Запитує внук у діда: - Дідусю, а хто такі росіяни і москалі?

Дідусь: - Росіяни, внучку, це такі люди, що живуть в Росії. А москалі – це росіяни, що живуть в Україні!

Внук: - А хто такі євреї і жиди?

Дідусь: - Євреї – це такі люди, що проживають в Ізраїлі, а жиди – це євреї, що проживають в Україні.

Внук: - Хто ж тоді українці?

Дідусь: - Це такі люди, що проживають в Канаді і в Америці….

Внук: - І хто ж тоді ми із тобою, що мешкаємо в Україні?

Дідусь: - А ми хохли, які перешкоджають москалям і жидам будувати самостійну соборну Україну!

Хто ми: українці чи хохли? Сьогодні це питання надзвичайно актуальне

Із початку 90-х Україна, так і не змогла чітко визначити національну ідеологію, куди і як ми рухаємося. Звісно ж провідником таких ідей мав би виступити голова держави, як людина котрій народ довірив цю місію. Проте наш «місіонер» загубився на шляху і розтратив довіру суспільства. Він то і робить, що зі всіх сил намагається стати українцем, будучи хохлом радянської закалки. Все ж таки хочеться вірити, що більшість народу України уже викорінила із себе цю хворобу, про те…

Про вуйка «в пеклі»

Для більшого розуміння тематики пропоную класифікувати хохлізм за регіональними ознаками. Так, для більшості жителів Заходу України уже давно стало модним без належної потреби вимахувати державним прапором, ненавидіти "клятих москалів" і «кічитися» псевдонаціоналізмом, прикриваючись іменем справжнього патріота Степана Бандери. Але це все лише ширма за якою ховаються справжні реалії «західного хохлізму». Знаєте, коли їдеш добитою «до ручки» бруківкою Львова, а із вікон лунає Вєрка Сєрдючка, розумієш – ось вона Україна наша рідна.

Рівень хабарництва і кумівства в Західній Україні, зокрема на Галичині, просто зашкалює. Це не до порівняння із тим же Києвом. Для того, щоб влаштуватися на будь-яку мало-мальськи престижну роботу потрібно мати або хорошого вуйка у вищому світі (як-то кажуть на Заході, «в пеклі»), або ж колекцію «фантиків» із зображення вуйка Бенджаміна Франкліна (Президент США, зображений на 100-доларовій купюрі). Звісно ж є винятки, але це лише винятки, що підтверджують правило. При тому суспільство настільки хворе, що батьки ладні працювати днями і ночами, аби «засунути» улюблене чадо в ВУЗ, а згодом і на роботу. Це стало нормою, доцільність якої навіть не обговорюється. Цікаво, що даючи і беручи хабарі, західняки кричать, що усім серцем і душею люблять неньку Україну.

Що стосується мовного питання. То тут суцільні парадокси. Називаючи усіх, хто розмовляє російською - москалями, самі при цьому за першої ж можливості (наприклад, виїхавши на заробітки на Лівий берег Дніпра) розмовляють російською із жахливим акцентом. А про польську взагалі говорити годі. Тільки десь в західне містечко приїде поляк, до нього відразу ж практично усі намагаються говорити польською. При тому розмовляючи нею, так, як і російською. Цікаво, що самі гості із ближнього ЄС чудово розуміють українську… Підкреслюю, що хохлізм передбачає розмову нерідною мовою на своїй землі із тими, хто чудово розуміє українську.

Особливої уваги заслуговують «патріоти-заробітчани». Вони виїхавши на далеку чужину, часто покинувши малих діточок, і фактично розваливши сім’ї, вдягають на свята вишиванки і йдуть у храми Рима, Венеції, Мадрида, Лісабона, Торонто, Чикаго… Це, для себе, вони називають великим проявом українського патріотизму. А приїжджаючи на Батьківщину в коротку відпустку, не рідко навмисно говорять із західним акцентом і хають Україну. Ой, як тут «У ВАС» погано, а ось «У НАС» в Італії… Після чого, часто маючи вищу освіту, відправляються назад мити посуд і доглядати за немічними стариками. На помешкання, елементарний рівень життя і хабарі на потреби свого чада вони уже давно заробили (саме цим виправдовували свій виїзд із України вперше). Проте знову відправляються за кордон, щоб повернутись «на понтах». 

Жодним чином не збирався образити, тих земляків, котрі справді були вимушені виїхати на заробітки за кордон і не корчать із себе патріотів. Вони при першій кращій можливості повертаються додому, до сімей і намагаються забути важкі часи заробітчанства. Потрібно чітко розуміти, що заробітчанство – це крайність, а не престижність. Знаю немало молодих людей, котрі «зціпивши зуби» і зібравши волю в кулак, зробили самі себе в Україні. Але, як це не прикро, тих, хто виїхав за кордон, нічого не намагаючись зробити на рідній землі, все ж більше.

Мислення за кремлівськими «темниками»

Перейдемо до центральної України. Крім певного набору «західних» особливостей, тут чи не найголовнішою ознакою хохлізму є суржик. При цьому носії цього діалекту щиро називають себе укрАїнцями. А пісні Вєрки Сєрдючки головні хіти на усіх застіллях. 

В багатьох містах нашої країни Владімір Лєнін досі вказує шлях до "світлого майбутнього"

На Півдні і Сході країни ситуація взагалі унікальна. Жителі цього регіону в переважній більшості називають себе українцями. В той же час націоналізм у них до сих пір асоціюється із нацизмом, а вивчення державної мови - із українізацією. Про українську культуру тут узагалі годі говорити. На фоні проковтування дешевої російської пропаганди і пісні Вєркі Сєрдючкі видаються острівком українства.

В цьому регіоні подекуди навіть існують такі екзотичні стереотипи, як те, що, мовляв, по Львову досі ходять злі бандерівці і б’ють усіх, хто розмовляє російською. При тому самі носії стереотипів часто на Галичині ніколи не бували і не в змозі навести конкретних прикладів тверджень, яким так сліпо вірять. А вшановування ворогів України, таких як російська імператриця Катерина ІІ, і встановлення пам’ятників жертвам діянь ОУН-УПА багатьма ними сприймається, як цілком нормальне явище. Союз же із Росією – є, начебто, тим шляхом, який потрібен Україні. І все це подається певними політиками і громадськими діячами, як прояв справжнього патріотизму. Насправді ж, це банальне підігрування хохлів старшому брату із Росії.

О так-то ми їздимо по жахливих дорогах, живемо в містах-пережитках комунізму, не володіємо державною мовою і бачимо себе в Україні, а не Україну в собі. Змінювати ми готові усе навколо, тільки не чіпаючи себе коханих. Звісно ж видавити із себе хохла дуже не просто. Адже ми ще до кінця не розібралися із «совєтскім чєловєком». Проте, хохлізм може бути саме тим перехідним етапом на шляху до справжньої України.

Далі буде…

Ярослав Макітра, спеціально для "Наш Век"