Пам’ятаю який нелегкий іспит довелося вистояти Віктору Ющенку під час офіційного представлення нового голови Львівської області у 2005 році. Президенту довелося кілька разів відповідати на запитання про те, коли “нова влада” визнає вояків ОУН-УПА воюючою стороною в Другій світовій війні. На жаль, ця проблема залишається і надалі нез’ясованою для нашого суспільства.

Віктор Ющенко тоді розповів, що ініціює переговори між воїнами Організації українських націоналістів й Української повстанської армії з воїнами Радянської Армії. І пообіцяв, що зробить усе для того, щоб діалог відбувся. Також Президент висловив надію на те, що до 9 травня, у 60-ту річницю перемоги над фашизмом, вдасться не тільки домогтися успіху, але й повністю розв’язати конфлікт. Саме тоді нібито мало відбутися національне примирення та відновлення історичної справедливості щодо всіх українців, які воювали на фронтах Другої світової війни. Насправді всі ми добре знаємо, що насправді вийшло із тієї акції...

Отже, чи настав вже час для примирення?

Про ветеранів ОУН-УПА – жодного слова...

Нам потрібно забути про колишню ворожнечу й образи минулого в ім’я майбутнього. Але не виходить.

У 2004 році Леонід Кучма, привітавши зі святом ветеранів Великої Вітчизняної війни, жодним словом не обмовився про вояків ОУН-УПА. Отже, ще живі учасники національно-визвольної боротьби залишилися невизнаними на державному рівні. І на відміну від ветеранів радянської армії, позбавлені пільг, дискримінуються політично й соціально, часто перебувають за межею найгірших злиднів. А ветерани Луганської області навіть не одноразово вимагали засудити дії борців за українську незалежність як терористичні й такі, що не підлягають реабілітації.

Спробу розв’язати конфлікт самотужки зробив народний депутат України Ігор Юхновський. Так виник задум створення Всеукраїнського об’єднання ветеранів, до якого входили б усі ветерани, незалежно від того, на чиєму боці вони воювали. Цього вимагає історична справедливість.

За життя 80-річного Ігоря Рафаїловича влада змінювалася дуже багато разів. Спочатку жив він при, так званій, панській Польщі. Влада нетерпимо ставилася до української мови, намагалася змусити українців відвернутися від православ’я й прийняти католицизм. Потім прийшла радянська влада.

– Школа стала нарешті українською, і діти подумали, що то вже є Україна, – розповідає голова об’єднання ветеранів. – Учні почали писати патріотичні вірші про рідну землю. За це їх арештовували. За дитячі вірші! І коли у 1941 році прийшли німці й відкрили в’язницю, то в одному з величезних казематів наткнулися на купи закатованих дитячих тіл.

Спочатку німців вітали, як визволителів. Але згодом гестапівці почали чинити ще більші звірства. Особливо лютували вони у 1943-му, намагаючись вивезти молодь до Німеччини. Усією родиною ми змушені були переховуватися у лісах, де вперше зустрілися з партизанами Української повстанської армії. Ми були дуже здивовані, коли дізналися, що партизани УПА воюють проти червоних партизанів. Спочатку вони разом били німців, і раптом почали ворогувати. Чому? Саме тоді я замислився над тим, що під час війни все залежить від певних обставин, в які потрапляє людина. Під впливом різних чинників молоді люди йшли туди, куди їх закликали. І це були лише обставини, а не їх злий намір. Тому коли зараз одних вшановують як визволителів, а на інших вішають ярлик зрадника, мене це обурює.

Організація, яку очолює Ігор Юхновський об’єднує людей з різним минулим. Що ж їх може об’єднувати? Він вважає, що війни роблять не солдати, а політики. “Солдат мав виконувати накази й бути вірним присязі. До того ж гасла УПА були на той час досить логічними і близькими нашому народу. Люди ненавиділи як фашистів, так і “енкаведистів”, а разом з ними і радянську владу. Отже і в тих, хто воював у радянських військах, і в тих, хто служив в УПА, була своя правда. І якщо ми тепер живемо в одній державі, то всі минулі образи повинні забути”.

Молодь та люди середнього покоління, в основному, розуміє потребу об’єднання старшого покоління. Адже всі вони – колишні воїни радянської армії та ОУН-УПА, воїни дивізії «Галичина», Закарпатської Січі – всі українці, які з тих чи інших причин воювали по різні боки барикад, є тепер громадянами України.

Але об’єднати всіх ветеранів виявляється досі практично неможливо. “У вас є бандерівці, – сказав один із керівників організації ветеранів Радянської Армії, – i ми не можемо бути з ними в одних лавах i робити спільну справу”.

Отже, за словами Ігоря Юхновського, ще має минути певний час, поки в Україні встановиться злагода між людьми старшого покоління. Звісно, з часом все забудеться... Звісно дуже важливо – поки ще живі свідки – щоб акт привселюдного примирення обох сторін історичного конфлікту відбувся саме зараз. Це обіцяв зробити і Президент Віктор Ющенко. Утім він має зрозуміти нарешті, що це неможливо. Абсолютно.

