"Вот оно наше украинское двуязычие".Російська карикатура. Два козака показують язика в бік Брюселю.

Це країна, де кожному можна робити все, що заманеться. І де ніхто не застрахований від втручання у власне життя. Когось жорстоко покарають за вкрадений велосипед, а іншого виберуть народним депутатом за те, що він довів до зубожіння переважну більшість населення цілого регіону. Ось у такій країні ми живемо зараз. Багато хто із цим змирився. Деякі ще продовжують “рипатися”. В першу чергу це журналісти, які часом і формують народну думку і впливають таким чином на процеси, що відбуваються у суспільстві.

Іноді мені особисто здається, що найважливішим питанням для сьогоднішньої України є питання мови. Про це говорять політики, журналісти, прості люди з телеекранів. На якій мові розмовляти, на якій заповнювати документи, на якій думати? Це повна нісенітниця, дурня. Не уявляю собі, аби щось подібне відбувалося, скажімо, у США чи у Франції. Адже в цих кранах також є багато жителів, які не володіють англійською чи французькою, переважно іммігрантів. І що поробиш – вчать.

Питання не варте, як кажуть росіяни, "и выеденного яйца". Принаймні для мене. Набагато важливіше для мене, наприклад, покарати замовників вбивства Гії Гонгадзе та інших моїх колег. Утім, я нарешті зрозумів, що ці справи подібні, і тому вічні, і ніколи не будуть вирішені. Якщо, нарешті, про них не перестануть багато говорити, а будуть щось справді вирішувати. Але Україна – це країна абсурду, і тому очікування можуть виявитися марними.

З великим сумом прочитав про ситуацію, що виникла у Донецьку з механіком Юрієм Литвином, якому заборонили на роботі заповнювати журнал українською мовою. А за це навіть понизили у посаді. Це явний прояв цього абсурду, що проявляється щохвилини навколо нас. Подібних випадків мабуть було вже сотні і тисячі. І тільки зараз 42-річний корінний донеччанин вперше не побоявся заявити про це на всю країну. Честь йому і хвала. Бо якщо би кожний з нас мав таку громадську позицію, то ніяких проблем б у нас через пару років не залишилося. А поки сидимо, як "премудрые пескари", сховавши голову у пісок і чекаємо: чи з’їсть нас та щука чи ні. І, врешті-решт, помираємо з переляку від інфаркту, бо все носимо у собі як якісь равлики з торбою важких думок за плечима.

Отже, повернуся до теми. Людина в Україні, виявляється, позбавлена права писати і розмовляти на рідній мові. Якби то була англійська чи арабська, я б ще зрозумів. Але ж державна мова поки що саме українська... І утиски будуть продовжуватися, адже ніякої реакції на подібний кричущий випадок з боку президента, прем’єра, уряду та навіть відомих правозахисників не було. Я думаю, що саме на певну реакцію урядовців сподівався Юрій Литвин, який навіть у місто вийшов з плакатом: "Не позбавляйте мене рідної мови!" (або щось подібне, я вже точно не пам’ятаю).

Отже, реакції немає. Значить, руки розв’язані...

А нагорі політики з різних таборів знов і знов балакотять про мовну проблему. Одні кажуть, що має бути дві державні мови, оскільки в Україні давно вже склалася така ситуація, що принаймні половина країни розмовляє тільки російською, а українську вивчати не бажає принципово. Інші вперто посилаються на Конституцію, де записано, що державна мова на всій території України одна і єдина – українська. Здається мені, що жодний з цих політичних таборів не мають рацію. Адже якщо проблема все-такі існує, то і вирішити її можливо тільки завдяки компромісному рішенню. Але ж на компроміс не хоче йти жоден.

Тому і з’являються нелегітимні рішення міських рад на українському сході про надання російській мові відповідного статусу нарівні з українською. Тому на заході формуються незаконні бригади "очищення мовного простору" від російської. Відсутність компромісу породжує дикі випадки, типовим прикладом яких є історія, що сталася із донецьким механіком. Який просто хоче спілкуватися українською в Україні, а йому кажуть: "Гавари дома, а на работе – забудь".

