У середині лютого відкрився “весняний” футбольний сезон. Українська національна збірна грала з сербами в фіналі міжнародного турніру на Кіпрі. Транслював матч телеканал “Україна”. Я не запам’ятав прізвища коментатора. Я не запам’ятав прізвищ 99 відсотків українських футбольних діджеїв за останні десять років. Це просто непотрібно. Так само, мабуть, монотонне радянське радіо слугувало безсенсовим фоном дисидентської кухні.

 Дивлячися недавній футбол і намагаючися зрозуміти, навіщо потрібен коментатор з його прізвищем, я пригадав курйозний випадок часів університетської юності. На факультеті міжнародних відносин тоді навчалося чимало студентів з дружніх і прогресивних африканських країн. Один наш спудей позичив конспект у свого чорношкірого брата. Перед початком семінару сумлінний до навчання негр підійшов чомусь до мого товариша і сказав: “Віддай мій конспект”. Очі мого друга вмить округлилися: “Який конспект? Брате, ти не давав мені ніякого конспекта…” Негр не відставав. У хлопця тоді урвався терпець: “Слухай, відчепися від мене зі своїм конспектом!”. На що негр жалібно, ледь не плачучи, промимрив: “Ти – нечесна людина”. Аж раптом до нього підійшов інший білолиций студент і віддав йому зошит. Африканець отетерів. Він кілька секунд переводив погляд з одного хлопця на другого, і, врешті, вимовив історичну фразу: “Дідько, всі ви білі на одне обличчя!”.  

 Так от, слухаючи те, що на вітчизняному телебаченні називають футбольним коментом, я відчув себе у шкірі того бідолашного негра. “Це не Іванович послизнувся на м‘ячі, це навіть Стойкович”. Подумалося: “А якби на м’ячі послизнувся навіть Гойко Мітіч, це щось би змінило?” “Тимощук вкинув м’яч з аута вздовж кромки поля”. ОК, а якби впоперек? Втім, все це суто побутові дрібниці в порівнянні з таким пасажем: “Якщо гра закінчиться внічию, то на нас чекає додатковий час. Втім, можливо, додаткового часу не буде, а одразу ж проб’ють пенальті. Подивимося після фінального свистка”. Супер: журналіст їде на Кіпр висвітлювати турнір, і щоб взнати його регламент, чекає на фінальний свисток останнього матчу! Суто наше вітчизняне ноу-хау. 

Хоча пізніше я зрозумів причину такої несфокусованості нашого медіа-тамади на футболі, -- коли той почав розповідати про двох симпатичних українських юнок на трибунах. “Ось які гарні дівчата приїздять на Кіпр вболівати за нашу команду. А може вони тут працюють? О, здається, до них вже хтось підсідає...”, -- трохи розчаровано прорік наш ас спортивної журналістики, прізвища котрого я не пам’ятаю. І тут пригадалося, як його колега (теж “безіменний”) так само сконцентровано на футболі коментував гру тогорічного Чемпіонату Європи: “Збірній Німеччини пощастило з підтримкою: така гарна німкеня – аж дивно!” Очевидно, хлопчина геть забув, що знаходиться не на матчі другої ліги десь у Трахтемирові, а в політкоректній Європі, куди ми чомусь так прагнемо з таким унікальним менталітетом. Так само й те, що коментаторська кабіна та загальнонаціональний ефір – це не найкраще місце демонстрації – нехай і в аудіо-форматі – здорової чоловічої стурбованості. 

Переповідати усі ці вітчизняні навколофутбольні “перли” немає сенсу. Всі вони “на один взірець”. І немає значення, яка це гра і де вона проходить: у Києві, на Кіпрі чи в Лондоні. Головне, що всюди – один і той же коментатор, котрий не має прізвища. А його коментар -- це такий собі вербальний сурдопереклад подій на футбольному полі. Голосовий супровід для сліпих, які дивляться футбол по телевізору.

  Мимоволі пригадалися “динозаври” радянського футбольного коменту. Їх впізнавали по голосу. Це був не лише футбол, а й яскравий аудіо-театр. Навіть їхні помилки і курйозо-абсурдизми стали сакраментальними, увійшли в історію. Микола Озеров з його “гол, х... штанга”, Коте Махарадзе (“Якби Шенгелія вдарив трохи правіше, а ворота були б трохи лівіше, то гол би був неодмінно”), навіть затятий динамофоб і спартакофіл Володимир Маслаченко – всі вони примушували глядача дивитися навіть подекуди безбарвний радянський футбол... А чого вартий хоча б незабутній пасаж від Володимира Перетуріна, коли він коментував історичний фінал Євро-88 між збірними СРСР (київське “Динамо” + Дасаєв) і Голландії: “У Гулліта батько – сурінамець. Треба би і нам пошукати батьків із Сурінаму”...    

 Звісно, тогочасна українська школа коментаторів не виглядала такою яскравою. Та все ж таки, тоді можна було зробити поправку на жалюгідний колоніальний статус національного телебачення. Попри все, болільники зі стажем безпомильно ідентифікували безпосередньо-експромтного Валентина Щербачова чи по-селянськи розсудливого (з суто українською орфоепією на кшталт “хвлеш-інтерв’ю”) Сергія Савелія. Ці люди аж ніяк не входили до когорти теледикторів-манекенів УТ брєжнєвських часів. Можливо, автор трохи і погрішив. Скажімо, є в сучасному українському телефутболі такі гарні, перспективні хлопці, як Дмитро Джулай і Денис Босянок. Втім, у нас чомусь звикли співати осанну і підносити до небес тих, хто хоч трохи піднявся вище середньої планки... 

 Сьогодні наші телетопи й продюсери вже не можуть нарікати на зовнішніх ворогів. Вони самі підбирають кадри без прізвищ та без облич, які неможливо запам’ятати навіть завдяки їхнім непрофесійним та мовно-суржиковим ляпсусам. Постає запитання: в якій же країні нам шукати телекоментаторів?

Чи може краще мати німий футбол? Адже деякі артефакти німого кіно є набагато сильнішими од багатьох “шедеврів” сучасної оскароносної кінопопси.