Чи погано бути націоналістом?

Розповідає Ілля Різаєв, голова Берегівської районної організації інвалідів війни та збройних сил (нині покійний. – автор): – Я служив у Львові, а потім у Дрогобичі й добре знаю, що таке “бандерівці”. Тому ніхто з ветеранів не хоче з ними об’єднуватися. Про це каже і голова Ради ветеранів України Герасимов – ні в якому випадку. Бандерівці вбили тисячі партійних працівників на Львівщині, Івано-Франківщині, Тернопільщині, на Волині та у Рівненській області. Про це нинішнє покоління не знає і знати не хоче. А я бачив на власні очі.

– А може настав вже час для примирення?

– Ніколи, з таким примиритися не можна. Я пам’ятаю як у селі Дрогобицької області мав одну знайому фельдшерку, молоду дівчину. Одного разу прихожу, а вона плаче – постригли її бандерівці за те, що зустрічається з радянським офіцером. Пригрозили вбити, тому прийшлося їй втікати. Як я можу примиритися!

– Але ж працівники НКВД також вбивали невинних...

– А як же інакше, якщо бандерівці вбивали наших солдат і офіцерів! Я забезпечував колективізацію у Медицькому районі. Завершили справу. Другий секретар райкому, колишній шахтар зібрався їхати додому у Донецьк. Їхати треба було вночі через ліс. Не послухався мене – і його вбили. Охоронець з місцевих привіз його тіло. Мабуть, і сам був з бандерівців...

У 1939 році Західну Україну приєднали до Української радянської республіки. Вони ж цього самі бажали! Але їм все-рівно було мало. Бандера організував бандитські групи. І ввечері ми боялися навіть вийти на вулицю – відразу вбивали.

– Зрозуміло, адже була війна. Можливо, вони мають вибачити вас, а ви – їх?

– Ніколи не пробачу. Вмирати буду, а не вибачу.

– Значить виходить, що війна для вас до сих пір не закінчилась?

– Для мене закінчилась у 1945 році, а для них тривала аж до 53-го!

– Але якщо воякам ОУН-УПА таки нададуть статус ветеранів війни?

– Буде масове невдоволення. Хоча Ющенко це все-одно зробить, бо за нього голосувала вся Західна Україна. Але примирення між нами все одно не буде.

– На вашу думку, чи погано бути націоналістом? Бути людиною, яка вболіває за свій народ і свою країну?

– Ми вважали, що націоналіст – це ворог, який виступав проти радянської влади. Це було клеймо. На Західній Україні вони боролися за так звану “самостійність”, у них націоналізм переходив в тероризм. Вони вбивали наших людей і за це ми їх ненавиділи. Звісно, коли тепер націоналісти прагнуть робити добро для своєї країни – це позитивно.

– Можливо, всі мають зрозуміти помилки минулого і покаятися один перед одним?

– Так, вони це мають зробити привселюдно. Адже за наказами ніякого примирення не буде.

– А ви б зустрілися з ними і вибачили?

– Як це можна зробити, якщо вони йшли проти нас зі зброєю й вбили тисячі людей! Навіть, ті що не стріляли називалися посібниками бандерівців. Їм давали по 15-20 років і відправляли до Сибіру. І ми вважали, що це правильно...

“Фашизм не пройде!”, або спекуляції на тему

Віктор Ющенко запропонував ветеранським організаціям у день 60-річчя перемоги над фашистською Німеччиною 9 травня 2005 року підписати декларацію про взаєморозуміння.

"Ми знайшли порозуміння з усіма: поляками і навіть з Японією. Ми не знайшли взаєморозуміння тільки самі із собою... Я прошу вас, закликаю, благаю придумати цю дорогу до взаєморозуміння...", – сказав Президент. І додав: "Ветерани повинні висловитися один перед одним, знайти взаєморозуміння, яке б поставило крапку у відносинах між ветеранськими організаціями та їхніми поглядами". Але все було марно....

Ветерани Червоної армії впевнені, що вояків УПА ніколи не визнають героями. Дивно, але не бачить шляхів примирення і значна частина братства ОУН-УПА. Орест Васкул, київське братство ОУН-УПА: «Війна є війна і вони воювали також проти нас. Щодо примирення з окупантом, який нищив нас, то примирення ніякого не може бути. Але якщо вони визнають національну визвольну боротьбу УПА, тоді ми можемо сісти за стіл переговорів».

Але обидві сторони спільні в одному – спекулювати на цій темі заради політичних козирів не можна. А саме це робить лідер фракції комуністів П.Симоненко, стверджуючи, що рух ОУН “направлявся і підтримувався німецькими спецслужбами в інтересах "третього рейху", “українські націоналісти боролися не за звільнення і незалежність українського народу, а за встановлення своєї влади, за створення Української держави фашистського типу” і так далі.

Особливо якось образило Симоненка – і він назвав це “цинічним знущанням над світлою пам’яттю полеглих воїнів” – показ сюжету примирення радянського солдата з вояком ОУН-УПА.

