Що думають сліпі про слона?

Давно помітив, що люди, схильні до виливання своїх вражень у публічні письмові твори (статті, замітки, записи у інтернет-щоденники тощо), після відвідин Сполучених Стейтів* вважають своїм обов’язком розповісти про “своє відкриття Америки”. Постараюсь не наслідувати своїх амбітних колег по справі – за ті 10 днів, що мені пощастило провести у далекій заокеанській країні, відкрити її мені не вдалося. Бо жодну, навіть невеличку, країну, неможливо “відкрити” (тобто зрозуміти) за короткий час – що вже говорити про держави-велетні. Під час однієї з численних розмов з американцями один з тамошніх інтелектуалів нагадав давню індійську байку про сліпих, які навпомацки намагались “зрозуміти” слона. Той, що намацав ногу, був певний, що слон схожий на стовп; кому попався хобот, казав, що слон – це такий собі удав, а сліпому, що головою вперся у слонячий живіт, цей звір здавався... подушкою. Тому цей інтелектуал (психолог, а хто ж ще!) застерігав нас, гостей, не намагатися зрозуміти Америку по одній з її частин. Навіть якщо це її найкраща частина – Каліфорнія. Та все ж нестримне бажання ділитись враженнями змушує мене розповісти бодай щось з побаченого та почутого.

Опинитись у країні, яку з телеекранів ми бачимо майже стільки ж, скільки власну, не просто. Мало того, що Сполучені Стейти знаходяться на величезній від нас відстані, яку навіть сучасні літаки долають не так вже й швидко. Крім океану, ця країна огороджена від нас численними незримими бар’єрами – насамперед, грошовим та візовим. Дорогі авіаквитки та величезні проблеми із навіть тимчасовим дозволом на в’їзд роблять ССА таким собі міражем – його можна бачити (більш ніж вдосталь), та неможливо в нього потрапити. Але трапляються й виключення. В серпні автор цього матеріалу потрапив у число фіналістів програми “Відкритий світ”, що була заснована Конгресом ССА у 1999 році для організації навчання у цій країні громадських лідерів з Росії, а згодом і з інших країн колишнього СРСР. За рахунок коштів Конгресу велика кількість людей з цих країн (України в тому числі) – чиновників, журналістів, активістів різних партій, рухів та громадських організацій відвідують Америку. Як правило, термін поїздки обмежується 10 днями, в які “втиснуто” дуже багато тематичних зустрічей, екскурсій, дискусій тощо. Як учасник природозахисного руху, я потрапив до групи з восьми осіб із різних регіонів країни, що представляли створену минулого року мережу під назвою “Всеукраїнський екологічний рух “Хортицький форум”. Містом подорожі невипадково була обрана Каліфорнія. Бо цей стейт вважається одним із лідерів прогресивних екологічних новацій у ССА. Крім того, тут багато років діє “Центр з безпечної енергії” – організації, лідери якої мають давні зв’язки з природозахисниками країн колишнього СРСР.

Строкатий калейдоскоп: негри, жуйка, джинси, товстуни...

Для початку – інформація у стилі калейдоскопу, бо спогадів, записів, фотографій виявилося стільки, що якщо їх систематизувати, вийде не стаття, а принаймні порядна курсова робота. Першим містом, яке ми відвідали під час поїздки, став Вашингтон. Для всіх учасників програми “Відкритий світ” обов’язковим пунктом є відвідування Бібліотеки Конгресу ССА, оскільки саме при цій бібліотеці діє Центр лідерства, через який ця програма здійснюється. Що сказати про бібліотеку? – вражає. Своїми розмірами, залами, книжковим фондом, підземними комунікаціями, антуражем (старовинні глобуси, під склом – перша друкована Біблія Гутенберга та ще старіший рукописний фоліант) тощо. Щодо інших знаменитих місць – будівлі Капітолію, Білого Дому, Меморіалу Лінкольна, Національного Меморіалу пам’яті учасників Другої Світової Війни та інших, то за короткий час швидкої екскурсії важкувато навіть повірити в те, що ці об’єкти справжні, а не телекартинки, які бачив по “ящику”, певно, сотні разів. Так і спливають у свідомості якісь кіноуривки: ось у цьому мілкому басейні тусувались тисячі хіпі, слухаючи промову слабоумного Фореста Гампа; а ось ступені Меморіалу, з яких стягли мавпи-поліцейські космонавта, що повернувся з “планети мавп”; а цей Дім бачимо чи не щодня у випусках новин; а це...

