Кош келдініздер! Саме так нас зустріла багата казахстанська земля. Ні, ні, не подумайте, що це якесь нецензурне казахське слово, це всього-навсього традиційне «ласкаво просимо!».

Дві з половиною доби в потязі з Києва до Уральська та ще ніч з Уральська в Актобе все ж таки нас трохи замордували. Та все ж таки 8 листопада ми прибули до нашого кінцевого пункту. Принаймі ми так собі думали:). Хто, ми? І чому ми опинилися в Казахстані? – спитаєте ви. Ми група міжнародних спостерігачів з України, які прибули в Республіку Казахстан для спостереження і висвітлювання процесу президентських виборів, що мають відбутися 4 грудня цього року. Так от, Актобе це місто де мав знаходитися, так званий, західний штаб місії міжнародних спостерігачів. І мав координувати такі міста, як Уральськ, Актау, Атирау. Та не все так сталося як гадалося! І про це далі.

За законодавством РК, іноземні громадяни, які прибули на територію країни, зобов’язані протягом 5 днів, з часу перетину кордону, зареєструватися в органах внутрішніх справ, а якщо конкретніше, то в управлінні міграційної поліції. Що ми і спробували зробити. Здавалося б все просто, та, мабуть не для шести українців, ще й напередодні виборів.

10 листопада, за 2 дні до кінця терміну реєстрації, зібрали ми всі наші документи і я, яко координатор групи, ще з одним хлопчиною з дружньої казахстанської молодіжки, вирушили нас реєструвати. Тут і почалися, вибачте за кальку, пригоди українців в Казахстані.

