Дуже багато знаних і менш знаних львів’ян усі визначні дієслова стосовно Львова вживають у минулому часі. Львів БУВ справжньою духовною столицею, Львів фактично ЗРОБИВ Україну, Львів ДАВ стільки мистецьких одиниць та явищ. Був, зробив, дав... Хоча зараз весь Львів обклеєний життєствердними “вусатими” білбордами “Львів – це я, це моє свято”, багато львів’ян, які своє Я реалізували якраз у Львові і завдяки Львову, поринули у смуту. Може, це ностальгія, може, невчасна депресія. А точніше – роздратування від того, що вони не впізнають Львів. Він поволі втрачає те, що робило його легендарним.

Львова вже немає

“Я тужу за справжнім Львовом”, – ця квінтесенція не зовсім святкових міркувань Юрка Винничука, письменника і львоволюба, відображає загальний настрій людей, яких болить поступове перетворення Львова-легенди у пересічне місто.

Юрко Винничук:

– У нас газет виходило понад 300 (!) різними мовами. А тепер після виборів лишилося кілька газет. У Львові була ціла культура естради і кабаре – а зараз нічого з цього нема. Була довоєнна хітова “Львівська хвиля”, і коли вона транслювалася, то люди на вулицях зникали, всі бігли слухати. І це було все дуже львівське, неповторне. Щось схоже ми бачили, коли ішли мильні опери бразилійсько-мексиканські: порожніло все, жіночки бігли до хати дивитися цю туфту. Львів стає вихолощений, нельвівський.

Винничук видав не одну книжку про суто львівську міську культуру (кнайпи, легенди, алкогольна традиція, еротична), тому, як ніхто інший, помічає разючу зміну львівського духу. Винничук відзначає, на перший погляд, дріб’язково-побутові симптоми. Але він каже, що “дельвівизація” Львова стає загрозливою:

– Частина населення Львова виливається зі Львова, а частина вливається. Та, що виливається, це люди толкові. А ті, що вливаються, це люди з сіл, які не несуть з собою не те що львівської культури – просто культури. Ну, або це бізнесмени тире колишні злочинці, яким по цимбалах, як назвати свою кав’ярню і як мають називатися страви в їхніх рестораціях. Нам узагалі треба формувати цілу комісію з культурної екології Львова, тому що ніде в Європі не можна назвати кнайпу несприйнятно. У Львові беруть перший склад свого імені, додають перші букви імені коханки – і виходить якась какофонія. Магазин “Лонія”, наприклад. Із перших букв усіх родичів власника. Я коли покепкував, що то, певно, сексот якийсь, який не знає значення слова “лоно”, то отримав судовий позов. Мене як людину, яка закохана в культуру та історію Львова, це просто дратує. Уявіть собі, у Львові немає справжньої львівської кухні. Ніде! Чанахи, пєльмєні, шашлики... Нема специфічних, ще австрійських, назв страв. Повний космополітизм.

Від мікро-спостережень Винничука треба підійти до макро. Львів феноменальний ще й тим, що в ньому завжди поєднувалася прогресивність і ксенофобія водночас. Місто, яке видавало на гора цілі плеяди митців загальнонаціонального (якщо не більше) гатунку, в той же час сповідувало консерватизм – можливо, це й допомагало Львову плекати свій самодостатній і впізнаваний здалеку дух. Сучасний Львів – це місто-парадокс. У “перлині Європи” (цей епітет прилип до Львова ще з мерської кампанії-2002) досі не представлені провідні світові бренди; в “супер-європейське” місто не заїжджають світові гастролери, які, одначе, завжди заїжджають до “пролетарського” Донецька; тут на відміну від того ж пролетарського Сходу немає жодного гей-закладу; тут зразу позаду Оперного театру продають прямо з тротуару сир і петрушку; тут працедавець платить дівчині-продавцеві 370 грн. і змушує її гарно виглядати й усміхатися щодня; тут в історичному центрі Львова поставили дерев’яний хрест із пластмасовими трояндами тільки тому, що одній монахині наснився віщий сон. І поряд – стільки всього творчого, що нуртує й надихає! Може, це повсюдно так, може, це просто пост-радянська дійсність. У Львові ж ці парадокси процвітають на тлі неймовірного пієтету: зате ми – Львів. Список поєднань високого з низьким можна продовжувати. Та чи варто? Львів’яни зазвичай ображаються, коли їхнє місто критикують, але перед тим із насолодою і самобичуванням люблять підтримати цю критику і покартати себе. Щоправда, не для того, аби змінитись на краще.