Оцінити реальність того, що відбувається, допомогла нічна прогулянка Вашингтоном, яку ми, екологи, здійснили на власний ризик. Ризику, щоправда, небагато – на вулицях столиці супердержави не так вже багато поліцейських, але усюди пильнують телекамери. Якщо щось – і на місті події з’явиться патруль. Напевно, найбільше у нічному Вашингтоні вражають... негри, які сплять майже на всіх лавочках міста, ледь не перед самим Білим Домом. Сплять у спальних мішках, чи накрившись якимось лахміттям. Сплять також під дверима закритих магазинів, або просто у кущах парків. Певно, поліції заборонено чіпати цих людей, якщо вони не коять нічого поганого. Але про негрів (чи то “афроамериканців”, бо відомо, що неграми темношкірих називати в ССА заборонено) трохи далі. Побачили пам’ятник Тарасу Шевченко, встановлений ще у 60-х роках українською громадою. Тарас тут не хмурий вусатий дідо, а такий собі денді, відвідувач петербурзьких салонів (нині би сказали – нічних клубів) – яким він і був значну частину свого неканонізованого життя.

Після тривалого перельоту (з пересадкою у аеропорту Чикаго, де ми марно шукали місце, в якому брат “брата” Даніли Багрова зустрів українських гопників) ми нарешті досягли Каліфорнії. Про побачені досягнення у сферах, пов’язаних із збереженням довкілля, наприкінці, а поки що – ще трохи “калейдоскопу”. Отже, про негрів. Сучасна ідеологія під назвою “політична коректність” забороняє називати їх неграми, пропонуючи взамін недолугий замінник “афроамериканець”. Хоча переважна більшість американських темношкірих ніколи не була в Африці; до того ж, як тоді назвати корінного мешканця Африки – афро-африканець? Та не казати вголос слово “негр” – собі ж безпечніше. Бо нема в ССА іншого прошарку людей, які б жили так вільно. Взагалі Сполучені Стейти – це країна заборон. Палити тут майже неможливо – тільки в нечисленних спеціально відведених місцях, то ж про чашечку кави чи кухоль пива із сигаретою тут можна хіба що мріяти. Так само із випивкою – якщо вже й заманеться вам попити пива у парку, то хіба що як тому самому “брату Даніли” – сховавши пляшку у непрозорий пакет. До того ж, і сигарети, і випивка в Америці дуже дорогі (від 5 доларів за пачку сигарет, біля 4 – за маленьку пляшечку слабого пива, не кажучи про напої міцніше, хоча пляшку непоганого вина у супермаркеті (звісно, не порошкового) можна купити за 4-5 доларів). Однак серед темношкірих хлопців можна побачити і повністю “готового”, і з сигаретою в громадському місті. Вони ходять по вулицях, підтанцьовуючи, якось від групки “афроамериканців” у парку ми відчули потужний “канабісний” димок. Припускаю, що якщо поліцейські причепляться до темношкірих без явної необхідності, вони піднімуть галас – мовляв, “рятуйте – расизм!”, і гірше буде самим поліцаям. Частина темношкірих чесно працює – водіями, продавцями, навіть стюардами у літаках. Проте чимало з них просто вештаються вулицями, проживаючи на соціальні виплати, наспівують під гітари, виставивши на тротуар банки для грошей, або ж просто пропонують поділитись десятком –другим центів. Так, раз до нас підійшов явно обкурений хлоп’як і завів знайому мелодію на мотив “самі ми нє мєстниє” – мовляв, він із Флориди, заблукав, збирає гроші на квиток. Грошей не отримав. Темношкірих дуже багато і в Вашингтоні, і в містах Каліфорнії. Зовнішністю багато хто з них тягне на героїв кліпів стилю “гангста-реп” чи “R’n’B”. Як правило, це здоровенні, метри під два, накачані хлопці у білосніжних футболках, із золотими чи срібними цяцьками, косичками (дредами) та іншою “кліповою” атрибутикою. Жести, розмови – також нібито з пісень якихось “50 cent’ів”. Не зрозуміло – чи то ті кліпи робляться із справжнього життя, чи навпаки – життя цих людей робиться по лекалах кліпів. Зрозуміло, що поміж цих здорованів промовляння слово “негр” може бути небезпечним для здоров’я. Під стать хлопцям і темношкірі дівчата. Цікаво, що навіть у струнких в них чомусь досить товсті сідниці. Але зустрічаються й справжні красуні, настільки стрункі, що здаються виточеними з чорного дерева. Шкода, що їх не вдалося вдосталь сфотографувати: знімати людей, а особливо дітей, на фото чи відеокамери без їх дозволу, в ССА також заборонено (неофіційно). Просити ж попозувати темношкірих красунь ми не стали – бо їхні “бой-френди” могли б невірно це зрозуміти, і хто їх знає, як би себе повели.

