«Народження дєтіни. Такого галасу набула ця тєма, што аж жах. 8.5 тисячі грівнєй як виплачувалось, так і буде виплачуватіся. Без какіх-лібо обмежень. Народниє дєпутати вправє установіть якусь норму сукупного дохода, прі якой віплачіваются любі соціальниє допомогі. Давайте с вами огранічім! 1 мільйон грівней? Домовілісь, що прі доходє сєм’ї свише 1 мільйона ніякиє социальниє пільгі нє виплачіваются. Це справедліво ілі нєт? Всьо, домовілісь. І давайтє пріпінім спєкуляції на цю тєму, нє будєм будоражить суспільство. А то мнє кто-то говоріт, що сєйчас бєрєменниє мами стреси іспитивают. Давайтє успокоім наших бєрєменних мам всєх. Сразу же, адначасно!» (Микола Азаров. www.rada.gov.ua).

Не знаю, як Вам, шановні читачі, але автору статті якось не по собі, коли з високої парламентської трибуни чи на прес-конференції в будинку уряду людина, яка уособлює один із важелів влади, іноді про святі, а частіше про прагматичні для кожного українця речі «глаголить» невідомою світу мовою. Якщо вже Партія регіонів так намилилася зробити російську мову другою державною в Україні, то один із чільників «регідонів», принаймні, мав би бути послідовним у її використанні. З іншого боку, вимог Конституції про державну мову в Україні ще ніхто не скасовував, а тому Микола Янович мав би брати приклад із своїх соратників Віктора Януковича та Євгена Кушнарьова, котрі, відстоюючи свої позиції, не дратують суспільство бодай мовою своїх виступів. При бажанні й ведмедя можна навчити на велосипеді їздити. Тим більше що знайомство з українською Азаров розпочав далеко не вчора.

Чимало прихильників Миколи Яновича, намагаючись його виправдати, навсюдибіч трублять про те, як він «заговорив українською» ще за першого віце-прем’єрства часів Леоніда Кучми. Заговорив, щоправда, з якимось білоруським чи то ще якимсь акцентом. Коли ця вікопам’ятна подія трапилася у залі Верховної Ради, частина депутатського корпусу не втрималась і зааплодувала віце-прем’єру за його виступ «державною мовою». Похвалив тодішнього віце-прем’єра і міністра фінансів і сам Гарант.

Здавалося, невже крига скресла, і Микола Янович надумав засвоїти українську мову принаймні на тому рівні, як освоїв її ще один представник «регідонів» – Віктор Янукович, і найняв собі фахових вчителів? Не там-то було. Коментуючи свої знання української, Микола Азаров в інтерв’ю газеті «2000» у ті часи зазначив: «У мене нема вчителів. І я не займаюсь систематичним вивченням української мови. Мені кажуть: ну виділи собі годинку на добу. А у мене нема цього часу! Я не вивчаю спеціально, просто кожен день 2 – 3 години працюю з документами, написаними українською. Моя моторна пам’ять працює: запам’ятовую, як вимовляється те чи інше слово. Я можу виступати й сам українською, але розмовлятиму повільніше, добиратиму слова, що знизить темп мовлення…».

А тепер ще раз поверніться на початок статті і проаналізуйте виступ віце-прем’єра з точки зору філолога. Складається враження, що або щось не те з моторною пам’яттю Миколи Яновича, або не з тими документами працює. Та й вільного часу з моменту відставки уряду Януковича до його другого повернення на вулицю Грушевського мало б побільшати. Тим більше, що за виборну каденцію на екранах телевізорів та на шпальтах ЗМІ за всіх «регідонів» віддувалися Євген Кушнарьов з Тарасом Чорноволом, а всі інші могли й ще чимось зайнятися. Однак не йде гора до «пророка»…

«І що ж його робити, з тим Азаровим?» – почухають потилиці українські «патріоти», яким би всіх громадян України вишикувати під одну мірку та влаштувати іспит на знання державної мови. А нічого робити не треба. Досить поглянути довкола себе – життя само по собі врегульовує «мовні питання». Так у мого знайомого Миколи Г. (тезки Азарова) також не було вчителів української мови, але, оскільки доля закинула його (корінного росіянина з Приуралля) разом з сім’єю в Україну, для нього не виникло труднощів засвоїти мову, якою спілкувалося його оточення на виробництві та в побуті. Навпаки, своїх співрозмовників, які, знаючи його походження, швиденько переходили на «братній і могутній», Микола просив не робити цього. Мовляв, у вустах правдивих носіїв мови вона звучить краще, аніж у тих, хто послуговується нею під вимогою обставин. Так поступово й засвоїв мову корінного населення краю і проблем у цьому не бачить. І хоч його діти відвідують російськомовну школу і в колі сім’ї усі члени родини Г. спілкуються рідною (російською) мовою, проте за межами квартири вони не задумуються над тим, як вимовляється те чи інше слово. І темп мовлення у них чомусь не знижується. Можливо, тому, що Микола Г. не є прихильником «славного радянського минулого» і дотримується принципу, що, хто б ти не був за походженням, нічого лізти зі своїм укладом в чужий монастир.

