Як стають видатними політичним діячем? Як стати знаменитим? Як стати першою людиною у державі – Президентом? Напевно, кожен задавав собі ці запитання і не знаходив відповіді. Можливо, для того щоб здійснити це все, слід народитись в особливому місці і жити в оточенні особливих людей? Для того щоб отримати відповіді на ці запитання, я вирушив до рідного села Віктора Ющенка – Хоружівки.

Недригайлів – місто контрастів

Недригайлів – це місто у Сумській області, районний центр, у 22-х кілометрах від якого знаходиться Хоружівка. Залізнична колія через це місто не прокладена, тому добиратись від Києва довелось на маршрутці.

Мікроавтобус Київ-Суми прибув у Недригайлів десь о першій ночі. Коли світло фар згасло удалині, я опинився у цілковитій темряві. Водій запевняв мене, що це головна площа, на якій знаходиться автостанція. Я озирнувся по сторонах і помітив тільки величезну статую Леніна. У різних кінцях площі слабо світились два вогники. Я вибрав один з них за орієнтир і пішов уперед. Через кілька хвилин я знайшов ще одного Леніна, на бронзових колінах якого бронзові діти читали бронзову книжку. Скульптура знаходилась у подвір’ї дитячого садка, над закритими дверима якого тьмяно світила жарівка.

„Зробимо ще одну спробу”, – вирішив я, направляючись до другого джерела світла.

По дорозі мені попався мужик напідпитку, який, хитаючись, стояв напроти пам’ятника вождю світового пролетаріату і задумливо дивився у небо.

Він запропонував мені випити, розстроєно зітхнув, коли я відмовився, і пояснив, що станція – це одноповерховий будиночок на краю площі, і що до ранку автостанція закрита. Вночі у Хоружівку можна доїхати тільки на попутках, які теж навряд з’являться до ранку, і на радіо-таксі, контора якого якраз і знаходилась там, де світив другий вогник.

Я подякував і вирішив все ж підійти до автостанції, яка більше нагадувала звичайну стодолу. Посвітивши собі запальничкою, я роздивився табличку, на якій було зазначено часи роботи станції – з 5 до 19:10. Точність вражала.

Сусідній з автостанцією будинок, судячи з слів мужика, мав бути диспетчерською радіо-таксі. На ньому було кілька табличок: Комунальне підприємство „Недригайліводосервіс”, „Виготовлення пам’ятників”, „Нотаріус”, „Секонд-хенд”. Будиночок був не більший за автостанцію, тому здавалось дивним, як всі ці організації в ньому поміщаються. Я здвинув плечима і пішов у провулок між станцією і „будинкомякиймістиввсобівсе”. Провулок перекривав ще один сарайчик, гостинно вітаючи мене світлим прямокутником відкритих дверей.

Відразу за порогом стояв стіл, за яким пили чай дві дівчини. Судячи з того, що стіл і підлога навкруги були завалені обгортками від печива, морозива, шоколаду і рясно посипані лушпайками насіння соняшника – чай вони пили безперервно вже кілька днів.

Виявилось, що дівчата і є диспетчерами радіо-таксі. Радіо-таксі (це звучить гордо) у Недригайлові було два! Шофери якраз розвозили по домах якусь веселу компанію, тож мені прийшлося годинку – півтори почекати.

Нарешті, настала і моя черга їхати. Фари машини вихоплювали з темряви дерева, що стояли обабіч дороги, і назустріч нам неслися сотні заворожених світлом нічних метеликів. Слід сказати, що дорога, по якій ми їхали, була відмінною. Водій повідомив, що робити її почали по розпорядженню Ющенка і закінчили тиждень назад.

Німці кажуть, що цивілізація починається з будівництва доріг, тож, якщо вірити їхній теорії, цивілізація у Хоружівку прийшла.