Спершу поїхали в управління міграційної міліції, де нас черговий культурно відправив в міський ОВІР, начебто, то не їхня компетенція. Ми в свою чергу чемно поїхали туди. Де нас як не дивно, тільки почувши два слова «вибори» і що ми українці, відправили в те ж УМП. Правда попали ми туди вже аж під кінець робочого дня, тому вирішили нині взяти консультації що до чого а завтра зранку з пакетом документів знову туди завітати. Так і зробили. Та з самого ранку, казахтанський колега повідомив мені по телефону, що на нього через акімат (це їхня міська рада) вийшла міграційна поліція, і за дорученням начальника управління хоче вияснити ціль нашого візиту. Підїхали до нашої квартири і повезли мене в управління виясняти чого ми сюди приїхали. Ми їм пояснили, що ми міжнародні спостерігачі, очікуємо акредитацію ЦВК і що наша ціль висвітлювати їхні вибори на світовий загал. Ми залишили паспорти, вони пообіцяли зв’язатися і на цьому розійшлися. Але це був останній день легального перебування в країні. Наступного ранку нас до себе на прийом запросив сам заступник начальника депертаменту внутрішніх справ в Актюбінській області полковник Есен Єсмаханов, який також особисто хотів почути від нас хто ми такі і чого приїхали. На зустрічі ми йому знову ж таки, але в ширшій формі розказали хто ми є, після чого він нам почав, так скажемо, читати лекцію про те що «в Казахстані треба жити за казахськими правилами», що казахський народ дуже гостинний(справді гостинний і привітний, але це народ, а від поліції я його, вбий, не відчув), що «місто в них тихе, але в день може бути і три вбивства» (до чого він це?). В кінцевому випадку він нібито позитивно нас сприйняв, аргументував, що запросив нас для того, щоб вияснити чому ми тут, і щоб забезпечити нам безпеку, що якщо треба буде якась допомога, щоб ми зверталися до будь-якого поліцейського і він нам допоможе, що до нашої квартири буде прикріплений наряд для безпеки і т.д. і т.п. Та все ж ухилявся від питання реєстрації, аж поки я його не спитав, що ми зараз в нелегальному статусі. На що він мені відповів, щоб ми не хвилювалися і що «кожний поліцейський в області знає, що є 6 українців без реєстрації і їх чіпати не треба» (дивно було б якби не знали!:)) А питання реєстраціїї скинув на начальника УМП, там же ми з ним і домовилися про зустріч. За 1,5 год з ним зустрілися, де він розпитувався про нашу акредитацію та кінцеві місця перебування, коли ми збираємося покинути місто тощо. Віддав нам паспорти і сказав щоб ми приходили в понеділок тоді і вирішиться питання з реєстрацією. І щоб ми на той час уже знали то куди поїде, хоча я його переконував, що я маю тут залишатися, він чомусь пропускав це межи вуха. Неділя, як то кажуть, пройшла спокійно. А в понеділок зранку ми знову навідалися до начальника УМП, який знову почав нам читати лекцію, що вони за нас відповідають, що наша справа під контролем у генерала. Ми йому казали і показували документи, що ми на запрошення організаціїї по обміну досвідом, а він твердив, що для діяльності на виборах нам треба акредитацію. Ми то самі знали, але не говорили йому, бо не мали ще її. Казав що відправляє нас, бо наша справжня ціль не відповідає декларованій. А звідки він знав чим ми будемо займатися? Чим він нас слухав? І найцікавіше, повідомив нас що дає реєстрацію до 16 числа, а це вже було 14, тобто на два дні, хоча по закону мав дати min на 1 місяць, але тоді ми того ще не знали. Сказав що до того часу маємо покинути Актюбінську область, насправді це термін до якого ми мали покинути країну і цього ми також не знали (дурили нас «дяді поліцаї»), почав читати статті про адмінарешт на 15 діб і насильну депортацію в разі невиконання і саме цікавіше пообіцяв посприяти купівлі квитків, навіть доручив цю справу не якомусь рядовому інспектору, а свому заступникові підполковкику Жанібеку Мухарову (справа ж під контролем у генерала!). Ще звечора заступник вийшов на мене, під’їхав на свому джипі і почав розмову, що може нині вночі нас відправити московським поїздом на Москву, сказав що нам відмовлено в акредитації, коли я його спитав якийсь документ стосовно цього він зразу «замняв» тему. Потім сказав, що до 16 маємо покинути Казахстан, та коли я сказав, що начальник сказав що лише область, той зразу ж поміняв думку на думку «шефа». В кінцевому варіанті домовилися, що я йому завтра до 14.00 повідомлю куди ми їдемо. Він, звичайно, погодився, але з виликими невдоволеннями, але то його проблеми. Близько 8.00 вівторка Мухаров подзвонив мені, з проханням сказати йому напрямок, віддати копії паспортів і гроші для купівлі квитків, але йому ще раз пояснив, що я буду знати куди ми їдемо близько 14.00, а швидше най не разраховує отримати якусь інформацію. З дому, опісля розмови, я пішов в інтернет-кафе, де на мене якось вийшов «дядя Жанібек» (як його почали називати хлопці) і тільки я туди зявився, він за мною. Який збіг обставин!:) Попросив мене проїхати з ним, забронювати квитки, посадив в машину і ми направились в його шикарному джипі до начальника транспортної поліції бронювати квитки на всі напрямки. Чомусь він цим займався, а не, наприклад, начальник вокзалу. Все ж забронювали ми квитки, і Мухаров запросив мене на чай з чебуреками, потім покатав по місту і все ж відвіз додому. Не хотів він відпускати мене з поля зору, боявся, напевно, що втечу, а «генерал сказав відправити будь якою ціною». Аргументував це, що в країні зараз ряд політичних вбивств і вони турбуються про нашу безпеку, їм же за нас відповідати. Згодом купили квитки на Алмати. Мухаров заїхав за нами, забрали речі і в службовому «ментовскому» вагоні ми «почухали».

17 листопада приїхали в Алмати – південну столицю Казахстану і культурний центр країни, де два дні в поїзді. Там з горем пополам, через турфірму зареєструвалися. Пішли в гори, на каток, одним словом трохи відпочили від роботи і роз’їхались по своїх містах 21 листопада.

