Приводом до написання статті став курйоз. Коли я виходила з переповненого автобуса, мені подали руку. А ще - вибачилися. Це - нормально? ...До речі, я не сказала, що руку подав мені зовсім не знайомий чоловік, і вибачився також він, коли помітив, що я - не його супутниця.

Тут же на думку спало оповідання О.Генрі "Дебют Тільді" (пам’ятаєте, панок напідпитку вщипнув офіціантку, а на другий день прийшов перепрошувати, чим до сліз її засмутив). Тільки зі мною сталося навпаки: чоловік вибачився за вияв хороших манер, а я... плакати через це вже точно не буду. Хоча, хтозна... Можливо, він злякався, коли я солоденько всміхнулася і сказала, як годиться, "дякую"?

В отаких дрібничках і виявляються парадокси нашого часу. "Наша сестра" прагне, щоб з нею поводилися як з леді. Та чи можемо ми, сучасні жінки, претендувати на цю роль? Той час, який лондонські панянки ХІХ століття присвячували урокам танців, живопису та світської бесіди, ми витрачаємо на навчання, домашнє господарство і тяжку працю за шматок хліба.

Медики в один голос твердять, що жіноча стать витриваліша, стійкіша до хвороб і стресів. Генетики заявляють: жіноча стать основна, чоловіча додаткова, власне випробувний полігон еволюції (інакше кажучи, створюючи Адама, Бог тренувався, а Єву вже зробив як слід). Психологи стверджують: "Хочеш поговорити про справу, говори з чоловіком. Хочеш, щоб справу було зроблено, поговори про неї з жінкою". Футурологи заявляють про неминучість панування матріархату в новому тисячолітті.

Американки протестують, якщо чоловік намагається відкрити перед ними двері, і подають до суду, коли комплімент на їхню адресу сягає нижче підборіддя. Скажіть, а ви знаєте, що робити, коли чоловік за столом відсуває вам стілець? Особисто я - ні (як допишу, пошукаю, де поділа посібник з етикету). Зате я краще за свого хлопця вмію заробляти гроші. Я маю право балотуватися у народні депутати, носити штани, можу пити пиво, займатися боді-білдінгом, ночувати не вдома і лаятися, коли на роботі "припече". Щоправда, коли вертаюся з роботи опівночі, тягнучи торбу з харчами, купленими у нічному відділі, а в перспективі - вихідні за пранням і прибиранням, то готова всю Декларацію прав жінки проміняти на один день у ролі мадам Боварі (і чому та дурна Емма труїлася, чого їй не вистачало...).

Але настає ранок, і все починається початку. Треба готувати сніданок, дзвонити мамі, робити кар’єру, вчити німецьку, влаштовувати яке не є особисте життя, а між тим усім намагатися зовні хоч трохи нагадувати жінку.

Замість моралі

Щодо чоловіка-джентльмена, захисника, кам’яної стіни - то це питання відносне. Є така держава Ізраїль. Там військова служба обов’язкова і для жінок. Оскільки та країна не мирить із сусідами, рівень підготовки там о-го-го! Впевнена, тамтешні жінки так само скаржаться на брак сили у сильної статі.

Що вдієш, час, коли чоловіки кидали боброві шуби в калюжу, аби дама не забруднила черевичків, виходячи з карети, давно минув. Нинішня дівчина просто розганяється у своїх кросівках і перестрибує.

Історія друга: Як воно ведеться Наташі Ростовій у Вавилоні, або Що б його відповісти поручику Ржевському

У дні моєї шкільної, проте не безхмарної, як того хотілося б, юності я ходила з подругами на дискотеку. Якщо ви не були на сільській дискотеці - ні, ви не знаєте української ночі. Якось мене запросили до танцю. Запросив здоровенний "дядько" (йому було років із двадцять, проте з погляду п’ятнадцятирічної писклі це вже поважний вік), до речі, далеко не останній бандюган на селі. І не забарився запросити до себе в машину: мовляв, від’їдемо трішки, зробимо сама знаєш що, а я тебе морозивом нагодую і додому відвезу...

Якщо врахувати його репутацію, то дати йому в пику означало наразити себе на реальну небезпеку. Зважаючи на тодішній правоохоронний стан на селі, слова "Я неповнолітня" як чарівні не спрацьовували. Тому я ввічливо, без анінайменшої тіні іронії, сказала: щиро дякую, але ні. І як ви гадаєте, що зробив він? Потяг силоміць? Теж вибачився. А коли танець закінчився, відвів мене на місце, до гурту ошелешених подруг. Та це ще не найцікавіше: після взаємних вибачень і розшаркувань він... попросив поради, хто з присутніх у залі дівчат зможе надати йому ті послуги, у яких відмовила я. Хіба не джентльмен?

Урок засвоєно добре. Щоразу, коли не додержую правила "Не знаєш, як реагувати, - поводься ввічливо", гірко про це шкодую. Навіть коли пропозиція непристойна, а почервоніти від сорому чи обурення чомусь виявляється недостатньо, моєю суперзброєю стає ввічливість (щоправда, на маніяках її ще не випробовувала, на своє щастя).

А щодо проведення межі між пристойним і непристойним... Якщо ви щонеділі ходите до церкви і дослухаєтеся напучувань панотця, вам усе просто і зрозуміло. Якщо ні, вам потрібен щонайменше здоровий глузд. Бо якщо його немає, не допоможе навіть таке надпотужне магічне захисне закляття, як "Я неповнолітня!".

Замість моралі

Далекі мандрівки у пошуках мамонта на вечерю перестали бути прерогативою чоловіків на території нашої держави близько ста років тому. Жінка, озброєна прислів’ям "Береженого і Бог береже" і ввічливістю, може проїхати через усю країну, не наразившись на небезпеку. Ми нині самі подорожуємо і відвідуємо місця, доти для нас заборонені без супутника-мужчини. Ще у середині минулого століття самотня жінка всюди вважалася потенційною жертвою. Забобони і стереотипи живуть довго. Але, врешті-решт, вони ламаються.

