому ми з Іващишиним сидимо у напівтемній залі найближче до світла. Світлом будемо вважати середньовічне аля-в’язничне віконце попід самою стелею. Сік, цигарка. Іващишин, як завше, малослівний і дещо сопе, коли говорить. Для когось він уже легенда, для когось він недооцінена легенда, для когось він узагалі не легенда. Але Марек really існує у львівському континіумі, і почасти все те, що вважається суто львівськими феноменами (вони побіжно згадані двома абзацами вище там, де “по-друге”), постало з голови й гаманця Іващишина. Якось усе поміщається у цій похмурій, габаритно великій людині: і політик, і депутат міськради, і партійний функціонер, і культурний менеджер, і бізнесмен, і неформал. Тому перше питання мимоволі вийшло мегаконцептуальним:

– Із ким ви себе ідентифікуєте?

Іващишин, який щойно запалив цигарку, заскочений питанням. Сопе. “Основне для мене – пошук свободи. У широкому розумінні. В деякій мірі так – я неформал. Тобто людина, яка прагне бути мінімально залежною від обставин, зрештою, від того, що ми називаєм суспільством, державою. І це бажання зберегти свою свободу змушує робити якісь контраверсійні кроки незалежно від конюнктури навколо”.

Іващишина не хочеться називати патріотом, бо в галицькому варіанті це завжди щось шароварне з інфантильним називанням своєї країни “ненькою”. Цікаве інше. Іващишин-діяч “зачався” в кінці 80-х. Якою він і його студентські побратими по революції собі уявляли майбутню Україну?

– У першу чергу вона мала бути нова. Ми бачили Україну такою собі Угорщиною.

– Угорщиною???

– Це шлях блискавичної і болісної реформи, навіть із елементами “хірургії”. Та саме це дозволило Угорщині й тепер залишатися самодостатньою державою – навіть у рамках ЄС Угорщина виділяється своєю незалежною економічною політикою. Для мене Угорщина виглядає цілісною. Такою ми бачили Україну.

Тоді за вікнами ще був Союз. І Марек зізнається, що оте легендарне студентське середовище не мало навіть уяви, що незалежність держави настане через рік. Хоча пафосна “боротьба за незалежність” була притаманна їм. Навіть більше: “Це було в крові. Однією з вимог нашого голодування було, аби хлопці, вихідці з України, проходили строкову службу тільки в Україні. У нас був план, що радянські війська, розташовані в Україні, мали складатися лише з українців. І це в перспективі дозволило б за допомогою армії боротися за незалежність.

– У вас була розроблена концепція виборювання України, чи то був порив інтуїтивний?

– На папері це не було розписано, але у всіх нас було усвідомлення, що це шлях, який почала Прибалтика. У нас була значно присутня національна складова. У нас – це в Західній Україні. Завдання, що держава має бути незалежна, приміром, у наших друзів із Києва чи Сходу, не ставилося. Чому ми мислили по-іншому. Тому що це був Львів.

Почати справу і віддати в чужі руки

Тодішнє Студентське братство Львівщини, очолюване Іващишиним, було дуже різне, воно ділилося по різних ВЗО. Та ядром була “Львівська політехніка”. Там була клубна система, де комунікація була на всіх рівнях – від навчального до побутового. Навіть одружувалися тоді всі в одному середовищі. Запитую: “Як оця життєрадісна молодь вийшла на більш глобальні теми – Україна, незалежність?”

– Це було умовно молодіжне середовища. Нам було вже поза 20. Це не були тінейджери чи першокурсникн. Значна частина хлопців, які найактивнішу участь узяли в революції на граніті, були вже після армії. Організувало нас багато речей. Цілі. Чорнобілість світу. Є ми і вони, є ми і старі політики, є ми і СРСР. Саме тоді, до речі, у нас був конфлікт із Народним Рухом України. Ми більш радикальні цілі ставили. Ми вже тоді володіли іншим освітнім рівнем і рівнем технологій, у тому числі політичних. Ми на відміну від них розуміли, наскільки важливою є медійна робота, наскільки є важлива комунікація з європейцями.

– Спецслужби вас пасли?

– Пасли. І їхні люди були в нашому середовищі. Я їх знаю. Їх зараз видно по погонах, вони працюють в органах. І це переважно ті люди, на яких би ніколи не подумав. Слава Богу, в мене вистачило здорового глузду не шукати їх серед нас. Не шукати, бо це нереально знайти. Під підозру поставиш абсолютно невинних людей.

– Роль цих агентів яка була – розсварити, підставити?

– Інформативна роль. Ми надто швидко розвивалися і діяли, тому вони не встигли нічого. Це вже потім ми потерпіли від роботи спецслужб, коли по суті був ліквідований молодіжний рух силами націонал-соціалістів. Там доходило і до фізичних розправ. Нами 1992 року був cтворений фонд “Молода Україна”, і коли ми спробували вийти на загальноукраїнський рівень, то зіштовхнулися там з однією організацією. В нас були лобісти в парламенті, і біля Кравчука люди підтримували ідею створити альтернативу комсомольській бюрократії. Але тоді дуже добре спрацювали екс-комсомольські організації і праві націоналісти типу Корчинського і Криворучка. Проти наших креатур виставилися вони і стара гвардія комсомольців. І перемогли. Бо довели до нейсприйнятних форм нашу ідею молодіжного руху.