Нічна варта

Таксист висадив мене біля колгоспної контори. Не дивлячись на пізній час, двері її були відкриті, і всередині горіло світло. Зайшовши всередину, я побачив двох чоловіків, які дивились телевізор. Це були нічний сторож Борис Білецький та черговий протипожежної служби охорони Михайло Миколаєнко. Прийняли мене, як рідного, напоїли чаєм, розпитали про Львів та розповіли про себе. Сім’ю Ющенків вони добре знали. Борис Білецький навіть вчився в одному класі з братом президента – Петром Ющенком. Про Віктора Андрійовича вони розказали небагато. Він був менший, і старші хлопці тоді не дуже то і звертали на нього увагу. А ось Петро був парубок видний і характером твердішим. У селі на той час було кілька різних компаній, та і з сусідньої Кулішівки, бувало, хлопці заходили. Траплялись і бійки, але компанію Петра ніхто зачіпати не смів. Там всі були хлопці високі, широкоплечі.

– І Петро на силу не скаржився, – каже Борис Антонович, – в них, Ющенків, всі у роду міцні були. І обидва брати, і батько. Може, тому і не вдалося тим негідникам отруїти Віктора. Не розрахували.

Взагалі, каже нічна варта, ніхто і не думав, що Віктор так високо злетить. Якби у ті часи хтось сказав, що один з братів стане президентом, обидва чергові назвали б Петра. Віктор був занадто добрий, лагідний, старший брат – навпаки, жорсткий, цілеспрямований.

Борис та Михайло кажуть, що політикою Ющенка навіть в їхньому селі не всі задоволені. Самих чергових нібито все влаштовує, але інколи в розмові і проскочить скарга на маленькі зарплати. Обидва з любов’ю згадують про Радянський Союз, постійні зарплати, на яких можна було самому прожити та сім’ю прогодувати.

Змучений з дороги, я не міг більше підтримувати розмову і попросив виділити мені місце для спання. Заночував я на зсунутих стільцях у приміщенні, на дверях якого висіла загадкова табличка: „Зоовідділ. Відділ кадрів”.

Перше кохання Президента

Надія Бережна розказала нам про перше кохання президента. Віктор був статним, гарним хлопцем, але закохуватись у однокласниць не спішив. Розтануло його серце, лише коли з сусіднього села – Кулішівки, де вчили тільки до восьмого класу, – до Хоружівки стали ходити на навчання кулішівські дівчата. Багато хто з хоружівських хлопців тоді зацікавився поповненням. Бувало, що і бились з хлопцями з сусіднього села через них. Одною з нових учениць була Надія Казченко – висока струнка дівчина з довгим чорним волоссям. Віктору вона сподобалась, та і спортсмен-відмінник не залишив дівоче серце байдужим.

Їх кохання продовжувалось до самого закінчення школи, доки життя не розкидало по різних дорогах.

Зараз Надія Казченко живе у Сумах у дев’ятому мікрорайоні. Невідомо, як давно вони з Президентом бачились в останній раз, та це й не важливо, всім відомо – стара любов не іржавіє.

Звичайнісінький хлопець

У Хоружівській школі було два вчителя російської мови та літератури. Одною з них була Катерина Момут.

– Що я можу сказати про Віктора Ющенка? – перепитує Катерина Момут. – Особливим він нічим не виділявся. Був тихий, спокійний, дуже добрий хлопець. Вчився він на «чотири» та «п’ять». Ні одної трійки в атестаті не було. Та інакше і не можна було. Його батьки в школі вчителями працювали, Варвара Тимофіївна математику викладала, Андрій Андрійович – англійську. Вони в нього строгі були і до сина вимогливі. Про нього писали, що він і ракети запускав, і радіо зробив, і ще бог знає що, я про таке не чула. Якщо б це все було – у школі б точно знали.

От батькам вони з братом добре помагали. В нас учнів було багато, в дві зміни займались, а після занять – то нарада, то педрада, а потім зошити перевіряй, оскільки на наступний день всі роботи учнів мали бути оцінені. Бувало, що ми до дванадцятої ночі на роботі засиджувались. Я точно знаю, що брати за той час і з хазяйством порались, а то і вечерю до приходу батьків готували.