Нельвів’янам, вочевидь, краще помітно, що Львів – це суцільна суперечність. Львів’яни більше за інших українських провінціалів прагнуть до Європи, але самі абсолютно нічого не роблять, аби агітувати решту України за європейськість собою – власне європейським Львовом як окремо взятим узірцем. Та й зовні вулиці Львова екстремальні: назустріч ідуть творчі розкуті молоді люди – вперемішку з типовим совком-селом, який має брудні нігті й екзистенційну відсутність антиперспіранту. Львів неповторний яксамраз у побутових масштабах. Гарні фасади і жалюгідні під’їзди. Ось, наприклад, останнім часом по всьому Львову страшенно чути каналізацією. Віце-мер цілком серйозно пояснює журналістам у 21-му столітті: тхне тому, що гарна погода, і дощ не розчиняє стоки в колекторах. Тому через прокляту гарну погоду Львів зустрічає свій ювілей у специфічному запасі.

Львів лежить на дні і кайфує

Прийнято вважати, що Львів – це насамперед культурний феномен, самобутня культурна тусовка людей без даху в мізках. Літературний і музичний перед ведуть львів’яни. Львів став легендарним почасти завдяки спільноті, яка утворилася на початку 90-х зі Студентського братства і музичного андеграунду. Тоді вилізли “Мертві півні”, “Плач Єремії”, потім Маркіян Іващишин зорганізував цю тусовку навколо центру “Дзиґа”. Усі “фігуранти” тієї славної тусовки знову зібралися за філіжанкою кави, щоб поділитися думками про Львів теперішній, безтусовочний.

Для Тараса Чубая (“Плач Єремії”) Львів – “то є фантастичне місто, і достатньо подивитися, що за люди тут народжуються і живуть, часом від нього втікають, але все одно повертаються”. “Мертвий півень” Місько Барбара палить цигарку і дивиться своїми прозорими очима кудись у даль. Він із цієї тусовки “найсхідніший” – працює в харківському театрі. І на запитання: “Львів’яни, які перебувають в інших містах, перестають чи не перестають бути львів’янами?” відповідає:

– Львів’яни є. Що тут скажеш? Що це – ніхто цього не зможе пояснити. Ми є – оце і є львівська ідентичність.

Маркіян Іващишин – одна з легенд культурного Львова. Для нього Львів – “місто найбільшої свободи в Україні. Львів’яни, які тут живуть, мають зрозуміти, що це їм дано не тому, що вони львів’яни, а тому, що це місто так будувалося. Для Львова важливий сам процес як процес. Львів ніколи не може дати повноцінного результату. Львів лише задає тон подальшим процесам”.

– Ви відчуваєте зараз занепад Львова?

– Це радше війна між депресією і дисидентством. Депресія переслідує львів’ян кожні 3 роки. І кожні 3 роки є можливість реанімуватися і зробити щось нове.

Натомість тепер “щось нове” робити нікому. Принаймні такий діагноз звучить з уст вічно креативного Іващишина:

–- Ми всі займаємо місце в андерграунді. Це дуже комфортне місце, майже безвідповідальне. Але ми займаємо чиєсь місце. Ми колись заперечували своїм гуру, шукали щось. Тепер цієї молоді нема. Вона існує в Інтернеті, в блогах, але не в діях. Головна проблема святкування міста Львова – відсутність провокації. Не політичної, просто цікавої провокації. Кажу про це молодняку. А вони: “Давайте надуємо кульки і напишемо на них: “Мер Садовий – слово з трьох літер”. Оце і весь їхній креатив. Сидимо, від ліхтаря думаємо: от у Львові останнім часом безбожно смердить – давайте придумаємо легенду, що Львів хоче бути портовим містом. Або давайте зробимо змагання на човнах на проспекті Свободи на асфальті під Руслану. Мені це видається цікаво. А їх це просто не цікавить. Креативний молодняк є, але коли треба вийти і щось зробити, він вибирає альтернативу – підвиснути в інтернеті, на свому блозі викинути класну ідею, і все. Це надпростий шлях – анонімність. На фразі “пишемо бізнес-план” помирають усі львівські проекти. Процес задля процесу для них не існує. Ми займаємо їхнє місце, на жаль...

Тарас Чубай (“Плач Єремії”):

– Маю надію, що нова молодь існує. Можливо, зараз такий період, що люди ще не утвердилися, не виросли. Вони є, вони ходять по вулицях Львова, але вони ще не самоорганізувалися.

Місько Барбара:

– Культурний Львів зараз інший. Це не наш Львів початку 90-х. Цей Львів змінився. На день міста збираються старі пердуни, як Чубай і “Мертві півні”. Але все в порядку - Львів ще живий. Так, Львів справді зараз на дуже потужному маргінесі, і це прикро, і не мені одному прикро. Львів перетворено в задупя. Але поки ми є, поки можна ще зустрітися і щось придумати – доти Львів не втрачений. Просто концепція поступового опускання Львова була втілена досить успішно. Але тим-то Львів і є Львовом, що до нього київська молодь приїжджає на вихідні. Львів має багато що зробити сам. А не лежати і не кайфувати від того, що він є Львів.

...далі буде

Продовження матеріалу http://www.highway.com.ua/art.php?id=19821