– Ваша студентська революція програла чи перемогла?

– Як процес – перемогла, безперечно. Як результат – ми не були підготовлені як політична еліта. Непорозуміння вийшло з націонал-демократами, які чомусь відмовилися від ідеї дострокових виборів. Потім ввели віковий ценз на депутатство. Стара номенклатура не хотіла швидких змін, а “Національна Рада” теж вирішила рік перечекати. Цього вистачило, аби старі кадри переформатувалися. Якби ідея з достроковими виборами пройшла, то була б інша історія України. Прийшло б багато нових людей як зі сторони націонал-демократів, так і зі сторони партократів. Це навіть не молоді люди – а просто нові.

– Які уроки ви винесли відтоді?

– Зайнявся культурою (усміхається – О.Д.). Мене навчило головному – що треба бачити кінцеву ціль, відстежувати процес від початку до кінця. Не можна зробити якусь частину, висловити ідею, отримати кивок головою – і все це віддати в чужі руки.

Дзиґа закрутилась

Тепер зрозумілішими стають корені фанатичної ініціативності Іващишина. Зроби сам, від початку до кінця. Іващишин зробив – культурний центр “Дзига”. Такий крен – із політики в культуру – може здивувати багатьох, та хто знає “Дзигу” глибше, той під нею розуміє не антикаварну крамничку, кавярню чи виставкову галерею. “Дзига” – це атмосфера, це крапка перетину всіх креативних і трохи ненормальних людей Львова. Отже, це направду культурний центр у повнокровному, а не “міністерському” розумінні терміну.

– Навіщо ви робили “Дзиґу”?

Мовчить. Наступна цигарка. “Це знову-таки є питання пошуку свободи. В тому числі й фінансової. Ми вирішили, що культура – це той базис, на якому можна послідовно реалізовувати багато проектів – медійні, бізнесові, політичні. Для цього “Дзига” реєструвалася як підприємство, навколо якого можна буде творити багато чого”. Воно не зразу пішло. Перший рік був дуже складний. Бо просто спекуляціями ми не хотіли займатися.

– Початок бізнесу, навіть культурного, – це стартовий капітал. Для “Дзиги” що ним було?

– Скинулися по 30 доларів (сміється – авт.). Але головний капітал – репутація і зв’язки. В культурологічному середовищі тоді з’являється можливість працювати з музикантами і художниками, залучати їх у проект і таким чином отримувати кредит. У бізнесі потрібне було вміння на рівних розмовляти з інвесторами, які ішли сюди в 93-му. Це були ризиковані люди.

– Кажуть, вести справи з друзями – невдячна справа. Ви з кимось пересварилися?

– Звичайно. Коли була фінансова скрута, тоді ніхто не відколовся, а коли пішли перші заробітки, то стало зрозуміло, хто чого хотів. Дехто хотів тільки покращити свій матеріальний статус. Для таких людей культурна чи суспільна діяльність як діяльність уже стала нецікава й обтяжлива. Тоді перший розкол стався. Андрій Рожнятовський (теперішній член Політради ЛОО «Пора”) вийшов, у Моршині забрав один наш клуб і почав займатися комерцією. Просто це різні бачення. Ми тоді якраз журнал “Четвер” зачепили, різні фестивалі. Це були збиткові речі, але нам видавалися потрібними.

Керувати “Порою” назло Каськіву

Із політичної орбіти Іващишин не сходив ніколи. Раніше він незримо був у середовищі “Нової хвилі”, НДП, ПРП. Тепер же цілком зримо очолює міський осередок “Пори”.

– Для чого ви знову пішли в реальну політику?

– Це для мене була справа принципових розбіжностей на предмет того, що Влад Каськів хотів робити з “Порою” і що я пропонував. Я відстоював думку, що якщо з “Пори” робити партію, то вона має брати участь лише у місцевих виборах без Верховної. Це давало можливість уникнути страху, що ми не пройдем у ВР, і відповідно позбавляло необхідності різних компромісів – у результаті все це блокування з ПРП, Кличко нашкодило іміджу “Пори”. Тому мені прийшла думка, що принаймні на рівні Львова я можу продемонструвати, що в певний час певна поставлена ціль може бути результативною.

Оцей політичний егоїзм “посварив” Іващишина з колишнім другом – Тарасом Стецьківим. Іващишин курував “Пору”, Стецьків – ПРП. У Києві це був єдиний блок, у Львові (!) – розлучення. Стецьків потім казав: “Я б ніколи не подумав, що не знайду спільної мови з Мареком! Спільно ми узяли б більше”. Іващишин же своєї думки не поміняв:

– Я вважаю, що проект “Пора” під час місцевих виборів був важливим яксамраз у процесі. Він міг дати можливість через 5 років зявитися якісно новому середовищу молодих людей. Блокування з ПРП – це була технологічна помилка. “Пора” вирізнялася тим, що декларувала прозорі устремління, навіть на грані наївності. Тим вона й була симпатична людям. Однак симпатії до “Пори” не конвертувалися в голоси виборців. Який висновок? Це не люди винні, це ми не готові. Якщо ми приліпили б ще туди й ПРП з Пинзеником і Стецьківим, від того нічого не змінилося б. Ми позбавлялися свого козиря – наївності і політичної чистоплотності. Декларуючи, що технологія в політиці – це зле, ми самі пішли на технологію.