Спортсмен був хороший, любив футбол, волейбол, шахи та шашки.

Те, що Віктор Ющенко нічим особливо не відрізнявся від своїх однолітків, підтверджує і сусідка Лідія Марченко.

– Самий звичайний хлопець. Навіть занадто сором’язливий. Я його пам’ятаю ще зовсім маленьким. У 5 – 6 рочків його батьки часто в нас залишали, то він і грався на подвір’ї. Бувало, залізе у нашу спальню і давай по подушках скакати. Що з нього візьмеш – дитина.

Я навіть не знаю, чого він на таку небезпечну посаду пішов. Це ж яка відповідальність! А ворогів скільки! Вже раз трохи не отруїли. Мама його дуже переживала. Може, якщо б не хвилювалась за нього під час виборів, то жила б і зараз.

Могили батька та мами Президента відразу за їхніми городами, на маленькому порослому деревам цвинтарі. В батька вже стоїть пам’ятник, в мами ще нема – до року не можна. А мармурова табличка вже лежить поряд на стільчику, чекає свого часу.

Родове гніздо

Хата Ющенків не відрізняється від сусідських розмірами, звичайний невеличкий будиночок, хіба би дахом з червоної метало-черепиці та супутниковою антеною. Будинок оплетений виноградом, у дворі ростуть квіти, на городі овочі.

Самі брати бульбу, звісно, не сапають. Було би цікаво, якби Президент зупиняв всі свої справи, тому що прийшла пора бульбу копати. За хазяйством наглядає Тетяна Тютюник. Працює вона на посаді управляючої всього три місяці. На хазяїв не скаржиться. Каже, що завжди ввічливі.

„Прийшли, запропонували – от я і погодилась”.

В Хоружівці хороші господарі. Худоба чиста, годована, городи оброблені. Видно, що люди вміють працювати.

Нам для рідного села нічого не шкода

Брати не забувають рідне село. Відновили побудовану у 1913 році школу, збудували велику церкву, зробили дороги. В усіх будинках є світло, майже в усіх – газ. Водопроводу наразі нема. Єдина хата, яка має водопровід, – хата президента.

Почалась добудова великого будинку, культурно-просвітницького центру, який багато років стояв недоробленим. Судячи з таблички, після закінчення будівництва у ньому повинен буде відкритись культурно-просвітницький центр. Та голова райдержадміністрації Недригайлівського району каже, що чув від Петра Ющенка, що тут буде притулок для дітей-сиріт.

Перед поворотом до церкви встановлено великий хрест, що акумулює вдень світло і світиться вночі. Подібних хрестів на Україні встановлено всього чотири.

– А ось тут в нас буде сад, посаджений у пам’ять жертвам голодомору, – розказував мені голова райдержадміністрації Микола Зв’язкин, – а ось тут би треба вирівняти і стовпи замінити... нічого, приїде Петро, я йому скажу...

До речі, нами зроблене цікаве спостереження, якщо комусь у селі чи районі потрібно вирішити якусь проблему, звертаються в основному не до Віктора Андрійовича, а до Петра Андрійовича. Схоже, він більш оперативно вирішує практичні питання.

Петро Андрійович приїжджав до Хоружівки 6 липня на Івана Купала. Мав приїхати і президент, який був у той час в Сумах, але йому подзвонили з Києва, де народні депутати товкли один одному пики, тож візит на батьківщину прийшлось відкласти і летіти у столицю розбишак рознімати.

Вибори у Хоружівці

Голова райдержадміністрації завітав до Хоружівки невипадково. Сьогодні тут вибори!

Вибирають сільського голову. Пристрасті киплять не менш напружено, ніж під час виборів президентських. У Хоружівці обладнані дві виборчі дільниці – у колгоспній конторі та будинку культури. Сидять комісії, стоять опломбовані урни. Збираються вбрані, як на свято, люди.