Якби в Україні окрім цієї проблеми не було б інших, то можна було б сказати, що все найближчим часом вирішиться само собою. Але ж маємо багато інших

Українська мова vs русский язык.

Але якщо ми згадаємо, що Україна – це країна абсурду і батьківщина батьки Махна, то все встає на свої місця. Отже, залишається чекати, що все "розсмокчеться". Але ж не розсмокчеться насправді.

Є безліч варіантів, як вийти з мовної проблеми. І прийняти, нарешті, компромісне рішення і крапку у цій катавасії має поставити Президент. Але він мовчить і робить вигляд, що країна кудись рухається. Але ж рухається вона поки що тільки у одному напрямку – у прірву подальших конфліктів.

Яким має бути це рішення? Тут я знову розповім вам про себе. А кому не подобається, можете не читати взагалі. Або заочно ставити найнижчий бал. Мені вже все одно.

Я – 100-відсотковий росіянин. Мої батьки приїхали на Закарпаття у 1960-ті роки, аби працювати на підприємстві, куди їх запросили як молодих фахівців. Я народився саме тут, але ніколи не вважав себе справжнім українцем. У шкільному журналі, де за совєтських часів обов’язково вказували національність, у мене було написано чітко – росіянин. Вдома всі розмовляли, читали книжки та газети, також написані російською. І школа моя була, відповідно, російською.

Але ж ми з третього чи четвертого класу почали вивчати й українську мову. Ці заняття не були занадто складними, бо ж цю мову ми чули на вулиці, до того ж вона настільки споріднена з російською, що не потрібно занадто ламати собі голову, аби її вивчити. Ось тільки не дуже зрозуміло було, навіщо її вчити, адже навіть іспити в університет на початку 1990-х років дозволялося складати на російській мові. Тому вчили абияк, аби тільки отримати задовільну оцінку у табелі.

Після школи я вступив до історичного факультету (врятував мене, до речі, тільки твір, що я написав російською мовою). А ось вже на парах прийшлося складніше. Всі викладачі викладали виключно українською. Хоча іспити приймали і російською. Курсові та дипломну я писав також російською, оскільки вся наукова література у бібліотеці була надрукована ще за радянських часів у Москві.

Основна мова спілкування у молоді також була в основному російською. Дуже дивувалися цьому ті ж донецькі, коли приїздили в Ужгород, де, як вони вважали, також живуть "бандери". А тут вам "здрасте", "пожалуста". Хтось з нашої тусовки одного разу вирішив розмовляти українською. Типу, з патріотичних міркувань, насправді більше з випендрьожу. Але через тиждень забувся і почав говорити, як усі.

Мої батьки також не відчували дискомфорту на роботі. Розмовляли і заповнювали документацію на тій мові, на якій їм було зручніше. Але десь з середини 1990-х років ситуація стала змінюватися. Документація (бланки, звіти і т.п.) російською почала відходити у минуле. Газети стали виходити переважно українською мовою, на телебаченні також більшість ефірного часу віщалося державною.

Я почав працювати у газеті, де писав, звісно, російською. Це була така собі русофільська преса, яка одного разу просто загнулася. У іншому приватному тижневику, куди потрапив згодом, я взагалі був єдиним журналістом. Займалися ми в основному автомобільною рекламою. Але коли власник вирішив зробити з газети суспільно-політичне видання, прийшлося переходити на державну мову. Для мене цей день нагадував катастрофу.

Я вмів спілкуватися українською, але думати і писати на ній ще не навчився. Русизми так і сипалися з мене. Тож готувався до звільнення. Але, мабуть, не повірите, що власник газети, почувши про цю мовну проблему, спеціально для мене... найняв перекладача. Я писав російською, а жінка похилого віку перекладала мої статті!

