Багато чого змінилося з часів проголошення незалежності України. Разом з поглядами на життя наших громадян змінювалася і влада. А деякі критично налаштовані українці, чиї погляди й досі звернені у минуле, а не майбутнє, вважають, що остання змінилася не на краще. Напевно, гадають, що добре було б, якби ми й досі прозябали у Радянському Союзі.

Пишуть зараз багато книг та статей, порівнюючи стан України до незалежності та після, детально досліджують її за останні 15 років. Однак, на жаль, мені було дуже важко знайти серед аналітики всіх проблем розвиток українського спорту. А я хочу стати спортивним журналістом і писати про наш вітчизняний футбол. Я – фанат футболу. Крім того, що цікавлюся футбольними новинами, ганяю м’яча у своєму дворовому майданчику, я ще й професійно займаюся цим видом спорту у ДЮСШ №15. До речі, на відповідальній позиції воротаря. До стартового складу ще не дійшов, але роблю певні успіхи. Отже, я більш-менш обізнаний у проблемах, які стосуються футболу. І вони мене хвилюють неабияк. До того ж я постійно читаю інтерв’ю відомих українських тренерів, президентів футбольних клубів та ін. А ось наскільки ці спортивні діячі щирі – це вже питання їхньої совісті.

Давайте подивимося, які ж проблеми є в українському футболі. Їх, як у диявольському числі, можу нарахувати аж шість:

1. Небажання верхівки влади інвестувати гроші в український футбол.

2. Проблема легіонерів.

3. Проблема показу матчів по ТБ.

4. Договірні матчі.

5. Некоректне суддівство.

6. Невдалий виступ у єврокубках.

Історія українського футболу цікава та багатостраждальна. Ще за часів Радянського Союзу в українському футболі не було навіть такого поняття, як «чемпіонат України». Був тільки «чемпіонат СРСР» та «Кубок СРСР». «Динамо» і «Шахтарю» (який, до речі, на той момент не дуже виділявся на фоні динамівців) могли скласти конкуренцію такі прославлені клуби, як «Спартак» (Москва), «ЦСКА» (Москва), «Динамо»(Тбілісі), «Зеніт» (Ленінград) та ін. Наша команда «Динамо» хоч і 13 разів вигравала чемпіонат СРСР, але їхня перевага над найближчими переслідувачами була не великою. Це всього лише на один чемпіонський титул менше, ніж у їхніх земляків спартаківців, і на 2 менше, ніж у московських одноклубників. Нагадаю, що всі міжнародні трофеї динамовці завойовували до 1991р. Це і Суперкубок у 1975, і двічі Кубок Кубків у 1975 та у 1986 роках. Іншим же українським командам нічого кращого, ніж вихід у чвертьфінал Кубка Кубків («Шахтар» – 1984) та вихід у чвертьфінал Кубка Чемпіонів (дніпропетровський «Дніпро» – 1985, 1990) не вдалося заробити.

Але чому нам так постійно не таланило? Адже збірна СРСР, не дивлячись на свій зірковий склад, так і не змогла досягти бажаних висот. А склад дійсно був зірковий: після II Світової Війни засвітились такі прославлені футболісти як А. Хомич, К. Бесков, В. Ніколаєв, В. Бобров, І. Нетто, Н. Симонян, Л. Яшин, Е. Стрельцов, В. Іванов, В. Понедельник, С. Метревели, А. Шестернев, М. Хурцилава, Є. Малофеєв, Е. Ловчев, Е. Рудаков, О. Блохін, Д. Кіпіани, Р. Дасаєв, О. Дем’яненко, А. Заваров та ін. Через свої невдачі радянський футбол постійно підлягав жорсткій критиці. Однак назвати досягнення збірної скромними аж ніяк не можна. СРСР двічі вигравав Олімпіади, ставав чемпіоном і тричі – віце- чемпіоном Європи, 4-е місце на чемпіонаті світу в Англії.