Прибув я до безпосереднього свого місця перебування і місця роботи в м. Талдикорган 23 листопада, знову ж таки з горем пополам зареєструваввся і 29 листопада я виїхав в Алмати вгості до колег-українців. Близько 14.00 30.11 до нас ввірвалися працівники міграційної міліції з плановою перевіркою документів. Я на перше прохання старшого лейтинанта Достовалова К.А. показав йому свої документи, але зі своїх рук, проте він захотів, щоб я дав йому їх в руки, щоб, як він сказав, «пощупать», аргументував поганим зором, на що я категорично відмовився, оскільки паспорт є власністю України, що там і написано, знаючи досвід українських президентських виборів, а точніше дії міліції (школа ж то одна) і приказку «без бумажки ты букашка, а с бумажкой человек». Потім майже кожен з працівників служб пропонував мені пред’явити свої документи, та я вперто показував, їм їх з своїх рук. Просто не так давно був пренцидент, коли в спостерігачів від іншої організації, по аналогічній схемі, попросили паспорти, і наступного дня ті отримали їх, але зі скороченням терміну перебування в країні до двох діб. А один поліцейський прямо мені сказав, що в них розпорядження всіх громадям з сусідніх країн, а особливо України, Грузії і Киргизтану (країн де відбулися революції), які не мають довготермінових причин перебування, відправити за кордон. В кінцевому варіанті працівники МП викликали службу «Буран», яка мене і Проца Дениса «запакували» в машину. І склали акт «о неповеновении полиции». В машині в Дениса все ж насильно відібрали паспорт, а я таки не дався. Вчасно прибув консул України, фактично в момент нашого «пакування». На прохання консула, я віддав йому паспорт, який він віддав співробітникам. На вимогу консула повернути незаконно вилучені паспорти громадян України, працівники МП відмовилися, чим порушили міжнародні правові договори. Близько 15.00 повезли нас в управління. По дорозі їх «газель» заглохла і ми доїжали, частина на консульській машині, а частина на приватній легковій машині співробітника МП, де спереду сиділо аж троє! поліцейських, бо місця не хватало :)!

В управлінні нам виділили окремий кабінет і згодом почали поодному викликати «на розмову», де сказали нам написати пояснення з якою ціллю ми прибули і чим займаємося в Казахстані. На що я чітко написав, що приїхав з ціллю проведення медиа моніторингу ЗМІ і в разі акредитаці в Казахстанському МЗС – журналістською діяльністю, але оскільки нам відмовили в акредитації, я не займався такою діяльністю.

Причому недопустили до на представників Бюро по захисту прав людини та радіо «Свобода».

Після трьох годин «перевірки», бо нас не затримали, а запросили на перевірку, правда чомусь насильно, були відднані паспорти трьом нашим колегам, а мені Штепі Віктору і Легкодимову Ігорю не видали, аргументуючи подальшою перевіркою.

Близько 20.00, після 5 годин нашого перебування, нагадую по закону всього 3 години вони мали право нас тримати, нас запросили для ознайомлення з відмовою в реєстрації і скороченням терміну перебування до 3 грудня (вибори 4 грудня), де було вказано, що я займаюся журналістською діяльністю в Казахстані і оскільки не отримав акредитації, повинен покинути країну, хоча я зовсім інше вказував в поясненні. До того ж мене записали громадянином Української республіки:), але в принципі це не важливо. Я і інші не підписали повідомлення, тому що там були вказані неправдиві дані.

На момент уже наявності штампів про скорочення терміну перебування, постанова на це ще не була підписана начальником УМП, тобто відбулося порушення процедури.

З наших паспортів були зняті копії, їх нам повернули і близько 20.30 ми змогли покинути управління міграційної поліції м. Алмати.

До того, було аналогічно відправлено передставників визнаних міжнародних організацій ENEMO I CIS-EMO. Та ще багато інших дрібніших організацій.

Зараз розпочинається судовий процес по цьому питанню, який буде являтися, мабуть, першим такого роду в історії Казахстану. За судовий процес взялося Казахстанське міжнародне бюро по правах людини і дотриманню законності. Буде ряд пресконференцій, як в Казахстані так і в Україні.

30/12/05, Almaty