Але переклад є переклад. Деякі фрази взагалі неможливо було перекласти відповідно. Виходило якось незграбно і тупо. Утім, ця ситуація мене цілком влаштовувала. Допоки газета повністю не збанкрутувала. Не з моєї вини. Просто власник займався горілчаним бізнесом, який приносив йому значний прибуток. А газету утримував свідомо збиткову, тільки для власного задоволення. Але, коли бізнес скінчився, закінчилися і гроші для "кишенькової" преси.

Я два місяці байдикував і, врешті-решт, пішов працювати в найбільшу за тиражем обласну газету. Редактор дав мені завдання: написати про конфліктну ситуацію, яка виникла у зв’язку з закриттям привокзального ринку. Строк – один день. З тих пір я пишу виключно українською і хіба що на ХВ можу ще релаксувати... Утім, це мені навіть сподобалося. Знати ще одну мову – це чудово.

Під час навчання в університеті я вважав себе космополітом, адже бути росіянином і відстоювати інтереси батьківщини моїх предків, мешкаючи в Україні – це повний ідіотизм. Але під час "помаранчевих" подій вперше відчув себе українцем, вперше заспівав уголос наш гімн на місцевій площі, і мені не було соромно, навпаки, переповнювали незнайомі відчуття патріотизму. І справа не у політичних симпатіях.

Вперше я побачив, що наш народ гідний називатися нацією, яку варто поважати. Адже Майдан – це був вибух патріотизму. На нього вийшли, окрім українців, і росіяни, і євреї, і угорці, і всі інші, кому не байдуже було те, що відбувається з рідної країною. Те, що "помаранчева" ідея себе повністю скомпрометувала, слід було очікувати, бо вона була замішана на політиці. Але патріотизм нікуди не зник.

До чого я веду? Любити і вивчати українську мову ніхто нікого ніколи не примусить силоміць. Це має бути поступовий процес. Звісно, зараз мовну проблему піднімають політики, аби спекулювати нею для власних цілей.

Але я вважаю, що в країні має відбутися мовна реформа. Як саме вона має відбуватися, не мені вирішувати, тим більше що ніхто не прислухається до моїх власних думок. Для того, аби людина хотіла вивчити мову, потрібно передусім створити якісь передумови. Що казати, коли навіть сучасну книжку українських авторів неможливо купити у будь-якому районному центрі. А Віктор Ющенко не знає, про що пише Юрій Андрухович...

Я вивчив українську примусово, адже інакше зараз так і залишився б продавцем пива (для цього знання державної мови не потрібне). Але далеко не всі пройшли такий еволюційний шлях. Не всі змінили свій світогляд.

Хто, наприклад, буде вивчати українську, якщо ненавидить своє життя у цій країні, не може вирватися з скрути і бідності? Як сказав колись один львівський художник про велику "українську національну ідею" для всіх – це мрія виїхати за кордон.

Якщо в нашій країні не буде створено гідного життя для кожної людини або умов для розвитку та самовдосконалення, не буде зарплати для лікарів та вчителів, за яку можна жити, а не "влачить существование" – ні про які зміни у свідомості та менталітеті нації не відбудуться. І мовне питання буде залишатися актуальним ще довгі роки. Бо іншої панацеї немає...

... До речі, у моїй родині панує повний інтернаціоналізм. З дітьми ми спілкуємося українською, між собою з дружиною обома мовами (сваримося частіше російською). Із закордонними гостями дружина говорить угорською та англійською. Я вивчаю польську. Коли приїздять мої батьки-пенсіонери, у нашому домі частіше чути російську. Коли ми їдемо у село до родичів, згадуємо, що є ще русинський діалект (практично україно-російсько-угорський суржик). Ось так спілкуються люди між собою на Закарпатті, і ніякого мовного питання не виникає. Можливо, потрібно повчитися цій толерантності й іншим?

Але всю документацію в нас ведуть виключно на державною мовою. Ні у кого ніяких питань з цього приводу не виникає...