Проте білі люди в ССА відрізняються від телекартинок та кліпів радикально. Що казати про звичайні вулиці, коли навіть відомий тихоокеанський пляж Санта-Круз не мав нічого спільного з обивательською уявою про тамтешні норови? Мало того, що чоловіки-американці купаються у плавках, які в нас вважалися б шортами, а в плавках у нашому розумінні там плескаються хіба що “блакитні”. (До речі, про цей нюанс українців попереджали ще в Києві, то ж довелось і нам купатися у шортах). До того ж жінки там носять закриті купальники у стилі радянських 30-х років, а побачити на пляжі струнку красуню у бікіні у стилі “Рятівники Малібу” реально хіба що у цьому самому серіалі. У житті ж, обійшовши з кілометр пляжу, наша чоловіча підгрупа не знайшла нічого вартого погляду (а на кілометрі пляжу десь у Ялті вже б очі втомились). Стрункість американок – це фантазія Голівуду і “Плейбою”, а в житті переважають досить повні тьотенькі. Окремої розмови варті товстуни. Ідеологія вищезгаданої політкоректності забороняє й це слово. Російська письменниця Тетяна Толстая, яка довгий час мешкала у ССА, і присвятила чимало часу насміханням над політкоректністю, пише, що раніше товстунів називали “oversized person” (тобто особа понад-нормованого розміру), але останнім часом їх стали звати “full-figured” (щось на кшталт “з повноцінною фігурою”, на противагу худим, які до цього не дотягнули). Якби вдома я побачив підлітка років 13-14, і вагою понад 100 кг, то мовчки б йому поспівчував – певно, у нього діабет, або ж інша важка хвороба. Та не в ССА, де надмірна вага як у дітей, так і у дорослих – наслідок власного вибору. Вибору їжі, якої тут дуже багато, різної і недорогої. Всупереч хибній уяві про тотальний вибір американцями МакДоналдсу, їдять вони зовсім не тільки “біг-маки”. В цій країні система громадського харчування розвинена дуже сильно. Чи то з мотивів економії, чи з метою показати реальну Америку, годували нас переважно у “общєпітє”, який чимось нагадує колишній радянський, але й сильно від нього відрізняється. Нагадує, насамперед, цінами. Радянський був копієчним і тому доступним і студентам, і роботягам, і іншим небагатим людям. Те ж з американським. За 6-7 доларів (менше, ніж сама мінімальна оплати праці за годину) тут можна наїстися донесхочу, щоправда, без пива і тим більше горілки. Але, на відміну від радянського, американський “общєпіт” смачний та різноманітний. У їдальнях, схожих на радянські системою самообслуговування із підносами на алюмінієвих доріжках - але чистих і без тарганів, любителі м’яса можуть налягати на курятину, баранину чи яловичину, вегетаріанці (їх число серед американців постійно зростає) віднайдуть для себе овочі, яйця чи гриби. Кухні тут переважають східні – індійська, китайська, афганська, але при бажанні її можна “американізувати” – всюдисущими кетчупом і майонезом, або запити продуктами хімічної індустрії – “колами” та “спрайтами”. Не набрати ваги в таких умовах важко. Тим більше, коли суспільство примусили змиритись із товстунами і заборонили насміхатись над ними. Тому вони продовжують жувати прямо на вулицях, під час прогулянки океанською набережною чи музичного фестивалю.