Як можна після таких слів довіряти політикам, які не бажають єднання, а роздмухують цей непростий конфлікт! Прем’єр-міністр України Віктор Янукович у свою першу каденцію також не робив спроб об’єднати ветеранів. Навпаки, однією із тез його передвиборчої боротьби за крісло президента став поділ України на 3 сорти. Тому вояки ОУН-УПА стали для нього, як і для Симоненка “посібниками фашизму – націоналістами-головорізами”. Нацистом зображували й Віктора Ющенка...

Комуністи вперто продовжують блокувати вирішення проблеми визнання ОУН-УПА. А соціаліст Олександр Мороз заявляв не раз, що питання про визнання УПА воюючою стороною не має шансів бути вирішеним упродовж наступних десяти років. Отже, все-таки потрібен час?

Перші кроки подолання ворожнечі...

Кожен ветеран має свою правду про ту війну. До пошуку історичної правди приєднались і митці. Зокрема, фільм Леся Янчука «Нескорений», який присвячений лідеру бандерівського підпілля Роману Шухевичу. Фільм навіть демонструвався в Росії і викликав неоднозначну реакцію. Адже для значної частини нашого суспільства слово «бандерівець», абревіатури ОУН або УПА як і раніше залишаються ярликами прокляття. І навіть численні підтвердження того, що західноукраїнське підпілля боролося проти фашистів так само непримиренно, як і проти сталінського НКВС, ситуацію не міняє.

Розкол українців на «западенців» та «східняків», на якій зіграли навіть новітні політики, взаємна ненависть всередині одного народу – це наш невгамований біль. Роль мистецтва тут важко переоцінити.

Ще один крок до примирення – це встановлення спільних пам’ятних знаків. Рік тому на Буковині постав обеліск, присвячений героям-односельцям, які загинули за Україну в ХХ столітті. Цей пам’ятник став першим символом примирення між тими, хто воював в лавах Червоної армії та повстанських загонах Української повстанської армії, жертвам політичних репресій. Споруджено його на пожертви мешканців села.

А у Рівному, починаючи з минулого року, забезпечують путівками на відпочинок не тільки ветеранів Радянської армії, але й колишніх бійців ОУН-УПА.

Отже, готуємося до примирення? Але повністю до нього, мабуть, ще не готовий ніхто...

Історична довідка

Хто вони – “бандерівці” чи національні герої?

Організація Українських Націоналістів (ОУН) – український політичний рух, що ставив собі за мету встановлення незалежної Української держави. Згідно з первісними заявами (1927-28), головною метою ОУН було встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території. Ця мета мала досягатися через національну революцію та встановлення диктатури, яка би витіснила окупаційну владу та запровадила уряд, що репрезентував би всі регіони та соціальні групи України.

Основна діяльність організації була спочатку спрямована проти польського режиму. Членами ОУН були переважно студенти та молодь. Чисельність організації, згідно найвищих оцінок, сягала 20 тис. чол. (1939). Проте впливи ОУН значно перевищували кількість її членів. Властивий організації дух самовідданості, що доходив до фанатичної самопосвяти національній справі, виявився надзвичайно привабливим для молодих людей. Можна сказати, що ідеологія ОУН сформувала політичний світогляд цілого покоління західних українців.

Обидві фракції ОУН (“бандерівці” і “мельниківці”) сподівалися використати неминучий конфлікт між Німеччиною та СРСР для встановлення незалежної української держави. Передача А. Гітлером Карпатської України (де молодші члени ОУН допомагали створити Збройні Сили) угорцям у 1939 породила деякі застереження щодо союзу з німцями. Тим не менше, з німецької згоди ОУН (Бандери) сформувала два батальйони "Нахтігаль" і "Роланд", які задумувалися як ядро майбутньої армії. А 30 червня 1941 року у Львові був підписаний Акт створення Української держави. Але німці не дуже потребували української допомоги у війні проти Радянської Росії. Степан Бандера та кілька його спільників були заарештовані та ув’язнені Гестапо. Багато членів ОУН були вбиті або загинули у в’язницях і концентраційних таборах.

Восени 1942 обидві фракції утворили збройні загони на Волині і Поліссі для боротьби з німцями і радянськими партизанами. У 1943 Українська Повстанська Армія (УПА) поглинула багато учасників цих загонів.

Після війни радянська пропаганда прагнула дискредитувати ОУН як нацистів та наймитів західних розвідувальних служб.

У 1992 ОУН офіційно зареєстровано в Україні і видає газету "Українське Слово". Саме в ті роки вперше почали говорити про необхідність визнати учасників національно-визвольного руху 1920-50 років минулого століття воюючою стороною і надати їм відповідного статусу з усіма соціальними гарантіями нарівні з ветеранами Великої Вітчизняної.

Втім, тільки у 2000 році в Україні була створена робоча група для підготовки висновків діяльності ОУН і УПА. Результат її роботи, за свідченнями фахівців, проблеми не розв’язав. Тільки Івано-Франківська міська рада одноосібно урівняла в правах ветеранів Великої Вітчизняної та дивізії СС «Галичина». Але аналогічного рішення не було прийнято на законодавчому рівні. Відповідні законопроекти у Верховній Раді підтримки більшості так і не отримали.