– І як у політиці почувається неформал, що прагне мінімально залежати від обставин?

– Не надто комфортно. У провладній політиці – особливо. Тут треба шукати багато компромісів. На багато речей треба вчитися заплющувати очі. А переходити в опозицію і перетворюватися в популіста – теж нецікаво.

Каверзне питання: “Ви вкладали немалі гроші в різні протестні акції, в ту ж “Пору”. Навіщо воно вам?” – й утретє отримую лаконічну відповідь:

– Свобода...

Я помаранчевий, але без Ющенка

Бажанням свободи і бажанням настояти на своїх ідеалах Марек пояснює заснування “Львівської газети”: “Це найзбитковіший наш проект, який і Рущишину, і мені зруйнував бізнес і відкинув нас у розвитку на років 3 назад. Війни з податковою, неможливість заробляти гроші і не маючи можливості відмовитися від газети, бо на той час уже для міста і журналістського середовища це було б катастрофою...”. Можливо, теперішній спад “ЛГ” і пояснюється відсутністю Іващишина – новий власник трактує газету як один із торгових залів своєї мережі супермаркетів, а не як явище.

– Ви називаєте місцевих політиків провінціалами. У чому це виражається?

– У них немає усвідомлення того, що проекти мають бути самодостатні, послідовні і довгі в часі. А тут – бажання поспіхом отримати швидкий результат. Воно провокує страх не отримати цей результат згодом. Тільки вже і сьогодні! Ніхто не хоче думати про 2009-й рік чи 2012-й. У цьому є провінційність. Я не переконаний, що наші опоненти, донецькі, думають про 2012-й, але їхні думки все одно довші на кілька кроків.

– Ваша цитата: “Львівська політика не може відмовитися від штампів кінця минулого століття. Один із них – боротьба за незалежність”.

– Вічна боротьба за незалежність – це спекуляція для самих себе, це самозаспокоєння, коли самому собі треба пояснити політичний вакуум. Зараз у політичнй думці, в тому числі в мене – повний вакуум. Розуміння своєї причетності до процесу нема. Переважно в нас як тільки виникає вакуум політичної думки, зразу всі починають боротися за незалежність України. В цьому питанні треба поставити крапку. Україна є незалежна і буде.

– Ви закликали депутатів подолати випробування – перехворіти комфортом. Що це?

– Ти отримуєш важелі влади, і поточні питання не спонукають тебе дбати про прохача, виборця. І це створює умови, коли комфортніше плисти по течії, десь по ходу пробуючи робити маленькі кроки. “Пора” є добре кооптована у владу, маємо добрі стосунки з новим мером, і не випадає якось сваритися, але те, що НЕ відбувається в місті – це турбує. І ми, і мер обіцяли, що реформи будуть швидкими й якісними. Цього нема. Внутрішня паніка принаймні в мене вже зявилася. Комфорт полягає в тому, що можна й не звертати на це уваги, зайнятися популізмом, добре провести День міста, а системні проблеми знову перекласти на наступного мера.

– Ви помаранчевий?

– Можна сказати, що я помаранчевий, але без Ющенка. Під час революції я був заскочений тим, як середній клас у це включився, як він підняв питання своєї свободи. А мене заскочив і культ Ющенка на Майдані. З Ющенком у мене тільки погані історії. Перша – ще в НДП, коли він дав згоду очолити список. Це була би перемога нашого крила всередині НДП (я, Стецьків) над крилом Толстоухова та Пустовойтенка. На жаль, Ющенко відмовився в останній момент, хоча у Львові вже навіть висів білборд, де він вів список. Це була перша персональна зрада Ющенка щодо мене особисто. Друга зрада – 9 березня 2001 року під час акції “Україна без Кучми”. Ющенко міг потрапити у затор, міг раптом захворіти, аби “з моральної точки зору” не виступати проти Кучми. Він міг, зрештою, продемонструвати нейтралітет. Але він підписав дурнуваті документи, де нас назвав фашистами. В нього є якийсь стержень, якого я не розумію. Це, мабуть, щось на рівні Трипілля... Найдорожче, що було в Помаранчевій революції, - це середній клас, а все звелося до культу однієї людини.

– Вам комфортно живеться в країні, де існує двовладдя двох Вікторів?

– Дуже некомфортно! Комфортніше було в опозиційній ніші, а зараз – вакуум, роздвоєння. Бажання бути конструктивним проявляється все більше і більше. Якби я зараз був молодим, то, певно, був би дуже лівим українським соціалістом. Молоді люди в принципі завжди ліві.

...Та ну його! Не вийшло б з Іващишина міністра культури. Все-таки краватки і налаковані мешти – набагато надійніші.