Було б ще доречно додати, що ті люди, що допомагали збірній добиватися таких успіхів – зараз не хто не будь, а тренери. Причому майже всі вони працюють в Україні. Наприклад, Олег Блохін – зараз тренер збірної України, а Дем’яненко – тренує київське «Динамо». І це радує, бо у більшості збірних світу тренери – іноземці. Така ж ситуація і у великих клубів: у лондонського «Арсенала» тренер – француз, у їхніх земляків «Челсі» – португалець, у каталонської «Барселони» – голландець. Ось так ми плавно перейшли до сучасного футболу. Давайте тепер будемо аналізувати проблеми українського чемпіонату.

Наш молодий футбольний чемпіонат, на жаль, ще не доріс до рівня таких п’яти кращих футбольних ліг Європи, як Англія, Італія, Німеччина, Іспанія, Франція. Одразу виникає запитання «чому?», «а чим же ми гірші?». І на подив усім скептикам я відповім: «Нічим ми не гірші». Майже. Це якщо не брати до уваги відношення керівництва Професійної Футбольної Ліги (ПФЛ) до футболу як до способу заробити «перший мільйон» (або мільярд), а не як до виду спорту. До речі, таке ставлення спостерігається і у покровителів лідерів українського чемпіонату «Динамо» і «Шахтаря». Я маю на увазі Ігоря Суркіса і Рината Ахметова. Останнього вже навіть згадав «Forbes» у списку міліардерів, який кожного року публікується цим американським журналом. Ні-ні, я не хочу сказати, що вони не піклуються про своїх вихованців, навіть навпаки, вони роблять все можливе і неможливе для перемоги саме їх команди. Особливо це стосується Ігоря Суркіса, який заради досягнення своєї мети іноді виходить за рамки чесної боротьби. Я думаю, ви всі прекрасно пам’ятаєте, що сталося п’ять років назад, коли була розкрита підлотна махінація Суркіса з іноземними суддями. Тоді він подарував їм шуби. Так-так, це не помилка, саме шуби, норкові такі, для їхніх жінок. Тоді «Динамо» виграло, але якою ціною... Зараз усе ніби стихло, але хтозна, що там, у штабі, насправді твориться.

Недивно, що саме «Шахтар» та «Динамо» перемагають в чемпіонаті та Кубку України. Вони на двох за 15 років вибороли 25 трофеїв, що майже у 10 разів більше за всі інші команди разом взяті. І як після цього дивитися український чемпіонат? Наприклад, у середині сезону 2005/06 Одеський «Чорноморець», який на той момент знаходився на третьому місці після «Шахтаря» та «Динамо», відставав від другого місця аж на 23(!) очка. І це тоді, коли максимальна кількість балів – 114. А ще в одеського «Чорноморця» попереду половина чемпіонату? Інтрига? Між 1 і 2 місцем – так, а між 1 і 3? Казки то все дідуся Панаса!

Нині більшість українських вболівальників вважає, що «Динамо» і «Шахтар» – геніальні клуби. Так чому ж тоді на міжнародній арені нема таких сенсаційних успіхів років вже з сім? Адже їхнє останнє більш-менш пристойне досягнення сталося ще у далекому 1999, коли динамівці пробилися до півфіналу Ліги Чемпіонів. Не щастить? Схоже, що дуже. Тут треба дивитися і дорікати не на гру самих футболістів. Спостерігається така тенденція, що останнім часом влада зацікавлена більше у поповненні своїх гаманців, аніж у розвитку спорту і футболу в особистості.

Перспективи... Про які перспективи українського футболу може йти мова, якщо на полі за «Динамо» бігають бразильці, серби, білоруси, а наших від сили 3-4 чоловіка? Не дивно тепер, що Бразилія так домінує серед інших країн. Бо тих негрів, що півтора століття тому збирали рис на плантаціях, а зараз їм просто дали м’ячика, розкупають всі елітні клуби світу. А тренери цих клубів піклуються про них, як про рідних. Виникає питання: «Хто ж тоді так оптом буде розкупати українських футболістів, які аж ніяк не менш талановиті?».