Отже, розповніти можна не тільки у “МакДоналдсі”, розбудову ресторанів якого в нас до сих пір вважають ознакою долучення до цивілізації. Як і жуйку, жувати яку закликають численні рекламні ролики – мовляв, так робить цивілізований світ, не відставай! Спеціально придивлявся до всіх американців, з ким ми спілкувались – вигаданої маркетологами тамтешньої звички говорити, не випльовуючи жуйки з рота, не помітив. Ще один міф, яким так довго жила Країна Рад – це американські джинси. Пригадую цілі дискусії на шпальтах прогресивних “Комсомолкі” чи журналу “Юность” із майже гамлетівським “носити (джинси) чи не носити”. Який культ був створений навколо “Lee Cuper”, “Wrangler” чи “Levis”! Яким презирством обдавались носії несправжніх джинсів або ж взагалі ті нещасні, хто цих чудо-штанів не мав. Справжні джинси, згідно міфічної уяви, носили тільки в країні Свободи – Америці. Може, колись так воно й було, але нині американці ходять у джинсах, ніби куплених на турецькій барахолці у Суботиці. Щоправда, це не турецький “ширвжиток”, а китайський – за 10-20 доларів. Ну, і про Китай. Колись, років 15 тому, радянські громадяни, ледь ступивши на американську землю, стрімголов летіли до супермаркетів. Там їх чекав навіть не шок, а потрясіння свідомості. Пам’ятаєте перші опуси Задорнова, який розповідав злиденним “совкам” про райські заокеанські кущі, де у продажу є 1000 сортів ковбаси? (Нині цей пан не менш завзято поливає американців брудом, та не про нього розмова). Так ось, людину, яка в наш час вперше потрапляє в американський супермаркет, знов таки чекає шок. Але вже інший – людину вражає, що тут так само, як у нас. Дешеві китайські товари завалили увесь світ, і ССА – не тільки не виключення, але й основний споживач китайської дешевки. Мало того, що у великих містах є китайські квартали, де вихідці Піднебесної мешкають і торгують різноманітним крамом. Але й в усіх магазинах “промтоварів” ви побачите знайомі речі – ніби з сусідньої барахолки, за схожими цінами (щось менше, щось більше). Знайти товар із написом “Made in USA” майже неможливо. Навіть різноманітні сувеніри (магнітики із Капітолієм, “Золотими воротами”, значки із зірково-смугастими прапорами, статуетки Пентагону тощо) – все зроблено у Китаї. Символом китайської всюдисущності в Америці я б назвав часто бачений сувенір – брелок, в якому у прозору пластмасу запаяний мідний цент. За цю монетку вже давно нічого не купиш. До того ж, її виготовлення обходиться в кілька разів дорожче за номінальну вартість. Але відмовитись від 1-го центу американці не можуть (шкода історії, напевно). Ось і роблять з нього сувеніри. Але де роблять? Правильно – “Made in China”. Важко шукаючи собі на згадку щось таки американське, я придбав дерев’яну запальничку. Гарний корпус із зображенням птаха і написом “Big Basin State Park” (найдавніший в Каліфорнії національний парк, де ростуть секвої) і головне: Made in USA. Ціна – 5 з половиною доларів. Проте всередині – все та ж китайська пластикова запальничка. Теж символічно...

Продовження статті читайте тут http://www.highway.com.ua/art.php?id=19614

* - автор переконаний, що адміністративні одиниці американської держави необхідно називати “стейтами” (від англ. – “State”). Нинішнє слово “штат”є калькою німецького “Staate”, і означає теж саме, що і “State” – держава, що є незрозумілим анахронізмом. Так само, як ми кажемо “Об’єднані Арабські Емірати (а не князівства, наприклад)”, маємо вживати й назву “Сполучені Стейти Америки”.

Матеріали для цієї статті були отримані за часткової фінансової підтримки програми “Відкритий світ”, що адмініструється American Councils. Думки, що висловлюються у статті, належать авторові і необов’язково співпадають з офіційною точкою зору Цетру лідерства “Відкритий світ” та організації American Councils.