Та на зміну втраченим нормам поведінки нові автоматично не приходять. Їх ще треба виробити. Ми живемо у часи парадоксів, коли етикетний танець між чоловічою і жіночою статтю, який тривав тисячоліттями і забезпечував готові сценарії їхніх стосунків у стандартному наборі можливих ситуацій, раптом збився з ритму і перетворився на незграбне тупцяння. Користі ніякої, старі фігури не виконаєш під нові мелодії, а партнери боляче відтоптують ноги один одному. Нових, підходящих па суспільство ще не вигадало. Тож нам, жінкам, ще довго доведеться в отаких анекдотичних ситуаціях керуватися лише здоровим глуздом. І вчитися танцювати по-своєму.

Історія третя: Про жіночу дружбу, кота і право на пільги

"Справжній джентльмен обов’язково пропустить леді уперед... аби подивитися, яка вона ззаду". Цей старезний жарт нині не те що актуальний, він мав би стати лозунгом тих чоловіків, які ще бажають почуватися джентльменами!..

У славні студентські роки їхали ми з подругою в метро. Слід зазначити, що Надія була надзвичайно привабливою: коли йшла вулицею, то існувала реальна небезпека, що хтось із зустрічних чоловіків собі в’язи скрутить, - так на неї озиралися. Вона мала найпривабливіший бюст, який я бачила не в кіно, а на власні очі. Так от, їхали ми з нею у метро. Все, як завжди: навіть не в "годину пік" старі, жінки і діти стоять, а сильна половина людства... Один з її представників, очевидно, не інвалід (з чохла виглядала тенісна ракетка), сидів якраз напроти. Літо, спека, а ще ця Надійчина напівпрозора блузка... словом, здоровий парубок просто не міг відірвати очей від моєї супутниці. У таких ситуаціях я почувалася блідим фоном. Ні, для фону я, може, занадто спостережлива, але те, як він на неї дивився... Пам’ятаєте класичне: "У куток, на підлогу, на предмет"? Саме так. Ох, не тільки у жінок красиві очі!.. Врешті, його увага зосередилася на декольте моєї красивої подруги. Ревниво очікуючи миті, коли він поступиться цій вертихвістці місцем і попросить телефончик, я шкірою відчувала, як випаровується кількарічна дівоча дружба, язик роздвоюється, а з зубів виділяється зміїна отрута...

...Так ми й простояли, милуючись на чудовий екземпляр homo sapiens, аж поки вийшли. Він поїхав далі. А заздрість і злість на Надійчину красу щезла, коли я зрозуміла: цей хлопчина навіть не подумав, що, поступившись дівчині місцем, він отримав би шанс якщо не на роман, то принаймні вид згори на чудовий пейзаж, який відкрився би у глибокому вирізі її блузки... Усі чудові перспективи молодик, не задумуючись, проміняв на зайві десять хвилин комфорту.

Замість моралі

Позитивний момент: наша дружба не загинула там, у метро. Жертв варте лише справжнє кохання, а не скороминуче захоплення. Печальний момент - відомий анекдот про лінивого кота, який помер з голоду в кількох кроках від миски з молоком, виявляється, не зовсім анекдот. Питання чоловічої пасивності останнім часом стало дуже болючим для більшості жінок. Та чи справді винні чоловіки?

Раніше правили світом вони. Хоча б номінально (ще зо дві тисячі років тому афінський політик Перікл стверджував, що робить те, чого вимагає від нього дружина, а вона, у свою чергу, керується інтересами свого немовляти). Нині жінка може впливати на події прямо, а не опосередковано, як це було в часи розквіту грецьких міст-держав. Та ніщо не дається задарма. Як силу м’язів доводиться підтримувати виснажливими тренуваннями, так і право жінки на владу має зворотний бік: це не лише більша відповідальність. Це не тільки визнання чоловіком за жінкою права бути сильною. Це заявка чоловіка на право бути слабким, повернутися в дитинство, коли велика, всесильна, всевладна і всезнаюча мама годувала і захищала малого сина від небезпек довкілля.

Відколи ми, жінки, заявили проте, що є сильними, витривалими, розумними, рішучими, мужніми, відтоді чоловіки й одержали право плакати, виявляти слабкість, неорганізованість, одержувати меншу зарплатню, ніж дружина, і бути пасивними в любовних стосунках. І справжньою причиною того, що шафоподібний здоровань не поступається місцем тендітній дівчині, є не стільки його невихованість і лінощі, скільки визнання того, що дівчина сама чудово обійдеться без сторонньої допомоги, що вона -- рівноправна істота, яка не має привілеїв і пільг. Адже кому надаються пільги? Малим, старим, немічним... слабким.

Замість епілогу

Однозначної відповіді на запитання "Добре це чи погано?" стосовно будь-якого аспекту стосунків двох половинок людства бути не може. Я не претендую на істину в останній інстанції. Все вищесказане можна заперечити, і аргументи, не маю сумніву, будуть вагомими. Хочу лише сказати, що причиною всього того, що з нами відбувається, є ми самі, наші вчинки і думки. І є на світі ще справжні лицарі, і є дами. Можливо, жіночність і лицарство -- це рудименти, як волосся, нігті і брови, але і від перших, і від останніх відмовлятися не слід. Вони -- окраса наших тіл і наших стосунків.

Тому, на відміну від радикально налаштованих американок, буду рада, коли сусід по столику відсуне мені стільця. Навіть якщо розгублюся, бо не знаю, як при цьому поводитися.