На жаль, це не всі наші проблеми. У досить популярному в спортивних колах журналі «Футбол» головний редактор цього видання Артем Франков спробував відповісти на болюче питання українських вболівальників. Читач його запитав: «Після перегляду наших трансляцій <матчів> пропадає цікавість дивитися футбол – жодного толкового повтору (наприклад, матч Іллічівець – Динамо). Хто повинен відповідати за те, що вбивають цікавість дивитися наш футбол? Коли у нас зроблять картинку для вболівальників більш цікавою?» На це питання головний редактор «Футболу» відповідав ледве не сторінками. Ось цитую пару фраз: «Проблема тут багатопланова. Відповідає, розуміється, телебачення – це воно має технічні можливості показувати якісно, але не має бажання робити це. Чому? Воно в цьому не зацікавлено матеріально, всі трансляції проводяться собі у збиток, стало бути, хочеться мінімізувати витрати. Що робити? Примушувати клуби платити за себе улюблених? <...>Спонсор добрий потрібен, з грошима! Та звідки його взяти... Є маса інших, набагато приємніших і перспективніших способів витратити гроші».

Крім того, в футболі взагалі можна на передовицю поставити таку проблему, як договірні матчі. Це коли одна команда в іншої одразу купує, як в магазині, перемогу. Але чомусь за кордоном це рідко спостерігається, тим більше на таких серйозних стадіях. Наприклад, у березні цього року у матчі першої ліги України між «Карпатами»(Львів) та «Спартаком»(Суми) бюро ПФЛ зафіксувало, що на останніх хвилинах матчу спартаківці спортивної боротьби не вели. В цей же час «Карпати» зрівняли рахунок і забили вирішальний гол (2:1), після того, як їхні суперники <у прямому розумінні цих слів> бігали від м’яча. На жаль, ці дві хвилини ганебного футболу, як, втім, і весь матч, наше телебачення не транслювало. Подивитися на цей анекдот з “біганням від м’яча” багатьом не вдалось, але запис останніх хвилин матчу можна знайти на сайті ФФУ www.ffu.org.ua. Судячи з позицій цих команд у чемпіонаті, можна зробити очевидний висновок: львівчанам були конче потрібні очки, щоб остаточно відірватися від найближчого переслідувача і вже напевне потрапити до прем’єр-ліги. А от у «Спартака» все точно навпаки: вони вилітають до нижчої ліги і вже втрачати їм нічого. Спартаківці сильної гри ще не показували, але керівництво «Карпат» вирішило перестрахуватися і вони «домовилися» (******$?) із суперником про результат поєдинку. Бюро ПФЛ винесло вирок: за ту гру обом командам буде зараховано поразку, оштрафовано та знято очки.

Про такі матчі дебатують багато. І з кожним роком вони стають все конкретнішими. Ось, наприклад, інтерв’ю Олега Федорчука: «Мене звільнили з посади головного тренера «Таврії», тому що я відмовився продавати матчі «Динамо» і «Шахтарю», гравці розізлилися, заробити їм не дав...» Саме цікаве те, що «Динамо» і «Шахтар» «купуючи» матчі роблять гірше тільки собі. Виходить, що в українському чемпіонаті вони нічому не навчаться, бо всі суперники піддаються. А, коли треба буде грати на міжнародному рівні, не зможуть гідно протистояти – нема досвіду.