Кандидатів на посаду сільського голові два: заправник тракторної бригади №2 Микола Пальчиков та голова поштового відділення Ніна Левчук.

Користуючись нагодою, я вирішив провести незалежний моніторинг думок виборців. Серед опитаних більшість схилялась до того, що обидва кандидати не найкращі. Люди казали, що Микола Пальчиков любить випити, але хто з чоловіків цього не любить? Зате він хороший хазяїн, який вміє всьому лад дати. Ніна Левчук розумна жінка, але м’яка, і їй недостає стратегічного мислення.

Опитав я і обох кандидатів.

Ніна Левчук: «На посаді сільського голови буду намагатись зробити якомога більше для нашої громади. З чого почну? Тяжко так відразу сказати – роботи багато».

– Ніно Олександрівно, як ви відноситесь до тих кроків, що зробив Віктор Ющенко, відколи став президентом?

– Я ще не можу дати оцінку його діям. Пройшло так мало часу, але я його підтримую.

Микола Пальчиков: «Я вже був сільським головою, майже десять років був, то я знаю, що робити. А щодо мого відношення до дій президента, то скажу так – президент завжди правий».

У результаті виборів з відривом більше ніж 400 голосів переміг... Ющенко...

Ющенко тому, що Ніна Левчук, яка стала новим головою сільської ради Хоружівки, доводиться нашому президенту двоюрідною сестрою.

На батьківщині Ющенка жили мамонти

Історія рідного села Президента повна несподіванок. Вчитель історії Валентина Миколаєнко розказала, що перша письмова відомість про Хоружівку датована 1644 роком. Але відомо, що раніше, за часів Київської Русі, тут були три могутні фортеці, які захищали рубежі від татар та половців. Фортеці були знищені під час татаро-монгольської навали, і до часів Богдана Хмельницького тут були степи. 18 квітня 2005 року у Хоружівці відбулась презентація книги письменника Данила Кулиняка, який у своїй роботі стверджує, що Хоружівку заснували предки Ющенка, коріння якого простягається аж до самого легендарного гетьмана Петра Калнишевського. Петро Перший наказав спалити Хоружівку за те, що козаки з цього села служити під началом гетьмана Мазепи, який допомагав шведам. Потім тут було помістя пана Гершмана, який мав власні балетну та театральну студії, артисти яких виступали навіть в Петербурзі перед монаршими особами. І саме тут проходив кордон між Польщею та Росією.

Іще на батьківщині Ющенка колись жили мамонти. У 1841 році у присутності оберкамергера Головіна у сусідньому селі Кулішівка було знайдено кістяк мамонта, який потім подарували Харківському університету. На цьому місці тепер стоїть єдиний у світі пам’ятник мамонту.

Напис на пам’ятнику розповідає наступне: „На сем месте въ 1836 году открытъ остовъ Elephans Momonthus”.

До речі, у кабінетах влади зараз ходять чутки, що незабаром рідне село Президента увіковічать на кіноекрані. Микола Зв’язкин каже, що народний депутат від Недригайлівськгого району Іван Ришняк та Юрій Ветренко, начальник управляння фінансів при міністерстві економіки, заявили йому, що найближчим часом у Недригайлівському районі почнуть знімати кінофільм про гетьмана Калнишевського. Бюджет картини нібито складає більше одного мільярда гривень. Найбідніший район області.

Голова райдержадміністрації Микола Зв’язкин, який так піднесено розповідав про життя у рідному селі Президента, відразу посумнів, коли я запитав його про Недригайлів. Справи району в цілому блискучими неможливо назвати. Під час Президентства Леоніда Кучми район займав останнє місце за всіма показниками. Зараз ситуація покращилась ненабагато. План бюджету – 18,6 млн. грн. – він просто не в змозі виконати.

Основним джерелом надходжень є сільське господарство, підприємства якого вже заборгували за землю більше як 4 млн. грн., і це не рахуючи податкових боргів.