Шкода, що цього ніяк не можуть зрозуміти на найвищому політичному Олімпі, адже навіть учні загальноосвітніх шкіл, для яких, за твердженням нинішніх політиків, і розбудовується держава, свято переконані, що державні керівники в Україні повинні володіти українською мовою. Принаймні в одній із львівських шкіл, де учням 1 вересня було задано написати твір на тему «Яким я бачу образ державного керівника в Україні», більшість школярів знання української мови ставлять на провідне місце. Окремі витяги з шкільних творів заслуговують на увагу.

«Дивлячись телевізор, мені незрозуміло, чому герої популярного серіалу «Бригада» і державні керівники в Україні говорять однією і тією ж мовою».

«Мій дідусь, дивлячись програму новин, постійно хоче розбити телевізор, бо вважає, що політики, які з’являються в новинах, не є українськими патріотами через те, що розмовляють російською мовою».

«Незрозуміло чому у державі, де державною мовою проголошено українську мову і на якій пишуться всі закони, окремі міністри спілкуються російською».

«На 16 році Незалежності українські владоможці почуваються без російської мови так само невпевнено, як мала дитина, яка вперше без батьків потрапила у велике місто».

Дуже добре, що львівські школярі є національно свідомими. Можливо, не останню роль у цьому процесі відіграє й те, що місцеві політики (у переважній більшості) послуговуються державною мовою. Та й вчителі у школах, попри падіння авторитету педагога, намагаються сіяти святе і вічне, котре не завжди вкорінюється після того, як учні покидають стіни школи.

На відміну від львівських школярів донецькі підлітки не так масово засиджуються над вивченням державної мови (не бачать у цьому потреби), а кричать, що вони з Донбасу і звикли говорити на «сленговій мові» (а це ще гірше, ніж суржик). Заангажовані певними політичними силами, ці підлітки самі не розуміють, що кажуть. Інакше як зрозуміти той факт, що у донецьких подіях кількарічної давності довкола форуму «Нашої України» в цьому регіоні неповнолітні юнаки у телекамери та диктофони кричали, що вони зібралися протестувати «проти тих, хто нав’язує нам «радянську мову»? Завдяки чому підлітки плутають горох з капустою? Чи не завдяки тому, що Микола Азаров і є взірцем державного керівника з Донбасу?

І в цій ситуації хочеться зацитувати слова з контрольної роботи уже не школяра, а студента Львівського національного університету імені Івана Франка, який пригадав слова Миколи Куліша про те, що українізація переможе лише тоді, коли навіть повії у Катеринославі пропонуватимуть себе українською мовою. «А поки що у барах та кафе звучить російська музика. Молодь надає перевагу російській мові, яка поруч із легкими наркотиками, добірною лайкою та алкогольними напоями стає неодмінним атрибутом молодіжних тусовок. Повії не те що в Катеринославі, а навіть у Львові пропонують себе російською. А все тому, що риба гниє з голови, і, за великим рахунком, дивлячись на владний Олімп, нема з кого брати приклад»…

Ми в жодному випадку не хочемо кинути чорну тінь на віце-прем’єра чи звинувачувати його у зраді національних інтересів України. Ми навіть переконані, що Микола Янович був щирим, коли на правах міністра фінансів два роки тому виділяв 5.5 мільйонів гривень на організацію української прикордонної застави на острові Тузла і коли стверджував, що коли знадобиться – виділить ще. «Для захисту національних інтересів України завжди знайдуться кошти» – стверджував Микола Янович. Але невже національні інтереси – це лише прикордонні проблеми?

Знову ж таки, честь і хвала Миколі Яновичу за те, що він переймається створенням належних умов для наукової еліти в Україні, але невже підняття заробітної платні членкорам і академікам зможе вирішити усі проблеми формування національної еліти?

А ще у віце-прем’єра Миколи Азарова є коронна фраза: «Націю врятує сама нація». За тим мовним рядом, який вимовляє перший віце-прем’єр у стінах Верховної Ради, важко визначити його національність. Хто ж тоді його порятує?

«Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя», – писав Тарас Шевченко понад півтора століття тому. Невже тоді бачив образ державного керівника омріяної та вистражданої України?