Суддівство...На нього всі жаліються і можливо не даремно. Ігор Суркіс охарактеризував суддівство українського чемпіонату як «свавілля»(ну хто б казав): «...Цей термін якнайточніше характеризує складену в українському футбольному суддівстві ситуацію. У чемпіонаті цього року суддівських скандалів більше десятка. Найзначніший відбувся у Києві, де арбітр Курганов просто «вбив» дніпропетровський «Дніпро». Столичне «Динамо» тоді виграло. Але перемога такою ціною викликала обурення навіть у київських вболівальників.»Добре, що хоча б це признав. А от як прокоментував тоді дії арбітра президент ФК «Дніпро» Юрій Алексеєв: «Те, що існує зараз, – це ненормальне явище для спорту. Видно, стоить задача когось вивести в чемпіони. Елементи спорту в цьому випадку або залишаються на другому плані, або взагалі знищуються. Я вважаю, що сьогодні не все нормально у керівництві українського футболу.». Ось, бачите, який у мене вже є однодумець.

Сумно за вітчизняний футбол стало. А в ньому, між іншим, ще не погане становище, порівняно з іншими видами спорту. Якщо подивитися, як заграла наша збірна, то взагалі потрібно скакати до стелі. Адже наші хлопці показали більш ніж чудовий результат: вперше вийшовши до фінальної частини чемпіонату світу, збірна України пробилася до чвертьфіналу цього найпрестижнішого футбольного змагання. Хто розбирається в футболі, той розуміє грандіозність цього досягнення. Це мов би ми стали п’ятою(!!!) найсильнішою командою у світі.

Але давайте все ж повернемося до українського клубного футболу. Які проблеми бачать самі керівники клубів?

Геннадій Слюсарев, спортивний директор «Ворскли»: «...Рішенням проблем у нашому футболі повинні займатися не тільки президенти клубів, але і функціонери, включаючи керівників національної федерації і ПФЛ. Тільки загальними зусиллями можна вирішити накопичені питання.» Оптиміст видно :)

Юрій Дячук-Ставицький, віце-президент «Карпат»: «До керівництва українським футболом повинна прийти незаангажована певними симпатіями людина. А для того, щоб не було спокуси узурпувати футбольну владу, повинна бути змінена система керівництва в українському футболі. Повинна діяти система стримання и противаг, яка не дозволяла би поставити весь футбол в залежність від однієї людини. І тоді у нас із вами буде шанс спасти для України гру мільйонів.»

А от все той же І. Суркіс бачить інші проблеми: «У внутрішньому чемпіонаті два клуби не мають конкуренції. Щоб наш чемпіонат був конкурентноздатний, треба щоб було 5-6 клубів. Друге питання – це звичайно матеріально- технічна база клубів.» Презизидент ПФЛ, ніхто інший, як рідний брат Ігоря Суркіса, Григорій, робить все для розвитку українського футболу. Але якось виходить так, що зміни на краще ми бачимо тільки у столичних клубів та у донецького «Шахтаря»(там мультіміліардер Ахметов, думаю, сам в змозі профінансувати розвиток донецького клубу, до речі, доничан там грає чоловік п’ять, всі інші – бразильці та інші легіонери). А от, дивлячись на розвиток гри провінційних або команд із західної чи південної України... Взагалі складається враження, що гроші туди просто не доходять. А хто винен у цьому? Ніхто не знає.

Хто ж тоді гробить український футбол? Такі як президент «Дніпра» Ю. Алексєєв , який хоче якось конкурувати з тим же «Динамо» і брати участь в євро кубках лише чесній спортивній боротьбі, або такі як І. Суркіс, якому потрібно, щоб його команда була першою у внутрішньому чемпіонаті за будь-яких умов і будь-якою ціною.

Наш український футбол зараз, як мала дитина, потребує допомоги. Але пізніше він підросте, вийде «у люди»(я на це щиро сподіваюсь). І тоді він буде серед тисячі конкурентів захищати честь своєї сім’ї, своєї батьківщини. Так от для того, щоб ця дитина була спроможна вижити в дорослому світі, їй треба підтримка саме на цій стадії, коли вона от-от досягне повноліття. А зараз складається враження, наш футбол – сирота, і ні батьки, ні родичі не можуть прийти на поміч…