Будь-яка промисловість у районі відсутня. Нещодавно, намагаючись запустити непрацюючий молокозавод та сироварню, мешканці Недригайліва мало не залишили місто без каналізації. Обидва об’єкти не мають очисних споруд, натомість кожного дня повинні кудись скидати 100 000 метрів кубічних відходів. Подумавши, недригайлівське начальство вирішило спустити ці стічні води у каналізацію міста, внаслідок чого очисні споруди Недригайлова вийшли з ладу. Довелося шукати гроші на їх відновлення.

Чиновники вирішили домовитись з комплексом по відгодівлі худоби у Тернах, щоб звозити відходи туди, але начальник комплексу був не у захваті від цієї ідеї і відмовив. Стали шукати вихід з безвихідного становища і знайшли! Тепер відходи возять на молочний комбінат у Ромни. Ура! Завод і сироварня працюють, але щоденне перевезення відходів на таку відстань зводить нанівець роботу обох об’єктів – вони стають нерентабельними.

Не менш цікавим є становище з лісами Недригайлівщини. Вірніше, їх відсутністю. Ліс у районі росте, але самому району не належить. Частина лісу знаходиться у володінні Сум, друга – у володінні Ромнів. Туди ж лісові хазяйства сплачують податки, минаючи бюджет Недригайлівського району. Ринок, що розташований у Недригайлові, знаходиться у комунальній власності Сум. Ставки вже здані у довготривалу оренду старою владою. Микола Зв’язкин зараз намагається відвоювати в сусідів об’єкти, що належать району, пише листи, піднімає питання в обласній адміністрації, та постійно наштовхується на опір з боку керівництва Сум та Ромнів.

Президент обіцяв допомогти. Він багато допомагає. Завдяки втручанню Віктора Андрійовича вдалось знову розпочати будівництво міської лікарні, яке зупинилось 14 років тому через брак коштів. Щоправда, 3 млн. грн., які пообіцяв виділити Віктор Ющенко, недостатньо, щоб завершити будівництво. Треба 5 – 9 млн. грн. Де взяти решту грошей, Микола Іванович не знав, тож написав лист до Юлії Тимошенко. Нещодавно прийшла відповідь – з грошима обіцяли допомогти.

Не дивлячись на проблеми, район намагається вийти з числа відстаючих. Протягом місяця тут буде встановлена АТС на 6 тис. номерів, яка з’єднає телефонним зв’язком найдальші села району. На це районний голова збирається витратити 4,5 млн. грн. Побудований новий місток через річку Сула, на що витратили 4,7 млн. грн. Відновлено 60 км доріг, на що витратили понад 38 млн. грн. Але тут знову з’явилась проблема – дороги є, а їздити по них немає кому. Автотранспортне підприємство, яке займалось перевезенням пасажирів, збанкротувало. Микола Іванович каже, що це була міна сповільненої дії, закладена під район старою владою. Щоб не припинити автобусне сполучення між містами та селами, довелося домовлятися з приватниками. Наслідки цієї домовленості я відчув на власній шкірі. Автобус до Києва, на який я придбав квиток, просто не приїхав. Хазяїн мав на сьогодні інші справи, тож вирішив відмінити рейси. Довелося їхати в Суми і добиратись до столиці поїздом.

Так як же стати президентом? Повернувшись з батьківщини Віктора Ющенко, я зрозумів: для того щоб це зробити, треба жити у страшному бардаку, бачити його кожен день і, зненавидівши всім серцем, сказати собі: «От стану Президентом – і все зміню». Головне –  не перестаратись і не перенести бардак у межі цілої держави. Рубання Віктором Ющенком гордієвих вузлів направо і наліво вже призвело до того, що незадоволені його політикою знайшлись навіть у рідному селі. Чистими намірами викладена дорога до Пекла. Про це треба пам’ятати президенту, коли він стане приймати чергове рішення.